Остров Украина (укр.язык)

Будь-який виїзд за межі Неньки нагадує перехід в іншу реальність. По обидва боки польського кордону йде сніг. Неочищені від снігу українські дороги, посипані сумішшю піску, коричневої глини з камінцями, які весело обстрілюють твоє авто з-під коліс інших машин. Брудне місиво снігу з піском та глини з льодом. Автомобілі з нашого боку усі однакові - кольору дитячої несподіванки. Глиняний "металік". А за митницею також сніг, але дороги сухі і чисті. Хімічна суміш і сіль – як пояснили місцеві. Усе просто. І це лише перше "чудо". Дивно, але усі наші "понтовики", які ще декілька хвилин тому неслися зі швидкістю спортивного боліда, мигали дальнім світлом, щоб їм уступали дорогу та обганяли по зустрічній смузі усіх тих "знедолених" на дешевших авто – раптом стають законослухняними європейськими водіями. Їх джипи пригальмовують у населених пунктах до 50 км/год, зупиняються на пішохідних переходах і пересуваються із включеним денним світлом. Чудо перевтілення нахабного совка на слухняного європейця. Щоправда і поліція тут поводиться інакше. Ніхто не вискакує з кущів чи з-за "фури" із паличкою наперевіс під колеса вашого авто. Поліція стоїть на складних ділянках траси і так, щоб її було здалека видно. Решту контролюють відеокамери. Одна кнопка змінює частоти радіо і вже чужий ефір ФМ. Раптом кудись зникли усі дурнуваті голоси ведучих "у нас атлічнає настраєніє і атлічная музичка", ніде не знайти "баскових з кіркоровими", зникли "потапи-нєангєли-ділайси-альоші-полякови", ніде не чути тюремної баланди, яку упертообзивають у нас "шансоном". З новин одразу розумієш, що світ ширший і більший ніж Садовоє Кольцо в Москві та Печерські пагорби Києва. Тут: події, дискусії, релігійні програми, вікторини, огляд ринків, включення кореспондентів із різних куточків світу, кіно й виставки, прем'єри і ґіґабайти-терабайти різної музики від Шуберта і до Найн Інч Нейлз. Як тут люди виживають без культурного продукту з самої Москви? І за межами авто усе також змінюється. Перестаєш дивитися у землю – тротуари чисті і відступає постійна небезпека підвернути ноги і поламатися при падінні. Воно й не дивно – міста вже активно функціонують о 7-ій над ранок: двірники вичищають доріжки від нічного снігу, вивозять сміттєві пакети. Чи це територія офісу, магазину, фірми, чи приватний дворик – усе прибрано, без гір непотребу та мотлоху, деревця-кущі доглянуті, доріжки почищені. Такий потяг прикрасити і вичепурити навколишній простір (і проживання, і праці) простежується від Лісабону і до Чопу. Так є і в Португалії, і у Франції, Німеччині та Австрії, і в слов'янських країнах: Словенії, Чехії, Польщі. Але раптом на кордоні якась невидима стіна зупиняє це природнє людське бажання причепурити навколишній світ. Окремі приклади існують у Закарпатті та людних куточках Галичини – певномісцеві таки часто перетинають західний кордон. Але далі - наш рідний простір бруду, мотлоху, поламаності, побитості, ям, калюж, сміття і запустіння. І цей хаос наростає з кожним кілометром в глибину острова Україна. Звичайно, що усюди в Європі існують індустріальні пригороди та злиденні райони, але це окремі зони, квартали (переважно мігрантські). На острові Україна - суцільний простір соціально-побутової розрухи і тотального сміттєзвалища, на якому місцями височіють палаци вельмож. Довкола палаців також розруха – лише за високими парканами раптом усе стає "європейсько-доглянутим". А за метр – починається неперервний апокаліптичний "срач" до горизонту. Різдвяно-новорічна феєрія вогнів, освітлених вітрин розпродаж, гірлянди, гаряче вино і ковбаскина вулиці – усе ніби як у наших великих містах. Але – по іншому. Що ж не так? Атмосфера. Чи це велике туристичне місто, чи маленьке провінційне – якась інша атмосфера довкола, яку важко списати на архітектуру, вітрини та шпилясто-готичні дахи у зимовому небі. Атмосферу творять люди і від потоків туристів вона мало змінюється. Простір ніби заряджений енергією людей. Її просто несвідомо відчуваєш. Зникла кудись напруга, агресія. Усе довкола через "прошу-перепрошую", "чим Вам допомогти". Усе інше, але якесь логічне і зрозуміле, очевидне й природнє. Так ніби над митним переходом хтось невидимий перемкнув негативну полярність на позитивну. І наші люди якось так легко і природно втягуються у цю атмосферу і розчиняються у ній. Але вже на митниці уся агресія і хамство в однумить повертаються. Зневага до людини з боку острівної держадміністрації і людини до цього острова розрухи і вічного апокаліпсису вирівнюються, як у сполучених посудинах. Світ позаду – попереду острів, що живе за своїми законами беззаконня та безкарності. Бажання змінювати і змінюватися самим зникають на лінії паспортного контролю. Вартує поставити тут великий плакат: "Велкам ту хел!", адже пекло, як і атмосферу творять самі люди.