10 листопада ц.р. у Службі безпеки України відбулися чергові Громадські історичні слухання, присвячені «білим плямам» історії України. Цього разу розглядалася тема “УПА і німці: співпраця чи протистояння”.


Теза «співпраці УПА із німецькими окупантами» є центральною у кампанії проти визнання УПА воюючою стороною у Другій світовій війні, а питання стосунків Українського визвольного руху та Німеччини залишаються найбільш заполітизованими.

Директор Галузевого державного архіву СБУ Володимир В’ятрович підкреслив, що на доказ співпраці УПА з німцями часто наводяться факти, які не мають стосунку до УПА. Йдеться насамперед про короткострокову співпрацю ОУН і Абверу та створення двох батальйонів “Нахтігаль” та “Роланд”. Однак слід зауважити, що дані формування були створені в 1941 р., тоді як УПА утворилася лише наприкінці 1942 р. Дивізія СС “Галичина” (1943 р.) хоч і складалася з українців, проте була структурою німецької армії і не мала нічого спільного з Українським визвольним рухом.

Заідеологізовані історики також наполягають на тому, що начебто мало місце «засудження» УПА Нюрнберзьким трибуналом. У вступному слові Володимир В’ятрович запропонував усім присутнім самостійно спростувати цей міф, погортавши представлене на слуханнях повне зібрання матеріалів Нюрнберзького процесу, у якому навіть не згадується абревіатура УПА.

Історик Іван Патриляк розповів присутнім про результати неупередженого аналізу німецьких, радянських та українських документальних першоджерел. Він зазначив, що період ситуативної співпраці між ОУН і Німеччиною завершився невдовзі після проголошення Акту про проголошення незалежності 30 червня 1941р. Незгода націоналістів відкликати його призвела до масових арештів членів ОУН і їх переходу до антинімецької боротьби. У серпні-жовтні 1942 р. формуються перші великі бойові групи ОУН(Б), які стануть основою Української Повстанської Армії.

Першою атакою українських повстанців проти німецької окупаційної адміністрації став напад сотні Г. Перегіняка-“Довбешки-Коробки” на районний центр Володимирець вночі з 7 на 8 лютого 1943 р. Таким чином з’явився антинімецький фронт УПА, який існував протягом усього часу німецької окупації України.

Іван Патриляк навів у своїй доповіді десятки фактів із німецьких та радянських документів про бої між українськими повстанцями та німецькими окупантами: “Протягом липня 1943 р. УПА здійснила 295 атак на німецькі опорні пункти, 682 саботажні акції на залізниці, 119 нападів на господарські об’єкти. Наступного місяця активність націоналістів ще більш посилилася – 391 напад на німецькі гарнізони, 1034 диверсії на залізниці, 151 атака на підприємства. Влітку 1943 антинімецька боротьба перекинулася на терени Галичини. Загалом же під час боїв і сутичок з окупантами у червні–вересні 1943 р загинуло 1237 українських повстанців і понад 3 тисячі гітлерівців і їх союзників. Наслідком успішної боротьби УПА з німецькими окупантами стало встановлення контролю над суцільними територіями, в тому числі й захоплення районних центрів. “Повстанські республіки” виникали переважно у сільській місцевості – там, де поблизу були великі лісові масиви”.
З метою придушення повстанського руху німці проводили масштабні військові операції із використанням тисяч вояків. Нацисти почали інформаційну війну проти УПА, зображаючи її в своїх листівках більшовицьким утворенням.

Іван Патриляк порушив і питання переговорів, які намагалися нав’язати німці повстанцям під час відступу з України. Він розділив ці переговори на дві групи: домовленості, яких досягали окремі командири УПА з окремими німецькими частинами про нейтралітет і обмін зброї на продовольство чи розвідувальну інформацію, та переговори між німецькими військовим і поліційним командуванням та керівництвом визвольного руху про досягнення нейтралітету та про співпрацю у боротьбі зі спільним ворогом – більшовизмом.

Спонтанні контакти між командирами повстанських загонів і німцями суворо заборонялися повстанським командуванням. За самочинні переговори було віддано під суд їхнього першого ініціатора П.Антонюка-“Сосенка”, якого 7 березня 1944 р. за вироком військово-польового суду УПА було розстріляно. 15 квітня 1944 р., перед сотнею вояків за вироком суду УПА був розстріляний В.Олійник-“Орел”.

З українського боку уповноваженим до переговорів на рівні керівництва був Іван Гриньох. Керівництво ОУН висувало німцям наступні умови: німецька влада припиняє боротьбу проти українського визвольного руху, звільняє із таборів усіх українців-політв’язнів, повстанці отримують свободу в приготуваннях до антирадянської боротьби. Взамін відділи УПА припиняють антінимецьку боротьбу, зупиняють атаки на німецькі комунікації, готові до взаємного обміну інформації про радянських партизан і диверсантів.

Іван Патриляк зацитував враження німецького офіцера, уповноваженого для переговорів: “Особливо обурливом фактом, на думку німецького переговірника, було те, що в Прикарпатті та Карпатах загони УПА продовжують нападати на німецькі підрозділи з метою їхнього роззброєння. Німецький офіцер робить висновок, що командування УПА й керівництво ОУН веде переговори з метою досягнення своїх цілей. У німців залишається два виходи – або знищити загони УПА, або вести з повстанським командуванням переговори, намагаючись тим самим пом’якшити конфлікт з українцями. У зв’язку із відсутністю достатніх сил для ліквідації УПА, офіцер рекомендував продовжити переговори з метою “стримати УПА від диверсій на німецьких лініях комунікацій та для отримання від повстанців розвідувальної інформації”. Переговори між сторонами врешті завершилися нічим: німецька армія відступила, а повстанці залишилися, продовжуючи боротьбу із новим окупантом.

“Стосунки українського націоналістичного руху й Німеччини зазнавали змін у залежності від геополітичної ситуації. Однак, за будь-яких умов націоналісти намагалися максимально використати обставини на користь боротьби за самостійну українську державу.

Коли інтереси України потребували співробітництва з Німеччиною – вони йшли на співпрацю, коли була необхідність поберегти сили, перебуваючи в стані нейтралітету, націоналісти займали вичікувальну позицію, але коли обставини вимагали боротьби з Райхом, УПА вела цю боротьбу жорстоко, масштабно і безкомпромісно», - наголосив Іван Патриляк.
Коли інтереси України потребували співробітництва з Німеччиною – вони йшли на співпрацю, коли була необхідність поберегти сили, перебуваючи в стані нейтралітету, націоналісти займали вичікувальну позицію, але коли обставини вимагали боротьби з Райхом, УПА вела цю боротьбу жорстоко, масштабно і безкомпромісно», - наголосив Іван Патриляк.

Документи однозначно свідчать про те, що повстанський рух, організований і очолюваний бандерівською ОУН, довгий час мав антинімецький характер, а також, що нацисти з 1942 р. саме в українських націоналістах бачили найбільшу загрозу своєму пануванню в краю.

Сучасні історичні дослідження створюють підґрунтя для висновку, що УПА зробила максимум, що в такій ситуації могла зробити партизанська армія, яка не користувалася зовнішньою підтримкою. Від гітлерівців було визволено значні території, на яких не функціонувала окупаційна адміністрація, було зірвано вивезення з України сільськогосподарської і промислової продукції, сировини, визволено значну кількість людей з числа цивільного населення, призначених до вивезення до Німеччини, знищувалися засоби комунікації, представники цивільної адміністрації, значною мірою було дезорганізовано місцеву поліцію тощо.

Цілком закономірно визнати, що ОУН і УПА зайняли свою почесну сходинку в ієрархії борців за свободу України та звільнення її від гітлерівської окупації.
Прес-центр СБ України

***

Інформаційні довідки Галузевого державного архіву СБУ

ПРОТИСТОЯННЯ ОУН-УПА ТА НІМЦІВ В НІМЕЦЬКИХ ДОКУМЕНТАХ

25 листопада 1941 р. до всіх низових ланок поліції безпеки і СД було надіслано наказ, у якому вказувалося: “Незаперечно встановлено, що рух Бандери готує повстання у Райхскомісаріаті (Україна), мета якого – створення незалежної України. Всі активісти руху Бандери повинні бути негайно арештовані і після ґрунтовного допиту таємно знищені як грабіжники”.

Відслідковуючи процеси створення бандерівцями відділів самооборони, нацистські спецслужби відзначали, що з кінця весни 1942 р. прихильники ОУН(Б) починають формувати власні збройні відділи: “Вже в травні вдалося встановити, що бандерівський рух серйозно займається організацією власних бандитських груп у західній частині України (...) рух Бандери переходить до того, щоб здійснювати військовий вишкіл своїх членів і збирати їх час від часу на польові навчання, які проводяться в рамках націоналістичних банд”.
Масштаби антинімецької боротьби ОУН(Б) наприкінці весни – на початку літа 1942 р. були доволі солідними, що відзначено у німецьких документах. Зокрема в донесенні німецької поліції безпеки в Україні імперському керівнику СС і шефу німецької поліції в Міністерстві внутрішніх справ Райху за червень 1942 р. можна прочитати наступне: «ІІ. Генеральний округ Брест. За звітний період становище серйозно погіршилося. (…) Сьогоднішній стан характеризується двома основними рисами: А) бандерівський рух Б) діяльність партизанів та банд. Обидва рухи переслідують одну мету: підбурити широкі маси населення проти окупації. Незважаючи на те, що обидві течії мають різні кінцеві цілі, в цьому напрямку вони працюють один для одного. На думку служби безпеки (СД) бандерівці по всьому округу розкинули свою густу мережу, так що навряд чи хоча б одне село залишилося незачеплене ними. (…) Сільське населення цікавиться пропагандою бандерівського руху. Так як в генеральній окрузі практично немає промислових робітників, тому можна сказати, що серед селян бандерівська організація має під ногами міцний ґрунт. Мета бандерівського руху полягає в тому щоб побудувати автономну українську державу із власним незалежним урядом та адміністрацією. Керівництво бандерівського руху розчароване тим, що німецький уряд пригнічує це прагнення і таким чином не дотримується своїх обіцянок. (…) Велике значення має той факт, що бандерівський рух проник у ряди окружної поліції, особливо в Кам’янці-Подільському, де багато командирів рот були українцями, колишніми офіцерами ЧА, які тепер заарештовані та очікують свого вироку. Свого часу, завдяки хорошій військовій підготовці та стриманості, арештовані завоювали довіру свого керівництва. У Рокитному було арештовано три людини, серед них керівник української охоронної поліції, за їх участь в українському повстанському рухові. За різними ознаками можна припустити, що представниками бандерівського руху було здійснено декілька вибухів. (…) Доказом цьому є знайдена програма боротьби і організації для партизанів, складена бандерівським рухом. Потрібно надзвичайно серйозно поставитися до того факту, що на сьогодні існує два сильних ворожих рухи, спрямовані проти нас».

З другої половини жовтня 1942 р. німецькі органи державної безпеки у своїх донесеннях з окупованих територій наголошували на тому, що в бандерівській пропаганді “все більше й більше помітною стає відмова від боротьби проти більшовизму, пропаганда майже виключно спрямована проти німецької влади, або так званих німецьких окупантів (...) бандерівський рух зайняв різку позицію проти Німеччини, прагнучи до того, щоб всіма засобами, навіть шляхом збройної боротьби добитися незалежності для України”.

29 жовтня 1942 р. до гауптквартири німецької армії надійшло повідомлення, в якому серед іншого зазначалося, що “16.10.1942 р. вперше українські націоналісти зібралися в районі Сарн у більшу банду та постійно отримують поповнення”.

Взимку 1943 почалися напади відділів УПА на районні центри “У середині лютого 1943 р. – читаємо про це в німецькому докуметі, – почалося зосередження молоді в націоналістичних бандах. Частішими стали напади з метою отримання зброї та продовольства. Напади на в’язниці в Кременці та Дубно мали за мету насамперед звільнити активістів руху, які згодом організували ядро банд у цьому районі”.
З кінця квітня 1943 р. нацисти почали практикувати застосування у боротьбі з УПА цілих військових з'єднань. Так, у райони Березне, Людвипіль, Мізоч, Остріг, Шумськ і Кременець було перекинуто дивізію, силами якої вдалося досягнути лише умовних успіхів, відтіснивши основні з’єднання УПА з Полісся та північної частини Волині на Південь Волині. Фактично, це лише сприяло поширенню дій УПА на район, прилеглий до Славутицького лісового масиву, а також на Поділля. Німецький звіт з цього приводу відзначав: “У квітні завдяки операціям наших підрозділів, у головному районі діяльності банд Березне – Людвипіль настало тимчасове заспокоєння, але зате в районах на південь від автомагістралі діяльність банд активізувалась. На цей час припадають чисельні напади на південну дорогу й пости жандармерії”.

Рейскомісар Е.Кох, звітуючись до Берліну, писав, що на Волині лишилося тільки два райони, вільні від "банд", а німецька адміністрація повноцінно функціонує лише на півдні Поділля. Навесні 1943 року у своєму внутрішньому листуванні гітлерівці зазначали, що вони не контролюють на Волині 75 % орних земель і втратили 52 % поставок худоби. Німецький Генеральний комісар Волині та Поділля Шьоне на початку травня 1943 р. наголошував у своєму звіті, що в районах Горохів, Любомиль, Дубно, Луцьк, Кременець, повністю "панують націоналістичні банди" і далі вів: "Те, що тут відбувається, слід розцінювати як повстання".

Занепокоєний складним становищем окупаційної влади на Волині та Поліссі 5 травня 1943 року в Україну з робочим візитом прибув рейхсміністр окупованих територій Сходу А.Розенберг. На нараді у Рівному йому доповіли, що "українські націоналісти завдають більше труднощів, ніж більшовицькі банди". Комісар округу Луцьк заявив: "Майже всі державні господарства перебувають у руках банд. Залізниці підривають, по шляхах можна їздити лише з конвоєм. Наші сили не можуть взяти верх над бандами. Тому і населення більше з нами не співпрацює". Рейхскомісар Е.Кох доповів своєму шефові, що "українські націоналістичні банди мають своє суворе й уміле керівництво і подиву гідне озброєння. Треба припустити, що ці банди почали методично збирати зброю і боєприпаси одразу ж після приходу німецького вермахту... Об'єкти, на які нападають банди, – це важливі для доступу в країну і постачання фронту залізниці, шляхи і мости, державні господарства, молочарні, склади зі збіжжям і сіном, а також доступні їм промислові підприємства”.

З німецьких звітів за червень 1943 р. дізнаємося, що крупна “українська банда” захопила доволі добре захищені військові продовольчі склади в Шепетівці, що міста Горохів та Остріг з усіх боків оточені “крупними групами банд”. “Напади на адміністрації, бургомістрів та церкви з метою знищити метричні книги, а також на транспорти цивільного населення, призначеного для вивезення на роботу в Райх, є свідченням централізованого керівництва бандами. Немає нікого сумніву в тому, що загальне керівництво українськими націоналістичними бандами в руках бандерівського руху ОУН”.
АТИНІМЕЦЬКІ АКЦІЇ УПА 1943-1944 рр

(на основі німецьких, радянських та українських документів)

Першою атакою українських повстанців проти німецької окупаційної адміністрації став напад сотні Г. Перегіняка-”Довбешки-Коробки” на районний центр Володимирець вночі з 7 на 8 лютого 1943 р.

В середині лютого 1943 р. відбулися дві атаки оунівських бойових груп на в’язниці у Кременці та Дубно з метою визволити своїх побратимів із німецьких тюрем.

Однією із найбільших операцій початку березня 1943 р. стала атака сотні УПА Сергія Качинського-”Остапа” на німецькі військові склади та фабрику в селі Оржеві в ніч з 10 на 11 березня.

Черговий сплеск антинімецької активності УПА – із середини березня 1943 р., коли пішла в партизани частина української допоміжної поліції. Німецькі звіти вказували, що діяльність “українських банд” в другій половині березня охопила, крім півночі, південну частину Рівненщини, Кременеччину та південну частину Волинської області. У квітні 1943 р. німці констатували охоплення території центральної та північної частини Волинської області, а також Ізяславського, Славутського і Шепетівського районів Кам’янець-Подільської області.

27 березня 1943 р. повстанці заволоділи містечком Олика, знищивши в ньому німецьку адміністрацію. Того самого дня відділ Олексія Брися-”Остапа”, “Аркаса” атакував райцентр Горохів. Під час нападу на бік повстанців перейшла українська поліція. Було захоплено приміщення банку, пошти, в’язниці, випущено декілька українських політичних в’язнів, забрано запаси борошна із млина, друкарські машинки з адміністративних приміщень, обстріляно німецькі казарми.

28 березня 1943 року повстанці успішно відбили наступ півтори тисячі німецьких карателів на свої табори і бази у Людвипольському районі. Бої точилися в передмісті Людвиполя. В сутичці протиборчі сторони застосовували міномети і гранатомети.

Протягом березня 1943 р. найзапекліші сутички з нацистами УПА мала на Луччині, Ковельщині, Горохівщині, Рівненщині, Кременеччині, Костопільщині, Сарнинщині, Лановеччині й у Славутицьких лісах Кам'янець-Подільської області. Повстанці п’ять разів захоплювали районні центри. На Кременеччині через активність УПА гітлерівці змушені були з 6 квітня 1943 р. оголосити надзвичайний стан.

За даними радянських партизанів, на початок квітня 1943 р. найбільшого розмаху антинімецькі акції українських повстанців набули на півдні Волині в районах Мізоч, Остріг, Кременець, Верба. Зокрема, під час нападу на містечко Вербу було вбито 120 німецьких солдатів, у боях за село Шимовку – 24, за Остріг – 32, в Мізочі – 11. Радянські партизани відзначали, що у квітні 1943 р. щодня з лісів Острозького, Шумського й Мізоцького районів на антигітлерівські акції виїжджало 60-70 возів із повстанцями.

2 квітня 1943 р. відділи УПА вдруге захопили і утримували дві доби містечко Горохів. 4 квітня повстанці знищили німецьку карну експедицію, яка під час пацифікації села Постійно спалила більше половини будинків.
6 квітня 1943 р. в Ковелі повстала українська поліція, сформувавши сотню УПА. Вони вбили 18 німців, звільнили із тюрем арештованих, розпустили в’язнів із табору примусової праці. 9 квітня 1943 р. українські партизани атакували містечко Боремля, де знищили місцеву німецьку адміністрацію. Того ж дня повстанцями було атаковано німецькі прикордонні залоги біля Горохова (на кордоні між Райхскомісаріатом Україна та Генеральним Губернаторством). У відповідь німецька прикордонна сторожа (Ґреншутц) застосувала задекларовані Шьоне “драконівські” заходи – 10 квітня спалила село Княже і знищила 172 цивільних мешканці.

10 квітня повстанці атакували містечко Степань. Під час нападу було спалено адміністративні приміщення, пошту, убито німецького жандарма і кількох поляків-службовців німецької адміністрації.

Вночі з 12 на 13 квітня повстанська сотня “Яреми” напала на районний центр Цумань, де знищила німецький гарнізон, убивши біля двадцяти ворожих солдатів.

17 квітня 1943 р. сотня УПА провела успішну засідку на німецьку мотоколону біля села Борщівки, в сутичці загинуло 16 ворожих солдатів. Відповідаючи на активність повстанців, німці 19 квітня спалили колонію Красний Сад, убивши при цьому близько ста цивільних осіб.

22 квітня 1943 р. відділи УПА втретє напали на райцентр Горохів, вивізши із містечка трофеї – одяг і харчові продукти. Того ж дня в зіткненні біля фільварку Галинівка загинуло 19 німецьких солдатів.

З кінця квітня 1943 р. нацисти почали практикувати застосування у боротьбі з УПА цілих військових з'єднань. У райони Березне, Людвипіль, Мізоч, Остріг, Шумськ і Кременець було перекинуто одну дивізію в складі двох угорських полків, полку німецьких есесівців і полку складеного з військовополонених казахів та узбеків. Після важких триденних боїв у лісах карателям вдалося досягнути лише умовних успіхів, відтіснивши основні з’єднання УПА з Полісся та північної частини Волині на Південь Волині. Фактично, це лише сприяло поширенню дій УПА на район прилеглий до Славутицького лісового масиву, а так Замітку обрізано, так як її максимальний розмір перевищено.

Трудовой путь начал в возрасте 15 лет членом организованной преступной группировки „Пивновка” по специальности „грабеж, разбой”. Специализировался на шапках и наручных часах. В ноябре 1967 года был впервые арестован по обвинению в ограблении гражданина Совенко. Ограбление совершил 29 октября 1967 года вместе с подельниками Масловым и ЦелковскимВо время предварительного следствия и на суде вину свою признал полностью. До конца декабря 1967 года находился в следственном изоляторе г. Артемовск. Приговором народного суда г. Енакиево от 15 декабря 1967 года осужден к трем годам лишения свободы по статье 141 часть 2 Уголовного кодекса УССР. В декабре 1967 года по предоставлению прокуратуры г. Енакиево Янукович В.Ф. отчислен из Енакиевского горного техникума за участие в совершении преступления.Находился в исправительной колонии для несовершеннолетних преступников в г. Кременчуг. В 1969 году условно-досрочно освобожден по ходатайству администрации исправительного учреждения как лицо, которое стало сотрудничать с правоохранительными органами. После выхода на свободу устроился электрогазосварщиком на Енакиевский металлургический завод. И за несколько дней, 16 сентября 1969 года, совершил новое преступление. Согласно фабуле обвинения — избил гражданина Пантелеенко.Приговором народного суда г. Енакиево от 8 июня 1970 года осужден к двум годам лишения свободы по статье 102 Уголовного кодекса УССР. Основы правовых знаний получил в Исправительном учреждении №52 г. Енакиево. В августе 1972 года, из-за месяц после выхода на свободу, вступил в брак с племянницей председателя народного суда г. Енакиево. Стал активно сотрудничать с КГБ. В 1973 году постановлением народного суда г. Енакиево под председательством дяди жены обе судимости досрочно погашены. ...В декабре 1978 года постановлениями Президиума Донецкого областного суда оба приговора незаконно отменены, после чего материалы уголовных дел относительно В.Ф.Януковича были уничтожены. По утверждению народного депутата Украины Г.Омельченко, в этот период В.Ф.Янукович неоднократно привлекался к уголовной ответственности за групповое изнасилование и хищение государственного имущества в особо крупных размерах, но дела закрывались на стадии предварительного следствия.С мая 1997 по ноябрь 2002 года состоял в должности главы Донецкой облгосадминистрации. За это время написал около 50 научных трудов, некоторые из них даже пытался прочитать. Защитил диссертацию на соискание ученой степени доктора экономических наук, написанную сотрудниками Института экономико-правовых исследований Академии наук Украины.Во время защиты перепутал заранее подготовленные ответы на заранее подготовленные вопросы, из-за чего несколько лиц, собравшихся на заседании ученого совета, пережили приступ энуреза. За годы губернаторства строил правовое государство в отдельно взятой области. Апофеозом этого строительства стала усадьба Януковича по улице Абрикосовой в г. Донецке и оторванные гениталии судьи Куйбышевского районного суда г. Донецка Александра Тупицкого.По утверждению В.Ф. Януковича, он является академиком Калифорнийской международной академии наук, образования, индустрии и искусства. Данных о существовании такой академии не имеется. По утверждению В.Ф. Януковича, решением Кембриджского центра, в 2000 году он избран “Человеком года” в номинации “Развитие региональной экономики” с включением в ежегодное издание Международного биографического центра. Данных о существовании такого центра не имеется.Женат. Жена — Янукович Людмила Александровна, 1949 года рождения. Сыновья — Александр, 1973 года рождения; Виктор, 1981 года рождения. На зарплату государственного служащего держит собак (курцхаары, ягдтеръеры, лабрадоры, такса, лайка). Хобби: собаководство, охота, теннис, снятие шапок, фальсификация виборов.