Перші згадки про державу Україну

Перші згадки про державу народу «рос», «рус» у візантійських, східних і західноєвропейських джерелах належать до першої половини IX ст. Давній літопис «Повість временних літ» датує початок «Руської землі» 860 роком.
Стародавня Київська держава охоплювала значні території, населені східними слов'янами, які мали істотний вплив на культуру, мову, побут сусідніх народів. Спеціалізація господарства в окремих регіонах визначила тісні внутрішні зв'язки між ними, а також торговельні і культурні зв'язки із скандінавськими країнами, Візантією, Угорщиною, Німеччиною, Францією, Англією, Вірменією, Грузією, країнами Середньої Азії, Персією, арабськими державами. Особливо тісними були зв'язки з сусідніми Болгарією, Польщею, Чехією.
Відносини з сусідніми й віддаленими державами сприяли поширенню відомостей про Україну. Зокрема в 1150-1153 pp. арабський мандрівник і купець Абу-Гамід тричі побував у Києві, написав такі книги, як «Антологія деяких чудес Заходу» і «Космографія», в яких є відомості про Русь, її природу і господарство, побут слов'ян. Арабський письменник Аль-Масуді (20-50 pp. X століття) у своїх описах слов'ян згадує русів, волинян, вказує на їх зв'язки з Іспанією, Римом, Візантією тощо. Найдавнішим з відомих нам арабських письменників, який писав про східних слов'ян, русів, був Ібн-Абдаллаг (820-912 pp.). Майже 29 років мандрував Ібн-Баттута (1304-1377 pp.) і написав книгу «Подарунок споглядачам про дива міст та чудеса подорожей», де описує також Крим і Приазов'я.
Відомості про Україну тих часів знайшли відображення настаровинних рукописних картах, зокрема на картах арабського географа Ель Ідріс (1100-1166 pp.), іспанського монаха Беатуса (776 р.), на Ербсторській карті світу (XIII століття), Герфордській карті світу (1280 р.) та інших середньовічних картах, зокрема на портоланах Чорного моря з узбережжям. Перші карти усієї української території були подані переписувачами «Географії» Клавдія Птоломея (близько 87-150 pp.), починаючи з XIII ст. Вони були надруковані вперше як Восьма карта Європи (європейська Сарматія) і Друга карта Азії (азіатська Сарматія) в ульмських виданнях в 1482 р. і 1486 р. і входили потім до всіх 57-ми видань цієї «Географії» до 1730 р. включно. Окрім того, українська територія була представлена на відомій карті Касторіуса (IV століття) яка збереглася в Аугсбурзі (Німеччина).
З другої половини XII ст. Київська Русь розпадається на кілька великих самостійних і напівсамостійних феодальних державних утворень, таких як Київське, Чернігівське, Переяславське, Галицьке, Волинське, Турівське князівства тощо. Незважаючи на Модальну роздрібненість, монголо-татарське іго, економічні зв'язки між окремими регіонами України посилювались. Ідеї єдності держави відображені в тогочасних билинах, наприклад в «Слові о полку Ігоревім». Спільними для всієї країни були правові норми, записані в «Руській правді». В історичних пам'ятках того часу починає вживатись термін «Україна». В 1187 р. Київський літопис (за Іпатіївським списком), оповідаючи про смерть переяславського князя Володимира Глібовича під час походу на половців, згадує, що «о нем Украина много постона». В тому ж літописі під 1189 р. розповідається, що князь Ростислав Берладник приїхав «ко Украйні Галичьской» (на означення подністрянського Пониззя). У Галицько-Волинському літописі в 1213 р. записано, що князь Данило «прия Берестий и Угровеск... и всю Украйну» (Забужанську Україну). В цьому ж літописі 1280 р. є «на Вкраинь» і 1282 р. «на Вкрайници».
З давніх часів в Україні розвивались геологічні знання, що було пов'язано з пошуками й добуванням корисних копалин. Наші предки здавна добували кам'яну сіль, бурштин, виплавляли залізо з болотних руд, використовували овруцькі кварцити, граніти, шиферні сланці, вапняки та інші матеріали для будівництва палаців, фортець тощо. Для розвитку держави, що простягнулася на широких просторах лісів, пронизаних численними ріками, знання про її територію були необхідні. Географічних описів того часу не залишилося (найдавніше зведення літопису датується 1037 p., а перший Київський літопис 1039 p.). Але в «Повісті временних літ» та інших хроніках і літописах є багато географічних відомостей про окремі землі й події, які тут відбувалася, про конкретні річки, низовини і височини, про ліси і степи, тваринний світ, про незвичайні явища природи (землетруси, сильні дощі, великий град, бурі, повені тощо). Відомості літописів дають можливість аналізувати клімат тих часів (вказані роки посух, сильних морозів, теплих зим, весняних та осінніх приморозків). Загалом з розвитком продуктивних сил в часи Київської держави нагромаджувались відомості про природні умови її території, а прийняття християнства сприяло розвиткові освіти. Упорядковувалися перші школи. Наука перебувала під впливом античних авторів. Наукові знання про географію черпалися з перекладів античних книг, зокрема з «Християнської топографії» Козьми Індикоплова — александрійського купця VI ст. З XI ст., окрім численних перекладних, з'являються оригінальні твори з історії і краєзнавства, які називаємо літописами.