Щоб з’ясувати роль жидів і взагалі вплив їх нації на суспільне життя народів Заходу, подамо статистичні відомості про їх процент у кожній державі, в кожній національній території.

Жидівська нація живе переважно на територіях націй поневолених, безправних, порабованих і в першій лінії і найбільшою масою – на території української нації (російська Україна, Галичина, Буковина і угорська Україна), яка із усіх націй (треба признатися) найбільш безправна, найбільш темна, подурена і упосліджена. А тим часом нації вільні, незалежні, високої культури мають дуже невеличкий процент жидівства. Вивід ясний: жидівська нація, власне, та її частина, що прийняла талмудизм, ще здавна пристосувалася до життя переважно паразитарного і вишукує для свого життя національні організми знесилені, хворі – які подають нації поневолені.

І можливо, навіть певно, що коли б врешті усі поневолені нації вибилися на волю, жидівська нація повинна пережити велику кризу: їй доведеться або вимерти, або приноровитися до продуктивного життя.
Чи не з пиводу цього жиди завжди прихиляються до націй пануючих, виявляючи себе їх патріотами, і глузують з націй недержавних, поневолених?

Проповідуючи усім народам космополітизм, жидівська нація серед себе плекає самої чистої види націоналізм. Вона духовно замкнулася від інших націй, береже свою культуру, чистоту крові та релігії; націоналістична політика стала їх релігією: вона вимагає з могутнім авторитетом релігії альтруїзм до своїх; що ж знов до чужинців, 10 її кодекс (таємний) дозволяє на усі засоби і вчинки, коли вони в інтересі або ведуть до блага усієї або частки жидівської нації. (Це давно уже відомо західному суспільству, а недавно перейшло і до нас.)

Але такий кодекс поведінки, таємний чи явний, зовсім не є тільки виключною власністю жидів.

Християнські суспільства із пануючих націй проявляють не менше національного людожерчого егоїзму.

1902 року вийшла брошура гакатиста Бертольда Отто: “Polen und Deutsche”.

Беремо із неї вимітки:

“В часі боротьби двох народів не признається зовсім тих підстав права і безправ’я, котрі існують у щоденнім життю. Хто не солідаризується зі своїми в боротьбі проти елемента чужого – той зрадник.

(От вам один із законів талмуда). Що колись, стало, того тепер змінити не можна. Аби кожний народ мав віддати те, що він колись собі здобув (привласнив), то не був би певний свого існування на землі. Польща була також здобутим краєм, позаяк держава німецька

складається почасти із колишніх країв слов’янських. Чи маємо тепер те все віддати?!”

Przeglad wszechpolski (lutowy zeszyt r. 1902). “Істота боротьби народів” то, коротко кажучи, таке право історичне, котре велить сусідам-народам нищити один другого без милосердя, usque ad finem, az do zjedzenia ogonkyw (хвостів)”.

“Наша територія етнографічна посідає обшир, який не містить в собі навіть 5000 кв. миль: на такім обширі не може розвиватися народ великий, котрий вірить у свою будуччину (польський народ); тільки на Сході (в Україні себто) маємо відповідний обшир для розвою нашої сили, нашої народної творчості”.

Przeglad wszechpolski (r. 1902-VI-246). “Нашим завданням мусить бути утримання і поширення “polskiego stanu posiadania”, ні в якому разі нас не мусить обходити, чи то подобається русинам (галицьким українцям), чи ні; єдиним показником для нас мусить бути інтерес народний (польський)”.

“Slowo polskie” оголошує, що не “стерпить” рівноправ’я між поляками і русинами в Галичині.

Тут (в Галичині) є тільки Польща, а певніше, частина Польщі, до котрої належать землі заселені переважно нашою людністю (польською )”.

Справедливо висловився др. Олесницький, український посол у галицькім сеймі: що в одному тільки місці (у Галичині) польська нація випростала з пут тільки одну руку, хоч і вживає її для того, щоб душити свого брата (українця).

Додамо ще псевдодемократичну політику московської держави в часи завоювання України і придушення польських повстань (р. 1830-1863).

Як бачимо, кодекси національного егоїзму не є виключною власністю жидівської нації, і з приводу тієї поведінки жидівської нації нас ніскільки не дивує: вона свідчить про високу національну свідомість і солідарність її, свідчить про високе розуміння центра і умов, серед котрих вона живе.

Ця нація живе майже виключно окремою ізольованою верствою серед чужих для неї народів по природі і по культурі своїй, і не диво ,що вона, живучи поміж чужими, уживає всяких хитрощів і політики в боротьбі за життя. Через це нас не дивує і те, що в кожній державі жиди стоять на боці сильної, пануючої нації і використовують укупі з останньою нації поневолені: стати в обороні слабшого, згнобленого, в обороні нації поневоленої для жидів – це значить стати проти своїх інтересів на свою конечну гибель; а хто не хоче жити?

Приточимо факти. Зробимо вимітки. “Kraj”, 1904 р. – 51.

Відомо скрізь, яку роль відіграють жиди в Великій Польщі (Познанщина, що належить до Пруссії). Стали явно і палко на боці дужчого. Борються в рядах гакатистів з фанатизмом неофітів.

Стараються на кожному кроці поставити на очі, що вони є більшими патріотами, ніж пп. Тідеман і Кеннеман (гакатисти). В пресі перші (в першій лаві) домагаються виключних (виїмкових) законів проти поляків. У раадах міських лучаться завжди з шовіністами прусськими. Врешті, завдяки їх енергії Гнослав (польське місто) зістав і перейменований на Hohensalz. Такого роду діяльність мусила викликати в суспільстві польському (в Пруссії) натуральну реакцію. Елемент семітський в Познані, ставши запеклим ворогом народності польської, збудив посеред загалу польського дуже легко зрозумілу неприязнь. Неслушно нарікають на поляків у Познані за їх антисемітизм: коли вони не ходять до крамниць жидівських, то роблять це єдино з тією ціллю, аби підпирати своїх. Жиди допомагають уряду прусському переслідувати поляків на усіх полях, а в першу чергу на полі економічному. Поляки мусять охоронятися, бо інакше вони швидко полягли б під ударами політики змушення голодом (до послуху).
Вони (жиди) провадять нечесну боротьбу з поляками, аби підлеститися до уряду і гакатистів прусських, а не поляки з ними. Поляки тільки охороняються. Але дуже смутний той факт, що вони мусять оборонятися проти тих, яких вигріли на своїх грудях.

Діяльність жидів у Познанщині одвернула від них симпатії усієї польської нації: в Пруссії, в Росії й Австрії, про що дуже легко довідатися із часописів польських.

Таку ж саму роль жиди відіграють і в Австрії, а надто в Угорщині, бо в останній 75 % преси в руках жидів. Мадяризацію недержавних націй Угорщини з надто великим запалом провадить жидівська або юдофільська преса Угорщини.

А германізаторська роль жидів у Буковині й полонізаторська роль їх у Галичині відома кожному, хто заглядає в закордонні часописи.

Статистика по національностях у всіх державах Заходу і в Росії не в силі здобути процент жидів у державі: в Угорщині вони називають уграми, в німецькій частині Австрії та Німеччині – німцями, у Франції – французами… взагалі прилучаються до пануючих націй. Тільки статистика по релігіях служить тим «решетом», з допомогою якого можна дізнатися про процент жидів у певній державі.
У російській Україні живе жидів понад 2 мільйони* (1/4 всього жидівства у світі), живе на З/4 працею непродуктивною, на кошт продуцентів-українців; москалі обгородилися від жидів кордоном: “чертою єврейської осідлості”. Тенденція простує і у нас до запровадження усіх страховищ угорської України, і зараз наша нація в Росії є тільки безправним, забитим духовно і занепалим фізично хліборобним пролетаріатом, якого тільки той не визискує, хто не хоче. Але звичайно і у нас, як і на Буковині, так і в Галичині, не жиди є головною причиною нашого безголов’я страшного тепер і ще страшнішого в майбутньому; воно має початок і причину в браці політично-національних прав українського народу, що їх відібрали москалі, у якого зв’язана суспільна ініціатива і діяльність, який не може боронити своїх інтересів. Жиди тільки користаються безправним становищем поневоленої нації.

Боротьба за національну свободу, що почалась у російській Україні, а ще раніше почалась Галичині, прийде до свого розв’язання в недалекому майбутньому. Політична автономія з власним сеймом, автономною освітою, пресою і літературою в першій стадії боротьби за національну свободу, націоналізація адміністрації, суду і доходів з української території, власне військо і врешті самостійна державно-демократична республіка Україна – остання стадія боротьби за національну свободу і здійснення національних ідеалів українського народу.

Таким шляхом йшли угри, йдуть чехи, хорвати й австрійські поляки, бельгійці, серби, болгари, румуни, греки, італійці; американці північні й південні йшли іншим шляхом: загальне повстання поневолених, раптове знесення чужого панування, вигнання чужинців і завоювання без ніякої еволюції своєї незалежної держави.

Яким шляхом піде Україна, це залежить від обставин, які зараз передбачити важко, навіть неможливо.

Цитується за: Микола Міхновський «Самостійна Україна; Справа української інтелігенції», МАУП, 2007

У Польщі набув чинності закон про хімічну кастрацію деяких ґвалтівників і педофілів. Згідно з документом, відтепер примусовій кастрації будуть піддаватися всі чоловіки, засуджені за педофілію і сексуальне насильство над близькими родичами.

Відповідно до нового законодавства, зобов'язати людину пройти курс прийому медикаментів, які пригнічують сексуальний потяг. Процедура буде застосована після того, як злочинець відбуде тюремний термін.

Досі процедура хімічної кастрації застосовувалася у деяких країнах, однак, як правило, на добровільній основі.

Прем'єр-міністр Польщі Дональд Туск запропонував зробити її примусовою після того, як країною прокотилася низка гучних злочинів, скоєних педофілами.

Крім того, були збільшені терміни ув'язнення для злочинців-педофілів та осіб, засуджених за насильство над родичами. Якщо раніше такі злочини каралися в'язницею на строк від двох до 12 років, то тепер суд може посадити злочинця за ґрати на термін від трьох до 15 років.

За словами польських політиків, на сьогодні в країні діє найсуворіше в Європі законодавство щодо педофілів.

Парламент Угорщини прирівняв злочини нацистського та комуністичного режимів. За заперечення скоєних ними злочинів загрожує кримінальне переслідування.

Ініціатором закону виступила правоконсервативна партія ФІДЕС, яка прийшла до влади в результаті останніх виборів. Раніше правляча коаліція, до якої входили різні партії лівого спрямування, заборонила заперечення Голокосту. Тепер і за заперечення злочинів комуністичного режиму загрожує ув'язнення на строк до 3 років.

Тим особам, які тричі порушать закон, буде загрожувати більш суворе покарання. Термін їхнього ув'язнення може бути значно збільшено.

Нагадаємо, в Україні навесні цього року депутати відмовилися прирівнювати комунізм до нацизму та запроваджувати покарання за його пропаганду. Документ передбачав запровадження покарання у вигляді штрафів та позбавлення волі на термін до 2 років за пропаганду вищезгаданих ідеологій, але його підтримали лише 175 народних обранців за мінімально необхідних 226.

Якщо є активні і розумні люди, заходьте на форум у блог Гриценка, де ви зможете поспілкуватися і надати свої поради Анатолію Степановичу, щодо даної теми обговорення:
http://www.grytsenko.com.ua/

http://www.youtube.com/watch?v=vUFUOmgZ1_A

http://www.youtube.com/watch?v=sBIP-JGWb8E&feature=related

http://www.youtube.com/watch?v=NSGYR6dkB4c&feature=related

Починаючи з XIII століття, географічна інформація про Україну подавалась у звітах і друкованих творах європейських мандрівників. Перш за все зазначимо записки ХНІ століття італійця Плано Карпіні і Віллема Рубруквіса з Брабанту, з XV століття — опис західних і південно-західних земель України французом Жільбером де Лянуа, узбережжя Чорного і Азовського морів венеціанцем Йосафатом Барбадо, а також звіт про Московщину папського посланця Альберта Кампанзе (1523 p.).
Поряд з внутрішньою торгівлею поширювалися торговельні зв'язки з сусідніми російськими і білоруськими, молдавськими, польськими, литовськими землями. Українські міста тривалий час відігравали важливу роль посередників у торгівлі між Сходом і Заходом. Завоювання турками в кінці XV століттяузбережжя Чорного моря завдало цій торгівлі сильного удару. Якщо на заході турецькі завоювання і перекриття стародавніх торговельних шляхів спричинилися до Великих географічних відкриттів, то через територію України ще певний час проходили торговельні шляхи із заходу на схід, а отже вона продовжувала привертати увагу іноземців і відомості про неї продовжували поширюватися. Зокрема, в XVI ст. з'являються французькі описи українських земель. В 1573 р. Блез де Віжнер склав історико-географічні відомості про Галичину, Волинь і Поділля. Першим докладним описом географії України була книга (1549 р.) Зигмунда Герберштейна — німецького мандрівника, яка кілька разів перевидавалася.
Першою картою, яка охоплювала українські території від Дніпра на схід і на південь до Чорного і Азовського морів, є карта Московії італійського географа Баттісти Аньєзе, створена на підставі інформації московського посла Дмитрія Герасимова та надрукована в 1548 р. Вона стала основою для пізніших карт Московії Я.Гастальді, Г.Русцеллі та ін. Картою, що охоплювала східні і південно-східні землі України, була карта, створена Антонієм Віда і виконана на підставі інформації Івана Ляцького. Карта була опублікована в 1555 р. Оригінальною західноєвропейською картою Русі, Московії і Татарії, де відображена центральна і східна Україна та Чорне море, є карта англійського мандрівника Антонія Дженкінсона, що видана в 1570 р. Абрагамом Ортелієм.
Розвиток економічних зв'язків між окремими південно-західними землями колишньої стародавньої Київської держави, їх постійна боротьба із загарбниками стали головними передумовами утворення української народності на терені Київщини, Переяславщини, Чернігівщини, Волині, Поділля, Галичини, Закарпаття, Буковини. Головним осередком процесу формування української народності стала середня Наддніпрянщина (переважно Київщина), Переяславщина і Чернігівщина. Тут утворилося етнічне ядро українського народу, до якого тяжіло населення інших українських земель. У XIV-XV століттях українці виступають як окрема етнічна спільність із своєю мовою, спільною традицією, особливостями етнічного життя і самобутньою культурою.
Назва «Україна» стає географічною назвою козацької території, яка охоплювала широкі простори Наддніпрянщини — правобережної і лівобережної (Київське воєводство в адміністративній системі Речі Посполитої Польської) — і використовувалася в багатьох писемних документах того часу. Гетьман П. Сагайдачний, зокрема, писав про «Україну, власну, предковічну отчизну нашу», «городи українські», «народ український». Поняття і назва «Україна» щоразу далі поширювалися за межі Київського воєводства, зокрема на лівобережжі, включаючи і Слобідську Україну, де в першій половині XVII ст. відбуваються процеси посиленої української колонізації. Особливого ж політичного значення назва «Україна» набуває в період Гетьманщини. Назви «Україна», «український», «український народ» щораз частіше вживаються у політичному і культурному житті, застосовуються в актах і документах Б. Хмельницького, І. Виговського, П. Дорошенка, І. Самойловича, І. Мазепи, П. Орлика. Завдяки кільком виданням книги Г.Л. де Боплана про Україну, ця назва стала популярною в Західній Європі. Французький інженер і військовий картограф Г.Л. де Боплан в 1631-1647 pp. перебував в Україні, а в 1650 р. видав першу спеціальну працю про Україну і козаків — «Опис України, кількох провінцій Королівства Польського, що тягнуться від кордонів Московії до границь Трансільванії, разом з їхніми звичаями, способом життя і ведення воєн». Королівський радник П.Шевальє в 1-663 р. видав другу книгу про Україну. Інформативне значення для Франції мала також двотомна праця Ж.Б. Шерера, яка охопила історію України до 1734 р. Територія України в першій половині XVII ст. перебувала в складі Польщі (воєводства Київське, Брацлавське, Подільське, Руське, Волинське, Белзьке, Берестейське, Мінське, Холмська земля), Московщини, Молдови, Туреччини, Кримського ханства. Після поділу України між Московією і Польщею в 1667 р. з'явились назви «сьогобічна» й «тогобічна» Україна, а для Лівобережжя — ще й «Малоросійська Україна».

Перші згадки про державу народу «рос», «рус» у візантійських, східних і західноєвропейських джерелах належать до першої половини IX ст. Давній літопис «Повість временних літ» датує початок «Руської землі» 860 роком.
Стародавня Київська держава охоплювала значні території, населені східними слов'янами, які мали істотний вплив на культуру, мову, побут сусідніх народів. Спеціалізація господарства в окремих регіонах визначила тісні внутрішні зв'язки між ними, а також торговельні і культурні зв'язки із скандінавськими країнами, Візантією, Угорщиною, Німеччиною, Францією, Англією, Вірменією, Грузією, країнами Середньої Азії, Персією, арабськими державами. Особливо тісними були зв'язки з сусідніми Болгарією, Польщею, Чехією.
Відносини з сусідніми й віддаленими державами сприяли поширенню відомостей про Україну. Зокрема в 1150-1153 pp. арабський мандрівник і купець Абу-Гамід тричі побував у Києві, написав такі книги, як «Антологія деяких чудес Заходу» і «Космографія», в яких є відомості про Русь, її природу і господарство, побут слов'ян. Арабський письменник Аль-Масуді (20-50 pp. X століття) у своїх описах слов'ян згадує русів, волинян, вказує на їх зв'язки з Іспанією, Римом, Візантією тощо. Найдавнішим з відомих нам арабських письменників, який писав про східних слов'ян, русів, був Ібн-Абдаллаг (820-912 pp.). Майже 29 років мандрував Ібн-Баттута (1304-1377 pp.) і написав книгу «Подарунок споглядачам про дива міст та чудеса подорожей», де описує також Крим і Приазов'я.
Відомості про Україну тих часів знайшли відображення настаровинних рукописних картах, зокрема на картах арабського географа Ель Ідріс (1100-1166 pp.), іспанського монаха Беатуса (776 р.), на Ербсторській карті світу (XIII століття), Герфордській карті світу (1280 р.) та інших середньовічних картах, зокрема на портоланах Чорного моря з узбережжям. Перші карти усієї української території були подані переписувачами «Географії» Клавдія Птоломея (близько 87-150 pp.), починаючи з XIII ст. Вони були надруковані вперше як Восьма карта Європи (європейська Сарматія) і Друга карта Азії (азіатська Сарматія) в ульмських виданнях в 1482 р. і 1486 р. і входили потім до всіх 57-ми видань цієї «Географії» до 1730 р. включно. Окрім того, українська територія була представлена на відомій карті Касторіуса (IV століття) яка збереглася в Аугсбурзі (Німеччина).
З другої половини XII ст. Київська Русь розпадається на кілька великих самостійних і напівсамостійних феодальних державних утворень, таких як Київське, Чернігівське, Переяславське, Галицьке, Волинське, Турівське князівства тощо. Незважаючи на Модальну роздрібненість, монголо-татарське іго, економічні зв'язки між окремими регіонами України посилювались. Ідеї єдності держави відображені в тогочасних билинах, наприклад в «Слові о полку Ігоревім». Спільними для всієї країни були правові норми, записані в «Руській правді». В історичних пам'ятках того часу починає вживатись термін «Україна». В 1187 р. Київський літопис (за Іпатіївським списком), оповідаючи про смерть переяславського князя Володимира Глібовича під час походу на половців, згадує, що «о нем Украина много постона». В тому ж літописі під 1189 р. розповідається, що князь Ростислав Берладник приїхав «ко Украйні Галичьской» (на означення подністрянського Пониззя). У Галицько-Волинському літописі в 1213 р. записано, що князь Данило «прия Берестий и Угровеск... и всю Украйну» (Забужанську Україну). В цьому ж літописі 1280 р. є «на Вкраинь» і 1282 р. «на Вкрайници».
З давніх часів в Україні розвивались геологічні знання, що було пов'язано з пошуками й добуванням корисних копалин. Наші предки здавна добували кам'яну сіль, бурштин, виплавляли залізо з болотних руд, використовували овруцькі кварцити, граніти, шиферні сланці, вапняки та інші матеріали для будівництва палаців, фортець тощо. Для розвитку держави, що простягнулася на широких просторах лісів, пронизаних численними ріками, знання про її територію були необхідні. Географічних описів того часу не залишилося (найдавніше зведення літопису датується 1037 p., а перший Київський літопис 1039 p.). Але в «Повісті временних літ» та інших хроніках і літописах є багато географічних відомостей про окремі землі й події, які тут відбувалася, про конкретні річки, низовини і височини, про ліси і степи, тваринний світ, про незвичайні явища природи (землетруси, сильні дощі, великий град, бурі, повені тощо). Відомості літописів дають можливість аналізувати клімат тих часів (вказані роки посух, сильних морозів, теплих зим, весняних та осінніх приморозків). Загалом з розвитком продуктивних сил в часи Київської держави нагромаджувались відомості про природні умови її території, а прийняття християнства сприяло розвиткові освіти. Упорядковувалися перші школи. Наука перебувала під впливом античних авторів. Наукові знання про географію черпалися з перекладів античних книг, зокрема з «Християнської топографії» Козьми Індикоплова — александрійського купця VI ст. З XI ст., окрім численних перекладних, з'являються оригінальні твори з історії і краєзнавства, які називаємо літописами.

Мої діди в УПА не воювали,
Мій батько української не знав.
Але я завжди, щоб там не казали,
Козацький прапор високо тримав!

В моїм селі квітує буйно суржик,
А в місті мова Пушкіна живе.
Та я плекаю, мов чарівну ружу,
Вкраїнське слово, чисте й осяйне.

Ніколи не вдягав я вишиванки,
Мене не бачив злотоверхий Львів.
Але щодня, щовечора, щоранку
Живе в моєму серці рідний спів.

Кругом бур'ян й духовнії руїни,
Але, без нарікань і каяття
Люблю я свою неньку-Україну
Усім єством, сильніше за життя!