ИСКУСНАЯ БОРЬБА Фридрих Иоахим Клен .Это марширует новая Германия.

Сентябрь 1932 года! Старая система еще всевластна, важные персоны держат себя с большим достоинством, восседая в своих кабинетах, полиция полностью контролирует положение. И мы еще не выдвигаем лучших из нас на передний план. Пока мы хотим, чтобы республиканские деятели почувствовали шаткость своих позиций, и вместе с тем показать, с какой глубокой верой мы ждем наступления новой эры — эры Адольфа Гитлера.

Подразделения СА пока занимают выжидательные позиции. Но вот однажды мы были собраны на митинг в зале заседаний в своей провинциальной столице.

Нам было запрещено направляться туда сомкнутыми колоннами. Стоило собраться группке из четырех-пяти человек, шедших к месту сбора, тут же на патрульной машине появлялась полиция, которая без предупреждения пускала в ход резиновые дубинки.

Пение было запрещено.

Несение знамен было запрещено.

Использование грузовиков, частных автомобилей, мотоциклов и других средств передвижения было запрещено.

Сбор подразделений СА около зала заседаний также был запрещен. На улицах стали собираться толпы людей. Однако в тот день они не осмеливались выкрикивать в наш адрес оскорбления или плеваться, зная, что могли быть за это биты.

Они решались нападать только на одиноких штурмовиков в подворотнях и на пустынных улицах. Патрульные машины полиции носились по булыжным мостовым, время от времени освещая фарами людей, шедших в сторону зала заседаний.

Полиция в случае столкновений не собиралась защищать нас от коммунистов, прятавшихся в засаде.

Зал заседаний, вмещавший до 7 тысяч человек, был разукрашен плакатами и флажками в пределах дозволенного полицией, не допускавшей никаких выпадов против республики.

В середине зала в довольно большом прямоугольнике оставались свободные места. Справа и слева от него задолго до начала митинга уселись родственники штурмовиков с женами и детьми, а также люди, видевшие в СА силу и надежду на установление лучшей жизни в отечестве.

В порядке исключения полиция разрешила, наконец, отрядам штурмовиков построиться около здания. Но как и обычно, в тот день начальник полицейского патруля, некий оберлейтенант Краут, проигнорировал это указание и попытался воспрепятствовать построению. Так что потребовались многочисленные звонки в полицейское управление, чтобы решить этот вопрос в нашу пользу.

Только после этого раздались приказы наших командиров. Тут же была выстроена колонна по четыре человека в ряд, над первыми шеренгами взвились знамена.

Строем штурмовики намеревались войти в зал и занять оставленные для них места под звуки «Баденвейлеровского марша». Боковые двери при этом, однако, открыты не были.

Знаменосец попытался урезонить оберлейтенанта полиции, но тот стоял на своем. Их разговор перешел на повышенные тона. Когда же полицейский офицер попытался было отдать распоряжение об аресте знаменосца, тот громко скомандовал: «Заходи!»

Стоявшая в ожидании колонна двинулась ритмичным твердым шагом, так что полицейским пришлось отступить. При входе штурмовиков в зал музыка замолкла, все сидевшие поднялись и стоя приветствовали вошедших. Глаза людей блестели, у многих навернулись слезы умиления. Это ведь маршировала новая Германия. Это Древняя Германия просыпалась, видя в нас людей, которые защитят народ и обеспечат ему лучшее будущее.

Раздались шутки, и раздражение в отношении полиции улетучилось. Какое нам было дело до этих людей, стоявших на своих местах со сконфуженными лицами, пытавшихся сохранить прогнившую государственную систему. Скоро мы и вообще забудем о них, поскольку им предстояла ликвидация. Германия проснется от долгого сна!

Послышались новые команды.

Знаменосец поднялся на широкую трибуну. Он пристально посмотрел на собравшихся. На мероприятиях подобного рода критика в адрес существующей системы не разрешалась. И все же лидер штурмовиков не смог удержаться от нанесения мгновенного укола, глядя на присутствовавших полицейских чинов. Он сказал, что мы, национал-социалисты, не можем представить себе, что люди, носящие ныне зеленую форму и призванные оберегать порядок и мир, называющие себя полицейскими и на деле защищающие только своих единомышленников, сохранят свое положение в будущем рейхе. Как только свастика украсит фронтоны домов, эти зеленые фантомы и их террор исчезнут.

Прежде чем полицейские поняли смысл сказанного и публика разразилась аплодисментами, знаменосец обратился к штурмовикам с такими словами:

«Вы состоите в рядах СА не только в эти годы борьбы и несения своих обязанностей, но и останетесь штурмовиками на всю жизнь. Вся духовная и физическая энергия, которой вы располагаете, все ваше время и силы, даже сама жизнь принадлежат народу, отечеству и фюреру. Дадим же в этом клятву! Внимание!»

Все присутствовавшие в зале встали. А штурмовики произнесли слова клятвы в верности и лояльности громко и отчетливо. Затем знаменосец развернул знамя, и штурмовики, дотронувшись до него руками, скандировали: «Даю торжественное обещание фюреру!»

Незабываемое мероприятие закончилось пением «Хорст Вессель» и «Германия».

Всю ночь на улицах рычали двигатели патрульных машин. Полицейские подразделения были приведены в состояние повышенной готовности.

Штурмовики стали расходиться по домам. Горячих голов хватало и не только среди нас, но всем было ясно: нападение хотя бы на одного штурмовика не останется безнаказанным.

После этого митинга наш лидер покинул отряд, уехав по другим делам, но каждому из нас было ясно: отдельная личность — ничто, идея же — все.

(Фридрих Иоахим Клен, командир 138-й штурмроты. Серьезное и веселое из жизни штурмовиков. Лейпциг, 1934.)

© Тиджень

Ізраїль оголосив німецького письменника персоною нон-грата

19:25 16.04.2012

Після публікації скандального вірша про Ізраїль лауреата Нобелівської премії Гюнтера Грасса оголосили в цій країні персоною нон-грата та звинуватили в радикальному антисемітизмі, згідно повідомлення міністерства внутрішніх справ Ізраїлю.

---

За словами представників відомства 8 квітня, було ухвалено рішення, згідно з яким письменникові заборонено в’їзд до країни. Приводом стала публікація в кількох газетах вірша Грасса.  Міністр внутрішніх справ Ізраїлю Елі Ішай зазначив, що цей вірш має на меті розпалити вогонь ненависті в Ізраїлі, і пояснив, що чинне законодавство дозволяє урядові забороняти в’їзд до країни колишнім нацистам. Раніше Грасс зізнався, що в останні місяці Другої світової війни служив у військах СС.  Глава зовнішньополітичного відомства країни Авігдор Ліберман різко розкритикував Грасса, назвавши висловлювання німецького письменника проявом цинізму.  Гюнтер Грасс у своєму вірші «Те, що має бути сказано» розкритикував Ізраїль за його політику щодо Ірану і звинуватив у підриві й без того крихкого миру у світі. У вірші обсягом 70 рядків 84-річний німецький письменник вказав, що замовчування факту про нарощування Ізраїлем свого ядерного потенціалу є «тяжкою брехнею». Він підкреслив, що світова спільнота має взяти під контроль атомну програму не лише Ірану, а й Ізраїлю. Грасс зазначив, що мусив написати цього вірша тепер, оскільки вже просто не міг мовчати, а завтра вже може бути запізно.  Текст Грасса опублікували 4 квітня німецька Sddeutsche Zeitung, італійська La Repubblica та американська The New York Times.  Після публікації вірша Грасс опинився під зливою критики. Центральна рада євреїв у Німеччині назвала його вірш «агресивним агітаційним памфлетом». Посольство Ізраїлю звинуватило нобелівського лауреата у використанні антисемітських кліше. Тим часом речник німецького уряду Штеффен Зайберт нагадав, що в Німеччині існує свобода мистецтва, а деякі німецькі політики навіть стали на захист письменника. 

© «Народний Оглядач»

Донбас-СоцПроект: Янукович увійде в історію як легалізатор вітчизняної педерастії

17:17 16.02.2011

Нарешті почалися довгоочікувані реформи і покращення життя вже сьогодні: Міністерство юстиції України легалізувало всеукраїнську громадську організацію лесбіянок, геїв, бісексуалів і тренсгендерних людей (ЛГБТ). До такого не опускався навіть Ющенко, якого за безхребетність, толерантність та елегантність Янукович назвав «котом Леопольдом».

---

«Міністерство юстиції України легалізувало содомський гріх», – прокоментував цю подію народний депутат України, член Колегії Християнсько-Демократичного Союзу Володимир Стретович. «У християнській державі, якою є Україна, діяльність організацій ЛГБТ має бути взагалі заборонена. Натомість Мін’юст уже легалізував 28 громадських і благодійних об’єднань ЛГБТ», - зауважив Володимир Стретович і додав, щопитання реєстрації ЛГБТ організацій не один рік було на порядку денному в Мін’юсті, і лише нинішня влада спромоглася це зробити.  Зростання кількості членів подібних організацій свідчить про цілеспрямоване прищеплення молоді розпусного стилю життя. Тепер в Україні увімкнули «зелене світло» тяжкому содомському гріху і знищенню традиційних сімейних цінностей. Святе Письмо однозначно засуджує непристойну, протиприродну поведінку: «Вони знають присуд Божий, що ті, хто чинить таке, варті смерті, а проте не тільки самі чинять, але й хвалять тих, хто робить таке» (до Рим. 1:32)  Під виглядом боротьби за свої права (що є основною метою діяльності об’єднань ЛГБТ) фактично відбувається пропаганда гомосексуалізму та одностатевих шлюбів в Україні. «Комусь дуже вигідно знищувати мораль у нашій державі, комусь вигідно підсаджувати молодь на психотропні речовини та в несвідомому стані навіювати думки про нетрадиційну орієнтацію. Комусь дуже вигідно, щоб не відбувалося дітонародження українців. Думайте, кому», – закликає народний депутат.  Він звертається до молодого покоління з проханням замислитись над тим, що в такому стані людьми легко управляти. «Це означає, що в майбутньому не буде змін на краще, бо система зберігає себе. А протистояти системі може тільки інша система – здоровіша морально і сильніша фізично», – переконаний Володимир Стретович – повідомляє www.cdu.in.ua  Враховуючи, що сьогодні Президент несе повну відповідальність за державну політику, Віктор Янукович взяв на себе роль «хрещеного батька» вітчизняної педерастії. Відповідно, його «мамою» можна вважати міністра юстиції Олександра Лавриновича.  Співзасновником «Ради ЛГБТ організацій України» став Міжрегіональний центр ЛГБТ-досліджень «Донбас-СоцПроект».  Згідно з соціологічними опитуваннями, більшість українців негативно ставляться до педерастів. 

---

 

НЕЗНАНОМУ ВОЯКОВІ

I Читайте газети при тихім вікні, Впивайтесь ясним каламутом. І як не зірвуться ці лагідні дні, Не крикнуть розпучливо-люто! Читали, пряли недомріяні сни, Солодку молошність туману. Від року до року, з весни до весни, Від рана чекали до рана. Вели не в майбутнє, де бурі і грім, В минувшину спогади всі ці. О, будьте ви прокляті кодлом усім, І ваші діла, і річниці! X Холодна очей твоїх синя вода, Що бачать гостріше і далі. І навіть любов твоя буде тверда, Як бронза, рубін і емалі. Вона не зверне тебе в соняшний сад, Де смокви і грона сочисті. Ні кроку зі шляху, ні думки назад, Ні хвилі даремне на місці! Далеко в безодні ланцюг поколінь, Лик часу сіріє і гине. Тобі-бо самому найвищих горінь Дано осягнути вершини. XVI Державу не твориться в будучині, Державу будується нині. Це люди - на сталь перекуті в огні, Це люди - як брили камінні. Не втішені власники пенсій і рент, Тендітні квітки пансіонів, - Хто кров'ю і волею зціпить в цемент Безвладний пісок міліонів. XX О Націє, дужа і вічна, як Бог,- Не це покоління холопів,- Хто злото знеславить твоїх перемог При Корсуні і Конотопі? О Націє, що над добро і над зло, Над долю, і ласку, і кару,- Хто, темний, не схилить поблідле чоло В сліпучому сяйві Базару? Хто, мертвий, не стане у праведний слід На путі, що славою бита, У громі грядущих огненних побід, Що ними ти вкриєш півсвіта? XXXII Розкрийте зіниці, розкрийте серця, Черпайте криштальне повітря! Одвіку земля не зазнала-бо ця Такого безкрайого вітру. Він віє, шалений, над стернями днів Диханням навтримної волі Від дальніх пікетів, вартових огнів Імперії двох суxодолів. Він віє диханням солоним, як кров П'янких океанових надрів, Що їх Севастопіль навсе розпоров Кільватерним ладом ескадри. Над диким простором Карпати - Памір, Дзвінка і сліпуча, як слава, Напруженим луком на цоколі гір Ясніє Залізна Держава.

НАУКА Й ОСВІТА

© Валерій Бебик Кінець російського міфу: Пушкін – єврей! 09:48 31.03.2012 Після публікації моєї статті «Російську літературу створили українці, євреї і негр…» мене звинуватили в расизмі. «Ви подивіться, – волали опоненти, – український професор образив негрів, приписавши до них великого і дуже російського поета О. С. Пушкіна!..» Олександр Сергійович Пушкін – нащадок хрещенного абиссінского єврея (фалаша) Абрама Ганнібала Спочатку, я думав проігнорувати: хіба мало пишуть соромітності й нецензурщини на різних форумах, що «не адмініструються московитами», але якось інтуїтивно спрацювало дослідницьке начало, і я вирішив перевірити ще раз базовий російський міф про «арапа Петра First’а».  Подивився і зрозумів: батюшки, нас усіх вже понад 200 років водять за ніс! Мойсей з його рогами і сорока роками міфічного виведення євреїв з віртуального єгипетського полону – відпочиває, нервово курячи «козячу ніжку» з опіумом творців російського міфу!  Цей російський міф короткий, як рядок в енциклопедії: «ПУШКІН Ол-др Серг. (1799 – 1837), рос,. поет, родоначальник нової рос. літ-ри, творець сучас. рос. літ. мови». І нічого, що прадідом великого російського поета (без лапок!) є «арап Петра І». Все одно, за логікою московитів, він – російський, хоча і в, деякому роді, «арап»…  Але, чи «арап» він насправді, ось у чому питання?! Погляньмо на родовід дуже шанованого мною «російського» поета і письменника Олександра Сергійовича Пушкіна.  Отже, материнська лінія предків О. С. Пушкіна  Прадід поета, Абрам Петрович Ганнібал (1696-1781), хрещений абіссінський єврей, який «зійшов за арапа» у царственого любителя екзотики Петра. Давайте поміркуємо вголос: «Чи багато ви знаєте, шановні читачі, «чистих етнічних негрів» на ім’я «Абрам ? Подумаємо так і зійдемося у справедливості твердження, що Абрам – дуже поширене ім’я у євреїв, у тому числі абіссінських євреїв, які проживають в Африці.  «Петровичем» він став «по приколу», внаслідок хрещення, під час якого його хрещеним батьком став московський самодержець і самодур, який не визнавав ні Христа, ні його церкву. А з «Ганнібалом» вийшло ще крутіше. Поки був живий Петро First, нашого мудрого абіссінця звали просто і по-російськи вишукано: «Абрам Петров», але коли його патрон помер, носити прізвище царя стало небезпечно.  Тому «м’яка, боягузлива але запальна абіссінська натура» Абрама Петрова (див.: А. Анненков, «Пушкін в Олександрівську епоху», стор. 5) зрозуміла, що з метою безпеки йому краще назватися «Ганнібалом», яким його жартома величав Петро І під час грандіозних пиятик у Німецькій слободі.  Прабаба поета, Христина-Регіна фон Шеберг (… -170?), друга дружина абіссінського єврея Абрама, мала шведсько-німецьке походження й народила йому п’ятьох синів: Івана, Петра, Ісаака, Якова та Йосифа. Як бачимо, з п’яти імен – троє синів «чомусь» мають єврейські імена.  Дід поета, молодший син цієї екзотичної «російської пари» Йосиф Абрамович Ганнібал (1744-1807), до речі, не соромився своїх єврейських коренів і підписував свою кореспонденцію як Йосиф Ганнібал. Це потім, коли євреєм стане бути не модно, творці російського міфу сором’язливо стануть іменувати його Осипом. Але він себе таким ніколи не вважав. Він мав двох дружин і при живій дружині, Марії Олексіївні Пушкіній, позначившись вдівцем, обвінчався з вдовою капітана У. Є. Толстой. Це двоєженство скінчилося кримінальним процесом, причому Йосиф Ганнібал був розлучений з другою дружиною і засланий – спочатку на службу в Середземне море, а потім у його село Михайлівське.  Бабця поета, Марія Олексіївна Ганнібал (1745-1819), дочка тамбовського воєводи Олексія Федоровича Пушкіна й (увага!) – Сарри Юріївни Ржевської (див.: Є. П. Янькова, «Розповіді бабусі», 1885 р.). Якщо хтось вкаже мені «етнічно чисту» російську родину, де доньці дають єврейське ім’я Сарра, нехай кинуть камінь у її чоловіка Йосифа Абрамовича Ганнібала і всіх, хто не знає, що у євреїв етнічна лінія спорідненості виводиться по матері.  Мати поета, Надія Йосипівна Пушкіна (1775-1836), дочка Йосифа Абрамовича Ганнібала і Марії Олексіївни Пушкіної, мати якої звалася єврейським ім’ям Сарра. Як стверджує А. Кирпічніков («Пушкін» / / Словник Брокгауза і Єфрона, 1890-1907): «Чоловіка свого Надія Йосипівна настільки взяла в руки, що він до старості курив таємно від неї; до дітей і прислуги бувала непомірно сувора і володіла здатністю «дутися» на тих, хто порушив її незадоволення, цілими місяцями і більше (так, з сином Олександром вона не розмовляла майже цілий рік). Господарством вона займалася так само мало, як і чоловік, і подібно до нього пристрасно любила розваги».  Отже, за давньою єврейською традицією, мати О. С. Пушкіна, безумовно, вважається єврейкою (1/2), трохи німкенею (1/4) і трохи росіянкою (1/4). Втім, якщо подивитися на її портрет, ніяких сумнівів у домінуванні єврейських рис у її фенотипі не залишиться ні в кого.  Тепер звернемося до батьківській лінії предків А.С. Пушкіна.  Прадід поета, Олександр Петрович Пушкін (1686-1725) був одружений з меншою дочкою графа Головіна, першого Андріївського кавалера. Як писав сам О. Пушкін, його прадід «помер дуже молодим, у припадку божевілля зарізав свою дружину, яка перебувала в пологах».  Прабаба поета, Євдокія Іванівна Головіна (… -1725) була по-звірячому вбита під час других пологів власним чоловіком, з яким, як написали б псевдо-романтики, вони жили недовго й нещасливо, і померли в один день.  Дід поета, Лев Олександрович Пушкін (1723-1790) єдиний син своїх нещасних батьків, про якого поет писав наступне: «Дід мій був людиною палкою і жорстокою. Перша дружина його [Марія Матвіївна] Воєйкова, померла на соломі, ув’язнена ним у домашню в’язницю за уявний чи справжній її зв’язок з французом, колишнім учителем його синів, і якого він дуже феодально повісив на чорному дворі. Друга дружина його [Ольга Василівна] Чичеріна, добряче від нього натерпілася. Одного разу він звелів їй одягтися і їхати з ним кудись у гості. Бабуся мала скоро народжувати і почувалася зле, але не сміла відмовитися. Дорогою в неї почалися потуги. Дід мій звелів погоничеві зупинитися, і вона в кареті народила мого батька. Породіллю привезли додому напівмертву, і поклали на ліжко всю змучену і в діамантах. Усе це знаю я досить темно. Батько мій ніколи не говорив про дивацтва діда, а старі слуги давно перемерли». (Див.: Кирпічніков А.І. «Пушкін» / / Словник Брокгауза і Єфрона, 1890-1907).  Батько поета, Сергій Львович Пушкін (1771-1848) не мав за характером нічого спільного з дідом. Отримавши блискучу на той час освіту, тобто опанувавши не тільки французьку прозову мову, але й вірш, і поглинувши все видатне у французькій літературі XVII і XVIII століть, він на все життя зберіг пристрасть до легких розумових занять і до прояву дотепності й винахідливості у всяких jeux de societe. І все життя був нездатним до практичної справи.  Сергій Львович Пушкін почав службу в Ізмайловському полку, потім служив у цивільній службі і дослужився до чину статського радника. Як свідчить А.Анненков, у батька О. С. Пушкіна не було часу для власних справ, оскільки він дуже старанно займався чужими. Він до старості відрізнявся палкою уявою і вразливістю, «був здатний жартувати біля смертного одра дружини – зате іноді від дрібниць розливався у сльозах».  Батько поета був масоном (глобальна єврейська секретна секта). Дивлячись на його портрет, сумнівів у його «неросійськості» не виникає взагалі. Чому ж, – запитаєте ви, – у нього ж російське прізвище? А ви згадайте «бородатий» анекдот про погроми:  - Ізю, Ізю, біжимо, там євреїв б’ють!  - Ну і що, по паспорту я русскій!  - Але ж вони б’ють не по паспорту, а по морді!  Отже, результати face-контролю і факт масонства батька О. С. Пушкіна також дають певні підстави стверджувати про його можливу приналежність до євреїв. Втім, якщо поглянути на портрет самого поета і будь-якого з сучасних ізраїльських солдатів, вихідців з племені абіссінських євреїв, з легкістю можна помітити, як дивно вони схожі.  У зв’язку з цим виникає цілком логічне запитання, чому ж єврейство О.С.Пушкіна так старанно приховувалося його ріднею і російськими творцями міфів?  З ріднею все ясно, якщо пригадати, що в паспортах Російської імперії замість національності писали про віросповідання. «Правильна» релігія була – православ’я, «неправильні»: іудаїзм і мусульманство, вигадані семітами (євреями та арабами). Якщо ти не православний (читай – росіянин), тобі була закрита дорога скрізь: на держслужбі, у навчанні і т.д.  З імперськими міфотворцями теж – все ясно. Якщо «ПУШКІН Ол-др Серг. (1799 – 1837), рос. поет, родоначальник нової рос. літ-ри, творець сучас. рос. літ. мови» – за національністю єврей, то про яку «російську імперію» і «російську мову» можна говорити взагалі?!.  Особисто мені абсолютно все одно, хто був О. С. Пушкін за національністю. Те, що він – геніальний, не викликає ніякого сумніву. У його родині всі говорили по-французьки: батьки, родичі, гувернери. Російською розмовляли тільки його бабуся Марія Олексіївна та його (поета) няня Аріна Родіонівна. І, незважаючи на все це О. С. Пушкін вивчив нерідну йому російську мову і став її класиком!  Через кілька десятиліть його славний шлях повторять українці М. В. Гоголь і А. П. Чехов. Останній, як ми вже писали у статті «Віктор Янукович був правий: Чехов – поет!», однозначно ідентифікував як українець. Так, у 1902 р., розмовляючи на Білій дачі з Горьким і Лазаревським, він свідчив: «Я справжній малорос, я в дитинстві не говорив інакше, як по-малоросійськи» … Усе вищесказане лише утверджує мою думку про те, що російську літературу, дійсно, створили переважно українці та євреї.  Згадавши при цьому «негра» О. Пушкіна, я погарячкував, перебуваючи в полоні давнього імперського міфу про «арапа Петра І», який насправді, був абіссінським євреєм (фалашем). Але тепер, слава Яхве, ми знаємо правду! І наші московські менші брати мають всі підстави розширити свій «російський світ» і на Африку, де й донині проживає славний єврейський народ фалашів, що дав російській літературі видатного російськомовного поета О.С.Пушкіна.

http://video.bigmir.net/show/304231/?&utm_source=i.ua&utm_medium=inf_i.ua&utm_content=inf_link&utm_campaign=i.ua_to_bigmir

© Аскольд С. Лозинський, «Дух волі»

В пам’ять про Івана Дем’янюка

20:16 19.03.2012

Газетний заголовок говорить: "Нацист вмер, уникнувши тюремного ув’язнення". Почнем з того, що Іван Дем’янюк. за будь-якими мірками, не був нацистом. За його найтящим обвинуваченням він був військовополоненим, змушеним працювати в нацистському концентраційному таборі.

---

Остаточно у тій же газеті робиться висновок: "Дем’янюк був першою людиною в Німеччині, яка була засуджена за службу охоронцем в таборі смерті - але без доказів у причетності до якого-небудь конкретного вбивства". Як послідовно! Ніколи на протязі більше тридцяти шести років не було ніяких доказів. Слідом за німецьким судом і вироком, німецький уряд помістив Івана в будинок престарілих. Суд скасував ордер на арешт, заявивши, що подальше позбавлення свободи було б незаконним у звязку з очікуванням апеляції і відсутності ризику втечі з огляду на вік Івана, хворобу і відсутність паспорта. Німці не мали наміру повторно інтернувати його. Вони просто чекали його смерті. У будь-якому випадку, відповідно до законодавства Німеччини, обвинувачений не вважається засудженим, поки всі можливості апеляції не будуть вичерпані. Іван Дем’янюк помер до того, як його апеляція була розглянута. Це приклади того, що факти не підтверджують заголовку! Але така природа тридцяти-шестирічного випробування Івана Дем’янюка. Факти ніколи не відповідали звинуваченням. Іван Дем’янюк був загадкою для своїх обвинувачів. Звинувачення проти нього просто не трималися купи, незважаючи на шахрайство, лжесвідчення, приховування і безперервний тиск сурмачів Голокосту. Через літо мій син, який йшов в старшу школу (high school), повинен був прочитати книжку "Ніч" Еліезер Візель, яка переважно складалася з мемуарів пана Візеля, вязня єврейського походження з горезвісного концентраційного табору Освенцим. Візель був кинутий в Освенцим з Румунії. Він описав невимовні, жахливі випадки, в тому числі той, коли його знайомий єврей, який був визнаний придатним для роботи, був змушений працювати в крематорії і штовхнув в пічку свого батька. Еліезер Візель відстраждав в німецьких концентраційних таборах з травня 1944 до січня 1945 року в Освенцімі, а потім в іншому таборі до початку квітня 1945 року, коли американці звільнили його, словом, в цілому близько одинадцяти місяців. Я знав про горезвісний табір Освенцим від мого батька, який був українським полоненим там з грудня 1941 до січня 1945 року. Мій батько відстраджав в німецьких концентраційних таборах протягом трьох з половиною років. Іван Дем’янюк був солдатом Червоної армії, гарматним м’ясом Сталіна на фронті, який на думку його головнокомандуючого був менш цінним, ніж боєприпаси. Він був узятий в полон і пережив життя німецького військовополоненого. Закінчення війни принесло трохи перепочинку, так як був з СРСР, то Іван мусів уникнути репатріації в СРСР, мерзенної схеми Ялтинської конференції, де союзники стали співучасниками злочинів Сталіна. Нарешті, йому вдалося емігрувати в Америку і жити там в цілому спокійно, поки цей спокій не був порушений в 1976 році. Те, що послідувало, перетворилося на тридцять шість років переслідувань, як новими мучителями: євреями та американцями, так і старими: росіянами та німцями. Я знав Івана Дем’янюка і його родину. Я зустрічався з ним кілька разів. Він завжди справляв на мене враження теплої, добродушної і сповненої світлої надії людини. Я бачив його в останній раз в Мюнхенській в’язниці в листопаді 2009 року, напередодні суду над ним. Чесно кажучи, ні він, ні його син, ні його німецький адвокат, ні я так цілком не зрозуміли пред’явлених йому звинувачень. Я підозрюю, що весь юридичний світ здивувався оголошеним йому вироком. Аналогічні звинувачення не були висунуті проти жодної людини. Насправді, етнічні німці були амністовані від подібних переслідувань урядом Німеччини в 1960-их роках. Справа Дем’янюка перед німецьким судом кидала виклик основним принципам юриспруденції - вибране переслідування, нерівність перед законом і т. д. Я не порівнюю Івана Дем’янюка до святих, адже він був людиною, і, я впевнений, мав багато помилок. Я вважаю його мучеником. Він став жертвою німецької жорстокості; російського лжесвідчення; американської безвідповідальності, по крайній мірі; злочинності, можливо, і аморальності єврейської індустрії Голокосту. Звичайно, він відправився в краще місце, де суддя не зобов’язаний нікому, де правосуддя неупереджене і де Іван повинний бути винагороджений за свої кричущі страждання. Я пишаюся тим, що знав його. Аскольд С. Лозинський 19 березня 2012

---

  поставляли повій синові Каддафі? [ФОТО]

© Новинар

Тернопільська газета зобразила африканських і арабських студентів мавпами

10:52 30.01.2012

Навколо публікації в Новій Тернопільській газеті, де на першій шпальті надрукували образливий для африканців і арабів матеріал, спалахує міжнародний скандал.

---

Тернопільська газета надрукувала скандальну статтю

Як пише Сегодня, на першій шпальті вийшла стаття із заголовком Біля Орнави лилася "чорна" кров і підзаголовком Араби з неграми билися за наших курвів (Орнава - місцевий торговий центр), проілюстрована колажем, де зображені дві мавпи, що обіймають напівроздягнену блондинку, а на задньому плані - група африканських студентів, які сидять в кафе.  У статті йдеться про бійку між студентами з африканських та арабських країн через місцеву мешканку. Тон і лексика публікації, некоректні як до темношкірих, так і до українок, шокували не тільки тернополян, пише Сегодня. Про статтю вже дізналися за кордоном, і тепер Україну звинувачують в расизмі і ксенофобії.  Зокрема, про скандальну статтю повідомляє CNN і France24. Крім того, французький сайт The Observers взяв коментар у конголезця Бекса Лава, який четвертий рік навчається у тернопільському університеті ім. Пулюя. За словами африканця, в колажі на задньому плані зображено його земляків-однокурсників, які не мають відношення до інциденту і без поняття, як їх фото, зроблене задовго до конфлікту, могло потрапити в газету. Він скаржиться, що українські студенти тепер сміються над його друзями і зізнається, що над темношкірими знущаються в Україні.  Автор статті в Новій тернопільській газеті не зазначений. Як пише Сегодня, крім колажу і заголовка, вся публікація витримана в расистському стилі. Студентів з Африки називають "чорною навалою", яка несе "загострення криміногенної ситуації, сплеск проституції і невідомі хвороби".  Водночас, редактор газети, яка входить до трійки найпопулярніших у Тернополі, Микола Мартинчук заявив Сегодня, що не вважає цю статтю образливою і не бачить в ній порушення журналістських стандартів та етики: "Ми не говорили, що африканці та араби люди нижчої раси. Але якщо вони тут вчаться, то повинні поважати наші закони і традиції, а вони часто порушують їх". При цьому стиль статті главред вважає нормальним, а непристойне слово "курва" - нормативним: "Його навіть Іван Франко вживав". 

Не помре дух України, бо безсмертя знає,
Бо душа її єдина білий світ плекає!
Слава й воля України від негод лікує,
наче сонячна дитина в собі Бога чує.
Від Карпат до Сахаліна рідна Україна
Не поставить на коліна ні дочки, ні сина.
Розквітай же, щира ненько, у нашому коханні,
Хай прозріють вороженьки у Хрестовім храмі!
Хай відкриють очі серцю та любов зазнають,
Хай горілки вип'ють з перцем і з нами заспівають!
Бо всесвітній Божій волі вільна Україна,
Незалежна від недолі як творця перлина
http://www.youtube.com/watch?feature=player_embedded&v=YDx0dhrvixk