Правда про Бабин Яр/Продовження/

ДВІ ТИСЯЧІ
УКРАЇНСЬКИХ ЖЕРТВ ГИТЛЕРИЗМУ ПОХОВАНО НА ТЕРЕНІ КИЇВСЬКОЇ
ТЕЛЕВЕЖІ.

Тижневик «Україна» і «Ліберальна газета»
першими не обмежилися свідченнями «уцілілих». Зате вони
описали, як за допомогою аерофото-знімків і локальної
обсервації терену встановлено місце поховання більшості
українських жертв, убитих гітлерівцями в Києві, а між ними й
поетеси Олени Теліги. Біля цієї братської могили — одна з
чотирьох опор телевізійної вежі. Тут, на місці поховання,
хтось із працівників телебачення посадив малинник й донині
ростуть дві великі липи, які видно малими деревцями на
фотознімках часів війни. Перевірка на місці в листопаді 1993
року виявила: невеликий пам’ятний дерев’яний хрест на леваді,
що за 750 метрів на захід від терену телевежі, стоїть на
місці, яке не має нічого спільного з братськими могилами. Ще
далі від могил жертв ЧеКа і гітлерівців зведено бронзовий
соцреалістичний пам’ятник Бабиного Яру — за 300 метрів на
південь від дерев’яного хреста.

Для голови Єврейської
ради України І.Левітаса Бабин Яр — це «загадка в загадці».
Ілля Левітас, голова Єврейської ради України (об’єднання
жидівських товариств в Україні), 1993 року в статті
«Нерозгадані таємниці Бабиного Яру» тижневика «Еврейские
вести» висловив віру щодо знищення сотень тисяч жидів у
Бабиному Яру. Проте, будучи людиною якоюсь мірою
об’єктивною, він нарахував і проаналізував п’ятнадцять
суперечностей у всій цій історії, які бентежать його і яких
він ніяк не може пояснити. Тому й назвав історію Бабиного Яру
«загадкою в загадці».

Голова Левітас так пише про
своє збентеження: «Як бачимо, кількість жертв зростає.
Однак Надзвичайна комісія з розслідування злодіянь фашистів на
окупованій території, яка почала свою роботу одразу ж після
визволення Києва, знову подала кількість жертв з німецькою
точністю — 33771 осіб. Як це число потрапило 1943 року до
Надзвичайної комісії — теж загадка. Те, що ця цифра знову
збіглася з точністю до однієї людини в наших даних і в даних
окупантів, — це вже «загадка в загадці».

На нашу
думку, таємні звіти Einsatzgruppen, звідки взято ці числа, це
одна з багатьох совєтських або альянтових підробок. Левітасові
варто пригадати про ще одну з багатьох та важливих
суперечностей у свідченнях «очевидців» і «уцілілих». Майже всі
уцілілі жиди через два роки після «різні» у Бабиному Яру
свідчили, що в останні дні вересня та в перші дні жовтня 1941
року врятувалися від екзекуції, ховаючись голими по ярках.
Вони розповідали, що тоді була така посуха й спека, що одна
жидівка через нестачу води мусила своєю слиною поїти голе
немовля. У статті І.Левітаса також читаємо: «Одна жінка
розповідала, що їй і подрузі (їм було по 12 років) дали
баночки з водою і ватні тампони, їх просили змочувати губи
дітям, які були з ними.

— Жаль діток, вони пити
хочуть, — сказали дяді.

День був теплий, діти справді
хотіли пити, і подруги старанно змочували їм губи. Потім
з’ясувалося, що в баночках була отрута, і діти невдовзі того
самого дня померли. Жінка добре пам’ятає, що це було 2 жовтня
— це був її день народження».

Однак ці свідчення
ніяк не можна узгодити зі споминами генерала Баграмяна, де
сказано про погоду 29 вересня: «Прошел дождь. Машини
буксовали, увязая в грязи. Фашисты оставляли застрявшие
машины» (с. 377).

Так само й німці у щоденних
записах дивізійних хронік (Kriegstagebuch) писали, що в цей
час стояло «бездонне болото» в околиці Києва, а про погоду в
місті зазначено:

«28 вересня: зимно, хмарно, без
дощу. Семиденна велика пожежа у Києві припиняється».


«29 вересня: цілий день лив дощ, дороги перетворилися
в багно. Надвечір прояснилося, стало холодно. Пожежу в Києві
майже погасили».

«30 вересня: падає сніг з дощем.
Дороги погіршуються».

«1 жовтня: мокро, дороги в
околиці 48-го відділу артилерії перетворилися в бездонне
болото».

«2 жовтня: безхмарне небо, осіння погода.
Дороги обсихають».

«З жовтня: безхмарне небо, осіння
погода. Більшість доріг обсохла».

Ось тут
постає кілька запитань:

Як «уціліла» Ася Несгорт
та інші вижили голими у корчах та з немовлятами на руках в
яру, опинившись кілька днів під дощем зі снігом, коли ще не
було сухого листя на землі? Як «уціліла» І.Пронічева могла
свідчити в дармштадтському суді, що упродовж цих чотирьох днів
вона помирала від спраги і спеки?

На нашу думку,
І.Левітас з крихіткою об’єктивності мусить більше довіряти
німцям і Баграмяну, ніж «уцілілим» одноплемінникам. Чому
писарі вермахту брехали б про погоду? А якби було й так, то
чому радянські військові хронікери (на їхні записи спирався у
своїх споминах генерал Баграмян) мали у брехні наслідувати
гітлерівців?

У брошурі про Бабин Яр, виданій 1991року
О.Шлаєном та І.Левітасом, «уціліла» Раїса Дашкевич чомусь
згадала, що в день розстрілів «було зимно». Зате підлітки, які
на кладовищі поїли отрутною водою жидівських дітей, згадують,
що в цей день було «тепло». Як ці суперечливі свідчення можна
звести до одного правдивого?

А чому, коли молоді
жидівки отруювали жидівських дітей, матері, бачачи, що їхні
діти помирають, не протестували? Критична людина ніколи не
повірить таким казкам «уцілілих».

Хронікери Києва
О.Довженко, Т.Строкач і А.Чеканюк у книжках з воєнного часу
занотували дещо про депортації, однак не завважили винищування
киян.

Киянин, видатний кінорежисер і сценарист
Олександр Довженко у своїй книжці «Не хазяйнувати німцям на
Україні», виданій на початку 1943 року, писав, що німці
вивезли жидів з Києва, а не замордували: «Вивозять людей. З
самого лише Києва вивезли в жовтні 1941 року 50 000 жінок».


Чи ж ті 50 000 жінок не ті самі 52 000 киян, яких
Молотов для пропаганди між альянтами вирішив проголосити
розстріляними?

У книжках Т.Строкача «Партизани
України» та А.Чеканюка «Народне ополчення в героїчній обороні
Києва і Одеси» теж нема й згадки про Бабин Яр. Бо Інформбюро
Наркоміндєлу «пустило качку» про винищення населення Києва
лишень між західними альянтами, оскільки тоді ще не було
видано наказу поширювати цю звістку в Радянському Союзі.


Важливим доказом, що винищення киян у Бабиному Яру —
вигадка совєтської пропаганди, є «Нота Народного Комиссара
иностранных дел тов. В.Молотова о чудовищных злодеяниях,
зверствах и насилиях немецко-фашистских захватчиков» від 6
січня 1942 року та пізніші її варіанти. В англомовних виданнях
для експорту на Захід записано: «За кілька днів німецькі
бандити вбили й замучили на смерть 52 000 чоловіків, жінок і
дітей, знущаючись над тими українцями, росіянами й жидами за
їхню вірність Радянському уряду... Німці зібрали велике число
жидів, зокрема жінок і дітей, на жидівському кладовищі...
Перед розстрілом усіх роздягнули догола й побили... Після
розстрілу німці присипали всіх тонким шаром землі».


По-перше, завважмо, що в ноті не йдеться про якийсь яр
чи то яри, а місцем поховання виразно названо жидівське
кладовище.

По-друге, ця офіційна нота Інформбюро
Наркоміндєлу вказує, що вбивцями були німці, а не українці або
українська поліція.

По-третє — йдеться в ній, —
головними жертвами німців були українці, а про жидів згадано
на третьому місці.

Важко припустити, що у цьому був
якийсь вияв антисемітизму. Адже тоді головою Совінформбюро був
жид Соломон Лозовський, головою Інформбюро Наркоміндєлу —
палка жидівська патріотка, дружина Молотова Поліна Жемчужна
(вона ж Перла Карп). Зрештою, під час війни московське радіо
не цуралося передавати сіоністичний гімн «Гатіква», а уряд
СРСР масово нагороджував жидів орденами і зірками Героя
Радянського Союзу.

Мабуть, найважливіше те, що у
масових російськомовних виданнях цієї ноти немає згадки про
Бабин Яр або про «різню» в Києві чи на околиці міста.
Радянська влада не боялася обдурювати наївний Захід, але не
наважувалася аж так обдурювати своїх людей, серед яких було
надто багато очевидців. Совєтська пропаганда намагалася в
такий спосіб передусім спонукати Америку відкрити другий фронт
в Європі, а, по-друге, убезпечитися на випадок, якщо німці
розкриватимуть дедалі більше братських могил жертв НКВД, так
як те вони робили у липні 1941 року у Львові.


СВІДЧЕННЯ РАДЯНСЬКОЇ ПРЕСИ ЗА ЧАС ОКУПАЦІЇ
КИЄВА

У СРСР комуністична партія мала абсолютний
контроль над засобами масової інформації, головними серед яких
були: ТАСС, яке репрезентувало творчість журналістів;
Совінформбюро, через яке партія інформувала «советского
человека»; Інформбюро Наркоміндєлу — рупор уряду, яке
передавало вісті «за рубеж» і західним альянтам.

З
огляду на труднощі зв’язку під час війни часто виникали
суперечності між тими організаціями щодо інформації. Через
помилки та через те, що постійно ЩОСЬ не договорювалося,
зокрема щодо Бабиного Яру, можна було побачити, як творилася
брехня, довідатися про державні таємниці та додуматися до
правди. Аналіз хронології повідомлень тих трьох радянських
пресових служб дає змогу дізнатися: коли, як, хто і чому
роздмухував казку про трагедію киян на жидівському кладовищі,
а згодом — жидів у Бабиному Яру.

І хоча в цих
повідомленнях впереміш правди і брехні, вони — цінне історичне
джерело. Однак, по-перше, нині архівні документи важко знайти
і невідомо, хто їх туди поклав та чи вони не підроблені.
По-друге, повідомлення пресових служб зроблено нашвидкуруч, а
тому не всіх їх узгоджено. По-третє, працівники архівів
незрідка обмежують до них доступ. По-четверте, найважливіше,
повідомлення преси важко підробити, бо друкували їх
різноманітні часописи, часто й поза Радянським Союзом.