------------------------------МІСТ--------------------

Він стояв посеред моста і вдивлявся у воду. Була майже середина весни, тому від неї віяло холодом. Він продував його наскрізь. Але він не відчував в той момент холоду. Він стояв, дивився на бездонну, холодну, настільки синю, що вона здавалася чорною, воду. Сильний вітер гнав по її поверхні хвилю за хвилею...маленькі хвилі. Цей же вітер розкуйовджував його довге волосся. Воно пасмами спадалю на його обличчя, било йому в очі, в щоки. Але він стояв і не звертав на то уваги. Він раз за разом прокручував у голові сварку.
Пройшло ще трохи часу, але він навіть не поворухнувся з місця...він навіть не перевів свого погляду. Він уже думав про те, чому ці сварки завжди відбуваються між ними...і чому саме на свята. Він уже дума, що можливо причина у ньому, що може це він винен у цьому всьому. Можливо... Він стояв і думав-думав....згадалося то, що казали йому, що не варто так багато думати, що варто простіше відноситися до речей. Але він одразу прогнав цю думку.
От мить...і він повернувся спиною до поручнів мосту і...і схопив за руку першу дівчину, яка проходила поряд
-Вибачте, у мене питання
Він вдивлявся їй прямо у вічі....це було вперше, адже він завжди уникав таких поглядів ...він бачив там тіки переляк і здивування
-Хм...-задумався на хвильку він...перекрутив в голові пару думок і продовжив. - У мене питання. Чи могли б ви...чисто теоретично зустрічатися з таким як я.
Вона втупила в нього очі...і не могла нічого сказати.
"М-да...- подумав він - справи погані...навіть вона мені не може хоча б збрехати"
Він всунув їй в руку свого студентського квитка і з словами "пердасте  мамі, тату, що все буде добре",видерся на перило, розставив руки...і
і він чомусь відчув, що...що він хоче жити, що то все дрібниці життя....дрібниці його нікчемного життя. Він відчув, що йому варто жито пережити ці моменти і жити далі, що він переживе все це...що все налагодиться. Ці думки так голосно гули в його голіві, що він навіть не почув, як за його спиною вона кричала "Да, да я согласна".
Думки стихли...дівчина теж.
Він зліз з перила, видьорнув з її руки свій студак...його погляд був втуплений в підлогу(як завжди)...вона тіки почула "Вибачте...я не зміг" і побачила, як він покрокував геть...він пішов до кінця мосту.
Вона деякий час стояла і не могла зрозуміти. що це щойно відбувалося на її очах...а потім вона вже бігла за тією постаттю, яка єдина серед усіх ішла з низько похиленою головою.
- Подожди - крикнула вона йому, схопивши за руку. - что произошло?
- Що сталося?..а нічого не сталося...аби я пригнув - тоді б щось сталося. А так...а так нічого не сталося.
Вона знову дивилася на його спокійний вираз обличчя...на його повільну і спокійну мову...і вона знову не могла нічого вдіяти
- Хоча знаєш....я тобі скажу.
Всі ми різні. У кожного із нас свої проблеми. У когось більші, у когось менші. Кожен відноситься до одних і тих самих речей по різному. Інколи можна зустріти таких людей, у яких вогонь в середині душі, той вогонь, який має палати всередині кожного, адже це наші почуття, відчуття і бажання...так от цей вогонь...жорстоко затоптано ногами. І інколи залишається маленька жаринка у груді цього попелу...а її так легко затушити. Ех...ти не розумієш. скажу я тобі ще дещо: пуста душа не може ні відчувати, ані боліти чи скрипіти.
....жаль, що вона така
Вона ще довго стояла і дивилася йому в слід...а ще довше вона намагалася щось зрозуміти.
Жаль, що їй нічого не вдалось.