Роздуми

2 грудня вранці визирнула у вікно, а там земля вкрилася тонесенькою, легесенькою, білесенькою хустинкою.
Чи то тому що розпочалась зима за календарем, чи то від того, що після теплих днів, що затримались так надовго, несподівано подихнуло холодком...
А 30 років потому з вікна пологового будинку я побачила самісенько таку картину - перший сніг. А у мене народився синок.
Саме ВІН у мене ,а не я його! Я не відразу зрозуміла наскільки самостійна і незалежна ця дитина. Довгий час мені здавалось, що я впливаю на формування його особистості. Це ж я його виховую, вчу чомусь, контролюю...
Еге ж! Згодом я зрозуміла, що він завжди сам вирішував чому вчитись, чим займатись.
Починаючи з того, що одному йому дозволяли приходити в дітсадок без батьків. Наш улюблений віршик був:
Вийшов синочок сам в дітсадочок.
Вчить його мама:" Йди собі прямо,
йди та дивися не загубися" -
-"Ладно мамусю, не загублюся,
я ж вам не голка - я ж вам Миколка!"
І з того часу так і пішло - сам вже в школі записався на плавання, а потім теквандо.....
Сам поступив (а потім сам кинув) ліцей інформаційних технологій. Після школи сам поступив (а потім знову ж таки сам кинув) інститут в Київі. Міняв роботу, одружмвся, розлучився...
Мені завжди хотілось якось допомогти йому не робити помилок, досягти чогось гідного. Але як це можна зробити?
Ні! Зараз я впевнилась, що тільки сама людина знає якого щастя собі бажає. І тільки те, чого сама досягла приносить їй задоволення.
Цікаво все ж таки, які дороги він для себе ще обере? Що зробить його щасливим?
А я тільки молюся, щоб у нього все було гаразд!
Щасти тобі,мій дорослий синку!