Я вік свій міряю веснами, Як тільки бузок розквітне, Веселки встають перевеслами З весняного берега в літній. В дитинстві був вкритий веснянками, Як сонце: від вуха до вуха я. Тепер прокидаюся ранками – Й відлуння минулого слухаю. А був же! той сонячний хлопчик – Скотився час за колесами. Піднявсь мого тиску стовпчик, Я вік свій міряю веснами.

Моє життя позначив БогТернистими, в підйом дорогами.Я не звертав із тих доріг,І не звертавсь за допомогами.Круті підйоми сам долаю, Здираюсь терну колюччям."Іти - не йти", - я не вагаюсь,Бо світить божая свіча.

Де ялинки, як фортечні вежі, Вперезались крайкою ріки, Десять сотень літ живе Ведмеже, Подолавши збурені віки. Тут почуєш те, що всіх бентежить – Мову й пісню: в них душа жива, Древній град, тепер село Ведмеже, Перед світом серце розкрива. В давні дні, оточена лісами, Ця фортеця островом була, Що на бій ставала з ворогами, Спокій цього краю берегла. Дихається тут на повні груди, Тут – води цілющої струмки. Та найбільший...

Читати далі...

[Приєднана картинка] Там, де до себе Ромен Через віків безбережжя Кличе Дніпро-Борисфен, Древнє містечко Ведмеже. Це воно зараз село, Але ж була тут фортеця. Безліч подій відгуло, Що доторкнулися серця. Відгомоніли віки, Дні переплавились в міфи, З древніх могил з-над ріки В душу нам дивляться скіфи. Тисячолітній туман Села серпанком вкриває Пращурів давніх – полян, Жителів...

Читати далі...

Друзям моїм по ІНЕТу, В розділах фото й вірші, За привітання й «приветы» Вдячний я вам від душі. Я вас ціную і знаю – Любите ви і мене. Діти ми рідного краю – Доля нас не омине. Радий, що можу за вашими Вставити й слово своє, Ми одне одному скажемо: «Вдячний, що ви в мене є!»

Бував тут рідко, та чомусь бентежать Ці ніби з срібла викуті слова Ратмирова Діброва і Ведмеже - Від них минуле навіть ожива. Ведмеді жили в лісовім безмежжі, А згодом поселився богатир, Можливо, навіть у самім Ведмежім­ – Герой билин по імені Ратмир. Був ліс дрімуч - Ратмирова Діброва Між ріками Сулою і...

Читати далі...

Ведмеже. Городище. Вечір. Тихо. З-за лісу ніч спішить на зміну дню.Підводяться з курганів древні скіфи І мовчки підсідають до вогню. До полум'я долоні простягають – Було, мабуть, їм холодно в землі. Вони мовчать, і я їх не чіпаю, Їx думи – у минулому імлі. Між нами впала тисяч літ безодня, Т ...

Читати далі...

Мовчать в степу насуплені кургани, Їх мудрий зміст лежить у глибині. Повзуть билинно сіверські тумани, І нам струна Боянова бринить. Я уявляю пращурів печери, Бреду в думок і парадоксів ліс. Вже місяць, ніби жовтий скіфський череп, Над світом розтривожений повис. А світ пливе в майбутнє (крізь минуле?), Ми пізнаємо всесвіт (чи себе?), Старовина нам душі не замулить І не затьмарить небо голубе. Та як в неволі пізнають свободу...

Читати далі...

Ми тут жили ще до часів потопу. Наш корінь у земну вростає вісь. І перше, ніж учити нас , Європо, На себе ліпше збоку подивись. Ти нас озвала хутором пихато. Облиш: твій посміх нам не допече, Бо ми тоді вже побілили Хату, Як ти іще не вийшла із печер. Борис Олійник

Вишка парашутна, парашутна вишка, У життя доросле ти найперша вішка. Крок униз од краю: серце вгору – Ах! На стропах гойдаюсь, подолавши страх. І з тих пір буває я стрибаю вниз, Страхи, подолавши, так, як і колись. На вітрах гойдаюсь долі навздогін, Дарма сподіваюсь...

Читати далі...