Я вік свій міряю веснами,
   Як тільки бузок розквітне,
   Веселки встають перевеслами
   З весняного берега в літній.
В дитинстві був вкритий веснянками,
Як сонце: від вуха до вуха я.
Тепер прокидаюся ранками –
Й відлуння минулого слухаю.
   А був же! той сонячний хлопчик –
   Скотився час за колесами.
   Піднявсь мого тиску стовпчик,
   Я вік свій міряю веснами.

Моє життя позначив Бог

Тернистими, в підйом дорогами.

Я не звертав із тих доріг,

І не звертавсь за допомогами.

Круті підйоми сам долаю,

Здираюсь терну колюччям.

"Іти - не йти", - я не вагаюсь,

Бо світить божая свіча.

Де ялинки, як фортечні вежі,

Вперезались крайкою ріки,

Десять сотень літ живе Ведмеже,

Подолавши збурені віки.

 

Тут почуєш те, що всіх бентежить –

Мову й пісню: в них душа жива,

Древній град, тепер село Ведмеже,

Перед світом серце розкрива.

 

В давні дні, оточена лісами,

Ця фортеця островом була,

Що на бій ставала з ворогами,

Спокій цього краю берегла.

 

Дихається тут на повні груди,

Тут – води цілющої струмки.

Та найбільший скарб містечка – люди,

Славні хлібороби й козаки.

 

Наша мати – вільна Україна

І вона всіх з Вічністю єдна –

Нинішні й майбутні покоління,

Рідна Україна в нас одна.

 

Данило Кулиняк.

 Там, де до себе Ромен

Через віків безбережжя

Кличе Дніпро-Борисфен,

Древнє містечко Ведмеже.

  Це воно зараз село,

  Але ж була тут фортеця.

  Безліч подій відгуло,

  Що доторкнулися серця.

Відгомоніли віки,

Дні переплавились в міфи,

З древніх могил з-над ріки

В душу нам дивляться скіфи.

  Тисячолітній туман

  Села серпанком вкриває

  Пращурів давніх – полян,

  Жителів дивного краю.

            В того, хто звідси рушав

            В світ загадково-безмежний,

            Тут залишилась душа –

            Не забувають Ведмеже.

            Стрічка ріки на чолі,

В центрі ж – ялинові вежі…

Де б не були на землі –

Думкою линуть в Ведмеже.

Жили тут довгі віки

Діви сліпучої вроди,

І молодці-козаки,

Воїни і хлібороби.

  Хлопці могутні були,

  Як їх сусіди – ведмеді.

  Саме вони зберегли

  Волю козацьку для себе.

Ревно вони берегли

Честь і козацькі святині,

Землю, мечі і плуги,

Та понад усе – Україну.

 

Данило Кулиняк.

Друзям моїм по ІНЕТу,

В розділах фото й вірші,

За привітання й «приветы»

Вдячний я вам від душі.

   Я вас ціную і знаю –

   Любите ви і мене.

   Діти ми рідного краю –

   Доля нас не омине.

Радий, що можу за вашими

Вставити й слово своє,

Ми одне одному скажемо:

«Вдячний, що ви в мене є!»

Мовчать в степу насуплені кургани,

Їх мудрий зміст лежить у глибині.

Повзуть билинно сіверські тумани,

І нам струна Боянова бринить.

 

Я уявляю пращурів печери,

Бреду в думок і парадоксів ліс.

Вже місяць, ніби жовтий скіфський череп,

Над світом розтривожений повис.

 

А світ пливе в майбутнє (крізь минуле?),

Ми пізнаємо всесвіт (чи себе?),

Старовина нам душі не замулить

І не затьмарить небо голубе.

 

Та як в неволі пізнають свободу,

Оцінюються часом всі діла.

В польоті вічнім кожного народу

Минуле і майбутнє – два крила.

 

Данило Кулиняк.

Ми тут жили ще до часів потопу.

Наш корінь у земну вростає вісь.

І перше, ніж учити нас , Європо,

На себе ліпше збоку подивись.

Ти нас озвала хутором пихато.

Облиш: твій посміх нам не допече,

Бо ми тоді вже побілили Хату,

Як ти іще не вийшла із печер.

 

Борис Олійник

Вишка парашутна, парашутна вишка,

У життя доросле ти найперша вішка.

Крок униз од краю: серце вгору – Ах!

На стропах гойдаюсь, подолавши страх.

 

         І з тих пір буває я стрибаю вниз,

         Страхи, подолавши, так, як і колись.

         На вітрах гойдаюсь долі навздогін,

         Дарма сподіваюсь         кращих перемін.

 

Згадую тебе я – перша і одна

Вишка піднебесна         і така земна.

Моя перша вішка – пам'ять незабутня

Із мого дитинства вишка парашутна.