Пародія на деякі оголошення у Знайомствах.
Люби мене такою, як я є,

І дякуй Богу в тім, що я існую,

Ти тіло лише матимеш моє,

А ні – забудь ти, і не згадуй всУє.



Бо я така манірна і тонка:

Люблю відпочивати на морях,

Басейни, фітнес, аеробіка,

Твої проблеми всі «по фонарях».



У мене всі задатки стрекози,

З бджолой-трудягою я навіть не знайома.

Про їжу і прання мені ти не кажи,

Цього ніколи не робила вдома.



«Люби мене такою, як я є»,

Бо я і не збираюся мінятись.

І не цікавить «мнєніє» твоє,

На зауваження продовжую сміятись.



Якщо у «стрекози» красиве тіло,

У мене ставлення своє:

Л’юбити їх – приємне діло,

Чи варто ж заміж брать? «Таких як є».

Буде жити Україна, її Слава й Воля

Доки сонце сходить в небі, соняшник у полі,

Доки мати колисає і ростить дитину –

Довіку Господь не покине нашу Україну!

Ми Державу обороним разом й поодинці,

Коли врешті усвідомим, що ми Українці.

Нема, окрім, землі у світі, що нас породила.

“Присягаємось на вірність, Україно мила!”

Ми нащадкам дамо в спадок віру і надію,

Щоб плекали цю Державу й віковічну мрію

Наших пращурів славетних: вільних козаків.

Буде жити Україна вовіки віків!

Спалює спека спину,

Страшенно сонце пече

Смалить усе без зупину

Стегна, живіт і плече.

Спрага сушить у горлі,

Судомить сідалищний нерв.

Сонце засліплює очі –

Став я не бачити стерв.

Дотримуюся безпеки:

Працюю здебільш уночі.

Опівдні сховаюсь від спеки

Й куватиму «щастя ключі».

А сонечко – наш батько й мати,

Сподіваюся з ним не загину.

Я буду помірно ховатись,

Хоч й спалює спека спину.

Обриваю порічки

Білі, жовті, червоні,

Стиглі, та невеличкі,

Як намисто в долоні.

 Мають кожна вуздечку.

Палець як розтовче –

Як маленькі сердечка,

Наче кров потече.

 Соковита, сповита

Під верхівкою літа.

Першим кущ дозріває,

Що порічки тримає.

 Смакота для дітей

На кущах уздовж річки.

Ми сім’єю всією

Обриваєм порічки.

До схід сонця піднімуся –

Щоб полити огірки.

Спеку я передрімаю, –

Попрацюю в сутінки.

  Прополюю, поливаю –

  Вирощую врожаї.

  Я про осінь й зиму дбаю –

  Труди й помисли мої.

"Як писати гарні вірші" - http://blog.i.ua/community/5058/

Я жалкую, що так трапилось в житті –
Снігопад на нашу осінь налетів.
Я від снігу захистить тебе не зміг.
Впав на скроні сивиною білий сніг.

Він і власні мої скроні побілив,
Щоб побачили усі, що постарів.
Та не будемо зважать на снігопад,
Хоч вже молодість не вернеться назад.

Що залишилось разом проживемо',
Друг до друга почуття збережемо'.
Доки гріє тіло й душу наша кров
Доведемо собі й Світу – Є Любов!

Герої буднів і казок,

Щемких легенд про кращу долю!

Нас розділяє тільки крок –

Реальності суворе поле.

  Герої збурених подій,

  Дороговкази покоління!

  О, скільки зболених надій

  На них поклала Україна.

І вже ніхто їх не уб’є.

Безсмертність віри – їхня зброя.

Народ загинуть не дає

Своїм улюбленим героям.

 

Данило Кулиняк.

На розкопках курганів, могил,

У степу українськім широкім

Крізь буденних миттєвостей пил

Подивися примруженим оком

  І побачиш: німі кістяки

  Оживуть, плином часу нескорені.

  Як сторінки у книзі, віки

  Вітер думки назад перегорне.

Подивився на погнутий меч –

Пролуна грізний заклик Олегів,

Печенігів негаданий смерч

І дніпровський згорьований легіт.

  Перед страхом рішучого кроку

  Подивись на минуле, на світ

  Ледь холодним примруженим оком…

Данило Кулиняк.

Полянські вогнища погасли

На берегах слов’янських рік.

На луки ті, де коней пасли,

Спустився часу пил навік.

  Вдивляюсь в бронзове люстерко

  І бачу предків тіні в нім.

  Їх не змогли сторіччя стерти,

  Не заглушив баталій грім.

Я чую смак гіркого диму,

Я чую бойові пісні.

З полянами іду незримо

На свято зустрічі весни.

  Дзвенить із глечиків урочо

  Вино у кубки золоті. Ми – вої.

  Під наметом ночі

  П’ємо за щирість у житті.

Ми поклоняємось Перуну

І дзвону мужньому мечів.

Загиблих палим. На плечі

Ніколи не носили труни.

  Над Україною галопом

  Промчали орди і бої…

  Через музейний сірий попіл

  Говорять пращури мої.

Данило Кулиняк.

Ти був могутнім Скіфії царем.

Перед тобою в трепеті схилялись

Чужі народи, воїни, гарем, -

Покора твій життєвий шлях встеляла.

 

Але ніхто не вічний. Сива смерть

Підстерегла тебе в зеніті слави.

Бо в ночі таємничу круговерть

Чиясь рука свою зробила справу.

 

Принизливо як вмерти не в боях,

А у шатрі, недугою закутим…

А може, найкоханіша твоя

Тобі до меду додала отрути?

 

А може, щонайближчий із вождів

Прискорив твій кінець на цьому світі

І вогнище твоїх останніх днів

Байдуже загасив осінній вітер?

 

Повзе, повзе печальний караван,

Вся Скіфія огорнута журбою,

В осінній день насипали курган

В краю понуро-дикім над Сулою.

 

Ти був царем, а зараз ти кістяк,

Ти сам давно перетворився в порох…

Але чому замислено закляк,

Зіпершись на лопату, археолог?

 

Данило Кулиняк.