20-а Міжнародна спеціалізована виставка
- 27.02.11, 21:46
АКИШ З ДОРОГИ!
Автор: Василь Михайлович Рудий
„Ми робили революцію, під керівництвом партії Леніна-Сталіна будували комунізм, ми захищали Радянський Союз, а ви друкуєте брехні таких подлєців, як Рудий, який продався демократам і бачить сон рябої кобили і видумує різні голодомори і репресії і носиться з незалежністю України, як дурень з торбою...” (З листа ветерана комуністичного будівництва С.К.Чайки в редакцію). Я б промовчав, коб постріл навмання, Та тільки не мені тут цілять в спину. Паскудні чайки, наче вороння, Обгажують мою таки Вкраїну. Їм все одно, чи то воно бики, Чи ішаки, а чи робочі коні, Було б лиш трохи триння під боки, Були би тільки ясла корму повні. Мов хробаки, що заповзли у хрін І житло це земним вважають раєм, І, знай, янчать: „Не треба перемін, Від перемін ми геть повимираєм. Це демократи влаштували бум, На землю хочуть повалити небо, В газетах пишуть і кричать з трибун... Якого хрону ще вам к бісу треба?” Ех, я би вам звичайно відповів, Лжепатріоти хронового двору, Але чи варто тратить перла слів Коли і вас ні вух нема, ні зору! Вам не побачить неба в світлі дня, Вам не почуть, як хвилі камінь рушать. Акиш з дороги, кляте вороння! Нехай вмирають ваші рабські душі! |
Колись давно, -
мо" того й не бувало,
а тільки чутка вуха нахиля, -
Давним-давно, ще ледве обростала
Легендами і думами земля,
Стояла хата у села над краєм,
Коли і берегла якесь добро,
То злагоди й тепла п'янкий окраєць -
Там жив собі з дружиною Петро.
Вона була у нього щира й добра,
Хоч і вразлива надто, аж біда:
Не так що скажеш - мов зайде за обрій,
Очима синіми все в душу загляда.
А то все більше лагідна, ласкава,
І пісня їй, і праця до лиця.
Були щасливі. А біда - лукава,
Біда завжди шука слабкі місця.
То тільки казка гладко простеляє,
Життя - воно шляхи тернисті вибирає... Зустрів Петро у горах молодицю, Як панське стадо гнав із пасовищ. Казали потім люди: "Чарівниця". Та часом - гай - без зілля погориш... І повелось. Нагальні стали справи З"являтися у лісі на горі, А дома йому гіркли хліб і страви, А дома - все не так, немов на гріх. Лиш очі їй стемніли, мов ожина, Що серед стежки терпко маячить, ні слова не ронила з вуст дружина, Бо справжнє горе у душі кричить, Його відчути треба, а не чути, Коли ж оглух ти, навіть грім - німий... Та й що казать? На зраду ще спокути Не винайдено повної людьми. А дні зі днями бігли навздогінці. Петро ж згубився геть у тмих бігах, жбурляв у душу жмені бруду жінці, вкінець - підняв на неї батога!.. Вона, немов підкошена, упала, та потім, в літнім дзвоні, підвелась, У поле відступала, відступала і з неба синьомаревом злилась... А небо - почорніло, заметалось, Зі сполохом упало до вікна, Зайшовся грім, аж світу тісно стало, - і враз Петра у землю увігнав! * Скотилась осінь у зимову хугу, Запнула синю хусточку весна. В петровій хаті захлинулась туга. В дворі - зійшло стеблиння-дивина: тонке та довге, чорне і безлисте, Що ні людина гляне, ні бджола, Махнеш - повітря розітне зі свистом. Петрів батіг - вмить назва сповила. Сушились рядна павуків ажурні - Ніхто стебла більш знати не хотів, Хіба ще зрідка череди безжурні Товклись байдуже по його житті. Вже стало й засихать стебло убоге... та ось одного ранку голубого, Що ледь вдягнувся в літні постоли, на ньому сині очі зацвіли. Оті небесні, рідні ті, єдині, ті незрадливі, як її душа, незгасні, бо дружина є дружина, - Хоч не простить, а в горі не лиша... * Час рушить замки й мури непохитні. Цвіте легенда, пророста в роки, І, перш ніж крок ступить, легкий і хибний, Ти подивись на сині пелюстки... | |
Автор Тамара Ганенко Фото no-sense |
озказують люди, що в одному селі жила колись дівчина. Дуже привітна, лагідна, ласкава. На вроду звичайнісінька собі, а серцем чуйна і добра. Сумувала, бо обранець її серця не помічав дівчину, не звертав уваги. Одного дня блукала вона лісом, сумовита і печальна. Очі вбирали веселки барв лісових, пестили строкату ризу лісових галявин. Сіла над лісовим джерельцем. Солоні краплини одна за одною падали в воду... Та й полинула пісня:
Чи я не хороша, Чи я не вродлива, – Тільки й доганоньки Що я нещаслива... Чи я не хороша, Ой, чи ж я не красна? Тільки й доганоньки, – Що доля нещасна... Ой, доле ж, моя доле Чом ти не такая, Чом ти не такая, Як доля людськая? |
Припала, плачучи, до землі... І за хвилю нічого не стало чути... А з трави піднялася зелена стеблинка з ніжними бруньками...
Простували лісом хлопці. Гомінкий гурт заводив жартів та пісень. Найвеселіший серед них, ставний та вродливий Петро, безжурно всміхався до сонця... Біля джерельця зупинився, зчудовано роздивлявся незнайому стеблинку. І раптом на тій билинці розкрилися бруньки, з них визирнули дві блакитні квітки з ніжними пелюсточками. Скрикнув Петро, вхопився за груди. Наполохалися друзі, кинулись до нього. А. він дивився й дивився на квіточки і стогнав, як від лютого болю. «Що з тобою?» – питали. «Ой, ніби батогом шмагають моє серце!» А очі не міг відірвати від блакитного цвіту, що сумно зоріли до нього. Побачили хлопці дивні квіти, зчудовано розглядали....
Взяли Петра попід руки і повели додому, але він вирвався, ще раз підійшов до квітів. «Ой, батогом... батогом по серцю?! Що ж це таке?» – і впав непритомний...
Ніколи Петро не звертав уваги на скромне просте дівча, що так закохано дивилось блакитними очима на нього... Ще й насміхався: «Диви яке, а туди ж...» А тепер ті квіти дивились, мов очі дівчини, але чому так боляче серцю... Глянув на ніжні квіти, а вони враз, мов очі слізьми, налилися росою і скапували раз-по-раз у траву. Ще гірше стало Петрові, а чому, ніяк не міг зрозуміти... Пішов додому, ледве діждав вечора, щоб на гулянці побачити те дівча. Заглянути в ті очі, що так його кликали і благали...
Але дівчини не було. Не прийшла вона і назавтра і позавтра... Зникла... Батьки тільки й знали, що пішла до лісу гуляти... Пішов Петро знову до того джерельця: на зеленій стеблинці квіток не було – відцвіли... Та лиш нахилився хлопець, як розкрилися нові дві бруньки і глянули йому в душу ті самі блакитні оченята. Як і перше, застогнав Петро. Боляче оперезало серце. А йти від цвіту не хотів. Сидів, німіючи від болю і незрозумілої пекучої туги безповоротної втрати... А з двох блакитних квіток зоріли очі дівчини і тихо плакали...
Занеміг Петро, затужив і зліг. Ледве пережив зиму. А весною, кволий і блідий, вирушив до лісового джерельця. Ніжна стебелинка, ніби й не було зими, підвела до сонця свої блакитні квіточки. Глянув Петро у ті квіткові очі, скрикнув і впав долі. Там і знайшли його друзі. А до чола йому схилялася стеблинка із двома блакитними квіточками. І капали з неї одна по одній сльози... І назвали друзі ті незнайомі квіти Петровим батогом... А коли поховали Петра, то небавом на його могилі виросло багато таких квітів. І дізнались люди, що зцілюща то рослина: лікує від потаємної недуги. А ще кажуть старі люди, що зветься та квітка не Петрів батіг, а Небоок; бо блакитний колір такий же, як в погожого неба, або ще Дивоок, бо творить дива. Він може нерозділене кохання зробити взаємним…
Знайдено на теренах інету і викладено до фото trifolium