Читати
повільно і вдумливо
Звернення сатирика
Михайла Жванецького,
що цього разу не
жартував ...
Боятися не треба!
- Що може
бути?
- Все.
- Що робити?
- Давай
так: страх відчувати МОЖНА, А БОЯТИСЯ
НЕ ТРЕБА.
Досить
чіплятися за це життя. Як ми переконалися
- в ньому
нічого доброго.
Кілька разів смачно, кілька разів добре.
І це все.
Будь-який уряд або нас садить
в помиї, або ми його садимо туди. Тобто
воно нами керує звідти. І навіть не
керує, а посилає і забирає.
Що там
було в цьому житті? Я вас запитую, що там
було в цьому житті ... Багато різної
горілки, тому нічого згадати неможливо
...
- Міша, як ви мене не згадуєте, ми ж
в поїзді літра три випили ...
- Тому й
не згадую, синку.
Бо, як радість, ми
п'ємо ревно, до стану радості; як горе -
п'ємо до стану заглушення ...
Так. Цього
шкода. Горілки з друзями шкода. Горілки
на кухні, бесіди рот в рот шкода. Любові
на підвіконні шкода. Це тільки ми, це
тільки у нас: лампочку в парадній хрясь
і любиш, як ротний старшина, як бездомний
кіт, що горить зсередини.
Любові
шкода, випивки шкода. Повернень. Блудних
слідів своїх плутаних з другом,
удвох мокрим ранком
туманним, нельотним,
міліцейським шкода ...
Снігу шкода
тихого в лісі, шапочки хутряної і личка
під ним рум'яного, окатого, що переходить
в ніжки ніжні, приховані під джинсовим
панциром ...
Шкода. Так ... За все життя,
за всі роки, за всі життя мого діда,
прадіда, батька, вітчима, другого вітчима
і мене - жодного толкового уряду.
Воно
що, присуджено? Воно що, там глибоко
нагорі вирішено, що ми повинні
мучитися?
Клянуся, про
взаємини
з владою згадати нічого. Ну нічого!
Відняти
і послати. Послати і відняти. І з нас же!
З нас же!! На моєму житті, з того, що я
пам'ятаю, ніколи не міг сказати, що ця
компанія звідкілясь
приїхала.
Ну пики минулі ми ж всі
пам'ятаємо! Ну, ще раз напружимося: пики,
ті, що біля кіоску з ранку, ті і там,
нагорі. Як ці не можуть двох слів зв'язати,
так і ті. Ці - очі маленькі, обличчя
великі,
ідей немає, і ті - очі маленькі, обличчя
великі,
ідей немає ... Ці думають, чого б з ранку,
і ті ... Жодного разу ніхто не сказав
правильно по-російськи. Все через мат.
Я сам матом можу. Всі ми матом можемо.
І
що далі?
Зараз деякі наші з оскаженілих кричать:
-
Кращий генофонд знищений! Ми знайшли
винних! Давай за нами!
Куди ж за вами,
якщо кращий генофонд знищений. А ви тоді
хто? За вами підеш, знову морду наб'ють.
Де ж знайти пристойний генофонд?
Куди
подітися людині не зовсім здоровій, але
тихій і порядній?
Чому у нас старий
від молодого мізками не відрізняється
- згадати нічого.
Щось є типу дрібниці
в кишені: сирки в шоколаді за вісімнадцять
копійок, півлітра за три шістдесят дві,
фруктове ескімо за вісімнадцять копійок
...
І тільки стародавні люди похилого
віку пам'ятають по-крупному: глибоке і
постійна зміна нашого життя на гірше.
Тобто безперервне поліпшення, що
приводить до погіршення життя на основі
будівництва комунізму, розвиненого
соціалізму і недорозвиненою демократії
з нашим обличчям.
Пишіть мемуари.
Мат, стояння в чергах, очікування у
приймальнях, довгі, безглузді розмови
з вождями і стос власних жалюгідних
заяв:
"Прошу не відмовити", "Прошу
врахувати", "Прошу звернути увагу",
"Прошу виділити", "Прошу поховати"
...
І така ж погана резолюція в лівому
кутку: "Іван Васильович, при можливості
прошу вишукати".
А я мати його в
труну!
Давай згадувати далі, щоб
виправдати несамовите прагнення до
цьому житті.
У тридцять років
починається поправлення раптом
підірваного здоров'я на тлі безперервного
зменшення виділень на медицину.
- Вам
треба на операцію. Збирайте вату, бинти,
шприци, крапельниці, гімалези, гідалези,
банку крові. Лежите з цим всім. Ми вас
розріжемо і пошукаємо всередині. Нам
теж цікаво, чому ви так схудли.
Повна
втрата інтересу до свого здоров'я з боку
хворих та лікарів зробила нас однаково
красивими. Про роти я розповідав, сирний
колір шкіри згадував, запах з рота
описував. Сутула спина і стирчить живіт
доповнюють зовнішній вигляд будівника
комунізму.
Що ж, я так думаю, чіплятися
за це життя. Коли і як ми переживемо
сьогоднішніх начальників, щоб побачити
світлу смужку, я вже не кажу - відчути
...
І так ловко складається ситуація, що
при громадянській війні ми знову будемо
бити один одного: тобто беспайковий -
беспайкового, низькооплачуваний -
безквартирного, хворий - хворого.
Адже
всі ми і ви розумієте, що до них справа
не дійде і дачу їх не знайдеш.
І знову
справа закінчиться масонами, завмагами,
вірменами і світовою втомою, яка і
дозволить усім вождям від районних до
столичних знову зайняти своє місце. Що
вони негайно зроблять з криком:
"Дорогу
пролетаріату! Народ вимагає! Народ
бажає, щоб ми негайно сіли йому на голову!
"
А ми з вами порозчищаємо їм шлях
своєю кров'ю. Такі ми козли, які не вміють
жити ні при диктатурі, ні при демократії.
-
Не готові наші люди, - кажуть вожді. - Не
готові! Жити ще не готові. Помирати не
хочуть, а жити не готові.
Ось я і
пропоную: не боятися померти в цьому
веселому й шаленому світі.
Ворогів
не боятися. Хто б не прийшов - кримінальник
або патріот, вождь або сексот.
Хто
перший увірветься в квартиру - він і
перевернеться.
Свобода варта того,
а це життя того не варто. Мужність
народжується від боягузтва. Перший
постраждає, другий задумається.
І
менше сидіти вдома. Легше йти на контакти.
Настав час контактів і політичних
знайомств. Шукати свого, порядного, якому
теж шкодувати нема про що. Шукати легко
- по очам, по обличчям. У порядних є
обличчя, у непорядних і там, і там замість
обличчя дупа ... І сходитися.
Все вже
ясно. Коли з'явиться уряд, який задовольнить
нас, - нас вже не буде. Коли з'являться
закони, які дозволять нам, - нас вже не
буде.
А коли вони увійдуть в дію - і
дітей наших не буде.
Тому перше. Бійки
не боятися - тоді її не буде.
Землю
брати - тоді вона буде.
Свободу тримати
зубами.
Вождів, що живуть з нами поруч,
що угробили нашу юність, - тиснути.
І
нічого не боятися. Досить кому б то не
було і коли б то не було погрожувати
нашому життю. Кожен сам знає, його
вартість.
М. Жванецький,
http://www.sphaerez.de/?p=12442
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A4%D0%B0%D0%B9%D0%BB:Mikhail_Zhvanetsky_Odessa_International_Film_Festival_1.jpg
