Василь Стефаник

/14.05.1871р.н. – +7.12.1936р./

Бог нагородив заможного селянина Семена Стефаника, за його надмірну працю на добробут родині, славним сином. Те сталося 140 років тому на Станіславщині у селі Русові. Увесь у батька, та коли батько був скупий на гроші, то сину славу в світі дарувала його неймовірна скупість на слова. Навіть «академік українського слова», перекладач з 14 мов, Іван Франко захоплено називав Василя «артистом», який без сліду песимізму правдиво малює «трагедію душі» українців без жодного зайвого слова. Небачений запас українських слів у письменника сплітаються чарівними візерунками неочікуваних комбінацій та створює коротенькі за обсягом, та великі за сюжетом новели.

З гімназії почав він свою боротьбу проти поневолювачів українства. Агітував за «мужицького депутата», свого вчителя, Івана Франка. Згодом і сам став депутатом, допомагав простому народу задіявши до цієї справи друга адвоката.  «Розуміючи великі заслуги Стефаника перед українським мистецьким словом, його новаторські здобутки, радянський уряд з пропагандивною метою (у «Союзі» тоді ніхто і звичайної пенсії не мав. Б.)призначив йому в 1928 персональну пенсію, від якої, однак, Стефаник у 1933 відмовився, коли довідався про штучно створений голод і переслідування української інтелігенції. Внаслідок чого його в УРСР аж до 1939 перестали згадувати. Відтоді його видають сфальшовано (найповніше «Повне зібрання творів» у 3 томах, 1949—1954), представляючи як прихильника радянського ладу». http://uk.wikipedia.org/wiki/Стефаник_Василь_Семенович

Оцінюючи вчинок по відмові від персональної пенсії треба мати на увазі, що Василь з січня 1930 р. мав частковий параліч, що «прикував … до ліжка». /Василь Стефаник, Твори, «Дніпро», К., 1964/

 На відкритті пам'ятника Івану Котляревському в Полтаві, 1903 рік. Зліва направо: Михайло Коцюбинський, Василь Стефаник, Олена Пчілка, Леся Українка, Михайло Старицький, Гнат Хоткевич, Володимир Самійленко.

Маю думку, що Василь Стефаник, хай би нічого не писав, лише три невеличкі новели з циклу «Земля», такі як «Марія», «Сини» та «Діточа пригода», то і цього було би досить, аби його включити до найкращих українських письменників, твори його до класики української літератури, і обов’язково вивчати їх у всіх школах. Не лише тому, що вони сприятимуть збагаченню  запасу українських слів у учнів. Сину божому не поступаються, по їх значенню для України, герої з новел «Марія» і «Сини».