Ми виходимо з того, що приблизно 13 тис. років тому назад відбувся всесвітній потоп, який поглинув більшу частину людства, зокрема процвітаючу цивілізацію Атлантида. Безперервний розвиток людства було перервано і багато в чому людям довелося розпочинати спочатку. Початок післяпотопній цивілізації було покладено на землях сучасної України. Розпочали її прадіди українців – легендарні арії. Але хто ж такі арії? Це одна із складних, найбільш заплутаних проблем. Забігаючи наперед, скажемо: такою ж складною і заплутаною є єврейська проблема. Обидві вони – "наскрізні" для історії людства й обидві нерозривно зв’язані між собою і з Україною. Важко навіть сказати, з якого боку краще підступити до арійської теми. Почнемо, мабуть, з найпростішого. В іудаїзмі – в усіх єврейських джерелах (Кабалі, Біблії, Талмуді) – про аріїв начебто ні слова. Немає прямих згадок, не називаються на ймення. Проте в зашифрованому вигляді арії, особливо арієзовані народи (духовно запліднені аріями), представлені широко. Безпосередньо ці народи розглядаються в Біблії як нащадки Яфета – одного з трьох синів Ноя, котрий врятувався під час Потопу. Названо семеро синів Яфета – родоначальників народів, життя яких пов'язане з Північною Припонтидою, а також семеро його внуків – родоначальників ашкеназів, вірмен, грузинів, еллінів, карфагенян (фінікійців), македонян, троянців [Див. Бут. X. 2,3]. Тут закладено великий зміст, про що мова попереду. Що ж до тибетських, індійських, перських джерел, то в них арій (ар’я, ар’ян, дарій) – одне з основних понять. Це не випадково. У такий спосіб арієзовані народи вказують на своїх учителів, котрі прийшли з півночі – із загадкової і прекрасної країни Арктиди. Якщо звести воєдино, що в них сказано, то матимемо приблизно таке: арій (ар’я) – спрямована душа, кожний, хто прагне шляхетних справ, хто робить велику роботу, що просуває людей до блаженства; добра й шляхетна людина, борець; той, хто знаходить священний світ просвітленості, прагне до Бога і звеличує Його; він – воїн Світла, що іде до Істини; людина, чия мета в житті – духовна досконалість; послідовник ведичної культури. Ці визначення український дослідник Ю.М.Канигін узяв з різних ведичних джерел. (Див.: Канигін Ю. М. Шлях аріїв: Україна в духовній історії людства: Роман-есе.- 5-те вид., допов. –К.: А.С.К., 2004. – 528 с.) Тут і натяку немає на білий колір шкіри й інші расові ознаки. Арій – кожний, хто прагне Істини, Світла, бореться за благо спільноти, веде її до Храму. Наведемо лише невеличкий уривок з гімну аріїв: ...Возлюбившие все светлое, все чистое, Вы правде всегда верные глашатаи весны! Недаром Солнце знания, как истина лучистая, Все ярче разгорается и блещет там вдали! Як бачимо, словом “арії” в прадавніх текстах визначались не етнічна або расова група (в санскриті навіть термін “раса” відсутній), а гарні люди, які вирізняються благородною і гідною поведінкою. Це вже потім з політичною метою терміну “арійці” було приписане невідповідне йому значення “визначника” особливої етнічної групи і навіть вищої раси. Перша спроба витлумачити “аріїв” з расових позицій була зроблена ще авторами давньоперського збірника "Зенд-Авеста", що з’явився на світ у IV столітті н. е. За це вхопилися німці. Докладалося чимало зусиль, щоб показати себе найарієзованішим народом. Істориками, філологами постійно нав’язувалася думка: німці найбільш мудрі, організовані, наполегливі, а отже, старші серед аріїв. Тому й виходило, що арієць – це німець, а вже слов’янин – то в найкращому разі кельт-напіварій. В окультній літературі, та й у політичному житті фашистської Німеччини термін "арій" тлумачився вже виключно з расових позицій, як арій-надлюдина (оберменш). Як же називали аріїв? Наведемо кілька усталених назв: 1. Люди холоду, або люди льодовикової крайки. 2. Люди "нетутешніх" знань. 3. Люди шляхетної, творчої праці. 4. Землероби, орачі, "орії". 5. Люди-напівбоги; посланці богів, царі (українське "цар", "сай", "саєнко" – від слова "арій"). 6. Люди п'ятої раси. 7. Діти Сонця. Згідно з поясненням Махідхари, коментарі котрого визнаються наукою, слово “арій”, “орій” означає “землероб”, “орач”. У Рігведі широко представлене слово “ар”, що означає ґрунт, верхній шар землі, а також слово “кришті”, що перекладається як “селянин”, “господар землі”.

До речі, саме на підставі ведійських джерел відомий англійський індолог Макс Мюллер у 1853 році ввів до офіційної наукової лексики поняття “арій”. Він наголошував, що цей термін походить від слова “ар”, яке означає “плуг”, “орати”, “окультурювати землю”. Вчений взяв до уваги й те, що в багатьох інших мовах теж існують подібні відповідники. Шумерське слово “Ur-Ru”, литовське і латиське “arti”, латвійське “аrо”, грецьке “arrow”, готське “аrіаn”, санскритські “kars”, “аrа”, німецьке “erde”, сучасне англійське “earth” , староскандинавське “erd” – всі вони мають схожий переклад: орати, орач, пашня, зоране поле, земля, руда тощо.

Водночас у літературі про аріїв простежується чимало суперечливого. І не тільки у визначеннях поняття “аріїв”, а й щодо їх походження. Одні дослідники вважають, що арії прийшли з Уралу (доказ – Андронівська культура). Інші доводять, що прабатьківщиною аріїв є географічна зона, яка охоплює Прибалтику, сучасну Фінляндію, район навколо Білого моря. Треті відносять предків аріїв до народів, що мешкали на північному заході (нинішні Скандинавія, Гренландія, Східна Аляска) [Див.: Древность: арии, славяне. – М., 1994. – Вып. 2]. О. Блаватська вважає, що аріями були “захисники давньої Трої” [Блаватская Е. П. Тайная доктрина. – Т. 2. – С. 463. ], а В. Хвойка – жителі Трипілля [Див.: Космос давньої України. – К., 1992]. Леся Українка, М. Грушевський, а слідом за ними й інші вітчизняні автори називають землі України прабатьківщиною аріїв, ототожнюючи архаїчних аріїв із індоєвропейськими народами. М. Реріх відстоює погляди про “індійський шлях” аріїв, які нібито прийшли до Європи (до самої Ірландії) з берегів Гангу. Остання точка зору заслуговує на увагу, але... По-перше, все ж таки незрозуміло, звідки прийшли арії до Індії. По-друге, науковці виявили, що санскрит найближчий до слов’янських мов, особливо ”південно руської”, себто до української. Тут найбільша кількість збігів. Чого? По-третє, дослідження показали, що багато санскритських слів вживалися стародавніми європейськими народами задовго до індійської Рігведи. Арійці заснували на праукраїнських землях державу яка називалася Араттою. Проіснувала вона близько трьох тисяч років з VІ тис до III тисячоліття до Р.Х. Відома вона для нас більше як Трипільська археологічна культура. Україна, звичайно, не є "прабатьківщиною аріїв", як дехто вважає. Арії вийшли з півночі, їхня прабатьківщина – за "хребтами Рифейськими". Вони прийшли на українські землі і започаткували тут першу цивілізацію людства – "орійську", хліборобську цивілізацію. Це питання потребує подальшого вивчення. Як виявляється, Трипілля було першою цивілізацією не тільки в генетичному, а й у хронологічному плані. Уже 7 тисяч років тому в ареалі Дніпра — Дністра мали місце компактні поселення "міського" типу, була писемність – дві головні ознаки цивілізації. І нам, українцям, про це потрібно знати, цим потрібно пишатись і докладати зусиль, щоб про це знав весь світ. Отже, арії заснували Трипілля, інші цивілізації післяпотопної епохи (Андронівську культуру, Аркаїм, цивілізації в долині Гангу тощо). Важливо те, що всі вони були "хліборобські", пов'язані з обробітком (оранкою) землі. В тих умовах перехід до хліборобської праці виступав головним чинником соціального прогресу. Допотопні цивілізації (Атлантида) чи її післяпотопний осколок Єгипет не використовували оранку землі як основу свого господарства. Зрошувальне чи підсічне землеробство ґрунтується на інших засадах. Єгиптянам, писав Геродот, "не потрібно було трудитися, прокладаючи борозни плугом, розпушуючи землю киркою чи займаючись іншими виснажливими роботами на ниві, як це змушені були робити інші народи" [Геродот. История. – С. 84]. Багата пісенна спадщина Аратти розкриває нам не тільки матеріальний потенціал, а й духовну сутність новонародженої цивілізації. Із численних переказів можна зробити висновок, що народжувався світовий хлібороб – наш великий предок, починала формуватися нова, більш висока духовність, яка ґрунтувалася на поклонінні Сонцю, любові до Людини. Іншими словами, на історичну орбіту виходило якісно нове післяпотопне суспільне утворення з усіма ознаками справжньої цивілізації: поселеннями міського типу, писемністю, релігією Откровения, яка згодом трансформувалася в Учення Христа. Найпоширенішими злаками допотопного світу були рис, кукурудза (Американський континент), ячмінь. Основним зерном післяпотопного (яфетичного) світу стала пшениця — злак, технологія масового виробництва якого створена праукраїнцями. І справа не просто в зерні, а в самій технології. З нею пов'язаний основний внесок Праукраїни в соціальний прогрес людства. Це арійська технологія у повному розумінні слова. В Аратті, на степових і лісостепових просторах України, з її помірним кліматом, великою кількістю річок і озер, благодатними земельними угіддями, розвивалася система технологій творчого типу, які забезпечували динамічне поліпшення виробництва пшениці, ячменю, проса, гречки, гороху, овочів, садових, баштанних культур у досить суворих кліматичних умовах. Удосконалюються збруя тяглових тварин, плуг, культиваційне знаряддя, зерно- і овочесховища, виробництво кормів, млини, мистецтво приготування їжі. Народжується інтенсивне землеробство і скотарство, наукові агросистеми... Усе це українське Трипілля, започатковане ще за часів Рами, отримало після повторного пришестя аріїв на землі України наприкінці III тисячоліття до н. е. Хочеться повторити: ім'я "арій" пов'язували з терміном "орати". А термін "орати" був синонімом систематичної, творчої, благородної праці землероба — головного чинника переходу від збирального примітивного господарства і кочового способу життя до осілого, цивілізованого, культурного укладу. Саме цей – "арійський" – вид праці і забезпечив свого часу створення і розвиток європейської цивілізації, яка зароджувалася на нашій Батьківщині. Звідси, з земель України, пішли арієзовані народи на захід – в Європу, впритул до Ірландії і Скандинавії, в Малу Азію, в Середземномор'я. І несли вони перш за все трипільську агротехнологію виробничого типу і сонячну мітраїстську віру, тобто те, що дає "стабільний хліб" і високу духовність. Цікаво, що ця хліборобська "оріянська" технологія збереглась до цього часу. зовсім не випадково українці поселяються в тих місцях на Землі, де є особливий ґрунт — чорнозем. До відкриття чорноземів Нового Світу впродовж тисячоліть ми постійно зустрічаємо археологічні знаки їхньої присутності на чорноземах євроазійської смуги між Карпатами і Гімалаями. Пізніше, вже в новітній час, українці освоїли чорноземи заморських країн Північної і Південної Америки та Австралії. Чому українці та праукраїнці селяться переважно на чорноземах? Відповідь на це запитання допоможе визначити внесок вашого народу в цивілізацію минулого, допоможе зрозуміти ваше історичне призначення, вашу історичну місію.

Народ, нація, людство в цілому ізоморфні, тобто схожі на окрему людину структурно і функціонально. Ідея такої схожості обстоювалася багатьма відомими вченими. Своє яскраве відображення вона знайшла в платонівській концепції взаємозв'язку Людини великої (соціального Логоса) і Людини маленької (особистості), а також в теорії суспільства як великої «соборної особистості» О. Конта (Conte О. Cours de philosophie positive. Paris, 1908.). Ця ідея пронизує також древні вчення Сходу і Античності про єдність макро- імікрокосму.

Керуючись антропним принципом, такі характеристики окремого індивіда як свідомість, розум, інтелект, дух, пам'ять, почуття, воля, душа, характер, менталітет можна перенести на соціум або етнос, до того ж не метафорично, а цілком реально говорити про свідомість, розум, дух, інтелект, волю, пам'ять, характер, душу, енергію суспільства чи народу.

Матеріалістична ідеологія, яка тривалий.час була панівною у нас, не дозволяла суспільним наукам належним чином вивчати етногенетичні процеси: виникнення, розвиток, старіння тих чи інших народів, їх зв'язки з іншими етносами і расами. Адже саме це і є історією, крізь призму якої проглядається становлення і розвиток, вдосконалення людини, її тернистий «шлях до Храму».

Як відомо, в основі біблійної генеалогії народів лежить єврейська традиція. Тому вибудувана вона по чоловічій (батьківській) лінії. За таким же принципом побудовані генеалогії європейських народів.

На зразок того, як окремий індивід намагається знайти відповідь на питання, якого він роду-племені, хто його батьки, із якої він сім'ї, так і цілі етноси, нації прагнуть розібратися у своїй історії. Зауважу, це досить важливий (принциповий) момент для кожної людини, кожного народу. Лише з'ясувавши своє походження, своє минуле, свій родовід, ми зможемо розібратися у тому, звідки ми, хто ми є насправді, для чого живемо сьогодні на цьому світі.

Серед основних понять етногенетики провідне місце займає термін «чоловіче і жіноче начало в етногенезі». Він відіграє важливу роль у дослідженні рас і суперетносів. Насамперед таких як германський конгломерат народів, Велика Скіфія, Русь-Україна. Цією проблемою опікувалися переважно етнологи расистської орієнтації. Взяти хоча б дослідження французького вченого Ж. Гобіно або вже згадуваного англійця X. Чемберлена.

Незважаючи на свої симпатії до расизму, згадані дослідники зробили вагомий внесок у розвиток етнології. (Принципи чоловічого і жіночого начала в етногенезі детально досліджуються у пpaцi Chemberlend H. Grundlagen des neunzehnten Jahrhunderes. Цій же проблематиці присвячена книга Гобіно Ж. А. Нерівність людських рас.)

До основних категорій етногенетики належать і такі поняття, як «асиміляція», «дисиміляція», «метисація». Офіційні історики досить часто вживають ці терміни, бездумно, не враховуючи їх глибинного змісту.

Асиміляція (з латини перекладається як уподібнення) – це злиття одного народу (або його частини) з іншим шляхом засвоєння його мови, культури, звичаїв, елементів побуту тощо. Вона буває насильною або природною.

Дисиміляція – процес, протилежний асиміляції. Обидва ці процеси не дають нової якості, не народжують принципово нового етносу, і все через те, що здійснюються «одностатевими» народами. Тому у них і не може бути потомків – «синів» і «дочок».

Звичайно, потрібно відрізняти асиміляцію від насильницького поглинання сильним (і агресивним) народом слабшого, яке, зазвичай, вироджується в справжній геноцид. У даному контексті можна було б вживати навіть такий термін, як «кастрація», коли сам народ начебто і не винищується, на перший погляд, не утискується, але руйнуються його елітні структури – носії інтелекту, високої духовності. Іншими словами, «вибивають» кращих людей нації, нищать духовні підвалини, «стирають» історичну пам'ять народу, організовуючи відповідним чином пропаганду, навчальний процес, роботу наукових установ. І все це може творитися під галасливими лозунгами про розквіт справжньої національної культури.

Метисація – це злиття (злягання) різностатевих народів, у результаті якого народжуються принципово нові етноси – «сини», «дочки», «внуки» і «правнуки». Як правило, це міжрасові «шлюби». Розрізняти народи чоловічої і жіночої орієнтації досить складно. Цe питання можна вирішити лише на рівні релігії, архетипу, «колективної підсвідомості».

Варто звернути увагу і на таке поняття етногенетики як «етнодомінанта» (за аналогією з домінантою в біології і психології). Важливість цього терміну для розуміння людської історії в образній формі продекларував апостол Павло: «Мала закваска заквашує все тісто» (Гал V.9). Міра впливу одного народу на інший зовсім не залежить від співвідношення їх «величин». У даному випадку домінантну роль скоріше відіграє культурний, особливо, духовний «перепад», а точніше відмінності культурно-духовно-етнічних потенціалів. Батьківський або материнський домінуючий вплив на той чи інший етнос більшою мірою стохастичний.

Домінанта досить часто виявляє себе несподівано, проте саме вона завжди формує (визначає) основний трек в історичному поступі і повсякденному житті того чи іншого народу. В біблійній Таблиці народів все вибудовано за батьківською домінантою. В символах Гомера, Магога, Мадая, Явана, Тувала, Мешеха, Тираса закладена глибинна суть менталітету і духовності кельтів, сарматів, греків, русів-українців доби Київської Русі, московітян, слов'янського етносу в цілому.

Слід відзначити, що і в біогенезі, і етногенезі природа потурбувалася про механізми, які не уможливлюють багатобатьківство. Про мономатеринство не йдеться. Тут все очевидно. В суто генетичному плані народ, як і окрема людина, може мати лише одного батька, тобто одну домінанту, яка визначає його ментальність і головний трек його поведінки на історичній арені.

В процесі аналізу етносу (нації) нам не обійтися без такого поняття як сім'я. Вона є клітиною народу, його первинною структурою. Та й сам народ нагадує собою велику сім'ю. Він є не стільки єдиним генетично пов'язаним організмом, скільки соціальним утворенням, колективом, в якому можуть бути зведені і всиновлені діти, різні батьки, різні покоління. Крім того, у сім'ї, як кажуть, не без виродка, і таке трапляється. Однак, всіх у такій сім'ї об'єднує соціальна домінанта: одна держава, один закон, одна батьківщина. Тобто, нація має не тільки генетичний, а й політичний зріз. Останній аспект набуває особливої актуальності, коли до неї входять генетично різнорідні представники (національні меншини) з різними батьками.

Якщо у котрогось з народів і проглядається кілька предків (на емпіричному рівні так часто буває), то їх потрібно не відкидати беззастережно, а вибудовувати в систему: жіноча, чоловіча лінії, безпосередні предки (батьки) і опосередковані (діди, прадіди, предки рідні і названі тощо).

Такий підхід вкрай важливий для вивчення генезису української нації. Чого численні спроби ідентифікації українців не дають результату? Справа в тому, що вчені не відмежовують сам народ як об'єкт дослідження від його предків.

Скажімо, мають відношення до українців анти, роксолани, тиверці? Так, звичайно. Але ж це не українці як такі, це їх «батьки» і «матері». А скіфи-сколоти (кельти)? Цe також лише діди українців. А трипільці? І їх кров тече в жилах українця, але ж це всього-навсього наші прадіди.

Ми виходимо з того, що приблизно 13 тис. років тому назад відбувся всесвітній потоп, який поглинув більшу частину людства, зокрема процвітаючу цивілізацію Атлантида. Безперервний розвиток людства було перервано і багато в чому людям довелося розпочинати спочатку.

Правильно зорієнтуватися в лабіринті людської еволюції, збагнути таємницю Русі -України, відчути всю унікальність характеру нашого народу, його минулого можливо лише на ґрунті нової історичної парадигми – священної історії,
яка на відміну від традиційної матеріалістичної, віддає перевагу сакральним аспектам еволюції індивіда, народу, всього людства, яка починається не з пітекантропа і неандертальця, а створення людини в образі Адама і Єви.

Хто б там що не говорив, а історія в кінцевому підсумку — це все-таки не боротьба класів, а змагання, співробітництво народів в ім'я інтелектуального і духовного прогресу. Тому її слід розуміти й сприймати як моральний та інтелектуальний поступ людства, як рух до Бога, до того, до чого закликав нас Христос, – праведного життя, миру, злагоди, гуманності.

„В нашому розумінні священна історія – це розповідь про минуле людства, яка ґрунтується на інтелектуальному
осмисленні знань, закладених у першокнигах людства (Ведах, Авесті, Корані і, насамперед, Біблії), а також на історичній міфології.” (Канигін Ю.М. Віхи священної історії: Русь-Україна. – К., Україна, 2001. – 368 с.) [с.10]

Нині у суспільних науках намітився перехід від атеїстичного (матеріалістичного) до теїстичного (духовного) мислення. Стосовно історичної науки це означає певний „відкат” до тих часів, коли історики (у всякому разі європейські) розпочинали свої оповіді про минуле з біблійного Ноя і його синів. До речі, саме так побудовано і наш вітчизняний літопис „Повість врем'яних літ”. Цієї традиції дотримувалися досить довго, до кінця XVIII – початку XIX століття, аж поки слідом за Великою французькою революцією на світ не з'явилася „наукова” історія з її визначальною установкою: матеріальне виробництво – основа життя суспільства, а історія – це розповідь про класову боротьбу знедолених мас проти „глитаїв-експлуататорів”.

Духовні (божественні) аспекти еволюції етносів були відкинуті, релігія почала протиставлятися науці, міфологія прирівнювалася до фольклору, казок. В основу історичних досліджень було покладено археологію. В результаті ми стали „спеціалістами” з питань будівництва комунізму і формування „нової історичної спільності – радянського народу”, але сповна забули своїх предків і головне... самих себе.

Однак часи змінюються. Дедалі більше вчених схиляються до думки М. Планка, який зазначав: «Релігія і наука зовсім не виключають одна одну, як це вважали раніше і чого боїться багато хто з наших сучасників. Навпаки, вони узгоджуються і доповнюють одна одну». (Планк М. Религия и естествознание.//Вопросы философии. – № 8 – 1990.)

Вже навіть представники гуманітарних наук починають розуміти, що поєднання Святого Письма і емпіричного матеріалу, включаючи, звичайно, і археологічний, дає якісно новий рівень історичних знань.

Ось саме на засадах цього взаємодоповнення ми й спробуємо окреслити окремі віхи історії української нації, української філософської думки, розкрити її зміст і логіку, показати місце і роль народів, які населяли наші українські землі, в цьому вселенському процесі.

Звичайно, сліди далеких епох розмиті відстанню часу. І сьогодні ніхто не може подати документальних свідчень буденних кроків поступу людської цивілізації. їх потрібно бачити за заслоною поглядів і тенденцій, за кулісами вузлових історичних подій.

Правильно зорієнтуватися в лабіринті людської еволюції, збагнути таємницю Русі -України, відчути всю унікальність характеру нашого народу, його минулого можливо лише на ґрунті нової історичної парадигми – священної історії, яка на відміну від традиційної матеріалістичної, віддає перевагу сакральним аспектам еволюції індивіда, народу, всього людства, яка починається не з пітекантропа і неандертальця, а створення людини в образі Адама і Єви.

Хто б там що не говорив, а історія в кінцевому підсумку — це все-таки не боротьба класів, а змагання, співробітництво народів в ім'я інтелектуального і духовного прогресу. Тому її слід розуміти й сприймати як моральний та інтелектуальний поступ людства, як рух до Бога, до того, до чого закликав нас Христос, – праведного життя, миру, злагоди, гуманності.

„В нашому розумінні священна історія – це розповідь про минуле людства, яка ґрунтується на інтелектуальному осмисленні знань, закладених у першокнигах людства (Ведах, Авесті, Корані і, насамперед, Біблії), а також на історичній міфології.” (Канигін Ю.М. Віхи священної історії: Русь-Україна. – К., Україна, 2001. – 368 с.) [с.10]

Нині у суспільних науках намітився перехід від атеїстичного (матеріалістичного) до теїстичного (духовного) мислення. Стосовно історичної науки це означає певний „відкат” до тих часів, коли історики (у всякому разі європейські) розпочинали свої оповіді про минуле з біблійного Ноя і його синів. До речі, саме так побудовано і наш вітчизняний літопис „Повість врем'яних літ”. Цієї традиції дотримувалися досить довго, до кінця XVIII – початку XIX століття, аж поки слідом за Великою французькою революцією на світ не з'явилася „наукова” історія з її визначальною установкою: матеріальне виробництво – основа життя суспільства, а історія – це розповідь про класову боротьбу знедолених мас проти „глитаїв-експлуататорів”.

Духовні (божественні) аспекти еволюції етносів були відкинуті, релігія почала протиставлятися науці, міфологія прирівнювалася до фольклору, казок. В основу історичних досліджень було покладено археологію. В результаті ми стали „спеціалістами” з питань будівництва комунізму і формування „нової історичної спільності – радянського народу”, але сповна забули своїх предків і головне... самих себе.

Однак часи змінюються. Дедалі більше вчених схиляються до думки М. Планка, який зазначав: «Релігія і наука зовсім не виключають одна одну, як це вважали раніше і чого боїться багато хто з наших сучасників. Навпаки, вони узгоджуються і доповнюють одна одну». (Планк М. Религия и естествознание.//Вопросы философии. – № 8 – 1990.)

Вже навіть представники гуманітарних наук починають розуміти, що поєднання Святого Письма і емпіричного матеріалу, включаючи, звичайно, і археологічний, дає якісно новий рівень історичних знань.

Ось саме на засадах цього взаємодоповнення ми й спробуємо окреслити окремі віхи історії української нації, української філософської думки, розкрити її зміст і логіку, показати місце і роль народів, які населяли наші українські землі, в цьому вселенському процесі.

Звичайно, сліди далеких епох розмиті відстанню часу. І сьогодні ніхто не може подати документальних свідчень буденних кроків поступу людської цивілізації. їх потрібно бачити за заслоною поглядів і тенденцій, за кулісами вузлових історичних подій.

Недавно в Украине была издана уникальная карта

"Голодомор 1932 - 1933 годов”, на которой обозначены не только места так называемых "черных досок" (специальные карательные меры против отдельных сел, когда голодное село окружали вооруженными отрядами, чем обрекали его на гибель), но и пути переселения на вымершие территории людей из России и Беларуси.

Из белорусской СССР в Одесскую область - 61 эшелон, из западных областей РСФСР в Днепропетровскую - 109 эшелонов, из Горьковской в Одесскую - 35 эшелонов, из центрально-черноземного региона России в Харьковскую область - 80 эшелонов. Из Ивановской в Донецкую - 44 эшелона.

Карта: http://www.timer-ua.com/articles/2010/08/18/112459.html

Всего - 22000 семей и, соответственно, хозяйств... То, что пророссийский Юго-Восток Украины сегодня - это последствия Голодомора и последующего массового заселения украинских территорий по большей части россиянами, не новость... Но она каждый раз поражает меня, навевая грустные мысли, особенно в последнее время, когда все чаще говорят о возможном расколе страны. У меня есть возможность часто бывать в России и общаться с россиянами, которые живут как в России, так и за пределами своей родины. Россияне мне кажутся людьми хорошими, искренними.. Но, к сожалению, неуважение к другим нациям характерно для многих из них (почувствовала на себе). А еще они очень тяжело приспосабливаются к жизни за пределами России, плохо ассимилируются. Известно, что довольно многоие из них, переселившись в Америку, так и не освоили английский язык... Поэтому, считаю, им лучше жить на своей земле. Но многие из них не хотят жить в России по экономическим и социальным соображениям и стремятся эмигрировать. И те, кому это удалось, не хотят возвращаться на историческую родину. Хотя продолжают считать Россию своей родиной, любить ее (на словах, ведь на расстоянии ее любить легче) и страдать на чужбине. Наверно, это одна из загадок русской души.

Как-то имела возможность общаться с россиянкой, которая живет в Эстонии. Мы встретились в Москве, куда она приехала в гости к родственникам. Привезла с собой копченую скумбрию. "Это единственное, что осталось вкусного из эстонских продуктов после вступления страны в Евросоюз", - объясняла она каждому, кого угощала. Мне пришлось выслушать длинную, как будто заученную наизусть, речь о том, как плохо живется в странах Прибалтики после развала СССР... О том, как эстонцы делают вид, как будто они не знают русского, и ей приходится общаться с ними только на эстонском языке. О том, как там не любят россиян и враждебно к ним относятся. О том, как она не любит эстонцев, Эстонию, Евросоюз и не воспринимает политических, экономических и социальных изменений, которые там произошли. При этом она не переставала восторгаться Россией. "В России лучше, чем где бы то ни было, вы счастливы тем, что живете в России", - повторяла она, обращаясь к своим российским родственникам и друзьям, которые без особого энтузиазма соглашались с ней.

"Я не смогла бы жить в стране, которую так сильно не люблю, где мне так некомфортно. Это же настоящая мука", - сказала я ей. –Может, тебе лучше вернуться в Россию? И тоже быть счастливой?"

Она замолчала и пристально посмотрела мне в глаза, пытаясь понять, не насмехаюсь ли я случайно над ней.

Нет, я не насмехалась. Я говорила совершенно серьезно, потому что действительно не представляю себе жизни в чужой, ненавистной стране. Она что-то попробовала объяснить. Говорила так неубедительно, что я даже не запомнила ее аргументов. Суть в том, что возвращатьсяв Россию она никоим образом не желает.

Помню только, что ее российская подруга сказала: "А я смогла бы жить в любой стране, если бы там было море, - я море очень люблю".

Наверное, те россияне которые после 1933 года переселялись на юго-восток Украины, тоже мечтали о море. Или, может, их привлекали плодородные земли и оставленные вымершими украинцами дома и имущество... Как бы там ни было, и теперь их потомки живут на этих землях и являются гражданами Украины.

И не стоило бы вспоминать о том, что было когда-то, если бы прошлое не имело последствий в наше время.

А последствия есть, и они действительно впечатляющие. Это большое переселение россиян оказалось бомбой замедленного действия, и время этого действия наступило сегодня. Мы имеем по большей части непатриотичный, неукраинский юг, который тяготеет к России так, что аж готов слиться с ней. Часть граждан нашего государства не заинтересована в его территориальной целости и в его существовании вообще.... На презентации вышеупомянутой карты Голодомора бывший директор Украинского института национальной памяти академик НАН Украины Игорь Юхновский (его на этом посту сменил какой-то неокоммунист), в частности, рассказал о том как в Верховной Раде принимался закон о признании Голодомора геноцидом. Часть депутатов из Партии регионов проголосовала за данный закон (по его просьбе), а часть – нет. То были депутаты с мест, заселенных россиянами... - Игорь Рафаилович, это же не единственное голосование, гдепроявляется отношение этих людей к стране, в которой они живут. Было множество других важных голосований, это и общественное мнение, и народное волеизъявление, это и соответствующее отношение к украинскому языку и культуре, к украинской истории. Это формирование негативного имиджа страны за рубежом. Это воспитание нового поколения украинских россиян в духе неуважения к собственному государству...Господин Юхновский сказал следующее: - Действительно, то, что эти люди были переселены, влияет на их отношение к Украине как к государству. Люди по-разному ведут себя на чужой земле. Но они приехали на чужую землю от имени государства, которое их послало, и они будут поддерживать то государство, которое их послало. Они сами этого могут и не осознавать. - Следовательно, мы обречены на то, что часть людей в Украине - потомки тех переселенцев - все время будут стремиться к России, соответственно голосовать на выборах, обнаруживать неуважение к украинскому языку и культуре и воспитывать в этом духе своих детей? - Проходит время, и каждая земля «творит» нацию. Неукраинцы ассимилируются, становятся украинцами, и это не зависит от сознания людей или от директив власти. Так же чужестранцы становятся поляками на польской земле, французами - на французской земле, немцами - на немецкой. Время все исправит?

Идёт экзамен по зоологии на биологическом факультете Херсонского университета:

-     Какой вопрос следующий в вашем билете? – спрашивает профессор у студента

-     Позвоночные животные

-     Отвечайте студент

-     Ну… млекопитающие, земноводные, рыбы, ещё… птицы…

-     И всё, так мало?

-     Ну… О!, ещё вспомнил – членистомеждуногие пресмыкающиеся

-  Это вы, студент, имеете в виду самцов нового открытого вида животных, получившего видовое название – «депутатские тушки», что ли? Но ведь наука ещё не пришла к окончательному решению – относить ли этот вид к пресмыкающимся или к безхребетным!

 

                    анекдот від Миколи Гострословського 

«Боевая» группа

До 1917 г. большевики и меньшевики были формально в составе одной партии — РСДРП. (В 1912 г. на Пражской конференции они было разошлись, но вскоре опять сошлись). Ленин постоянно возглавлял т. наз. заграничное бюро большевиков. Вместе с ним были «члены бюро»: Крупская, М.Ульянова, Зиновьев, Каменев, временами Богданов, позже Орджоникидзе, Свердлов. Но главный центр большевизма был, конечно, в России. Именно этот центр вел настоящую революционную работу и подвергался! репрессиям полиции. Но деньги, и немалые, в основном шли на содержание заграничных центра и газеты. Деньги добывались путем «экспроприации», попросту, грабежей банков, купцов на большой дороге, магазинов, ресторанов.

Большевики вместе с левыми эсерами имели для этих целей неафишируемую «боевую группу», куда входил, в частности, Сталин.

Эта «боевая группа» большевиков была насквозь аморальной (беспринципной) организацией, сотрудничавшей с отъявленными уголовниками (Сталин, к примеру, был «своим человеком» в уголовном мире Кавказа). Резким контрастом по отношению к ней выступала «боевая организация» эсеров, не допускавшая грабежей и разбоя. И хотя этой организацией ряд лет (пока не был разоблачен) руководил «двойной агенту Евно Азеф, одновременно сотрудничавший с царской охранкой, в ее составе были рыцарски чистые люди, жертвовавшие собой ради «народного счастья», такие как Сазонов, Каляев, молодой Савинков, Покотилов, Гершуни, Дора Бриллиант. Иное дело, что они по-своему понимали сущность революционной борьбы, сводя ее к уничтожению «царских сатрапов», и объективно (не понимая этого) являлись орудием сатаны.

В большевистской «боевой группе» рыцарски чистых революционеров не было, за исключением, может быть отчаянного смельчака Камо, впоследствии признанного психически ненормальным.

Не раз большевики и Ленин подвергались осуждению за деятельность этой группы на съездах РСДРП. Соратники по партии, особенно Плеханов, Мартов, Дан, считали такую практику позорной для революционера. Ленина за это даже не избрали в ЦК на V съезде. Помогали деньгами большевикам М. Горький и капиталист С. Морозов. После смерти Морозове большевики, инструктируемые юристом Лениным, оттяпали через суд наследство у его сестры. Так что Ленин лукавил, когда говорил, что «Искра» издается на рабочие пятаки.

Дружбу как таковую не признавал. Ценил «соратников по борьбе», хотя могих и предать («в зависимости от обстоятельств»). Правда, известен случай с Мартовым — старым соратником Ленина по партии, попавшим в 1920 г. в ЧК. Пользуясь своей властью, Ленин «вырвал» его из рук чекистов и переправил за границу.

Чувства патриотизма был совершенно лишен. В период русско-японской войны принимал сторону Японии, в период империалистической войны выступил с программным требованием большевиков (многие из них, правда, не поддержали Ленина) содействовать военному «поражению царизма».

Россию и Украину знал плохо (сам признавался) и не любил. Часто с раздражением говорил о русской неорганизованности, «вялом и расхлябанном русском характере». Считал особенно ценными для общества людей со смешанным этническим происхождением (наподобие себя). (Ульянова-Елизарова А. И. Письмо к Сталину. - Дек. 1932. — РЦXР. ДНИ, ф. 13, оп. 1.) Для Ленина не было большего ругательства, чем слово «патриот»! Защита собственного Отечества означала для него предательство дела мировой революции.

Этот политик был таким русофобом, каких не знала история. Круче Гитлера! Он рассматривал Россию как факел, которым надо зажечь «огонь мировой революции». Поэтому так пренебрежительно и относился к «горючему материалу». Хотел построить мировую социалистическую республику, и ради этого методично уничтожался русский народ. В его обращении к братьям-мусульманам содержался призыв — пройтись огненной лавой по русским землям и помочь рабочему классу установить диктатуру. До такого даже бен Ладен вряд ли додумается.

Что касается Украины, то на словах активно поддерживал ; ее стремление к независимости вплоть до государственного отделения. Кстати, по инициативе А. Керенского Временное правительство признало отделение Украины от России. «Незалежність» Украины продержалась до прихода к власти большевиков с Лениным во главе.

Историками давно исследуется вопрос о «пломбированном вагоне» — о том, какую роль сыграли правительство, генштаб, банки кайзеровской Германии в Октябрьском перевороте в России. В июле 1917 г. глава Временного правительства А. Керенский предписал начать «следствие о вооруженном выступлении 3-5 июля в г. Петрограде против государственной власти». Ленин и его соратники обвинялись в преступной связи с агентами воюющих с Россией государств, содействовали дезорганизации русской армии и тыла, получали от этих государств деньги с целью проведения разлагающей пропаганды в войсках и т. д. Кстати, Балтийский флот большевики полностью разложили, превратив его в центр анархизма. Тогда Ленин скрылся на станции Разлив, а соратники ушли в подполье.

В рассекреченном в 90-х гг. фонде В.И. Ленина в бывшем архиве ЦК КПСС найдены документальные подтверждения того, что вождь революции вместе с несколькими десятками соратников и с большими деньгами в апреле 1917 г. был секретно переправлен из Германии через Стокгольм в запломбированном вагоне. Многие «денежные мешки» Запада также оказывали поддержку Ленину и его партии. А из США в это время отправился в Россию Троцкий на корабле, набитом оружием, миллионами долларов, золотом и в сопровождении 227 «революционеров». Рейс был оплачен фирмами с Уолл-Стрита. По последним данным, только Германское руководство вложило (через Ленина) в русскую революцию ок. 6 млрд. марок.

Кстати, имеются и данные о шпионской деятельности ближайших соратников Ленина: Каменеве, Зиновьеве, Радеке, Раковском, Колонтай, Ганецком. (Шамбаров В. Государство и революции. — М, 2002. — С. 55-56).  Словом, Ленин и его приверженцы в период Первой мировой войны вели «прогерманскую» деятельность и финансировались немцами.

У каждой нетривиальной личности (светлой или темной) бывает свой звездный час. У Ленина этот «час» приходится на лето—осень 1917 г. Он развил нечеловеческую — «инфернальную» — энергию (выступал на митингах по 2-3 раза в день); у него появилась поистине сатанинская интуиция (он практически ни разу не ошибся в политических играх этого периода). Более того, можно говорить о четком проявлении медиумических способностей вождя Октября. «Сегодня — рано, завтра будет поздно. Промедление смерти подобно» - это он о захвате власти, срок которого намечен (а точнее, предсказан) был «сверхгениально» (наподобие того, как Гитлер предсказал (наметил) срок падения Франции в 1940 г.).

Отмечают, что «Ленин именно сейчас смог стать политиком высочайшего уровня». (Сервис Р. Ленин. — М, 2002. — С. 252.) И победил, отдав на 70 лет Россию во власть темных сил. Сталин был недалек от истины, когда, ошарашенный внезапным нападением Гитлера 22 июня 1941 г., в состоянии крайней растерянности произнес: «Ленин дал нам советское государство, а мы его просрали...» Да, именно Ленин, реализуя марксизм, выступил отцом сатанинского государства. Он подготовил место Сталину — дракону еще более страшному.

Ленина принято сейчас развенчивать и уничтожать. Никакой он, дескать, не гений, а весьма посредственный, «неглубокий» и «малознающий» философ, примитивный безбожник (куда ему до Фейербаха! Все это мы проходили у Н. Бердяева (см. его: «Истоки и смысл |русского коммунизма». — М„ 1990) и даже «вандал» (Новак О. Дорога Леніна — терор і злидні — Рівне, 1991), «палач русского народа», сифилитик, «обыкновенный педераст» (Соколов Н. Ленин — палач русского народа и обыкновенный педараст. – Газ. «Руський взгляд». - № 3.- 1996) и т. д. Но, к сожалению, суть Ленина как зловещей исторической фигуры этим только затушевывается. Ленин — великая личность, но в негативном, сатанинском смысле. Он — избранник. Но не Бога, а дьявола.

Он создатель большевизма и первого в мире сатанинского режима социалистического государства. Это все знают. По вот что требует глубокого осмысления: он — новатор, он родил обновленную марксистскую идеологию антимира — начисто отверг традиционную масонерию, включая иллюминатов и всякие «черные переделы» (узкие заговоры) и во гл;ту угла поставил тотальное классовое фарисейство. Тем самым он пошел дальше Маркса в разрушении христианской да и любой другой цивилизации.

(Цитирую за Каныгин Ю.М. Последние времена: Новая парадигма истории.- К.: А.С.К., 2006. – С. 125-128)