Там, де заходить сонце, закінчується день, прощаючись зі світом останніми сонячними променями та рум'яним краєчком неба... починаються сутінки... ніч... безкрайнє нічне небо з зірками... зникає Земля....
В цій глибині легко загубитися... перетворитися на маленьку піщинку посеред космосу, залишену без світла і тепла посеред безмежного комічного океану, до якої нема справи нікому.... крім близьких і ранкового сонячного світла...
До ранкового світла ще далеко, близькі сплять... навколо тиша... Голосно, не так, як вдень, чути в серці відлуння минулого дня, відлуння відчуттів, почуттів та емоцій... Дещо проноситься буревієм, дещо віє легким приємним вітерцем, ніжно обіймаючи приємними спогадами...
Поки в душі щось відбувається - внутрішній світ перетворюється на всесвіт не менший за розміри Вселенної. Там сяють свої спогади-зірки близькі та далекі, гріє своє сонце, міняються пори року з теплом, дощем, спекою, квітами, співом птахів, осіннім багряно-жовтим прощанням з чимось, сковує зимовий холод та випадає сніг...
Але як тільки все це стихає, то перетворюєшся на забуту піщинку в космічному просторі, до якої нема справи самому собі, а тим паче велетенським планетам, зіркам, галактикам...

Життя - воно таке... Поки воно в тобі - воно все, що ти маєш і воно нічим не менше Всесвіту, воно зменшується і розширяється пропорційно до того, що ти можеш вмістити, воно таке, чим ти його наповняєш....

Сон...

Він слідчим є і суддею
Та катом готовий стати,
За міркою він своєю
Готовий всіх покарати.

Він сам і хабарник й злодій,
Наклепник, але йому можна.
Так завелось в його роді -
На це має право кожний.

Його ж чіпати не можна
Бо це, мов його розпинають,
Від цього йому тривожно
Та спокій зовсім втрачає.

Усім тим, хто з ним не згідний,
Готовий він показати
Жорстоко, щоб не безслідно,
Страшну таку Кузькіну мати.

Навіяно http://blog.i.ua/user/8127885/2348244/

За щастя боротись - не переборотись...
Ще ця перемога й блаженства пік?
Ще подолати всіх тих, хто проти
Й не спиниться кроків щасливих лік?

Ще одна тисяча, мільйон, мільярд...
Й сказати вже можна душі "радій"?
Дотепний та влучний ще один жарт
І радість настане від всіх подій?

Куди б завела нескінченність нас,
Якби не проста вкрай банальність -
Закриті справи, очі, спинений час
Та крок в трохи іншу реальність?

Коли людина задає питання і відправляє в ігнор, то єдиний спосіб відповісти - написати замітку.

Хтось каже, що він зовсім не втомився
Від ігор лицемірства і брехні у світі,
Що він прекрасно в цю картину влився,
Що можна в гроші ігри ці перетворити.

Хтось каже, що він зовсім не боїться
Потрапити туди, куди ми разом всі йдемО,
І що отруту нам віддасть запльована криниця,
І що посіяли колись, те саме й пожнемО.

Хтось каже, що йому зовсім не сумно,
Що є - як є, хоч краще могло бути -
Добріше та з любов'ю, більш розумно,
Що не вдалося зло та дурість оминути...

А я втомився, трохи сумно й страшно,
Мов на Голгофу знов ведем Христа,
Але не Він це - ведЕмо долю власну...
Самі себе чи ми врятуєм від хреста?

У океані правди та оман наші думки

І там десь темні, а десь світлі наші мрії,

Нерідко ми сприймаємо все навпаки

І борсається в океані кожен так, як вміє.

 

Затягує на дно болото із оман,

Штовхає в нього темна правда безнадії,

Зробивши на душі немало ран…

Тонути рано поки світла правда ще жевріє.

 

Стояти на ній легко бо вона тривка,

Якщо на неї став, то легше шлях долати,

Можливо, що дорога нею нелегка

Та краще це, ніж у оманах потопати.

Якими милими бувають сподівання,
Що в цьому світі рідний хтось знайдеться,
Вона будЕ його, а він її коханням
І стане раєм світ для них та все складеться.

Якими милими бувають сподівання,
Що поєднають назавжди назустріч кроки
Та що будЕ сердець і душ єднання,
Одна дорога щастя на безмежну кількість років.

Якими милими бувають сподівання,
Коли в своє життя їх втілять двоє,
Коли у вчинках є турбота і старання,
Коли любов та ніжність навзаєм дарують свою.