Еврейская карта в российских спецоперациях против Украины

  • 23.02.11, 00:29

Цитата: "В 1939 году Стелла Кренцбах закончила философский факультет Львовского университета. С 1943 года она была в УПА медсестрой и разведчицей. Весной в 1945 году ее схватили энкаведисты на встрече со связным в Рожнятове. Потом была тюрьма, истязание и смертный приговор, но ее освободили воины УПА Стеллу Кренцбах, еврейку. Летом в 1945 году она перешла с украинскими повстанцами в Карпаты и 1 октября 1946 года пробилась к английской оккупационной зоне в Австрии. Добралась в Израиль. Знаете, где она работала в Израиле? В Министерстве иностранных дел. В своих воспоминаниях Стелла Кренцбах написала: «Тем, что я сегодня живу и все силы моих 38 лет отдаю свободному Израилю, я обязана, по-видимому, только Богу и Украинской повстанческой армии. Членом героической УПА я стала 7 ноября 1943 года. В нашей группе я насчитала 12 евреев, из них 8 врачей. 

Так вот, я надеюсь, что Украинское государство назовет их всех поименно. Их, что не будучи этническими украинцами, воевали за Независимость Украины, Украинское государство назовет своими героями. Для меня лично УПА – это святое, и, как по мне, для каждого, независимо от его этнического происхождения кто имеет в душе хотя бы что-то украинское, УПА – это святое»" Весь текст тут http://public.at.ua/publ/evrejskaja_karta_v_rossijskikh_specoperacijakh_protiv_ukrainy/3-1-0-5

Українська мова

Натрапив в інтернеті на цікавий реферат.

ЩО ТАКЕ МОВА?

Мова займає одне з найвищих місць на шкалі національних вартостей. У.Вайнрайх.

1. Мова належить до так званих вторинних систем. Вона існує не сама по собі, а в людському суспільстві, похідним від якого вона є. Водночас мова — один із факторів самоорганізації суспільства і невід'ємна ознака таких спільнот, як рід, плем'я, народність, нація. 2. Мова існує у свідомості членів суспільства, реалізується в процесах мовлення і "консервується" в результатах цього мовлення (у сказаному, написаному). Тому доля мови залежить від кожного з мовців. 3. З матеріального погляду в мові, що реалізується в мовленні, немає нічого, крім звуків, які комбінуються у слова, речення тощо. За цими комбінаціями окривається величезний світ значень — фонетичних, лексичних, граматичних, стилістичних. Саме в них відображені знання наро­ду— носія мови — про світ, його структуру, ставлення людей до нього. "Мова народу — це його дух, і дух народу — це його мова" (В. фон Гум-больдт). У ній акумулюється духовна енергія народу. Вона є головною ознакою і символом нації. 4. Через мову ми пізнаємо світ. Наївно вважати, що кожен з нас сприймає світ безпосередньо, "таким, як він є". Насправді наше сприйняття світу відбувається крізь призму нашої мови. "Світ просіється крізь сито слів" (К.Кравс).

........

9. Формою існування мови, свідченням її життєздатності є мовлення, тобто використання цієї мови людьми в комунікативних актах у всіх сферах громадського та особистого життя. Перестаючи бути засобом спілкування, мова стає мертвою.

........

15. Мова — це генетичний код нації, який поєднує минуле з сучасним, програмує майбутнє і забезпечує буття нації у вічності.

ПОХОДЖЕННЯ НАШОЇ МОВИ

1. Із індоєвропейської прамови, яка розпалась не пізніше 2,5 -3 тисяч років до н.е., з її північно-східної діалектної групи, до якої входили також діалекти майбутніх балтійських, германських, індійських та іранських мов, виділилась слов'янська прамова. Вона проіснувала понад 2,5 тисячі років і почала розпадатись десь близько третього століття н.е. Цей процес завершився в основному в шостому столітті. 2. Більшість гіпотез щодо прабатьківщини слов'ян локалізує її цілком або частково на території сучасної України, а за географічні орієнтири пере­важно беруться Дніпро, Дністер і Карпати.

...........

7. Зрозуміло також, чому офіційна радянська наука вважала за початок існування української мови XIV століття: саме тоді починається тріумфальна історія Московської держави. Проте чимало авторитетних учених (Ф. Міклошич, А. Шляйхер, О. Бодянський, П. Житецький, О. Потебня та ін.) вважали, що українська мова виникла значно раніше XIV століття і бере свій початок зі спільнослов'янської мови. Академік А.Кримський писав, що українська мова уже в XI столітті існувала "як цілком рельєфна, певно означена, яскраво-індивідуальна одиниця". Твердження про праруську мову — непотрібна і шкідлива гіпотеза, котра тільки заплутує історію української мови, — говорив Є.Тимченко. "Три східнослов'янські мови: українська, білоруська й російська — зростали незалежно одна від одної, як мови самостійні, і т. зв. "праруської" спільної мови ніколи не було" (Ї.Огієнко). Подібно висловлюються й сучасні видатні учені. В "історичній науці не існує достатніх доказів існування єдиної руської народності", — пише історик-поліглот О.Пріцак. Звертає на себе увагу те, що ніхто не говорить ні про спільнозахіднослов'янську, ні про спіль-нопівденнослов'янську народності і мови. Чому ж так настирливо говорять про спільносхіднослов'янську народність і мову? Чи не для того, аби за допомогою псевдоісторичних мані­пуляцій довести, що українці — "молодший брат"? В історіографії широко відома думка М.Маркевича, за якою великороси — народ, похідний від українців: український народ сформувався в неза­пам'ятні часи, а великоруський виник набагато пізніше з переселенців із території Русі-України, змішаних з угро-фінськими і тюркськими племенами. Такої думки дотримується чимало російських вчених. А славетний мовознавець князь Н.Трубецькой у 20-30 роках нашого століття називав росіян туранцями (тюрками), яких поєднує із слов'янами тільки мова.

...........

11. "Українізована старослов'янщина" — давньоруська писемна мова поширювалась по всій території Київської держави. "А те, ще в усіх мо­настирях колишньої Росії писали цією староукраїнською мовою, то в цьому немає нічого дивного, бо вся грамота у володінні Рюриковичів у серед­ньовічні часи йшла з київських монастирів. Це ж бо була мова тогочасних культурних людей, як у 19 столітті російські дворяни вживали французьку мову замість рідної..." (Е.Ільїна). Ця старослов'янська мова лягла в основу російської літературної мови, що було аргументовано доведено найвидатнішими дослідниками російської мови та її історії. "Батьківщина нашої великоруської літературної мови — Болгарія. Але утворилась вона у Києві, де відчувала вперше благотворний уплив народного середовища. Остаточно розвилась вона у Москві" (А.Шахматов). Природно, що "українізована старослов'янщина" на російському грунті піддавалась упливові ділового, розмовного та діалектного мовлення, тобто русифікувалась. Українську вимову церковних текстів у Росії зберегли лише старообрядці-безпопівці (Б.Успенський).

..............

13. Дещо спрощуючи проблему, можна констатувати, що сучасна літературна мова українців генетично пов'язана з розмовною (живою, народ­ною) мовою Київської Русі, а літературна мова росіян — з писемною мовою Київської Русі, тобто перенесеною з Болгарії і "давньорусифікованою" (українізованою) в Києві церковнослов'янською мовою. Як бачимо, російська літературна мова дає більше підстав уважати її за "гібридну", "штучну", однак такими епітетами чомусь (зрештою, відомо чому) наділяється українська мова. Коли б відомий російський шовініст В.Шульгін був краще поінформований у цих питаннях, то саме російську, а не українську мову він назвав би "окрошкой с ботвиньйой". А взагалі, називати мови "гібридними", "неприродними", "головними", "другосортними" і т.п. можуть хіба що вчені, "котрі примішують до науки політику і котрі в храмі науки є не жерцями, а торжниками, що продаж і купівлю творять" (А. Кримський).

............

Дослідниками доведено, що найдавніший шар "Рігведи" (бл. 4500 - 2500 р.р. до н.е.) — книги давньоіндійських священних гімнів, пов'язаний з територією на північ від Чорного моря.

НАЗВА НАШОЇ МОВИ

... Немає в світі ані одного національного імени, яке викликало б проти себе стільки ненависти, злоби й нападів та пропаганди, як слов'янська назва території й народу: "Україна", "український". Це свідчить про органічну зміс­товність і важливість зв'язаних з цим іменем народніх прав і інтересів. Це слово вже багато століть живе в народній душі як персоніфікація й символ ідеалів, мрій і надій народу. С.Шелухин.

1. Упродовж віків мова, яку нині називають українською, мала назви з коренем рус-: руська, русинська, малоруська. Оскільки цей корінь є і в назві мови нашого північно-східного сусіда (рус-ский язик), котрий займав панівне становище в царській Росії і посідав місце "старшого брата" в СРСР (назва мови ще одного східнослав'янського брата — білоруська — мало коли бралась до уваги; вона теж вважалась одним із наріч "русского", а згодом "триєдиного русского" народа), то висувалось твердження про існування "общерусского язьпса", наріччям якого ніби-то є "малоруська мова". Вчитаймося в слова радянського академіка Б.Рибакова: "Тільки після монгольського завоювання і наступного політичного роз'єднання окремих частин Русі єдина руська народність виділяє зі свого складу українську і білоруську народності". Метафорично зміст цього пасажу можна зобразити так: росло руське дерево, його стовбур надгриз монгольський скакун, і внаслідок цього на стовбурі виросли дві нові гілки — українська і білоруська. Стовбур же, звісно, залишився російський. А коли так, то "...українці повинні триматися "общерусского" язика, себто великоруського літературного язика, та тут, очевидно, підмінюються поняття, бо великоруський язик, живий і літературний, зовсім не "общерусский" язик, а таке саме тільки, як і український, "наріччя" того ідеального "русского" язика, чи східнослов'янського, що в дійсності конкретно не існує і не існував ніколи" (М. Грушевський).

....................

5. "Малою Руссю" в XIV столітті називали в протиставленні Великій Русі, тобто Київській Русі, Галицьке-Волинське князівство, яке займало нинішню Західну Україну з прилеглими територіями (до Дніпра на сході і Чорного моря на півдні; значна частина західних територій Галицьке—Волинського князівства згодом відійшла до інших народів — Польщі, Румунії, Угорщини, Словаччини). До самого кінця XIV століття Київ — "мати городів руських" включався в територію Великої Русі. Пізніше константинопольський патріархат почав називати Великою Росією Московщину, в зіставленні з тією ж таки Малою Росією — Галицько-волинською державою. Потім назва "Мала Росія" була поширена на всю територію України — колишньої метрополії Київської Русі. Спрацював принцип аналогії: Малою Грецією називали колись власне Грецію (метрополію), а Великою Грецією — колонізовані греками землі. Та ж аналогія прослідковується в історичних назвах Малої і Великої Вірменії, Британії, Польщі. "Назви "Мала Русь" і "Велика Русь" утворені грецькою психологією і пішли з синоду царгородського патріярха в 1303 р. з справи утворення Галицько-Волинської митрополії" (С.Шелухин).

...

І ще багато чого цікавого.

Джерело тут http://www.refine.org.ua/pageid-3277-1.html

Василь Нечепа: «У мене політика одна — Україна»

  • 11.02.11, 16:10
Василь Нечепа: «У мене політика одна — Україна»

Сьогодні нашим гостем є кобзар-лірник, козак-характерник, заслужений артист і цьогорічний лауреат Національної премії України ім. Т. Г. Шевченка Василь Нечепа.

Вже кілька десятків років він пропагує українську пісню, давню й сучасну, думу. Його голос звучав на всіх континентах. Нечепу радо зустрічали в Канаді, США та Австралії. Його спів й гра полонили навіть серця тамільського населення Індії. Цікаво, що індійцям надзвичайно сподобалася гра на лірі, оскільки цей інструмент дуже подібний до їхнього тампура, котрий колись до Індії привезли з України наші пращури. Адже факт відомий — спочатку переселення туди, а потім повернення назад прадавніх українців...


Словом, піснею, великою працею задля відродження кобзарства та лірництва Василь Нечепа презентує українську націю усьому світові. До речі, тільки зафіксованих пісень у нас, виявляється, 350 тисяч. Чи має хоч один народ таке багатство? І хто ще здатен так жартувати-кепкувати сам із себе, так прагнути до волі віками, не досягаючи її, стількома жертвами заплатити за ту волю... Правду в народ завжди несли кобзарі, великі мрійники та носії віковічної мудрості, до яких належить наш сучасник Василь Нечепа.
Василь Григорович також володіє надзвичайними можливостями людського тіла, які були притаманні козакам-характерникам, йдеться, зокрема, про ходіння по битому склу й розжареному вугіллю, лежання на голках, магнетизм. Але про це якось іншим разом.

«Де кобзар співає, там дух свободи витає»


— Пане Василю, які почуття й думки Вас огорнули, коли Ви почули звістку про те, що стали лауреатом Шевченківської премії?

— По-перше, я вважаю Шевченківську премію для українців найвищою у світі, я щасливий, що удостоївся такої честі. Це перша така нагорода, яку я повезу на Чернігівщину, і перша нагорода — кобзареві.

Я є продовжувачем традиції прадавньої старосвітської чернігівської кобзарської школи. Мені цю традицію передав Олександр Корнієвський, що пройшов сталінські табори, а я передаю молоді. Зрозуміло, що ця висока премія не спонукає мене хизуватися, тепер я, певно, зможу більше впливати на мистецько-культурні події, зможу досягати сердець керівництва.

У першу хвилину третього тисячоліття я сказав Вікторові Ющенку в присутності тисяч людей в Українському домі, що саме він стане Президентом. Потім у Козацькій світлиці сказав, що за п'ять років його правління треба зробити так, щоб іноземні делегації, які до нас ідуть, зустрічали не коробейники, котрі грати не вміють, а кобзарі. Це будуть красені-хлопці в гарних свитах, що співатимуть наших прадавніх пісень. Приїжджають же до нас, наприклад, посли Нігерії чи Шотландії зі своїми музиками, що грають на барабанах або на волинці. Таким чином вони демонструють дух свого народу. А в нас грають на акордеонах, гітарах, синтезаторах, на чому завгодно, аби не на бандурі, хоча бандура — це дух українського народу, символ України.

— На кого Ви конкретно плануєте впливати?

— На Міністерство культури насамперед. Треба ворушити ЗМІ. Щоб всі нарешті схаменулись: чому в нас філармонії в цілковитому занепаді? Будинки стоять, директори з печатками є, а гастрольно-концертної діяльності нема, хоча аналогічні структури в усьому світі процвітають. Я їздив по Америці з майстер-класами, то в кожному штаті концертів і мистецьких акцій на всі смаки — море.

Колись у нас філармонійна структура сприяла відбору найкращих, що, може, не всім подобалось. Заїжджий артист мав спочатку в управлінні культури все узгодити: хто він, що співає. Перед цим, звичайно, кожен артист здавав свої програми на художній раді. Я 35 років на сцені, 23 роки працював у Чернігівській філармонії, добре знаю всі нюанси. Нині практично зруйнована вся структура «Укрконцерту», хоча на артистів покладено велику місію. Коли я ще був маленьким, мій учитель Олександр Степанович Сапіга казав: «Якщо будеш артистом, виконуватимеш найголовнішу роботу — ліпитимеш душі людські».

На початку двадцятого століття уславлений кобзар Дем'ян Симоненко, який був учнем Терешка Пархоменка, відзначив, що на Чернігівщині в селах «люди переводяться». Сліпі кобзарі бачили на сто років вперед. Нині в наших селах щороку п'ятдесят людей помирає, а одна дитинка народжується. Ось в такому «контексті» ми живемо. І лише духовність, культура підніме економіку. Отже, роботи в нас, шевченківських лауреатів, нині дуже багато.


— У якому стані нині в Україні кобзарство?

— Ми маємо дві яскраві школи-традиції — зінківсько-полтавсько-харківську й чернігівську старосвітську. Якщо брати до уваги зовнішній бік, то представники зінківсько-полтавсько-харківської школи притискають тильну площу кобзи до себе, як це робили Остап Вересай, Гнат Хоткевич, Іван Кучугура-Кучеренко. Нині їхню справу продовжує Володимир Кушпет, він чудово володіє кобзою й бандурою, передає старовинне мистецтво хлопцям.

Представники чернігівської школи грають, розміщуючи інструмент під прямим кутом до себе. Геніальним представником цієї традиції був Олександр Корнієвський, дякуючи якому виникла сучасна бандура,— до приструнків майстер додав півтоновий хроматичний приструнок, та ще й перемикач поставив, що перетворило бандуру в унікальний інструмент, на якому можна виконувати твір будь-якої складності.

Тепер треба, щоб в бік бандури звернули погляди наш Президент і можновладці. Ні на радіо, ні на телебаченні ви не почуєте і не побачите кобзаря, там «звезды» виступають.
Треба вирішувати питання з виготовленням інструментів. Відома музична фабрика в Чернігові розтерзана на шматки. Її необхідно відроджувати, зрозуміло, з державною допомогою.
Слава Богу, у нас є чудові викладачі в музшколах, в музучилищах, консерваторіях, які виховують нове покоління бандуристів. У Чернігові я створив гурт «Соколики». Мій син закінчує Київську музичну академію як співак-бандурист. Отже, зміна є.

— Чому козацтво невід'ємне від кобзарства?

— Кобзарі завжди йшли поперед війська. Це — настрій, дух єднання й лицарства. У козацьку добу в полкових містечках були музичні школи, де вчили грати на кобзу. Брали гарних парубків, хоробрих, з чудовими голосами, на зріст за 175 сантиметрів, потім вони залишалися у війську або йшли поміж людей.


Кобзарями також ставали осліплені в боях з турками й татарами воїни, котрі міняли зброю на народний інструмент і по свіжих слідах подій складали свої оповіді-думи про події в Причорномор'ї, Приазов'ї, — про втечу трьох братів з міста Азова, невільницькі плачі-прохання про визволення з турецької неволі, про герць козака Голоти з татарином на полі Килиїмському, про героїчні подвиги Самійла Кішки, історичну особу якого ототожнюють із кошовим отаманом Семеном Скалозубом. Також інші думи про морські походи — про Олексія Поповича, про бурю на Чорному морі, про самарських братів та інше.

Польські королі писали, що можна знищити козацьку фортецю, навіть розігнати козаків, але нічого не можна зробити з кобзарями, вони завжди з'являються в потрібному місці. Де кобзар заспівав — дух вільності з'явився.
Сліпих кобзарів, совість народну, недруги боялися більше за озброєних шаблями та пістолями козаків. Доклала своїх зусиль до знищення кобзарської школи й імперська московсько-більшовицька влада! Бандура завжди насторожувала окупантів, її вважали атрибутом українського націоналізму, через неї «шили політику», відправляли до Сибіру. Про жахливі умови зимового етапу в «телятнику» розповідає на сторінках книги Олександр Корнієвський: «Трупи померлих лежали на підлозі в замерзлих нечистотах. Щоб не впасти, підв'язував себе за руку до верхніх нар вагона й забувався в дрімоті»... Як «ворога народу» розстріляли видатного кобзаря Івана Кучугуру-Кучеренка. На п'ять років був ув'язнений бандурист Никін Прудкий... Гоніння не припинялися ніколи. Бути бандуристом означало наражатися на небезпеку. За кобзарями стежили «сексоти», влаштувати концерти було ой як не просто! Щоб вижити самому й урятувати сім'ю, покинув бандурництво й став кравцем Трохим Кучеренко. На роменському базарі кобзарював Євген Адамцевич. Його, незрячого, міліціонери не раз вивозили й лишали на безлюдді, бувало брали під арешт.

Прилюдно кобзарі мусили виконувати дозволені пісні, але у вужчому колі розкривали душу — тоді звучали громи й блискавки...


Кобзар Семен Власко мав затверджений репертуар із печаткою Новгород-Сіверського райкому партії, це були в основному родинно-побутові та ліричні пісні. Такий же партійний ярлик мав і Никін Прудкий, який часто виступав на пасажирських теплоходах, які курсували між Черкасами і Києвом. А щонеділі грав на Чернечій горі в Каневі. Там же співав знаний на всю Україну Олексій Чуприна — із затвердженим дозволом у торбині. Знайшлися «хробаки», які обікрали заробіток цього бандуриста ще й на святому місці! Анатолію Гришину керівники аспірантури в 1970-х роках поставили умову: або бандура, або дисертація. Степана Щербака і Богдана Островського в 1980-х роках виключили з Державної капели бандуристів за «націоналістичні настрої».
Нині ми добре усвідомили, що «націоналістичні настрої» — це ліки нації.

«Наш краєвид — блакитно-жовтий»


— Ви розбиралися, звідки пішло — Нечепа?

— Це типове козацьке прізвисько: не треба чіпати... Моя рідна Носівка на Чернігівщині — колись козацьке містечко, де стояла відома сотня Шавулина, що належала до окремого Київського козацького полку, котрий ходив з визвольними боями проти всіляких окупантів. Залишилась Нечепина гребля, Нечепине дворище, де я виріс. Коли я приїжджаю додому, то під'єднуюся до енергетично-інформаційного поля, що складається з енергій моїх пращурів.

За кілометр від мого дому є залишки кургану, котрий покоїться на материковому ґрунті. Я маю передчуття, що там є клинописне ведичне письмо. Воно ще чекає на археологів, тому для того, щоб все збереглося, я домовився з двома школами в Носівці — весною ми обов'язково відродимо курган, який в прадавні часи насипали мої родичі нечепи-скіфи.

— Пане Василю, Ви ще й лірник. Наскільки я знаю, ліру опанувати вельми складно.

— Справді, на лірі виконувати музику дуже складно. Думають: крути і грай. Крутити будеш, а грати — ні. На ній ніхто вже не вміє грати. Останнім моїм колегою-лірником був столітній Антон Штепа.

Якось я почув, що в Британії є товариство лірників. У Лондоні зайшов туди, усі стіни лірами обвішані. Питаю: «А лірник де? Хто заграє?» Нема. У Парижі мені говорили: «Ліру козаки в нас украли, а ви тут розповідаєте, що це ваше». А як бути з тим, що під Мелітополем є Кам'яна могила, якій дванадцять тисяч років, і там клинописом вибито: «Землю і воду нашу лірою оспівували». Отже, як козаки могли вкрасти у французів ліру п'ятсот років тому, якщо дванадцять тисяч років тому оспівували на ній «землю і воду»? Тоді Парижа й близько не було.

Наукові відкриття доводять, що ми маємо найдавнішу культуру, дали світові цивілізацію, перше письмо, коня приручили, віз створили. Наші предки 25 тисяч років тому грали на музичному інструменті з кісток мамонта (знайдено на Мезинській стоянці під Черніговом). У нас у пам'яті пісні про мамонта, котрого на Україні звали слоном і ящуром. У нас є власний календар, за яким нині 7541 рік.


Ми — народ унікальний, згідно з «Велесовою книгою», пішли сушею аж за Гімалаї. А потім частина повернула до Європи — це і є слов'яни (ми славні). Інші наші пращури розселилися вздовж морів. Дивна річ, у Полінезії вишиванки надзвичайно схожі на українські, і в піснях йдеться про людей, що жили на великому просторі землі, де вода у річці ставала твердою. А коли ставала знову нетвердою, то прилітав птах з чорними крилами. Це так нагадує наше Наддніпров'я й чорногузів, чого на острівній Полінезії абсолютно нема!

— Що наболіле Ви хотіли б виплеснути?

— Недарма кажуть, що минуле будує майбутнє. Небезпечно бути безпам'ятними й безбатченками.

Для того, щоб бути щасливим, треба любити землю свою. А щоб любити, треба її вивчати. Нам є чим пишатися.
Ми маємо прекрасну історію, ми ж ніде ніколи шкоди нікому не робили. Я об'їхав весь світ — скрізь українці грамотні, чемні, не п'ють, не байдикують, не крадуть, не шельмують.
Ми, напевно, занадто терплячі, наші здобутки часто нищилися чужинцями. Я напевно знаю: не відродивши своїх традицій, ми не створимо України. Але нам заважають свої ж манкурти, по телевізії кричав сепаратист з Харкова: «А у нас небо сінє-бєлоє». Так, у євреїв справді “сінє-білоє”, то колір їхнього прапора, дай Бог їм щастя. А в нас, українців, інший колір й інший, взагалі, спосіб життя, бо ми інші. У нас жовто-блакитний краєвид і прапор жовто-блакитний.

Це в нашій традиції, і ми маємо її плекати. Розумієте, є бджоли і є колорадські жуки, і в тих і в других є потомство. Але бджола мед носить, а колорадський жук картоплю жере. І буде жерти, бо це паразит. Можливо, тому, що окупант — безбатченко. Ти йому нічого не зробиш, перевиховуй, став симфонічну музику, він все одно картоплю гризтиме, бо в нього закладене це. Звичайно, бджоли — це користь і радість. А колорадських жуків, мабуть, треба гнати з городу, нехай летять туди, де «нєбо сінє-бєлоє» або де живуть їхні одномовці, що підживлюють їх грошенятами.

П'ятнадцять років мене вчив музики мій видатний учитель Леонід Миколайович Пашин. Він говорив: «Якщо ти мені повіриш, то я навчу тебе співати. Ні, ти будеш співати не арії Каварадосі чи Ріголетто, для цього є чудові італійські співаки. Ти співай свою пісню, народну, бо народна пісня — це найскладніше й найдорожче саме для нас, українців.
І насамкінець. Я зовсім не цікавлюся політикою. Ні до якої партії не належу, ні до яких блоків. У мене політика одна: партія — Україна, робота — Україна, репертуар — Україна, мама — Україна

Володимир Коскін


Автор: Володимир Коскін
Джерело: Портал Українця
Оригінал статті «Василь Нечепа: «У мене політика одна — Україна»» за адресою:
http://www.vox.com.ua/data/2007/02/20/vasyl-nechepa-u-mene-polityka-odna-ukraina.html

Я и другие!

Доброго здоров"я! Нтрапив в неті на док.фільм.Ну дужееее цікавий на мою думку!Особливо рекомендував би подивитися його Оазису&со.

http://rutube.ru/tracks/360197.html

Чужинці про Україну

Здорові будьте хто зайшов!!!! Публікую кінець книги Володимира Січинського "Чужинці про Україну". Дуже цікава книга назва говорить сама за себе.Внизу буде посилання де можна скачати.

Закінчуємо свій огляд знаменитою подією у фран­цузькому Сенаті, що сталася в 1869 р. Відомий фран­цузький сенатор, політик і редактор впливового ча­сопису «La Patrie» К. Делямар вніс до французького Сенату петицію в українській справі, яку пізніше видав окремо під назвою «15-мільоновий європей­ський нарід, забутий в історії». Там читаємо такі зна­мениті слова:

«В Европі існує нарід, забутий істориками, — нарід Русинів, 12'/2 міл. під російським царем і 2і/г міл. під Австро-Угорською монархією. Нарід цей та­кий же численний, як нарід Еспанії, втричі більший за чехів і рівний по кількости всім підданим корони св. Стефана. Цей нарід існує, має свою історію, від­мінну від історії Польщі і ще більше відмінну від історії Московщини. Він має свої традиції, свою мо­ву, окрему від московської й польської, має вираз­ну індивідуальність, за яку бореться. Історія не по­винна забувати, що до Петра І той нарід, який ми нині називаємо рутенами, звався руським, або руси­нами, і його земля звалася Русью і Рутенією, а той нарід, який ми нині звемо руським, звався москви-нами, а їх земля — Московією. В кінці минулого століття всі у Франції і в Европі добре вміли відріж-няти Русь від Московії».

Був це останній шляхотний голос Західньої Европи другої половини XIX ст. про українську спра­ву, останнє пригадування про українців! Пізніше прийшла найтемніша сторінка «віку гуманізму», ко­ли російський уряд, підсичений московським шовіні­змом, уживає найбільш рафінованих способів для ціл­ковитої невіляції і заглади української культури, побуту і психологічних особливостей українців. Європа про нас стала забувати… Але перша і друга революції і відновлення Української Державності 1917-1920 років і дальші роки зробили справжній переворот  в справі пізнання України серед чужинців. Ця цікава і важлива сторінка нашої сучасності може стати темої іншої книги.

http://www.spas.net.ua/index.inc.php?section=my_ukrajinci- з самого низу сторінки.

«Бояр. Сражение за будущее»

  • 21.12.10, 14:17
«Бояр. Сражение за будущее», как мы считаем, это вообще, первый русский аудиофильм. Тем более это фильм на русскую героическую тематику. Ну, а в качестве аудиофильма, по насыщенности, его вполне можно отнести к блокбастерам. На самом деле, сама книга писалась как основа для фильма, и поэтому в аудиоформате, она производит совершенно новое впечатление, относительно текстового варианта. Мир книги становиться объёмным, а сюжет насыщен многими деталями, которые становятся заметны.
Сегодня мы выкладываем трейлер аудиофильма, состоящий из Пролога. Всего же, весь аудиофильм, длится около 10 часов (занимает объём, приблизительно в 800 Мб, в формате mp3).
Подробности на ari.ru и с 25 декабря на boyaraudio.com

Я живу на Земле, на которой тысячелетиями жили Русы.

  • 20.12.10, 23:08
Я живу на Земле, на которой тысячелетиями жили Русы. Но кто сейчас скажет, кто есть истинный Рус, Русин, Русский? Я часто слышу от людей, что должна быть национальная идея возрождения. Я же в ответ задаю вопрос, а что возрождать? Если под словом возрождение подразумевается слепое копирование тех нравов и обычаев, что были на Руси в дохристианский период, реставрация пантеона богов, которых наш народ славил? То такое возрождение ничего кроме ухмылки мировых властителей не вызовет. Если это возрождение будет базироваться на старинных летописях, сказаниях, на любых обрывках знаний дошедших до нас, то это тупиковый путь, так как знания не приводят к развитию, а влекут за собой зависимость. Если это возрождение будет происходить в рамках закона (государственного уклада), то такое возрождение породит лишь очередные системы. Не возрождение убережёт нас от гибели, а полное перерождение! Основная цель человечества - счастье для каждого. Счастье – «счас» - «сейчас» и «есть», то есть жить текущим моментом, непосредственно воспринимать окружающий мир, ведать ! Взрослея человек, проходит все ступени становления, и проходит с участием систем: роддом, ясли, сад, а далее ещё лучше: школа, институт, армия, производство, офисы. Каждый по-своему попадает в зависимость от системы. А СМИ? Как они обрабатывают наше сознание? Человек взрослеет, и мысль его погружается в такую пучину, так перегружается, что просто отключается. Да, мир для человека становиться сложным, этого не должно быть, но кому-то надо усложнять его. Кому? Политическим вождям? Знают ли они путь? Они лишь являются носителями программы! Они куклы! Они такие же, заложники систем! Инструмент власти, не более того. Странами правят политики по неведенью! Сами не ведают что творят! Жизнь свою и своих поддых, в медленное умирание превратили. Да вины только их в этом нет! Сложно, очень сложно системе противиться, вот система каждого по отдельности и программирует под свои задачи. Сбивается человек с пути своего, и ведут его слепого… Власть парализует волю людей. Зачем людям власть? Что они не могут жить без власти? Полно! Не надо мешать, не надо не о ком думать, и народ заживёт иначе. Каждый сам может свою жизнь улучшить, вот жаль, что уже приучили ждать милостыни от дяди. Ведические Руссы не властвовали! Властвовать удел рабов. Руссы были свободолюбивы. Лишь с приходом к власти на Руси иноземцев, образовывается государство. До этого Русы, жили в негосударственном обществе! Да и сейчас на Руси люд к власти не рвётся. Воспринимается это как лень национальная, и не понимается, что русский человек не желает жить в обществе власти.

Но время течёт, со временем меняется настоящее, оно меняется постоянно! И со сменой настоящего меняется будущее, и даже прошлое! Меняется история! Не та история, что преподаётся, а вполне реальная, та, что происходила на самом деле, даже личная история каждого человека! Не возможно опереться на прошлое, не возможно жить будущим, можно только жить настоящим моментом. И хотя я пытаюсь на примере древнего ведического общества показать, как можно жить вне систем, сам понимаю, что так жить уже никто не будет, Земле и землянам уже приготовлен другой путь. В зависимости от того, кто и как его пройдет, уготовлена разная участь, каждому предоставлен выбор: идти по совести или стадом! Не скажу, куда придёт живущий по совести, а вот стадо придёт к своему пастырю.

http://www.budimir.ru/

Христианизация Руси – акт безнаказанного геноцида

Распространение кровавого христианства на Руси

Но, несмотря на то, что старая религия русичей была так по наглому дискредитирована, христианство распространялось не так быстро, как хотелось бы банде Владимира.

Начал он с Киева, где большая часть киевлян крещение не приняла. Жители бежали по лесам и по степям, не предав своих старых богов.

[!] Вначале Владимир с его шайкой поубивали всех языческих волхвов, хранителей народной мудрости.

Потом Владимиром были приглашены иудеи в поповских рясах из Царьграда для борьбы c «поганым язычеством», каковым эти жиды называли солнечное мировоззрение наших отцов и дедов.

[!] Тысячами сжигались деревянные дощечки и берестянные грамоты с древними сказаниями наших летописцев, с историей, с литературой, с поэзией.

Все исторические источники времен христианизации принадлежат перу духовенства. Летописание находилось всецело в руках церкви. Воцарившись на обломках языческой Державы Святослава, она начала создавать свою, новую историю русов, изъяв из нее или облив грязью всё ей неугодное.
Жулье в черных ризах

Жульё в чёрных ризах, сочинявшее всякие небылицы, жития и поучения, отсекали всякую память об именах и деяниях наших праотцев. О тех, кто примером своей жизни мог воодушевить юные поколения на подвиг свержения ненавистного жидохристианского ига.

Коль ты примешь, князь, христианский лад,
К нам на Русь, говорю заранее,
Вороньем церковники налетят,
Навезут «святое писание».
Хоть писание это «святым» зовут,
Трудно книгу сыскать развратнее,
В ней и ложь, и грязь, и постыдный блуд,
И вражда, и измена братняя.
Занедужим мы от их «аллилуй»,
Что во сне-то у нас не виданы!
Будут петь на Руси «Исайя, ликуй!»
Будут читать псалмы Давидовы.
Чужеродные, чуждые словеса,
Заскрежещут арбой немазанной,
И пойдет от них увядать краса,
Речи русской, шелками вязанной!
Коли деды клюкву едят,
Скулы внукам сведет оскомина.
Много бед церковники натворят,
Истерзают народ расколами.
Встанет брат на брата и род на род!
Ой, люта вражда между близкими!
Вновь усобица по Руси пойдет,
Самый подлый наш ворог искони!

(И. Кобзев)
Христианское иго – страшнее монголо-татарского и коммунизма

Русские несколько десятилетий сопротивлялись насильной христианизации. На Руси то и дело вспыхивали восстания против жидохристианского ига. В то время христианизация сопровождалась фактически Гражданской войной.

[!] Кстати сказать, жидохристианизация носила еще более кровавый характер, чем жидокоммунизация после 1917 года. «Добровольное» принятие христианства сократило население русских в Киевской Руси с 12 миллионов до 3 миллионов, из которых 6 миллионов погибло до монголо-татарского ига, а 3 - при помощи ордынцев (Н. Н. Островский «Святые рабы», стр. 10) – 75% населения Руси.

В процентном содержании христианский геноцид был еще более страшным, чем коммунистический террор, коллективизация и индустриализация вместе взятые. Жидохристианское иго было куда страшнее монголо-татарского ига.

Однако работа была бы неполной, если бы у народа осталась память о своих родных чурах-праотцах, о культуре, об истории, а особенно о наших прекрасных книгах.

[!] Последние исследования показали, что дохристианская Русь, как на Севере, так и на Юге, была страной почти сплошной грамотности.

И это христианская дешевая ложь, что до крещения русские были неграмотными варварами. Именно в житии «святого» Кирилла (в миру - Константин) говорится, что он видел у русского в Корсуни (в Крыму) евангелие, написанное русскими буквами. Пытаются даже доказать, что не «роуськими» а «пруськими» буквами писано.

Мысль о том, что русские за многие тысячи лет до христианства имели свою письменность, доводит таких вот «историков» до полного отупения!

[!] Русские летописи, которые в связи с особой ценностью, писались на дорогостоящем пергаменте, целиком соскабливались и заполнялись церковными текстами.

Философский смысл как ветхого, так и нового заветов до XIX века оставался за языковым барьером церковно-славянского языка скрытым почти наглухо. Те же немногие русские люди, докапывающиеся до кровожадности и шовинизма ветхого завета и безродного космополитизма нового завета (а такие, безусловно, были), убивались.

Естественно во имя христианского интернационала рабов иудейской идеологии. «Русская православная» церковь делала все, чтобы кастрировать историю Руси. Даже пытались доказать, что до Рюрика у нас истории не было вообще.

Воевал этот выродок Владимир в основном со своими подданными.

[!] Он, развалив Русь Святослава, владения которого шли от Каспийского моря до Болгарии, укрепил оборону Византии - злейшего врага Руси! И даже послал 6-тысячный отряд на помощь императору. Владимир уничтожал обычаи славян, религию, волхвов, хранитилей народной мудрости.

Людей, не желавших креститься, Владимир сгонял на окраины Руси - копать рвы и строить крепости. Освободившиеся от коренных жителей земли он заселил кочевыми племенами торков, чёрных клобуков и берендеев.

Кроме всего он ввёл смертную казнь «за разбой», то есть казнил восставших против христианского чужебесия.

[!] Крещение Белых Хорват было жестоким, где он сделал «безлюдными более десяти городов, деревень же было совершенно разорено не менее пятисот» («Записка греческого топарха»).

Владимир щедро раздавал лучшие славянские земли греческим попам. Превратил Киев в «Новый Иерусалим», за что и был награждён званием «святой». Перед смертью он раздал Русь всем своим 12 сыновьям, превратив её в 200-летнее поле боя «княжеских усобиц» и «обид».

На протяжении веков церковь старательно уничтожала нашу историю.

[!] В 996 году князь Владимир уничтожает подробный Летописный Свод Русской Империи и устанавливает запрет на Русскую историю до христианизации, то есть закрывает историю.

Но, несмотря на все старание, Владимиру и его банде не удалось полностью уничтожить исторические источники. Их было слишком много на необъятной Руси.

Роль генерального цензора на себя взял летописец Нестор. Вся предшествующая этому проклятому богами 988 году история Руси была пересмотрена с позиции иудейских хозяев. Из всего многовекового багажа дохристианских летописей Нестор составил свой краткий курс, который нам преподносится на протяжении веков, как шедевр великого летописца. Но при этом замалчивается, что предыдущая история безжалостно уничтожалась, так как она была безмерно выше, полнее, честнее, чем безродная летопись Нестора. Недаром коммунисты обожают Нестора. Они у него многому научились.

На широких стогнах и ночных кострах
Жгли языческое «чернокнижие».
Все, что русский люд испокон веков
На бересте чертал глаголицей,
Полетело мохом в гортань костров,
Осененных царьградской троицей.
И сгорели в книгах берестянных
Дива дивные, тайны тайные,
Заповеданный голубиный стих,
Травы мудрые, звезда дальние.

(И. Кобзев)
Кровожадное христианство против родного язычества

В Новгороде Владимир приказал низвергнуть языческих идолов тому самому иудею Добрыне, который раньше воздвиг Перуна. Других идолов изрубили на куски и сожгли. Капища древних богов были разрушены. На их месте, как правило, строили церкви.

На холме, где стоял Перун, Владимир приказал возвести церковь в честь своего небесного покровителя Василия. Закладывается церковь пресвятой богородицы. На содержание этого храма князь жертвует одну десятую часть своего дохода. После крещения киевлян Владимир приказывал строить церкви во всех городах, селах и приводить людей к крещению. В начале XI века Киев имел вид христианского города со множеством деревянных церквей и домов. Не правда ли знакомый сценарий?

Стали крестить и всю остальную Русь. Велели строить церкви по городам и загонять в них народ.

Священников наехало из Греции немало, но для поголовного крещения было недостаточно.

Повсюду возникали очаги сопротивления. Например, крайне медленно ожидовлялся город Муром, Ростов и другие города. Новгородцев смогли заставить принять крещение только в XII веке. А что касается новгородских окраин, то они сохраняли древнерусскую религию вплоть до середины XVI века.
Христианская резня в Новгороде

Итак, в пятницу, 29 августа 990 года началось крещение новгородцев. Князь Владимир при крещении учинил резню в Новгороде.

Дядя князя Добрыня, воевода Путята и епископ Иоаким Корсунянин крестят огнем и мечом новгородцев.

[!] Раскопки подтвердили, что при крещении было сожжено полгорода.

Всех крестившихся одаривали крестами нательными (бирка «наш»). Вот что рассказывает нам Иоакимовская летопись:

«В Новгороде люди, увидев, что Добрыня идёт крестить их, учинили вече и заклялись не пустить их в город и не дать опровергнуть идолов. И когда он пришёл, они, разметав мост великий, вышли с оружием, и какими бы угрозами или ласковыми словами их Добрыня ни увещевал, они и слышать не хотели, и вывели два самострела больших со множеством камней, и поставили их на мосту, как на настоящих своих врагов. Высший же над славянскими жрецами Богомил, который из-за своего красноречия был наречён Соловьем, запрещал людям покоряться.

Мы же стояли на торговой стороне, ходили по торжищам и улицам, и учили людей, как могли. Но гибнущим в нечестии слово крёстное, которое апостол сказал, явилось безумием и обманом. И так мы пребывали два дня и крестили несколько сот людей».

Обратите внимание на терпимость этих «дикарей»-язычников, ходят какие-то христианские недоноски и «сеют слово божье», и язычники вместо того, чтобы их разорвать на части, не причиняют им никакого вреда!

«Тоща тысяцкий новгородский Угоняй ездил повсюду и кричал: «Лучше нам умереть, нежели богов наших отдать на поругание!». Народ же оной страны, рассвирепев, дом Добрыни разорил, имение разграбил, жену и родных его избил. Тысяцкий же Владимиров Путята, муж смышлёный и храбрый, приготовив ладью и избрав от ростовцев 500 человек, ночью переправился выше города на ту сторону и вошёл в город, и никто не остерёгся, так как все видевшие их думали, что видят своих воинов. Он же, дойдя до двора Угоняя, его и других первых мужей, тотчас послал к Добрыне за реку.

Люди же той страны, услышав про это, собрались до 5.000, обступили Путяту, и была меж ними злая сеча. Некоторые пошли в церковь Преображения Господня, разметали дома христиан и стали грабить».

То есть, в Новгороде преспокойно стояли христианские церкви, как и в других городах Руси, и их никто не трогал, но как только христианские выродки захотели «ниспослать» свой «дух святой» - поднялся вполне естественный гнев против насильственного крещения!

«А на рассвете подоспел Добрыня с бывшими с ним воинами, и повелел он у берега некоторые дома поджечь, чем люди были весьма устрашены, и побежали они тушить огонь. И тотчас перестали сечь, и тоща первые мужи, придя к Добрыне, стали просить мира.

Добрыня, собрав воинов, запретил грабёж, и тотчас сокрушил идолов, деревянные сжёг, а каменные, изломав, низверг в реку, и была нечестивым великая печаль. Мужи и жёны, видев это, с воплем великим и слезами просили за них, будто за настоящих богов. Добрыня же, насмехаясь, им говорил: «Что, безумные сожалеете о тех, которые себя оборонить не могут, какую пользу вы от них чаять можете» (в XX веке попы чего-то очень обижались, когда-то же самое с их церквями делали большевики - S.C.). И послал всюду, объявив, чтобы все шли к крещению. И пришли многие, а не хотевших креститься воины притаскивали и крестили, мужчин выше моста, а женщин - ниже моста (таким способом очень «убедительно доказывалась правота христианства» - S.C.). И так крестя, Путята шёл к Киеву. Поэтому люди и поносят новгородцев, мол, их Путята крестил мечом, а Добрыня огнём».
Владимир под пятой жидохристиан

Если уж город крестили таким бандитским способом, то нетрудно догадаться, как обращали в «веру Христову» жителей маленьких городов и сёл. Наверное, немало населенных пунктов было вообще сметено с лица земли. Жидохристиане, погрязшие в «добре» по уши, побеждали. Но не силой слова, а силой оружия!

Не закажешь Перуну царствовать!
Довелось ему пятьдесят веков
На родной Руси государствовать.
Это он Царьград с нашим войском брал.
Это он был заветом мужества:
Это он косогами шел на брань,
Обрядясь в доспех Ильи Муромца.
Это он парней закалял в боях,
Что бы души в покой не кутали,
Чтоб ценили выше всех прочих благ
Буревой размах русской удали!
Не учил Перун: коли бьют в щеку,
Подставляй другую смирнехонько,
А учил Перун дать отпор врагу,
Чтоб обидчик завыл тошнехонько!
Оттого Святослав был так люб ему!
Русь не знала верней хранителя!
Знать, Перун по образу своему
Сотворил такого воителя!
И когда Ольга-матушка на Босфор
За заморским крещеньем плавала,
Святослав не зря затевал с ней спор.
Вспомни, князь, слова Святославовы!
Он зело стыдобил княгиню-мать,
Он в сердцах вопрошал с презрением:
«Не срамно ль дружину нам потешать
Непотребным чужим крещением?!»

(И. Кобзев)

Князь Владимир поначалу отменил смертную казнь. Как повествует «Повесть временных лет», вскоре к нему прибежали взволнованные греки. «Почему не казнишь разбойников?» - спросили они. «Греха боюсь», - откликнулся князь, - «Как там говорил господь: «Не убий», «Не судите, да не судимы будете, прощайте, да прощены будете» и так далее». Попы, ничуть не смутившись, тут же процитировали послание Павла к римлянам:

[!] «Начальник есть божий слуга тебе на добро. Если же делаешь зло, бойся, ибо он не напрасно носит меч: он божий слуга, отмститель в наказание делающему злое». «Так, что ты для того и поставлен богом, чтобы различать добрых и злых».

Владимир облегченно вздохнул и приказал смертную казнь восстановить. Естественно, церковь заботилась здесь не только о княжеских, но и о собственных интересах - первое восстание против введения христианства произошло уже в 989 году в Новгороде. Как, спрашивается, добродетельным христианам убеждать злых язычников в своей правоте без смертной казни?

Через 10 веков с приходом к власти, коммунисты в пропагандистских целях тоже отменят смертную казнь. 28 октября 1917 года об этом оповестила газета правительства в своем первом номере. Однако уже 8 января 1918 года в объявлении Совнаркома говорилось о

«создании батальонов для рытья окопов из состава буржуазного класса мужчин и женщин под надзором красногвардейцев. Сопротивляющихся расстреливать».

То есть смертная казнь без суда и следствия. При составлении УК СССР в 1922 году Ленин был одержим манией впихнуть туда как можно больше расстрельных статей.
Жидослужебные книги периода христианизации

Что читали на Руси в период христианизации? Богослужебные книги. Без них богослужение (жидослужение) было невозможно.

Первыми епископами на Руси были греки и болгары. А низшие чины в церковной иерархии формировались из новообращенных местных жителей.

В конце Х - начале XI веков киевские митрополиты подготавливают местные «кадры». По подсчетам Б.В. Сапунова, только для церковных нужд Руси в XI-XII веках требовалось не менее 90.000 богослужебных книг почти трех десятков наименований. Это одуряющее информационное поле, нахлынувшее после христианизации Руси, вколачивалось в голову буквально с пелёнок.

Вот что читали наши праотцы, закормленные до предела божьей благодатью. Например, индексы верочитной и отреченной литературы, приведенные в «Изборнике» 1073 года: «Апостольские уставы», «Слово того же Иоанна [Дамаскина] о верочитных книгах», «Богословец от словес». В числе рекомендованных для чтения книг здесь перечислены практически все книги ветхого и нового заветов, за исключением книг пророков Неемии и Варуха, а также «откровения» Иоанна богослова. Сюда же приплюсуем учительные и агиографические произведения, появившиеся в XI-XII веках: трактат «Об опресноках» киевского митрополита Леонтия, «Слово о Законе и благодати» будущего митрополита Илариона, «Поучение к братии» Луки Жидяты, «Память и похвала князю Владимиру» Иакова Мниха, сочинения Феодосия Печерского, жития Бориса и Глеба, Антония и Феодосия Печерских, Клево-Печерский патерик и многие другие.

Что ещё? Отреченная литература. Так называемая носительница «третьей» культуры. Её чтение однозначно не запрещалось, но и не рекомендовалось. В статье «От Апостольских уставов» «Изборника» 1073 года записано: «странских [отреченных] книг всех уклоняйся». Коротко и в тему!

Это апокрифическая литература. А именно произведения как разрешенного для хранения и чтения вне церкви, так и «ложного» (безусловно запрещенного для христиан) характера.

Основную часть её составляют греческие и иудейские апокрифы. Среди них - «Сказание Епифания Кипрского о 12 камнях на ризе первосвященника», «Заветы 12 патриархов», книги Еноха, протоевангелие Иакова, «Хождение Богородицы по мукам», Паралипоменон Иеремии (Повесть о попленении Иерусалима), «Хождение Агапия в рай», «Откровение Мефодия Патарского», а также многочисленные другие апокрифы, относившиеся к числу верочитных. С XIII века получает известность апокрифическое «Сказание Афродитиана» - переложение второй главы «Евангелия от Матфея», широко распространенное в Восточной и Центральной Европе. Многие апокрифы имеют параллели в талмудической белиберде.

Наряду с ними на Руси были популярны и «ложные» апокрифы. Их подробные перечни встречаются, начиная с «Изборника» 1073 года: «Адам, Енох, Ламех, патриархи, молитва Иосифова, завет Мусии [Моисея], Исход Мусии, Пслалмы Соломона, Ильино откровение, Иосино видение, Софроння откровение, Захарьино явление, Иакова повесть, Петрово откровение, учения апостольские Варнавы, Посылание, деяния Паула, Наумово откровение, учение Климентово, Игнатове учение, Полукарпово учение, евангелие от Варнавы».

Вот так благодаря христианским стервятникам и строили пристройку к «храму Соломонова» наши праотцы!

[!] Очень хорошо показывают дела на Руси и следующие цифры.

За 1601-1700 годы в Москве было издано 483 тиража книг.

Из них НЕ РЕЛИГИОЗНЫХ - ЦЕЛЫХ 7! (семь).
Смертельное для Руси «Слово о благодати»

Особенно хочется отметить «Слово о законе и благодати», написанное митрополитом Илларионом в 1038 году. Оно преподносится как «первое именное произведение древней русской литературы». Что же это такое?

В области проповеди царили греки-миссионеры, но они были совершенно чужды русскому народу, а потому ничего оригинального сотворить не могли. Самое большое - приспособить свою греческую литературу к условиям русской жизни, к её невысокому (в христианском смысле) уровню. А византийская литература исповедовала беспощадно-отрицательное отношение к нехристианской литературе и культуре. Всё, выработанное до христианства, совершенно исключалось из области христианской литературы. И всё это нашло отражение в «Слове».

Речь в 1-й части «Слова» идёт об иудействе и христианстве. Торжественно «доказывается» «преимущество» последнего. Это была обычная и привычная литературная форма, когда иудаизм заведомо оставался в дураках, а христианство не нуждалось в защите.

По большому счёту предмета для разговора (о «борьбе двух религий») просто не существовало. Его не могло быть по определению. Христианам казалось, что они прямо вот тут, сейчас, возьмут иудейского быка за рога и завалят его. Наивные и глупые.

Основной причиной такого поведения было неприязненное отношение к евреям.

[!] И вот, с принятием христианства, неофиты оказывались «вдруг» «по шейку» в иудейской каше: в истории, в религии, в терминах, в риторике. Христианам это не очень нравилось, но попытка отказаться от жидовизма выглядит весьма блекло и тускло.

Подобные споры о том, что главнее - куры или яйца, ни к чему привести не могли. Но митрополит изрек:

«Прочь иудейство», ибо оно «ветхо, косно и скупо!».

Но, если не нравится тебе иудейство, то и не будь его частью! Не пропагандируй его, освободись от еврейства, выкинь на помойку распятого нательного жида, выкинь библию, а ещё лучше - сожги её! Благо, что отцы и деды твои имели другую «веру», не имеющую решительно ничего общего с гадливым душком жидохристианства!

Казка

Есть такая сказка. У одного царя было три сына: два умных, а один, как водится,
дурак. Оба умных сына были криворотые: один – кривой на правую сторону, другой –
на левую. У дурака был рот нормальный. Вот легли они однажды спать, а свечу
погасить забыли. Говорит царь первому умному сыну: «Встань-ка, погаси свечу».
Тот подошёл, дул-дул на неё, а она не гаснет. Рот-то кривой у него на правую
сторону, поэтому и дует он не прямо, а вправо. Тогда царь послал второго умного
сына погасить свечу. Второй сын дул-дул на свечку – опять неудача. По прежнему
горит свеча. Ведь рот-то у него был кривой на левую сторону. Тогда уж ничего не
оставалось царю, как послать своего третьего сына, дурака погасить свечку. А у
дурака-то рот был нормальный. Вот подошёл он к свечке, лизнул пальцы – большой и
указательный, и погасил ими пламя свечи. Понятное дело: ведь он дурак
был.

Сказка эта, при всей своей видимой простоте, восхищает своим
глубоким смыслом. Два сына, считавшиеся умными, были физически ущербны, а
третий, представлявшийся, вероятно, за свои непонятные для «умных» поступки
дураком, был физически полноценным. Задувать ртом свечи большой грех. Так всегда
говорили на Руси. Наверное, многим хоть однажды довелось видеть, как гасят в
храмах свечи старушки – они их обычно «замахивают» руками или газеткой, но не
задувают их ртом. А за что русского мужика иноземцы порой называли «твердолобым»
или «дураком»? За их самобытное мировоззрение, твёрдость духа и природную
смекалку. Ведь «дуро» в переводе с ряда языков (латинского, итальянского т др.)
значит «твёрдый». Так вот, физически полноценный третий сын, «дурак», который
мог легко задуть свечу, поступил «неразумно» по мнению двух умных сыновей, но
весьма грамотно – погасил огонь пальцами.

Вот такие примитивные (т.е.
самые первые, изначальные, поскольку латинское слово «прима» значит «первый»)
сказки, дошедшие до нас из глубины минувших веков, - являются нравственными
наставлениями предков, своего рода «народным катехизисом». Но почему-то мы, не
желая слыть «дураками», отмахиваемся от этих допотопных (т.е. тех, что были ещё
«до потопа») сказок. И теперь у нас, вполне «умных», внедрился и прижился
довольно странный обычай, пришедший откуда-то с запада. В день рождения своих
детей, милых чад, мы втыкаем в праздничный пирог или торт столько лет, сколько
прожили наши самые родные на всём белом свете существа. Потом мы просим их
«торжественно задуть» ртом эти свечки, сопровождая сей акт общим бурным
восторгом…

І мертвим, і живим...

  • 06.10.10, 13:13
І мертвим, і живим...

І мертвим, і живим,
і ненарожденним землякам моїм
в Украйні і не в Украйні
моє дружнєє посланіє

Аще кто речет, яко люблю бога,
а брата своего ненавидит,
ложь есть.

Соборно[е] послание Иоанна.

Глава 4, с.20

І смеркає, і світає,
День божий минає,
І знову люд потомлений
І все спочиває.
Тілько я, мов окаянний,
І день і ніч плачу
На розпуттях велелюдних,
І ніхто не бачить,
І не бачить, і не знає
Оглухли, не чують;
Кайданами міняються,
Правдою торгують.
І господа зневажають,
Людей запрягають
В тяжкі ярма. Орють лихо,
Лихом засівають,
А що вродить? побачите,
Які будуть жнива!
Схамениться, недолюди,
Діти юродиві!
Подивиться на рай тихий,
На свою країну,
Полюбіте щирим серцем
Велику руїну,
Розкуйтеся, братайтеся!
У чужому краю
Не шукайте, не питайте
Того, що немає
І на небі, а не тілько
На чужому полі.
В своїй хаті своя й правда,
І сила, і воля.

Нема на світі України,
Немає другого Дніпра,
А ви претеся на чужину
Шукати доброго добра,
Добра святого. Волі! волі!
Братерства братнього! Найшли,
Несли, несли з чужого поля
І в Україну принесли
Великих слов велику силу
Та й більш нічого. Кричите,
Що бог вас создав не на те,
Щоб ви неправді поклонились!..
І хилитесь, як і хилились!
І знову шкуру дерете
З братів незрящих, гречкосіїв,
І сонця-правди дозрівать
В німецькі землі, не чужії,
Претеся знову!.. Якби взять
І всю мізерію з собою,
Дідами крадене добро,
Тойді оставсь би сиротою,
З святими горами Дніпро!

Ох, якби те сталось, щоб ви не вертались,
Щоб там і здихали, де ви поросли!
Не плакали б діти, мати б не ридала,
Не чули б у бога вашої хули.
І сонце не гріло б смердячого гною
На чистій, широкій, на вольній землі.
І люди б не знали, що ви за орли,
І не покивали б на вас головою.

Схаменіться! будьте люди,
Бо лихо вам буде.
Розкуються незабаром
Заковані люде,
Настане суд, заговорять
І Дніпро, і гори!
І потече сторіками
Кров у синє море
Дітей ваших… і не буде
Кому помагати.
Одцурається брат брата
І дитини мати.
І дим хмарою заступе
Сонце перед вами,
І навіки прокленетесь
Своїми синами!
Умийтеся! образ божій
Багном не скверніте.
Не дуріте дітей ваших,
Що вони на світі
На те тілько, щоб панувать…
Бо невчене око
Загляне їм в саму душу
Глибоко! глибоко!
Дознаються небожата,
Чия на вас шкура,
Та й засядуть, і премудрих
Немудрі одурять!

Якби ви вчились так, як треба,
То й мудрість би була своя.
А то залізите на небо:
"І ми не ми, і я не я,
І все те бачив, і все знаю,
Нема ні пекла, ані раю,
Немає й бога, тілько я!
Та куций німець узловатий,
А більш нікого!.." - "Добре, брате,
Що ж ти такеє?"

"Нехай скаже

Німець. Ми не знаєм".
Отак-то ви навчаєтесь
У чужому краю!
Німець скаже: "Ви моголи".
"Моголи! моголи!"
Золотого Тамерлана
Онучата голі.
Німець скаже: "Ви слав'яне".
"Слав'яне! слав'яне!"
Славних прадідів великих
Правнукі погані!
І Коллара читаєте
З усієї сили,
І Шафарика, і Ганка,
І в слав'янофіли
Так і претесь… І всі мови
Слав'янського люду -
Всі знаєте. А своєї
Дас[т]ьбі… Колись будем
І по-своєму глаголать,
Як німець покаже
Та до того й історію
Нашу нам розкаже, -
Отойді ми заходимось!..
Добре заходились
По німецькому показу
І заговорили
Так, що й німець не второпа,
Учитель великий,
А не те щоб прості люде.
А гвалту! а крику!
"І гармонія, і сила,
Музика, та й годі.
А історія!.. поема
Вольного народа!
Що ті римляне убогі!
Чортзна-що - не Брути!
У нас Брути! і Коклекси!
Славні, незабуті!
У нас воля виростала,
Дніпром умивалась,
У голови гори слала,
Степом укривалась!"
Кров'ю вона умивалась,
А спала на купах,
На козацьких вольних трупах,
Окрадених трупах!
Подивиться лишень добре,
Прочитайте знову
Тую славу. Та читайте
Од слова до слова,
Не минайте ані титли,
Ніже тії коми,
Все розберіть… та й спитайте
Тойді себе: що ми?..
Чиї сини? яких батьків?
Ким? за що закуті?..
То й побачите, що ось що
Ваші славні Брути:

Раби, подножки, грязь Москви,
Варшавське сміття - ваші пани,
Ясновельможнії гетьмани.
Чого ж ви чванитеся, ви!
Сини сердешної України!
Що добре ходите в ярмі,
Ще лучше, як батьки ходили.
Не чваньтесь, з вас деруть ремінь,
А з їх, бувало, й лій топили.

Може, чванитесь, що братство
Віру заступило,
Що Синопом, Трапезондом
Галушки варило.
Правда!.. правда, наїдались.
А вам тепер вадить.
І на Січі мудрий німець
Картопельку садить,
А ви її купуєте,
Їсте на здоров'я
Та славите Запорожжя.
А чиєю кров'ю
Ота земля напоєна,
Що картопля родить, -
Вам байдуже. Аби добра
Була для городу!
А чванитесь, що ми Польщу
Колись завалили!..
Правда ваша: Польща впала,
Та й вас роздавила!

Так от як кров свою лили
Батьки за Москву і Варшаву,
І вам, синам, передали
Свої кайдани, свою славу!

Доборолась Україна
До самого краю.
Гірше ляха свої діти
Її розпинають
Заміс[т]ь пива праведную
Кров із ребер точать.
Просвітити, кажуть, хочуть
Материні очі
Современними огнями.
Повести за віком,
За німцями, недоріку,
Сліпую каліку.
Добре, ведіть, показуйте,
Нехай стара мати
Навчається, як дітей тих
Нових доглядати.
Показуйте!.. за науку,
Не турбуйтесь, буде
Материна добра плата.
Розпадеться луда
На очах ваших неситих,
Побачите славу,
Живу славу дідів своїх
І батьків лукавих.
Не дуріте самі себе,
Учітесь, читайте,
І чужому научайтесь,
Й свого не цурайтесь.
Бо хто матір забуває,
Того бог карає,
Того діти цураються,
В хату не пускають.
Чужі люди проганяють,
І немає злому
На всій землі безконечній
Веселого дому.
Я ридаю, як згадаю
Діла незабуті
Дідів наших. Тіжкі діла!
Якби їх забути,
Я оддав би веселого
Віку половину.
Отака-то наша слава,
Слава України.
Отак і ви прочитай[те],
Щоб не сонним снились
Всі неправди, щоб розкрились
Високі могили
Перед вашими очима,
Щоб ви розпитали
Мучеників, кого, коли,
За що розпинали!
Обніміте ж, брати мої,
Найменшого брата -
Нехай мати усміхнеться,
Заплакана мати.
Благословіть дітей своїх
Твердими руками
І діточок поцілує
Вольними устами.
І забудеться срамотня
Давняя година,
І оживе добра слава,
Слава України,
І світ ясний, невечерній
Тихо засіяє…
Обніміться ж, брати мої,
Молю вас, благаю!

14 декабря 1845,
Вьюнища