Подорож до Коломиї (продовження / багато букафф)

Вже була приблизно 8 година ранку, коли я стояв на порозі Жмеринської залізниці, та ламав собі голову, що робити далі. Судячи по карті приміських залізничних сполучень, та по розкладу руху, дістатись будь-якого західного населеного пункту я міг би лише в вечорі. На фіг мені таке щастя? Не знаю. Думки повертались до Вінниці... Як не крути, а це обласний центр, та там має бути набагато більше можливостей поїхати геть звідти на захід. Але це ж означає – ПОВЕРЕНННЯ! ВТРАТА ЧАСУ! Цього мені хотілось найменш за все. І тут, раптом, я пригадав за той клятий автобус до І-Ф... то самий, за 50 грн.. Цього разу ціна мені вже не здалася такою надмірною, а можливість покінчити із безрезультатними блуканнями гріла душу.

Підходжу до міліціонера, питаю, чим можна якнайшвидше дістатись до Вінниці. Він лише поглянув на наручний годинник, та сказав, що через 3 хвилини відправлення електрички. Кулею я метнувся до стенду з розкладом, щоб з’ясувати, на яку платформу бігти, ще швидше я туди побіг ... і ... на моє диво, встиг за декілька секунд до зачинення дверей.

У Вінниці я був в 9-30. Чомусь, мені здалось, що автобус до І-Ф відбуває у 10 ранку, тож я сів на маршрутку, та знов поїхав на західний автовокзал. Само собою, ніякого автобусу там вже не було, і, як завжди, не передбачалось.

Пішов блукати... Доки блукав, ніяких креативних думок не надійшло. Їхати автостопом мені не здавалось вдалою ідеєю. Довго-довго роздивлявся стенд із схемою приміських та міжміських сполучень, але чим більше дивився – тим більше суму копичилось... Вінниця, млин, за будь-яких розкладів, знаходилась ще дуже-дуже далеко від І-Ф. Трішки ближчим пунктом, як я зрозумів, було місто Хмельницьке. До речі, він якраз стояв на платформі та набирав пасажирів. Я купив квиток, та зайняв своє місце біля відчиненого віконця... Поїздка обіцяла пройти швидко, та зручно... але не для мене! Бо... це був не мій автобус!!! Мій стояв поруч. Якийсь великий, душний, страшний, брудний... одним словом – мій (-: Велком ту Хмельницьке, хлопче!

Заховавши свою злобу, та інші негативні емоції якнайдалі, я взяв себе у руки, та пересів у то жахіття!

Майже відразу, як зайшов, став свідком бесіди „Водій, а там пару моїх знайомих підбереш із сумками?” – „Звісно ж, усіх підберу!”...
Довбана традиція повсюди шукати халяву. Сівши у автобус не на території автовокзалу можна сплатити на 1-2 гривні менше. І, навіть не зважаючи на те, що їхати частіше за все „зайці” мають стоячи, вони все-одно погоджуються... Не розумію я цього, ой не розумію...

Цього разу водій, мабуть, був найщасливішим, бо за виїздом із вокзалу на нього чекала така кількість халяви, що ледь-ледь не луснув автобус, коли вони усі зайшли. Вони – це довбані алкани-пенсіонери-безробітні, та інший люд, який за гривню удавитись готовий. Яким чистим було їх вбрання, та як який аромаксамит від них надходив – це неможливо передати словами. Просто блювати хотілось! Але я вже був не я, а олов’яний солдат, який мав перетерпіти будь-які негаразди, заради досягнення мети.

Я увімкнув аську на телефоні, та понурився у неї, обмежившись від оточуючого мене жорсткого реального світу тумблером „дурак”. Ні на які зовнішні подразники майже не реагував. Як минав час – не помічав, бо від цього теж абсорбувався.

Десь на півдорозі я отримав смс, а потім виклик від Arman’a. Він сказав, що вже у районі вокзала, та почекає мене там. Я аж розгубився, що йому відповісти. Насправді, вже настав той самий час, у який я планував прибути до Коломиї. Але я ще там не був, і тепер взагалі не знав, чи колись доберусь туди!!! Я розповів йому, про стан моїх справ із поїздкою, та запропонував не чекати на мене, а відпочивати, займатись своїми справами. Пообіцяв, що сам його наберу, коли під’їжджатиму.

Настрій, як повітря в травні, постійно міняв свій напрямок. Мені то ставало сумно, то навпаки, починав сам з себе сміятись, що я у черговий раз замість нормальної організованої мандрівки учинив собі випробування на живучість. Але, взагалі, іноді я навіть від такого напруженого стану можу отримувати якесь збочене задоволення... Просто від того, що відчуваю себе тим, кому будь-які незгоди по барабану! (-:

Через деякий час я вже був у Хмельницькому, та пішов вивчати свої улюблені стенди із розкладами та схемами сполучень. На мою радість, рейсів на Івано-Франківщину було незрівнянно більше, ніж я бачив до цього моменту у купі. У касі мені запропонували взяти квиток на 15 годину, я майже погодився, та почав діставати гроші, але тут мене щось шибануло, та я запитав – а чи не можна щось раніше? Касир відповіла, що МОЖНА, на 13:35! Але якось з неохотою.. Навіть перепитала – „Вам точно давати квиток до Івано-Франківська на цей автобус Ялта-Одеса, що йде через Коломию???”. Я як почув останнє слово, ледь не підстрибнув! ЗВІСНО!!! І не до Франківська, а прямо до Коломиї давайте!!!

Касир подивилась на мене, пожала плечима та виписала квиток. Я був не в собі від радощі! Нарешті! Останній ривок! І я вже буду на місці!!! До відправлення залишалось десь півтори години, і я пригадав, що давно нічого не їв та не пив, і що можна якраз зараз зайнятись цим питанням (-:

На радощах я зателефонував Arman’у, щоб поділитись із ним цією новиною. У свою чергу, він теж поділився зі мною тим.... що їхати з Хмельницька до Коломиї 6 годин!... У мене знову шок. Бо виходить так, що я приїду, та мені відразу потрібно повертатись? Я ж розраховував, що у неділю в вечорі, або в понеділок зранку я поїду звідти! (Хотів ще завітати до Рівненської області на зворотному шляху). М-де... що таке не щастить, та як із цим боротись... Але здаватись – не у моїх звичках. Хай там як, хоч напівмертвим від виснаги, але я дістанусь туди! Приблизно підрахувавши час, я сказав Arman’y що буду у Коломиї на початку сьомої вечора. Здається, це його засмутило, але нічого не вдієш. Щось я не гадав, що шлях, який я зібрався здолати, буде таким довгим та далеким.

Перекусивши якимось пиріжком із солодким сиром, та запивши його Red Bull’ом, я пішов до платформ. Чекати я хоч і ненавиджу, але вмію. Якихось півтори години очікування – це не так багато, як може показатись.

Ось, прийшла зазначена година. Автобус вже мав під’їхати до платформи, щоб забирати пасажирів, бо до відправлення залишилось хвилин 10... але чогось я його не бачив. Замість мого автобусу, платформу займав інший: Одеса – Ялта! Тобто, майже той самий, але який йде у протилежному напрямку. Я запитав у водія, чи не переплутана там у нього табличка, але вона не була переплутана, до був дійсно рейс у інший напрямок (-:

... Пройшло ще півгодини...
Автобусу нема. Ніяких оголошень про запізнення – теж нема! Я вже в шокованому стані бігав по касах, питав у довідковій, але мені весь час відповідали – „Не хвилюйтесь, зараз прийде... цей автобус ЗАВЖДИ ЗАПІЗНЮЄТЬСЯ!”. Здається, про цей факт знали усі, окрім мене. Тому що більше ніхто не нервував, не бігав, та нічого не питав.
Ще через 10 хвилин по рації оголосили, що мій автобус таки затримується, та про його прибуття буде повідомлено окремо. Не те, щоб мене це дуже заспокоїло, але все-одно приємно, що хоч згадали про існування того маршруту (за який я, до речі, виклав ще майже 50 гривень).
Ще через 20 хвилин пролунало наступне оголошення: „Пасажири, які придбали квитки на автобус Ялта-Одеса, будь ласка, сідайте у інший автобус *такий-то*...”

Знайшов я цей автобус, питаю у водія, а чи довезе він мене до Коломиї, бо в мене як раз квиток на той автобус, з якого я маю пересідати до зазначеного у оголошенні. Водій подивився на мене як на дурня, сказав, що звісно ж він нікуди мене не довезе, щоб я сідав до нього, а потім вийшов десь під Тернополем (чи може якесь інше місто він назвав), і що там о 5 вечора можна спробувати підсісти на автобус, який мене довезе куди треба ........ )-:

Я пішов до каси здавати квиток. Вже наближалась третя година дня, в цей час за розкладом мав йти автобус просто до Франківська. Ага! Той самий автобус, на який касир відразу пропонувала мені квиток, а я відмовився...

Але касир не взяла квиток, відмовив мені тим, що прийняти його вона завжди встигне, а мій автобус вже має ось-ось приїхати. Буквально за якихось 10-15 хвилин. І що краще вже мені дочекатись.

Не знаю чому, але цього разу я вже не став сперечатись із касиром! Тричі вже різні касири в різних містах пропонували мені як найкраще, тричі я відмовлявся, і тричі потім впевнявся у їх правоті. Вчетверте я не став ризикувати, просто забрав свій квиток назад та почимчикував назад до платформ відправлення.

По дорозі зайшов у автосалон та поморозившись від усіх пішов прямо до баклажки води, яка була підключена до охолоджувачу... Здається, я тоді випив підряд не менше 5-6 повних стаканів. Не знаю, чи хтось на мене дивився, чи хтось спостерігав. У моєму стані це все було вже байдуже.

Автобус прибув, як і обіцяла касир, через 15 хвилин. Я був єдиний, хто досі на нього чекав, то ж зупинка була завдовжки 1 хвилини. Рівно стільки, щоб я встиг встрибнути, та ми поїхали.

Те, що на виїзді з міста водій чергового для мене автобусу в черговий раз набрав величезну кількість місцевих, та зупинявся для них потім ледь не на кожному повороті – мене вже не хвилювало. Більше, ніж я запізнився – вже просто неможливо запізнитись. І навіть якщо б ми запізнились ще на 10 годин – це б також не мало для мене значення. Просто плани мої вже були зруйновані. І як би там тепер не було, все буде не так, як я мріяв.

Через декілька хвилин поїздки водій увімкнув телевізор, по якому через програвач почав транслюватись багатосерійний фільм „Громові ворота”, про важку долю афганців. Цей факт змусив мене позабути про свої дурні думки, та перемкнути усю увагу на екран. До речі, сюжет був такий, що цілком мене поглинув, та наступні 4 години, скільки йшла кінострічка, я переживав усе що відбувалось із героями, начебто був поруч із ними. Останні 2 годин вже їхали без фільмів, я просто дивився у вікно, роздивлявся природу та тварин, яких на моє здивування було повно! Лелеки, чаплі, лисиці, зайці, то там то тут виглядали з лісопосадок навколо траси, за що я їм дуже вдячний (-:

Коли я приїхав у Коломию – була 8 година вечора, сонце поступово ховалось за небокраєм, а Arman ще з кимось обіцяли зустріти мене буквально через 15 („Ні! Скажи йому, що ми через 10 хвилин будемо точно!!!”) хвилин...
Пам’ятаю як я ходив по площі та гадав – а кого я зустріну? А якщо це малі діти? Ні! Хай краще це будуть дорослі... Ну хоча б парочка дорослих! Хоча, по фіг! Як не сподобаються – піду та втоплюся з досади у найближчій калюжі. (-:

Через пів години мій телефон забренчав, що хтось телефонує, і поруч я побачив двох хлопців. Один із них, невеличкого зросту, з патлатим волоссям представився як Arman, а другий – вдвічі більший за того, ... ммм... ні, мабуть не згадаю, як його звуть... пагана у мене пам’ять на імена.
Я був нескінченно радий їх бачити! Сам факт того, що я приїхав та зустрівся із ними – означав, що моє життя не скінчилось, що воно продовжуватиметься, і що хай там як, а я нездоланний, непереможний, і у най екстремальніших обставинах я все-одно протримаюсь стільки, скільки це буде потрібно заради поставленої мети!

Не знаю, що вони побачили перед собою. Я фізично був вже просто не спроможний на вираз будь-яких емоцій.... мені вже навіть рухатись було важко. Я весь був пом’ятий, руки додолу, сутулий та три тисячі разів зварений у власному поті. Я дуже сподівався, що вони побачать хоча б посмішку, яку я із останніх сил намагався вдягти на обличчя.

Після обіймань та привітань вони повели мене до таксі, та ми поїхали до усіх інших, хто на нас (на мене) чекав майже з самого ранку!

Але про саму зустріч та її наслідки я вже допишу наступного разу.