Подорож до Коломиї (частина I)

Все почалось із того, що я помилився віконцем в ICQ, та не туди відправив повідомлення „Жаль, что тьі не знаешь украинского...” – хотів, щоб один знайомий завітав до мого блогу, та почитав деякі записи.

Взагалі, я не був впевнений, чи знає українську мову той, кому я це повідомлення відправив, бо ми з ним познайомились у Lineage на російському сервері, то ж я про всяк випадок перевірив його інфу... та побачив що він з Коломиї! Не гаючи часу, я йому теж кинув посилання на свій блог. Через пару годин він запросив мене до себе в гості.

Здається, ще не було у моєму житті випадку, коли б я відмовився від завітання у гості. Заради знайомства я готовий поїхати за багато-багато кілометрів... наскільки далеко – залежить від тієї людини, яка запрошує.

Ось... Коломия... Ще до того, як я дізнався, де знаходиться це місто, я вже дав свою згоду, та сказав, що буду у неділю (у мене йшли підряд декілька вихідних – з четверга вечора по ранок середи я міг знаходитись де завгодно).

На п’ятницю я мав бути свідком на вінчанні у свого друга, тож поїздка відкладалась на суботу в вечорі (з ранку я збирався трішки протверезити після п’ятничної гулянки)

У суботу я більш-менш оклімався під вечір, зібрав останки працюючих шматків мозку, та зібрався у поїздку! Взяв усе найнеобхідніше, що могло мені знадобитись – гроші, ключі, мобілку. Більше нічого брати не захотів.

Весь такий, при повному зарядженні, я вирушив у подорож. Куди саме я їду – гадки не мав. Знав лише що це місце (я ще не був впевнений, чи то селище, чи місто), знаходиться на Івано-Франківщині. Паспорт я передбачливо забув на роботі, і на залізницю можна було навіть не заглядати, тож я попрямував до автовокзалу. Вже вечоріло, на небі з’явились якісь недобрі хмаринки, але я зовсім не хвилювався, бо ще жодного разу в моєму житті не було такого, щоб я не дістався туди, куди мені заманулось (-:

На автовокзалі мені сказали, що до Івано-Франківська нічого не йде, та не передбачається найближчим часом, що я можу зачекати до завтра, та якщо будуть вільні місця, то можливо я туди доїду. Але, звісно-ж, мене таке не влаштовувало, я знав, що маю бути на назначеному місці вранці, у крайньому випадку в обідній час. Мав поспішати.

По отриманому з попередніх мандрівок досвіду, я просто запитав про наявність квитків кудись ближче, наприклад, до Вінниці (мені чомусь здалось, що Вінниця знаходиться зовсім поруч із ІФ).
Мені відповіли - „АГА, с вас 100 грн”...

Ось тут я, і призадумався... бо, млин, до Києва їхати майже так само, але більше 40-50 грн за плацкарт я ніколи не сплачував...

А потім додали – „Відправлення через 5 хвилин, вирішуйте скоріше!”

)-: А монетки у мене із собою не було... І взагалі, мій мозок відмовлявся обробляти такий запит... В решті решт, ми із мозком зійшлись на тому, що я вже пообіцяв, що приїду, і що тепер гроші не мають (не знаю, як я міг погодитись із такою дурістю) значення!

Після обміну папірцями (сто гривневу на квиток до Вінниці), я встиг залетіти до салону автобуса вже у той момент, коли двигун був заведений, а двері зачинялись... На мене подивились як на божевільного, одного з тих, що залітають у байдуже-який автобус просто щоб їх покатали. Таких на вокзалах повно... Але в мене був квиток! Тому стюардеса покликала мене за собою, щоб разом знайти мені вільне місце. Воно швидко знайшлось... біля однієї дівчини, яку б я і вдруге трахнув, якби перший раз дала! (-:

За вікном грохнув грім, по даху автобуса забренчали краплі дощу, і під це музичне супроводження ми рушили вперед! Дівчина, що сиділа поруч зі мною звернулась у калачик та заснула, притулившись до мене своєю сідницею... напевно, щоб я не спав, та обороняв її (-: Перша частина задуму у неї точно спрацювала!

Автобус був марки Mercedes, із телевізором та кондиціонером, але телевізор ніхто не увімкнув, а на кондиціонер було по фігу, бо за вікном шпарив неабиякий ливеняко! Найкраще заняття, яке я для себе знайшов – посидіти в ICQ через мобілку, щоб скоротити час очікування.

Я повідомив хлопця, який запросив до себе на „шашлик, сауну, пиво, горілку та дівчат ми тобі організуємо”, що приїду приблизно об 11-12 годині, бо їду через Вінницю, а там ще якийсь час до ІФ дістатись, ну й з ІФ годину до Коломиї... Він погодився, сказав, що близько цього часу буде вештатись у районі вокзалу. Я, взагалі-то, не дуже полюбляю, коли мене довго чекають, а у тім, що автобус приїде вчасно я зовсім не був впевнений, тож я запропонував йому не гаяти часу даремно, а просто чекати на мій дзвінок, який я обов’язково зроблю, колу буду вже під’їжджати.

Якось ніч минула, я навіть трішечки похропів, і ось, у 6 ранку ми вже були у Вінниці.
У місцевій касі мені сказали, що з цього вокзалу нічого у напрямок Івано-Франківська не ходить, та ніколи не ходило. Порекомендували попитати на іншому автовокзалі (у них їх там 2 штуки ггг), але під час розшуків вокзалу за вказаним напрямком я раптом потрапив на проспект, яким я вже гуляв у минулому, згадав, що по ньому можна вийти до їдальні та до залізниці

Наситившись поїздкою у автобусі я рушив до потягів, щоб подивитись, чи нема там якогось приміського транспорту до ІФ. (Думки про витрачені 100грн, мене не покидали, та хотілось якось зменшити витрати на дорогу). Але, нажаль, там теж ніякого транспорту до ІФ на найближчий час не було.

Мене це почало вже трішки дратувати! Що це за справи?! Чому до Івано-Франківщини нема постійних рейсів, а можна лише дістатись чимось специфічним, що відбуває з таємної станції у засекречену годину?! Транспорт в ті краї був... АЛЕ 1-2 рази на добу, та усі вони прибували до ІФ вже тоді, коли я планував вертатись додому!!!

Була вже 7 година ранку, коли я дістався до західного автовокзалу, у мене в запасі, по моїм розрахункам, було ще достатньо часу, щоб не поспішаючи переглянути та оцінити усі можливі варіанти шляхів до Коломиї. Тітка у касі ледачим голосом сказала, що о 9 ранку відправляється автобус до Франківська, і це задоволення коштуватиме мені 50 гривень... (у мене знову ступор! Чорт, які на фіг 50 гривень? Я що, у іншу країну їду? Тут же ж рукою подати до цього клятого містечка, а за 50 гривень так то мабуть на таксі така ціна буде!!!). Вона, помітивши мій шокований стан, вона лише запитала „Ви вважаєте, що це дорого? То ви помиляєтесь” Я сказав, що подумаю, та пішов геть звідти. Але куди далеко йти? Повернувся... Запитав квиток на Жмеринку. Жінка за касою таааак здивовано подивилась на мене... Але квиток видала, та я поїхав у Жмеринку, яка по карті знаходилась кілометрів на 50 ближче до кінцевої мети моєї подорожі.

Впевнений, що ті, хто ніколи не бачили Жмеринського автовокзалу – ніколи не зможуть самостійно його знайти. Бо весь автовокзал представ переді мною у вигляді квиткового ларька, та невеличкого майданчику з ГАЗельками. Зрозуміло, що зі Жмеринки автобуси до ІФ не ходили... На моє щастя, минулої осені, я вже гостював у цьому місті, та приблизно знав у якому напрямку мені чимчикувати, щоб потрапити до залізничного вокзалу.
Що я там побачив? Побачив ще один потяг, який відправлявся ввечері, та прибував .... блін, короче, це почало мені нагадувати мою історію із тим, як я намагався найкоротшим шляхом дістатись зі Жмеринки до Дніпропетровська... Тепер, як я міг бачити, зі Жмеринки (а заразом і з Вінниці теж) взагалі нікуди нічого нормально не ходить.... Будь-якого транспорту потрібно чекати безліч часу, а потім ще таку саму безліч часу чекати, доки цей транспорт кудись приїде )-:

Хех... Мабуть, продовжу опис своєї мандрівки завтра, а то вже час збиратись з роботи додому (-: