Профиль

NoTaRь

NoTaRь

Украина, Ужгород

Рейтинг в разделе:

Свежие фотографии

Сльози Долини

   У серпні 1690 року … у закарпатському селі Нанково на місцевості, що тепер має назву "Полянки" з’явився образ Діви Марії. Віруючі звернулись до господаря поля, на якому відбулося чудесне явлення, з пропозицією побудувати на цьому місці храм або каплицю, як цього вимагала християнська традиція. Землевласник відмовив громаді, ікону (чи за іншим переказом – статую) поставили на підводу, запряжену волами і спробували вивести. Але воли не рушили з місця, оскільки ікона не хотіла покидати вибраного місця. Господарю прийшлося підганяти волів батогами, і мимохіть він влучив батогом у ікону. Від удару на лику Богородиці з’явився шрам, а з очей потекли сльози. За святотатство рід землевласника був покараний, а ікону все ж вивезли по долині. Та уздовж шляху, яким вивозили ікону, «чудесним чином зростали білі квіти… які мали цвісти тут навесні...»

 Там же - У травні 1965 р.

Провідник розгорнув гілля....

Від краю до краю поля буяло біле море. Вітер ганяв по ньому хвилі.

Та лише він стихав, повітря перетворювалось на важку подушку, яка м’яла голову і душила за горло.

Страшно навіть було ступити на цей величезний килим. Проте побіч паслися коні і корови, палили вогнища.

Вечоріло. Хазяї з ближніх хат села замикали двері.

“Куда они идут?” “До родичів. Переночувати” “Почему???”

“Коли “воно” вночі цвіте...” - провідник щось незрозуміло помахав руками в повітрі... «Воно може убити».

---------------------------------------------------------------

«Долина нарциciв»заповідний масив, що знаходиться в урочищі Кіреші в 4 км від м. Хуст Закарпатської області. З 1992 р. у складі Карпатського біосферного заповідника входить до міжнародної мережі біосферних резерватів ЮНЕСКО.

Заповідник розміщений на висоті 180—200 м. над рівнем моря в західній частині Хустсько-Солотвинської долини на стародавній тераci Тиси. Заповідна територія площею 257 га займає рівнинну ділянку в заплаві річки Хустець. Поряд з природніми водотоками на території масиву знаходяться i штучні — канали меліоративноі системи.

Поява закарпатської реліктової Долини нарцисів пов'язана з льодовиковим періодом на Землі. Деякі вчені вважають, що тоді сталися певні геологічні катаклізми і з гір сповз величезний шмат землі разом з унікальними рослинами. Після сходу льоду з гір стікало багато води, що сприяло акліматизації, цвітінню і розповсюдженню нарциса вузьколистого. З часом в низовині від сучасного Мукачева до Хуста, де росли нарциси, з'явилися дубові ліси. Після того, як на землях стали здійснювати господарську діяльність, площа долини нарцисів зменшувалася.

За часів Австро - Угорщини урочище Кіреші належало до лісництва і пильно охоронялося. Було тут багато лікарських рослин, якими місцеві медики лікували хворих. Коли територія відійшла до Чехословаччини, частину цих земель продали жителям Хуста.

За радянських часів долину хотіли переорати, щоб вирощувати сільськогосподарські культури. У 1980-х рр. на території заповіднику здійснювалися осушувальні роботи, внаслідок яких суттєво змінився рослинний покрив. Після того, як було знищено 50 га нарцисів, оранку припинили і передали територію з нарцисами заповідному масиву Карпатського біосферного заповідника. Значний особистий внесок у справу збереження та відтворення «Долини нарцисів» зробив професор В.І. Комендар (який, власне, і дав цю назву долині).

«Долина нарциciв» — унікальний ботанічний об'єкт, в якому охороняється найбільший в Середній Європі осередок нарцису вузьколистого (Narcissus angustifolius). Цей середньоевропейський високогірний вид поширений в Альпах, на Балканах i в Карпатах на висотах 1100—2060 м. Популяція в цьому рівнинному локалітеті збереглася з післяльодовикового періоду i має реліктовий характер. У 1980 р. нарцис вузьколистий занесено до Червоної книги України.

Станом на 2007 рік на території заповідного масиву знаходиться 164 га справжніх лук, 54 га болотних лук, 32 га боліт. Решту площі займають адміністративні будівлі, русло р. Хустець, канави, дороги тощо. Рельєф лівобережної частини території переважно рівнинний з окремими грядово-горбистими підвищеннями та зниженнями різноманітних форм, правобережної — грядово-горбистий з рівнинними ділянками у прирусловій частині.

В цілому в «Долині нарцисів» представлено 498 видів різних рослин, зокрема 15 видів квітів, які занесені в Червону Книгу, 16 видів орхідей. Серед рiдкicних рослин заповіднику: деревій верболистий (Achillea salicifolia), пальчатокорінник Фукса (Dactylorhiza fuchsii), пальчатокорінник травневий (Dactylorhiza majalis), еритроній собачий зуб (Erythrronium dens-canis), тирлич звичайний (Gentiana pneumonanthe), билинець найзапашніший (Gymnadenia odoratissima), півник сибірський (Iris sibirica), зозулинець шоломоносний (Orchis militaris), зозулинець рідкоквітковий (Orchis laxiflora), перстач білий (Potentilla alba) та ін.

Унікальною особливістю цієї заповідної ділянки є місцезнаходження тут однієї з найбільших рівнинних популяцій рідкісного виду нарцису вузьколистого (загальна площа - 85 га). У період свого масового цвітіння (друга половина травня) Narcissus angustifolius Curt. співдомінує, а на третині його площ домінує у травостої.

 

---------------------------------------------------------------

 

“Долина нарцисів” власне не є долиною. Це окреме підвищення вздовж верхів’я річки Хустець. Втім, з усіх боків височать гори – гора Тупий на півдні (теж дуже цікавий туристичний об’єкт),

засніжений Менчул з півночі.

Панорама гори Менчул (1501 м.)

Невеликий видолинок не пускав воду з гір і тому ця смуга під горами перезволожилась, не ставши болотом. Існують декілька версій походження цього резервату. Найпоширеніша (в науковій та популярній літературі – див. вище) стверджує що нарцисове поле – це льодовиковий “емігрант” з Карпатських гір. Під час льодовикового періоду цю квітку витіснено звідти суворим холодним кліматом. Інша версія - колись це був масовий вид, який був звичайним для природи минулих років. Але зміна екологічного середовища, в першу чергу – загальне осушення земель Закарпаття в 20-60 роки швидко знищило поля  нарцисів.

Важко розібратись. Скоріше друга версія більш правильна. В 60 - 70 – ті роки щезли інші нарцисові поля поблизу Хуста , сіл Дерцен і Форнош Мукачівського району, в долині  р. Латориця. Останні квіти перекочували на подвір’я ґаздівських господарств. Де і втратили свій знаменитий запах.

Цілком імовірно, що й ці нарциси приречені на загибель в своєму природному середовищі.

Спостереження екологів вказують на активне витіснення нарциса іншими видами рослин.

 

Щодо власне самого Хуста, то відношення людей до цієї квітки неоднозначне, незважаючи на гарну легенду. Є й уявлення що ця квітка - символ смерті. Можливо справа в тому, що землі, де росте нарцис і інші вологолюбні рослини (часто отруйні), непридатні до господарської діяльності. Тварини його теж не їдять.

Спірним є повір’я, що запах багатьох квітів нарцису (чи навіть букету) викликає  галюцинації та може вбити людину, навернувши її в гіпнотичний сон. Науковці всерйоз радять не жартувати, особливо людям з серцево-судинними захворюваннями.

Характерно що на багатьох середньовічних кам’яних хрестах ( і  так до поч. 20 ст.) вибиті квіти, які можна визначити як нарциси (див. легенду). Квітка зустрічається і в ряді феодальних гербів.

----------------------------------------------------------------------

У літературі вказується що звичайно Долина зацвітає в другій половині травня. Проте перші галявини зявляються вже у перших числах. Часто строки варіюють. Якщо цвітіння пізнє, то долина відцвітає дуже швидко. Передбачається, що цього року перші квіти будуть 1-2 травня, на 9-12 буде від 20 до 30 % цвітіння, 12-16 – максимум.

----------------------------------------------------------------------

Об’їзна траса довкола міста Хуст. Покручена місцевими лобуряками металева абстракція – типу квіточка нарцису і погнутий напис “Долина нарцисів”.

Каса. Шлагбаум. П’ять гривень дорослим. Три – дітям, студентам, пенсіонерам. По понеділкам – вихідний.

Потік туристів не спиняється.

Спочатку це була популярна подорож для санаторників з “Шаяну”. Потім потяглись автомобілісти, які часто  не дуже криючись, просто викопували квіти для свого двору. Років десять тому “Долину” ніби заново відкрили. Почали їздити екскурсії з усіх санаторіїв і Закарпаття і Прикарпаття. Маса галасливих студентів і дітей, що лишають після себе гори сміття ( власне на території заповідника). Всі лізуть фотографуватись серед квітів, ламаючи і витоптуючи їх. В пору цвітіння ясно видні стихійно витоптані доріжки, розчавлені квіти буріють в пилюці. Тільки таке –сяке болото, де бояться забруднити ноги, врятувало останні ділянки нарцису.

Ділянка абсолютної охорони (порівняйте з фото нижче)

 

Фото 60-70 х років

 

Заповідник стрічає народ не важким “шанельним” ароматом, а димом шашличних мангалів, морозивом, і всюдисущим пивцем  на розлив і в пляшках (все по високих цінах, звісно). Натомлений турист сідає, дудлить пиво (діти – морозиво), і себе питає – “Ну і шо? Що там такого? Клумба.”

Угу... Весь розвиток туризму по – українськи. Якесь там японське споглядання цвіту сакури чи “саду каміння” не для нашої буйної натури.

  

У період масового цвітіння квітів «Долина нарцисiв» приймає, в середньому, по 4-5 тис. відвідувачів на добу. На території масиву прокладені дороги, збудовані спеціальні майданчики для спостереження за квітами; у період цвітіння нарцисів охорона заповідної ділянки підсилюється лісниками з інших масивів області, але все одно цінні квіти масово зриваються та витоптуються.

І саме село –«хранитель» – Верхні Кіреші. Всюди видна проста логіка – “на нас хватить, а не заробити – гріх”.

Сільські городи наступають на заповідник. Висушується земля, ставлячи хрест на останніх нарцисових галявинах. Діти продають квіти оберемками туристам. Нарцис швидко в’яне, після чого його викидають у придорожні канави. Багато хто ще й  безуспішно пробує розсадити квіти по клумбах і городах.

Екологи дивуються, як ще щось залишилось.

Два роки тому дирекція заповідника, розуміючи що ще пару років – і охороняти не буде що, взялась за рішучі дії. Встановлено штраф за зірвану квітку, який, зважаючи на не дуже велику суму, з задоволенням здирають. З’явились ділянки особливої охорони, де доступ заборонено. Інші огородили парканом з колодиць. Навіть стежать за рівнем грунтових вод, які необхідні для нормального життя нарцису.

 

Скептики стверджують, що ці заходи - як мертвому припарки. Вчені відзначають значні зміни рослинного покрову впродовж останніх 25 років, зокрема, зменшення площ справжніх непорушених лук і галявин. Колись гостролистий нарцис вкривав сотні гектарів землі, тепер щороку площа заповідника меншає.

І необхідно повністю заборонити на територію доступ туристів і місцевих. Питання про заборону доступу висить у повітрі. На одному боці – великі прибутки з плати за вхід, діяльність комерційних структур, екскурсії санаторіїв. З іншого –  заповідник просто вмре, він і так поділений на невеликі ізольовані ділянки та асфальтованою дорогою посередині. Нарцисоманія автоматично призводить до масового браконьєрства.

Часто багато рослин просто не цвітуть, залишаючи по собі зелене листя. Для стимуляції цвітіння на наступний рік, окремі ділянки ... скошують. Є пропозиція на яку не можуть зважитись - для того щоб поновився суцільний нарцисовий покрив, треба пустити корів чи овець! Вони виїдять звичайну польову траву, що почала наступати на нарциси. І підтвердження тому є. Старики згадують, що в давні часи, худоба, неохоче пасучись в цих місцях, з’їдала пашу, лишаючи шкодний нарцис. Наступної весни буяло біле море квітів, вивільнених від своїх конкурентів.

Також пропонують заборонити сюди проїжджати автомобілями, зняти довкола асфальт, насадити дерева і зволожити землю (навіть - збудувати шлюзи і воду штучно підняти). Нарцисам можливо буде добре, але знову проблема — від підвищення вологості розростаються верби.

Логічно. Правильно. Та все ж…

- хто бачив «Долину» в пору повного цвітіння, не забуває її ніколи

Буря

----------------------------------------------------------------------------------

Закарпатське Ханамі, чи пак, сакуроманія

В Японії "ханамі"-  любування квітами сакури  вже минуло місяць тому. Ми перейняли у них естафету

 

Японія

 

Ужгород (ужгородська сакура урожайніша за японську чи не вдвічі...)

 

Народ розважався -

як там

так і тут

 

 

Сьогодні в Ужгороді відбувся пленер художників на час цвітіння сакур

 

Були всі художні школи:

 

Від експрессіоністів

 

До імпресіоністів

 

 І абстракціоністи...

 

І концептуалісти... (художник-концептуаліст, інсталяція під ногами)

 

так званий "шатор" - гілки сакур звисають донизу

 


«Будь-ласка, зупиніть машину десь далі, ви …еее…заважаєте милуватись, тут малюють -фотографують»

 

отаке... (майже шо японське словоlol ) Ханамі вийшло

Апогей

Як і обіцяли…

 


Сьогодні і завтра (і ще днів три - чотири) максимум цвітіння сакур (наукова назва - вишня дрібнопилчаста (Cerasus serullata) і «райських яблунь» (наукова назва- яблуня Недзвецького (Malus Nedzvetzkyana) в Ужгороді.

 

 

 

Їх подеколи плутають- сакура має великі рожеві квіти, а райські яблука - дрібні червоні

Сакура майже не пахне, сильний свіжий запах йде від «райських яблунь» тому їх у нас садять через один

 

фото цього сквера майже кожного року входить у репортаж УНІАН

 

Далі пелюстки будуть падати і три дні буде «рожевий сніг»

 

 

так звана «Ідеальна сакура» на вул.Л.Толстого- максимум квітів і симетрія гілок (хоча по канонічним японським стандартам вишня має бути асиметричною )

 

Завтра має бути пленер художників. Хтось уже готується…

 

На жаль сакура недовговічна- зірвана, вона стоїть не більше 12 годин

 

"Райська яблуня" особливо пахне вночі.

 

далі буде...

 

Народжені вогнем

Гори швидко росли. У величезних котлах-кальдерах кипіла лава, виливаючись на рівнину і берег недалекого моря. Застигла, вона швидко забивала котел як сургучом. Вогняна сила швидко пробивала собі шлях через бокові тріщини. Розпечена порода застигала в воді пористим каменем. На сотні кілометрів сушею і морем тяглася сіро - чорна пустеля, долинами рік йшли селі, ліси згоріли, на місці джерел били гарячі гейзери. І височіли нові гори, які на відміну від своїх братів, народжувались не за мільйони років, а всього за кілька тижнів.

“Рагнарек”- “загибель богів”- так називають ісландці такі вулканічні виверження.

Таке було в Закарпатті порівняно недавно. По геологічному виміру, правда. Всього три мільйони років тому.

 

г.Попричний Верх (фото з околиць Ужгорода)

Про ті буремні часи, тепер характерні для Ісландії чи Камчатки, нагадують хіба що бульбашки в  теплих джерелах.

Якби забрати буйну рослинність з цих гір, то ми б могли бачити майже ту ж картину рельєфу, що творилась майже одномоментно три мільйони років тому. Дві невисокі гори з кілометровою впадиною між ними, виявляться кратером старого вулкану, який рознесло в шматки при катастрофічному вибуху. Привітний зелений горб, звідки де-не-де визирає чорне пластинчате каміння – потік лави, що швидко охолов. Ви пораєтесь на полі чи будівництві, виносячи важезні круглі каменюки, які начебто “як попечені” – застиглі вулканічні бомби. А розплавлена гірська порода застигла на  поклади будматеріалів.

Лавовий потік (околиці Ужгорода- Радванський карєр)

 

І на диво добре ростуть трави й дерева. Вулканічний попіл, що нищив колись все живе, перетворився у чудовий грунт.

 

-------------------------------------------------------------

Хребет Вулканічні Карпати - один із найцікавіших і мальовничіших у системі Карпат, до того ж це наймолодший хребет Карпатських гір. Основна частина знаходиться у межах Закарпатської області. Загальна довжина у межах України близько 125 км, ширина 8-20 км. Складається з вулканічних порід, головним чином андезитів, базальтів і їхніх туфів. Багато родовищ  корисних копалин - є золото і поліметалеві руди, ртуть, будівельні матеріали. До висоти 450 м вкритий переважно дубовими, дубово-грабовими і дубово-буковими лісами, вище буковими. Передгір'я Вулканічних Карпат на 75% розоране, густо заселене. У межах Вулканічного хребта - заказники державного значення Зачарована долина і Чорна Гора.

Вигорлат-Гутинська вулканічна гряда, основною частиною якої є Вулканічні Карпати - пам'ятник порівняно недавньої вулканічної діяльності - тягнеться широкою звивистою смугою, повторюючи в основному обриси Карпатської гірської дуги.

Тиса та її притоки (Уж, Латориця, Боржава і Ріка) розчленовують Вулканічний хребет на окремі масиви. Звичайна висота 800-1000 м, максимальна - 1081 м (г.Бужора). Схили круті, важкодоступні, особливо північно-східні. Розповсюджені ерозійні, осипні і сельові процеси. У західній частині Вулканічних Карпат височіє Попричний Верх (1000 м), у центрі, між ріками Уж і Латориця, масиви Синяк (1018 м) і Маковиця (976 м). У межиріччях Латориці і Боржави знаходиться масив Верхній Діл з вершиною Бужора. До південних схилів Вулканічних Карпат примикає Закарпатська низовина - частина Середньодунайської низовини. Це пласка, що поступово знижується від передгір'я до правих берегів Тиси, рівнина. Вузька вапнякова зона відокремлює Вулканічні Карпати від полонинських гір. Така розмаїтість геологічних зон і виходи порід на поверхню становлять великий інтерес для колекціонерів мінералів.

Підняття Карпатських гір із дна моря почалося 25 млн. років тому. Процес цей супроводжувався бурхливою вулканічною діяльністю. Тектонічні рухи утворили глибокі розлами, через які піднімалася з глибини 30 км магма, народжуючи вулкани. Тектонічні процеси не припинилися в наші дні. Гори продовжують рости. Уздовж усього хребта розташовані мінеральні джерела, санаторії, коштовні родовища мінералів. Поряд з історичними й архітектурними пам'ятниками тут багато пам'ятників природи.

лавовий потік коло с.Синяк (г.Обавський Камінь)

----------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

Формування Вигорлат-Гутинського хребта на межі Карпатської складчастої споруди і Закарпатського прогину розпочалося ще в палеогені (30 млн. років тому), коли поряд із підніманням центральної смуги гір відбувалося опускання її периферійних ділянок. Значна амплітуда вертикальних рухів призвела до розломів земної кори, які супроводжувалися виливами магми. Продукти вулканізму перешаровувались з морськими відкладами мілководь. В кінці неогену(4-3 млн. років тому) море остаточно відступило, і на Закарпатському прогині запанували континентальні умови. Проте вулканічна діяльність вздовж тріщин земної кори продовжувалася досить бурхливо, внаслідок чого й виникли Вулканічні Карпати.

У будові гряди спостерігається вся гама вулканічних порід: базальти, андезити, ліпарити. Така різноманітність пояснюється тим, що на порівняно невеликих ділянках земної кори відбувалась вулканічна діяльність майже всіх відомих типів.

Утворення корових магм, дуже сильно насичених газами, привело до грандіозних вулканічних вивержень. Вибухи досягали величезної сили й вулканічний попіл розносився на сотні кілометрів від джерела. Липаритовий вулканізм (по назві вулканічної гірської породи – ліпарит) тривав близько 30 мільйонів років. Основна частина липаритових вулканів знаходилась на території теперішньої Угорщини. На території Закарпаття вони існували в районі міста Берегова. Переломний момент у розвитку Карпат настав 25-26 мільйонів років тому. Із цього часу почали діяти сили стиску земної кори. Флішовий басейн був зім'ятий і перетворений у складчасті гори. Цей період геологи називають інверсійним, коли дно западини, що утворить водойма, виходить з-під рівня води, становився сушею, і тут уже відбувається не нагромадження опадів, а руйнування раніше утворених порід.

Розвиток Закарпатського внутрішнього прогину супроводжувалося глибокими розколами внутрішньо карпатського масиву на окремі блоки. По між блоковими розривами з верхньої мантії піднімалася магма. На поверхні вона утворила потужні гряди вулканічних порід. У результаті виник так званий ланцюг похованих вулканів, що оголюються в районі сіл Вишково, Великої Доброні, Дрисино й Шаланок. Продукти вулканізму перешаровувались з морськими відкладами мілководь. Протягом усього неогенового періоду (12-3 млн. року тому) у Внутрішніх Карпатах діяли потужні вулкани, що й привело до нагромадження величезних мас порід, витягнутих у вигляді протяжних гряд, які й прийнято називати Вулканічними Карпатами. У наступний час Карпатський регіон був піднятий і осушений. Залишками великих водойм, що покривали значну частину Внутрішніх Карпат, є озера, найбільшим з яких є розташоване в Угорщині озеро Балатон.

Тривалий процес формування Карпатських гір супроводжувався все новими проявами вулканізму, який тривав аж до початку четвертинного періоду (це близько 1,5—2 мільйонів років тому). Сліди недавньої вулканічної діяльності можна ще й зараз спостерігати в районі Виноградова, Вишкова, Тячева, де долина Тиси перетинає Вигорлат-Гутинський вулканічний хребет. Конуси погаслих вулканів є і в околицях Ужгорода, Мукачева, Берегова. Біля села Вишкова найкраще збереглися вулканічні кратери.

 

Лазаренко Е.А. По вулканічним Карпатам: путівник - Ужгород: Карпати, 1978

-------------------------------------------------------------------------------------------

стовп вулканічного туфу- залишок жерла бокового кратера вулкану Анталовецька Поляна

 

Вулкани лишили по собі дорогоцінну спадщину. В першу чергу, це чудові будівельні матеріали, що походять з застиглої магми – андезити, ліпарити, дацити, туфи. Майже коло кожного великого міста діють кар’єри, камені там можуть бути десятки сортів і видів. Особливо ціняться «плескачки» – пластинки зі швидко застиглої лави – останнім часом ними викладають подвіря та муровані паркани.

Гарячі потоки і гейзери утворили родовища поліметалевих руд- свинцево-цинкові, ртутні.

Цеоліти – гірська порода з гідротермальних джерел – є чудовим поглиначем у природному середовищі, їх навіть використовували для дезактивації  під час ліквідації аварії на Чорнобильській АЕС.

андезит – основна порода Вулканічних Карпат

 

зразок золотого самородку з Мужіївського родовища

Соколові Скали і г.Діл Анталовецький - залишки доісторичного кратера

 

Ну і звісно, перше українське золото з Мужіївського родовища поблизу м.Берегово (про нього трохи далі). Трапляються дорогоцінні камені – аметист поблизу Берегова, опал в околицях Ужгорода, і за окремими даними, навіть гранат – піроп (подібний до знаменитих чеських «голубина кров»).

І мінеральні джерела якими славиться Закарпаття. В районі Вулканічних Карпат їх сотні. Від абсолютно позбавлених смаку – еталон чистоти – до майже соляної ропи. Є і джерела, що непридатні для пиття, а то і отруйні (про це мало хто знає). Деякі джерела досить справно передають обстановку «внизу» - булькотять, підвищується температура, міняється смак і  хімічний склад. Моніторинг таких «вісників з пекла» поки що справа майбутнього.

На окремих джерелах унікальних мінеральних вод створено санаторії. Найвідоміші з них – «Синяк» та «Шаян».

Ну і звісно логічне запитання – чи може вулканічна діяльність поновитись в тому чи іншому вигляді. Також можна згадати актуальне останнім часом питання про можливість сильних землетрусів.

Науковці обережно відповідають, що «Геологічні передумови для активації надр ще залишились».

 

В Ужгороді зацвіли перші сакури


Квітучих вишень колір

Яскравіший

Від будь-яких на світі кольорів

Ні квітів інших, ні дерев не помічаєш

 

(Кі-но Цюраюкі, VIII cт.)

(переклад І.Бондаренка з видання
"Антологія японської класичної поезії. Київ, Факт, 2004")

Максимум цвітіння буде за тиждень

 

далі буде...

Отці лісів

Як і тисячі років тому, дерева виростають тут до гігантських розмірів, висихають, падають на землю, стаючи поживою для жителів землі, та звільняючи шлях до світла для молодших. Тільки тут, у найбільш важкодоступній частині Українських Карпат, дивом збереглись ліси, в яких можна побачити одночасно молоді дерева і гігантські, фантастичних розмірів буки. Замість трави й підліску тут гори мертвих стовбурів і гілок, в яких теж кишить життя. Життя півметрових подушок моху, грибів і армад хробаків.

Це найбільші в Україні масиви лісу, який не зазнали жодних змін під впливом людини. І тут же ростуть одні з найвищих дерев Карпат. Їхня відносна недоступність і, особливо, відсутність придатних для сплаву деревини водних шляхів, захистила від рубок і зберегла до наших днів. Тому тут створено два величезні масиви Карпатського біосферного заповідника - Широколужанський і Угольський.

Вони розташовані в Тячівському районі Закарпатської області , в центральній частині Полонинських Карпат на південних гасхилах хребта Красна, який тягнеться в південно-східному напрямку між річками Теребля й Тересва довжиною близько 25 км. Найвищі його вершини Топаш(1552 м), Грона (1568 м), Руса (1498 м), Климова (1495 м). Незаймані заповідні ліси цінні у екологічному відношенні, в тому числі як регулятор паводкових вод. Для них характерні майже всі представники середньогірської та гірської дендрофлори Карпат, серед яких чимало рослин - реліктів — тис ягідний (кілька великих масивів), яловець козачий, сосна кедрова. Аж до висоти 950—1000 м зростають такі теплолюбні види, як дуб скельний, липа широколиста, бруслина європейська, граб звичайний, плющ, збереглись і типові лісостепові представники — клокичка периста, жостір проносний та інші. Це пояснюється тим , що завдяки сприятливим геологічним умовам, масив Менчула - Красної не зазнав остаточного зледеніння в льодовиковий період.

Всього лісова рослинність Угольського масиву представлена 28 типами лісу.  Найкраще збереглись букові праліси на вапняках та флішових породах в верхівях  рік Малої й Великої Угольки. Саме вони у 1964 році були оголошені на площі 4734 га заповідними й узяті під охорону як частина Карпатського державного заповідника. З лівого боку до Угольського масиву примикає пізніше утворений Широколужанський масив (спочатку фауно-флористичний заказник) площею 5616 га. Знамениті букові праліси Угольського масиву,  розташовані на південних схилах Менчула(1487 м) в межах висот 450—1300 м над рівнем моря.

-------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

 «28 червня 2007 року Комітет у справах світової спадщини ЮНЕСКО - орган ООН у справах науки і освіти, на 31 сесії у м. Крайстчерч (Нова Зеландія) одностайно, без жодних зауважень, ухвалив включити українсько-словацьку номінацію "Букові праліси Карпат" до реєстру об'єктів світової спадщини. Все -таки це довгоочікувана, справді історична подія для України і Словаччини, міжнародне визнання їх природоохоронної діяльності, значною мірою данина поваги корінним жителям гірського краю, які зуміли за складних історичних та соціально-економічних обставин зберегти у центрі Європи унікальні витвори природи.  Ось, так би мовити, анкетні дані раритетного українсько-словацького зеленого оазису. Площа 77971 гектар букових пралісів, з яких 29278 складають заповідне ядро, а 48692 утворюють буферну зону. Це транснаціональний серійний об'єкт, що складається з десяти окремих ділянок, розташованих вздовж осі завдовжки 185 км від Рахівських гір та Чорногірського хребта в Україні на захід по Полонинському хребту до Букових верхів та гір Вігорлат у Словаччині. Майже 70 відсотків території належить Карпатському біосферному заповіднику. Решта входить до складу Ужанського національного природного парку, і лиш четверта її частка розташована у межах Східної Словаччини.

З наукової точки зору ця номінація на світовому рівні становить надзвичайну цінність, як взірець недоторканних комплексів помірних лісів та репрезентує найбільш завершені і повні екологічні моделі, де відображено процеси, що відбуваються в чистих букових лісостанах за різноманітних природно-кліматичних умов. Лише у нас найкраще зберігся неоціненний генофонд бука лісового (Fagus sylvatіca) та ряду інших видів з його ареалу. Номінація "Букові праліси Карпат" є надзвичайно важливим об'єктом для розуміння повної картини історії та еволюції роду бук (Fagus), який завдяки своїй поширеності у північній півкулі є глобально важливим.» ( з преси).

---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

Угольські праліси вражають своєю величчю й природною гармонією. Більшість 200—300-річні велетнів досягають висоти 42—45 м., інколи 50 м. це при діаметрі стовбуру 1-1,2 м. Це найвищі буки в Україні. Вище них є лише окремі ялиці, що сягають 50 м заввишки.

 

Життя...

 ...і смерть (фото автора)

Праліс видно одразу. У той час як у господарських лісах зрубують дерева у віці 90-150 років – поки їх деревина ще є здоровою і не пошкодженою грибами, у пралісах дерева ростуть до своєї природної вікової межі. У бука ця межа становить 250 років (в ялиці – близько 400 років). Після відмирання дерева стоять або лежать ще кілька десятків років, поки їхня деревина повністю не розкладеться.

Вирішальне значення у поновленні такого лісу  відіграє сонячне світло. Тільки там де величезні старі дерева відмирають і вивалюються або ламаються вітром, на поверхню грунту проникає трошки  світла і молоді деревця можуть успішно рости. Іноді вітер вивалює одночасно невелику групу з трьох-чотирьох дерев. Тоді з’являються можливість для появи і росту таких порід, як явір, ясен чи смерека, які необхідно більше світла, ніж буку чи ялиці. Смерека добре проростає і на трухлявих стовбурах повалених дерев. Там вона знаходить достатньо вологості і поживних речовин для свого росту, і відчуває меншу конкуренцію з боку інших рослин. Через це в змішаних смереково-ялицево-букових лісах часто можна знайти ряди маленьких смерічок, які ростуть одна біля одної на одному стовбурі поваленого дерева. Через це іноді старі смереки тут стоять ніби на ходулях, тому що їхні корені спочатку росли довкола стовбура поваленого дерева, який потім поступово розклався.

Коли ж усе-таки гине частина насадження на значній площі, то на ній спочатку засіваються береза та осика, і лише через кілька десятиріч у їхньому затінку знову з’являються бук, адже він не може швидко рости на відкритому світлі.

 

Можна впевнено сказати, що гриби тут царі природи. Без них існування пралісу неможливе. До найважливіших дереворуйнівних грибів належать трутовики. Вони використовують для свого живлення целюлозу. Вони також нагромаджують у мертвій деревині велику кількість азоту, тому мертве дерево, що розкладається, створює добру основу для проростків наступного покоління. Нагадаємо, що те, що звикли називати грибом, є насправді тільки плодовим тілом набагато більшого організму. Плодові тіла служать для утворення і розповсюдження спор грибів. Інша частина знаходиться у грунті або в дереві і формує там білі ниткоподібні «корінці»– міцелій. Найпоширенішими тут грибами є бліда поганка, червоний мухомор, білий гриб і справжня лисичка (нечаста в інших регіонах Карпат).

Деякі види грибів з’являються тільки тоді, коли на мертвому дереві вже живуть певні інші види грибів. Останні стадії такої черговості видів грибів можуть проходити тільки у пралісах. Дослідження в Угольському буковому пралісі показали, що в його екології важливу роль відіграють такі  “старолісові гриби”, як герицій коралоподібний (Hericium corallides) і дентіпеліс ламкий (Dentipellis fragilis). занесені до Червоної книги. Тут для багатьох дереворуйнівних грибів є їх висока залежність від господаря: деякі види можуть розвиватися тільки на одному єдиному виді дерев чи чагарників. Таким чином локальне вимирання одного виду дерев призводить і до вимирання спеціалізованого на ньому виду грибів.

Повсюди на поверхні грунту також є й папороті, листки окремих досягають 1,5 м заввишки. Особливий шарм притаманний цим місцям весною, коли цвітуть геофіти - рослини із підземними зимуючими органами. Схили гребенів навесні, коли буки ще сплять, вкриті блакитно-жовто-рожевим килимом із квітів зубниці і рясту ущільненого, серед якого зустрічається й підсніжник .

Від наявності мертвої деревини також залежать і птахи. З-за великої кількості хробаків тут дуже багато дятлів (види - дятел білоспинний, дятел чорний, дятел сивий). Поряд із дятлами часто живуть інші види птахів: від малої мухоловки  до голуба-синяка. Ці птахи не могли б розмножуватися, якби кожного року дятли не робили багато дупел, які потім вони використовували їх як свої гнізда. Зустрічається також геть зниклий в інших місцях лелека чорний.

Праліси і скелі стали прилистком багатьох рідкісних видів тварин. У верхівя річок заходять на нерест дунайський лосось та угорська мінога  До сих пір тут звичайні горностай, дикий кіт, великі і гарні руді рисі. Звичайними тут є і благородні олені – відомо, яка це спокуса для мисливців. Проблема браконьєрства стоїть для пралісів досить гостро.

 

До слова, ці праліси часто фігурували в закарпатських казках і легендах як місце , де поряд з тваринами (або обертаючись у них) жила нечиста сила - чортики-панчуки, «мавки білоглазі». Поширеним є сюжет про знатного пана чи селянина, які ганяючись за дичиною, заходили до пралісу з величезними чорними деревами, і виходили на незнану ніким галявину як  у паралельний світ (збірник М.Фінцицького «Таємниця скляної гори» та ін.)

 

Неможливо не згадати за скелі та печери. На території заповідника виявлено коло 30 печер, входи більшості з них важкодоступні. Найвідомішою є  печера “Дружба” (інша назва – «Романія»), яка має довжину понад 1 кілометр і є найбільшою в Українських Карпатах. В печерах зимує багато кажанів.

Натічні сталактити в печері «Дружба»

У печері “Молочний камінь” археологи знайшли поселення первісних мисливців віком понад 20 тисяч років тому. Також в скельних відслоненях  на річці Велика Уголька виявлено численні відбитки листя магнолій, лавра, винограду, пальм віком коло 25 млн років.

У лісовому урочищі "Чур" знаходиться "Карстовий міст" - природна вапнякова арка.

Екскурсійні маршрути до пралісів і печер поки що слабо розроблені, проте можна отримати дозвіл у відділеннях Карпатського біосферного заповідника.

(в статті використані окремі дані  з сайту Карпатського біосферного заповідника)

Сади Ужгорода- початок сезону

Діалог:

«Рано…» -«Паска була рано, то й біла йде рано, що дивуєся?»

«Рута вже йде, - значить за два тижні  вже пора садити»

 

І дійсно, від снігу ще місяця не пройшло:

 

А в Ужгороді «біла» пішла

 

Тобто Магнолія (а не горілочка)

 

Магнолія Суланжа

 

Магнолія Кобус

 

Магнолія Ленне

  

Рута потяглася за нею

 

«Рута» - рододендрон кавказький-

 

Чорнолиста слива

 

Цвіте падуб

 

Тюльпанове дерево (перше листя)

 

Барвінок на березі р.Уж

 

Форзиція або золотий дощ (насправді «Золотий дощ»- це назва одного з сортів цієї рослини)

 

 ---------------------------------------------------------------------------------------------

Через два тижні пейзаж зміниться. На підході сакура

 

 

 

Пристрасть ужгородців до екзотичних рослин істинно всенародна і всеохоплююча. Чи не в кожній клумбі, часто п’ятачку землі, має жити «зелений друг» - сакура, рододендрон, скумпія, обов’язково золотий дощик, часто приживається бур’ян - гидотна колюча акація. Часто гордістю хазяїна є геть химерна колюча потвора,  яка не знати яким робом потрапила сюди з якогось лісопарку, а її історичною батьківщиною є Кавказ, Японія чи Тібет. Двір обов’язково обрамляється живоплотом з дейциї.

Магнолія – виключно хороший тон. Ужгородець злукавить, якщо скаже що попсова сакура – це його улюблені квіти (від них сміття більше).

Часто буває що деревина чи чагарина в хороших умовах розростається так , що корінням загрожує дому, засипає листям, кидає сухим гіллям, в кінці кінців витісняє землю. І хазяїн , ледь не з слізьми, винаймає службу щоб спиляти цей домашній баобаб. Щоб посадити новий - пиляти його буде вже син.

Якось в 70-х роках нарахували, що в місті Ужгороді акліматизовано 455 видів завезених дерев і кущів (дані ботаніка С.С.Фодора). Причому колекція власне ботанічного саду  складає лише 200 видів. Орієнтовно на кожного жителя міста (коло 120 тис.) припадає по 2 дерева і 1 кущ. В середньому дворі ( не фаната ) росте коло 12 -15 видів декоративних дерев і кущів.

Окремі дивні люди (переважно зайняті бізнесмени)  роблять стандартний еврогазон-щіточку. На непереборну думку інших – це просто лобурі, у яких нема поняття затишного житла, своє жлобство і лінь вони прикривають євромодою.

Помічено, що саме в Ужгороді склалися дуже сприятливі умови для росту теплолюбних дерев і кущів. Тому деякі акліматизовані рослини змінили свій вигляд. Японець не впізнав би свою сакуру – благенький кущик- в ужгородському монстрі з кетягами важких квітів, які ламають гілки своєю вагою. Зафіксовані квіти магнолії діаметром в … 22 см (!). Діаметр стовбуру найстарішого платану Ужгорода (зрубано в 1935 році.)складав 3,6 м.

 

Попереду ще багато «сезонів» - вишня, всі мислимі види яблунь, майже разом з ними  сакура, що вкриває собою чисто все, далі ( в середині травня), дерева потрохи гаснуть – майже що літо. Сезон трави.

 далі буде....

Великдень в Карпатах

…Того дня,  як воскрес Христос,  сонце з радості не заходило і день був великим-превеликим,  тому й назвали його Великдень… або- коли Христос родився,  дуже світило сонце і стояли такі довгі дні,  що теперішніх треба сім скласти докупи,  щоб був один тодішній.  Тоді,  було,  як зійде сонце в неділю вранці,  то зайде аж у суботу увечері.  А як розіп'яли Христа,  - дні поменшали.  Тепер тільки царські ворота у церкві розчинені навстіж сім днів,  на згадку про ті довгі дні.  Ось чому день Воскресіння і називається Великим…

Великодень в Карпатах.  Як це було.

В Чистий четвер,  під час Служби Божої,  яку правили того дня,  люди намагалися тримати свічечку,  з якою потім обходили усе обійстя.  Сажею з неї випалювали хрест у хаті,  а саму свічечку зберігали.  Кажуть,  вона є дуже помічною.  Нею обкурюють людину,  яка злякалася,  а коли хтось помирає,  дають йому цю свічку в руку.  А ще її називають громницею – адже запалювали під час громів,  щоб відігнати їх від хати.  

Страстного тижня господині печуть — паску — на згадку про Христові слова: «Я є Хліб життя».  

За три дні до свята Чистого (Живного) четверга на Гуцульщині діти ходять «гріти діда»,  відвідуючи хресних батьків та інші господи,  особливо ті,  де є старенькі люди.  Малеча окликає: «Грієм діда.  Печіть паски.  За три дні Великдень!».  Діток віддячують за добру звістку кукуцами — спеціально спеченими булочками з хрестиками.  В наші дні пригощають солодким.

А в Страстну п'ятницю — у день страдницької смерті розп'ятого Христа старі й малі ідуть до церкви,  щоб вклонитися Святій Плащаниці.  Саме час посидіти біля неї,  як біля померлої людини,  міркуючи про своє життя та слухаючи читання «Дій святих апостолів».  Багато людей,  особливо молодь,  у храмі проводять нічні чування,  що розпочинаються з «Хресної дороги».  

Жодної справи не повинна торкнутися рука в цей день скорботи,  жодне зайве слово чи жарт не мали зірватися з язика.

А Великодня субота — це останній день підготовки до свята і остання нагода висповідатися й прийняти Святі Тайни Тіла і Крові Христа.  Без цього не досягнути повноти свята.  Не гідно сідати до великоднього столу з неочищеним серцем і устами.  Великдень є символом щорічної можливості почати нове життя.

У Пасхальну ніч храм буває переповнений молільниками.  На цей час сюди приїздять до своєї родини,  хто живе у найвіддаленіших куточках і не завжди може бувати на богослужіннях.  В цю ніч на Паску спати не можна взагалі,  оскільки проспиш все на світі.  

«Христос воскрес!» — лунає під світанок.  Під передзвін церковних дзвонів та спів пасхальних пісень освячуються паски,  писанки та все принесене в прикрашених кошиках і кухлях.  Люди христосуються і поспішають додому — до сім'ї,  родини,  особливо якщо вдома з нетерпінням чекають свяченого старенькі й хворі,  найменші. . .  І ось умиваються свяченою водою,  в яку опущено писанку та хрестик,  а лише тоді до святкового сніданку,  щоб розговітися яйцем і паскою.

Великодній тиждень — Світлий тиждень.  А закінчується він Провідною неділею,  або Антипасхою.  Це день відвідин померлих.  Мало не всі родичі тих,  хто відійшов у вічність,  збираються на цвинтарі,  щоб згадати рідних і сповістити радість воскресіння: « Христос воскресе із мертвих і смертію смерть поправ!».

На Великдень колись обов’язково вдягали обновки.  Колись у Великодню неділю ходили в гості до баби-повитухи.  Нині,  коли на зміну повитухам прийшли куми,  обов’язково відвідують їх,  а також хресних батьків,  дідусів та бабусь,  аби таким чином виявити їм свою повагу.  У гості йдуть обов’язково з писанкою,  паскою.

Хоча на Великдень передусім ходили не так у гості,  як на масові розваги,  які влаштовували на полі чи на вигоні,  – залежно від місцевості.  У Карпатах такі розваги відбувалися переважно перед церквою.  Існувало очищення вогнем,  – з суботи на неділю перед Великоднем палили вогні,  через які стрибали хлопці.  

У неділю після церкви усі чимдуж бігли додому.  Вважали,  що хто як прибіжить – так у нього буде вестися господарство.  Згадують,  що був звичай перш,  ніж сідати до сніданку,  помолитися на колінах,  після чого дівчата вмивалися водою з них,  щоб бути такими ж гарними,  як писанки.  Коли розговлялися,  то у першу чергу яйцем,  бажаючи одне одному здоров’я.  Шкарлупку з яйця не викидали,  шкірку з ковбаси також – заорювали в поле.  Хто мав бджіл – святив і мед,  а потім ніс його на пасіку,  щоб ніщо зле до них не чіплялося.  

------------------------------------------------------------------------------------------------------------

Великодній кошик

Великдень - свято родинне,  з обов'язковим сімейним святковим обідом,  щедрим на скоромні,  посвячені у церкві смачні наїдки.  

Спеціально до Великодня тримають кошик і вишитий особливим візерунком рушничок.  Ще звечора кошик наповнюють святковими стравами: кладуть паски - пшеничні й сирну,  крашанки,  сало,  шинку,  хрін,  грудку вершкового масла,  пиріжки з сиром і завиванець з маком,  сіль,  писанки і свічку (її стромляють у паску і запалюють,  коли священик святить скоромне).  Усе накривають особливим великоднім рушничком,  який раніше тримали спеціально саме для цього,  з характерним орнаментом.

Паска, яку також пекли цього дня,  була не такою маленькою,  як зараз,  тому у кошик вона не влізалася.  Гуцули несли святити її в бесагах,  ще дехто в обрусі,  хустці чи скатертині.  А у кошик клали яйця зі шкарлупкою і чищені – щоб одразу можна було їсти.  Обов’язково там було і щось м’ясне: шинка,  солонина,  вуджене сало.  Крім того – масло та сир.  Робили пляганий сир з коров’ячого молока,  на кшталт бринзи. 

Як правило,  пасок випікають кілька,  різних розмірів,  часом для кожного члена родини,  і обов'язково одну велику - для всіх.  Прикрашають великодній хліб візерунками з тіста - подвійними (восьмираменними) хрестами,  решітками,  віночками.

Також часто готують сирну паску: запечену або приготовлену „холодним” способом - під пресом.

Неодмінно святили сіль. Сіль - символ достатку,  повноти,  суті.  У Біблії сіль - символічний засіб зв'язку між Богом і його народом: „І не оставляй жертви твоєї без солі завіту Бога твого”.  У Нагорній проповіді Христос називає своїх учнів „сіллю землі”.  Тому у святкові дні дня надання особливої сили солі її запікали в печі або святили у церкві.  Перед Великоднем сіль запікають у Чистий Четвер.  

 

На Гуцульщині є дуже філософська легенда,  яку занотувало багато етнографів і яка в різних варіаціях згадується в народній поезії.

Невдовзі після свого Воскресіння Христос переміг диявола і закував його дванадцятьма залізними ланцюгами в підземеллі під Голгофою,  за дванадцятьма залізними дверима,  котрі замкнені на дванадцять залізних замків.  Але нечистий ще має силу,  день і ніч він рветься на волю,  розгриз уже одинадцять залізних замків і злизав одинадцять залізних дверей.  Ще мить - і впаде остання,  дванадцята перепона.  Вирветься тоді диявол на білий світ,  і настане світу кінець.  Але саме в цю мить дзвонять у церкві дзвони,  люди вітаються словами "Христос воскрес!" і обдаровують одне одного писанками.  Тоді враз поновлюються всі окови на нечистому,  всі двері й замки.  Отож сидіти там,  за ними дияволу довіку - поки люди на землі писатимуть писанки і вітатимуть одне одного з Великоднем.

Ще й понині в кожній гуцульській оселі можна побачити над дверима три писанки – великодню,  вербну (шуткову) і третю – в грабельках.  Перша - з хрестом – огороджує хату від зла,  вербна - дає здоров’я,  а в грабельки - вигрібає нещастя.

(але про писанки іншим разом)

 

 

А як тепер? (слово передається блогу поета П. Мідянки)

 Великодній час приходить у гори по-різному, в залежности від тяглости м’ясниць,  але все ж це неповторна саме весняна пора,  з небесною блакиттю над засніженими верховинами, і дурманить запахами ґіацинт у терновому узголов’ї Спасителя.  Поліетнічне Закарпаття святкує два Великодні: римо-католицький та православний,  мешканці гір люблять свій ортодоксальний,  з фіолетом бриндуш та золотом весняної примули…

Неодмінні Великодні атрибути – це паска й писанка,  вишуканий весняний гардероб і порядок на власному подвір’ї.  Довготривалий піст, більшість все-таки намагається його дотримуватися,  важка польова робота виснажують тілесно,  але укріпляють духовно. Така в горах кількасотлітня традиція,  порушити яку тяжко попри недремне людське око. 

Великдень є святом свят закарпатських заробітчан.  Заробляючи впродовж року по чужинах долари та відробляючи шенґен-візи,  більшість прагне на свята повернутися додому, щоб не тільки в родинному колі покуштувати на пареному молоці спеченої паски,  але й на весняному моріжку прадідного поля з’їсти пражений на ватрі кусень баранини чи воловини.

Святу передує кропітка праця здебільшого на Страстному тижні (все таки…).  Вона є подвійним тягарем, коли співпадає з веснуванням: це посадка картоплі,  кукурудзи, усіляких овочевих культур. Це всеможливі “євроремонти” – штукування й шпаклювання, клеїння плитки, фарбування огорож вартістю в десять тисяч доларів. Нині навіть соромно мати дротяну огорожу – мусить бути кована, як десь в Оломоуці чи Брно.

За тиждень до Великодня святкують знамениту Цвітну неділю(Цвіти), тоді горяни зазвичай ідуть до храму на Утреню по заздалегідь приготовлені й освячені вербові гілочки. Гілки ці нарізають з дерева, яке місцевий люд називає лозиною. Саме розквітле дерево називають “мицькою”, що відповідає вербовим котикам. Ці гілки звикли класти на пасхальне тісто. Ними злегка торкалися вірників, щоб ті були “чесні, як мицька”. Їх використовували як оберіг од літньої грози, спалюючи в хатньому вогні…

Нинішня кондитерська й хлібопекарська індустрія позбавляють сучасних господинь від трудомісткої домашньої випічки, однак статечні ґаздині воліють замішувати паску на домашньому кип’яченому молоці з додаванням до борошна вищого ґатунку манної крупи та інших компонентів,  від чого звичайний хлібобулочний виріб стає паскою. Коли її приберуть у плетені хрести та тістяний декор, помащений яйцем, то вона нагадує саме теплий сонячний диск, що піднімається з-за прозорого лісу на якійсь безіменній полонинці.

Сьогоднішні передвеликодні ринки кишать псевдописанками, розмальованими нітролаками, прикрашеними мереживними бантичками, але все ще хтось береже давню, вималювану писачком воскову писанку, освячену десятки разів ув ажурному ізянському кошику. Сама по собі ця писанка як родинний музейний експонат, але таких експонатів дедалі менше поміж закордонних плиток шоколаду, екзотичних фруктів, золотих і срібних ланцюжків, котрі звикли освячувати разом з Божим даром. Писанки нині десь сиротливо туляться біля розкішних окостів та авокадо. І тільки на неґативах Сергія Маковського можна побачити автентичну закарпатську писанку з рослинно-геометричним орнаментом. Це не Космач і не космацька писанкова класика. Отож після мобільного перепитування приятеля: «Ци наладжена кошарка?», можна відчути з того справді ажурного ізького кошика зі слиною в роті вдихнути млосний лоскіт великодніх смаколиків і на годину-дві закімарити, бо ніякий телеканал “Глас” не замінить отієї чарівної Всеношної в горах, де Вечірня поєднуються з Утренею.

Передопівнічне “клепання” в товсту смерекову дошку, що підвішена на двохсотлітній щепленій яблуні дає знати, що час вдягнути найвишуканіше з гардеробу й рушати до храму, де відбувається найголовніше. Рівно опівночі з вежі залунає цілий оркестр дзвонів, вилитих ще за Австро-Угорщини шопронським ливарником Фрідєшем Шелтенґофером та пізніше пряшівськими майстрами. І почується в тому урочистому гомоні: Великодні минулі й прийдешні. І в мерехтінні трійць та поокремих білих стеаринових свіч побачиш, як купками стоять старовинні роди. І сьогоднішня церква уже в потрійних обіймах тих же генетичних і зайшлих…

І на світанку той же гук дзвонів: жалюзі підняті, вікна розчахнуті настежар (навстіж). Ґазда бере в руки кошик, вже мало де накритий традиційними рушниками, здебільшо серветками а la Ciprus , поспішає вузенькими акуратними вуличками. Дехто задля престижу всідається в Nissan Pajero, щоб швидше. Давні русини щодуху бігли від храму зі свяченим. Вважалося, що хто першим прибуде додому з паскою, тому весь рік буде просперація. За давньою традицією свяченим обдаровували худобу. Родиною всідалися за святково сервірований стіл – сервізів, мельхіорових приборів, серветок нині не бракує в кожному домі, то ж і свято має бути святом. Старші, які строго тримали Великий Піст, їдять небагато. Молодші ж дозволяють собі більше алкоголю й маснот. Етнограф Юрій Жаткович на початку двадцятого століття зауважував, що на Воскресіння Господнє по всій Карпатській Руси дзвонили в церквах дзвони, а молодь забавлялася біля храмів. Сьогодні це вже пережиток, оскільки по городах і полянках димлять шашлики, скажено гримить попса. Зараз і гір торкнувся достаток, який, як правило нівелює святість, почуття побожности.

З релігійно-культової точки зору Пасхальний Канон має свою притягальну силу навіть у малодоступних церковнослов’янських синтагмах і періодах, і той, хто регулярно відвідує богослужіння, може увійти в транс канонічних піснеспівів. Тривуче в Карпатах язичницьке начало також відійло на задній план, всі повір’я тримаються десь у глухих ярках або на високогір’ї.

Багато де велика кількість автівок, надмір барів і алкоголю збурюють у молоді зовсім не великодні настрої. Спалахують бійки й поножів’я, розбиваються авта, у реанімації не перестає дзвонити телефон.

Залежно від часу, коли припадає паска, розцвітають черешні (в горах це зазвичай пізно). І тоді до наших великодніх кошиків осипається черешневий цвіт. Падає на квітчасті хустки жіночок, на вибагливі засчіски дівчат і леґінські русі кучері й локони.

І відчуваєш побожність, що освячена цілими поколіннями предків. І бачиш український характер свята. Бачиш тих, хто на три дні покидає чужину, щоб удома вдихнути аромат черешневого цвіту, побачити ангельську білизну стихаря священнослужителя, трепет процесійних короговок на весняному леготі…Вони збираються разом, щоб по тривалій забороні церковного закону на Провідну Неділю вдарити вогняного дуботанця чи реліктового танцю “Арделянин”, витерти всі поти з тіла й блакитними очима глянути в небесну синяву, яка є тільки у високих Українських Карпатах.

Петро Мідянка,  Закарпаття онлайн. БЛОГИ (з деякими скороченнями)

Горгани - Ліси з каменя

Греготи і жереп. У досвідчених туристів в Карпатах ці слова міцно асоціюються з сірими Горганами. Ці хребти хаотично і заплутано накидані на межі Івано-Франківської і Закарпатської областей.

Саме накидані. Над рівнем лісів хребти Горганових гір вкривають гігантські завали каміння і кам’яні осипи. Голі і пусті, вони розпечені в літній сонячний день, і обмерзають під ранок. Навіть мох росте на них важко. Це і є “греготи”, чи по інакшому “цокоти”, “грохоти”, фотографії яких є чи не в кожному путівнику чи фотоальбомі про Карпати. Вони постійно рухаються, буває що навіть второвані дороги навесні виявляються засипаними метровими брилами. Тоді дорогу проводять прямо по них – між великими брилами накидають малі або кладуть колоди.

Вода з дощів і снігів провалюється в бездонні тріщини і виходить бурхливими потоками донизу, інколи за декілька кілометрів. Часом в утробі гори-завалу щось перемикає і потік зникає, щоб вийти в іншому місці. А то й здвигає осип донизу чи вбік. При відносній тиші можна почути як грегот дихає - тріск каменю, дзюркотіння  води, часом зашумить відірвана брила. Для рухливих осипів існує навіть спеціальний термін –“кам’яна ріка”. Греготи переважно складаються з пісковику.

г.Грофа

Багато дво-триметрових брил висять просто на волосині. Проходити по них, особливо поза маршрутом – наражати себе на небезпеку. Навіть якщо брили не зрушаться, нога може наміцно застрягти між ними як у капкані. І вже геть погані справи, якщо негода - шлях тоді майже непрохідний.

Кілометрові кам’яні розсипи — це своєрідні рани від давнього льодовика, котрі природа просто ще не полікувала. Але з часом рани загоять дерева.

З голими скелями бореться жереп – покручені низькорослі дерева-кущі в альпійському поясі Карпат. Переважно це зарості гірської сосни та подекуди вільхи (місцева назва вільхових заростей - «лелич»). Серед інших масивів Карпат, в Горганах найбільше площ зайняті жерепом. І  зеленина потроху витісняє каміння. Цьому сприяє пом’якшення клімату останніми часами.

Зелено-синьо-чорні плями жерепу видні повсюди в цих горах - вони чітко виділяються на голому світло - сірому камені. Часто ці “райські кущі” забираються на самі вершини - де не буває свіжих обвалів. Повз зарості жерепника проходить багато стежок і туристських маршрутів. Деякі з них мають вигляд...нори, буквально прорубаної - проламаної у криволіссі. Йти в них можна просто на колінах,  штовхаючи рюкзак перед собою. Важкі, пружні  лапи жерепника боляче б’ють по обличчю. В погожий день цей саксаул парує як банний віник, після дощу одна така лапа вивертає на необережного піввідра води. Жереп дуже міцний і пружний, наче живий дріт, особливо виморожений – висушений на верхах.

Але там де є якась тверда земля, вільна від осипів, і  не зайнята жерепником, то там природа буяє. Мітли іван-чаю, дикі айстри, горицвіти і гвоздики, арніка, вовчоягідник, десятки видів дзвоників, навіть орхідеї –зозулинці. Вітер розносить пилинки, які осідають на камінні, дають життя  спочатку травам, а потім і деревам.

У верхній частині смуги смерекових лісів поширена рідкісна для Карпат сосна кедрова європейська, реліктовий вид, що пережив тут льодовиковий період. Рано навесні на проталинах снігу першими з’являються синьо-фіолетові квітки шафрану.

На території Івано-франківської області в 1996 році створено заповідник “Горгани” площею  5344 га. Інші території оберігає їх відносна недоступність. Багато оленів і козуль, дрібних хижаків- куниць, лисиць, диких котів. Греготи мало заселені тваринами. Проте тут ще можна побачити величезних беркутів, які щезли в інших верхах.

Внизу синіють ялиново-смерекові ліси, вони не пускають собою осипища. На корі багатьох дерев - шрами від каміння, що скотилось схилом. Ці ліси такі ж малодоступні, як і греготи. Вузькі  глибокі  долини, довгі вирубки, вкриті сухостоєм і чагарями. Необхідно триматись основних маршрутів, де лагодять шляхи і нанесені маркування. Важко зорієнтуватись у плутанині доріг і переходів. Багато маршрутів, позначених на картах, ( переважно складених радянськими військовими топографами ще у 70-х роках) -  заросло чагарями чи засипало камінням. Ряд маршрутів мають славу серед спортсменів-туристів як надзвичайно складні.

Слід також пам’ятати, що нагорі немає джерел прісної води, тому мандрівникам треба запастись нею внизу.

Розділяють Зовнішні Горгани, (в Івано-Франківській області), низькогірні,  лісисті і більш освоєні та пустельні Внутрішні , вкриті голими осипищами і жерепниками. Внутрішні Горгани, які заходять на територію Закарпатської області, межують з хребтом Свидовець. У сідловині між цими хребтами ростуть найвищі ялиці і смереки Карпат, окремі сягають 50 метрів заввишки. Такі ж є і в заповіднику «Горгани».


Горгани є найбільш залісненою частиною Карпат і охоплюють надзвичайно цінні гірські екосистеми у їх центральній частині. (переважно на території Івано-Франківської області).

З північного заходу рікою Мизунка цей хребет відмежований від Східних Бескид, з південного заходу – межує з Полонинським хребтом, з півдня від Горган розташовані масиви Свидовець та Чорногора, зі сходу річкою Прут відділений від Покутсько-Буковинських Карпат, і тільки з північного сходу Горгани виходять до Передкарпатської височини.

По цьому хребту в минулому проходив державний кордон Польщі та Чехословаччини, а сьогодні це межа Івано-франківщини і Закарпаття.  Горгани складаються з 5-6 поздовжніх хребтів, що перерізані глибокими поперечними долинами рік. Їх ширина до 40 км, а протяжність від долини Мізунки до долини Пруту - 75 км. Підніжжя і схили до висоти 1200 - 1300 м вкриті мішаними лісами. Вище 1400 м, ліси в Горганах переходять в кам'яні розсипи, вкриті жерепом.

 

Основні вершини:

 

г.Довбушанка (1754 м.)

г.Медвежик (1736 м.)

хребет Ігровище (найвища відмітка - 1804 м)

г.Сивуля (1818 м) - найвища точка Горган;

хребет Тавпіширка – від 1440 до 1504 м.;

г. Буштул (1691 м),

г. Берть (1666 м)

г. Дурна (1709 м)

г. Гропа (1763 м)

г. Братківська (1788 м), яка межує з хребтом і полониною Свидовець.

 

 

Фото з г.Братківська на полонину Свидовець

 

До середини 70-х років працювали залізниці - вузькоколійки, якими вивозили зрубаний ліс. Часом такі дороги тяглися долинами по 40-50 км.

У багатьох місцях на високогір'ї збереглися залишки оборонної лінії (окопи, землянки, колючий дріт) часів І світової війни. А під час другої світової Угорщиною було споруджено «лінію Арпада» – оборонні укріплення, які складались з сотень залізобетонних сховищ, дотів, загорож дроту, що в загальному мали довжину більше 350 км . Проте серйозних боїв ці укріплення так і не зазнали.

 

Полонина без краю- Свидовець

На карті це велика жовта пляма посеред суцільної зелені.

Навіть не бувши там, здогадуєшся що це величезне поле, підняте над морем лісів. Воно підняте на 1500 метрів над рівнем моря, і простягнулось майже на пятдесят кілометрів. Вітер ганяє хвилі метрової трави...то раптом високе жовте сіно зникає і починається  акуратний стрижений смугами зелений газон, який тягнеться за обрій, хоч грай в гольф. І так далі й далі – навіть вершини гір  здаються однаковими.

Якщо зупинитись десь нагорі і озирнутись, то дивуєшся химерності пейзажу- жовто- чи смарагдово зелені барви огорнули кожну нерівність рельєфу. І ніде ні кущика. Низенька трава повністю згладжує собою суворість скель, високе сіно гріє край межі з лісом.  В хорошу погоду тут зберігається тепло, навіть тоді коли сонце вже зайде. На цьому тлі повільно пливуть сині тіні хмар.

 

Це край колосальних  пасовищ, які своїми масштабами не мають рівних в Карпатах.

Худобу чути всюди - навіть якщо її не видно. В першу чергу калатала-дзвоники, до яких долучаються мукання-бекання, гавкіт собак, і раз-по раз гучне ляскання пастуших батогів. Йдеш від них десь нагору, аж тут з-за хмар вертається інше стадо. Яке переходить на інше поле, вказане головою пастушої ватаги. І надовго не затримується, щоб не випасти все до голого каменя. Дивуєшся як вони йдуть , наче їх ніхто не гонить, стадо розбрелося на півклометра, але все одно кожна худобина бачить малесенькі тіні кількох пастухів позаду. Їх голоси, часто геть дитячі , розносяться далеко вітром.

 

Загальний вигляд хребта  з г.Близниця

 

Свидовець. Найбільша полонина Українських Карпат.

 За сезон на її схилах пасеться тридцять тисяч корів і тепер вже менше овець. Полонини Свидовця належать десяти селам Тячівського і Рахівського районів . З окремих сіл до Свидовця корів треба гнати за тридцять кілометрів лісом і вирубками. Що взагалі незвично- є також табуни низькорослих коней. Мустанги Свидовця, на відміну від інших коней, що живуть на свободі, дуже  довірливі і приязні.

 

Загалом довжина головного хребта Свидовця, який находиться у Закарпатті на межиріччі  Чорної Тиси і Тересви – 59  кілометрів. Головний хребет простягнувся з північного заходу на південний схід і характеризуєься хвилястістю та куполоподібністю вершин і неглибокими сідлами між ними. Абсолютна висота зростає у південно- східномі напрямі :

г.Темпа – початок хребта - 1635 м.,

г.Унгаряска -1707 м.,

г.Догяска - 1764 м., біля підніжжя якої знаходиться озеро Герешаска

г.Великий Котел -1771 м.,

г.Стіг -1707 м., – улюблене місце багатьох лижників (турбаза «Драгобрат»)

г.Близниця – майже кінець хребта і найвища вершина -1880 м.

 Сам гірський хребет Свидовець включає в себе п’ять менших хребтів: Урду-Флавантуч (з г.Близниця і г.Стіг), Апшинець, Шанта, Темпа, і власне Свидовець.

Північні схили круті з ознаками альпійського рельєфу - численні долини, масивні брили морени, скелясті стінки та гребені. Верхня частина хребта відкрита, вкрита субальпійською і частково альпійською рослинністю. Межа лісу досить низька, північні схили вкриті ялиновими лісами, а південні - ялиново-буковими і буковими.

Багато гірських озер :

Драгобратське або Івор (1600 м над р.м., довжина 55 м, ширина 21 м, площа 0.1 га, глибина до 1.2 м),

Ворожеска (1450 м над р.м., круглої форми діаметром 95 м, площа 0.7 га, глибина до 4.5 м),

Герешаска (1577 м над р.м., довжина 125 м, ширина 110 м, площа 1.2 га, глибина до 1.2 м),

Апшинець (1487 м над р.м., довжина 126 м, ширина 100 м, площа 1.2 га, глибина до 3.3 м).

 

З точки зору досвідчених туристів, полонини Свидовця  це як парк відпочинку – рівні дороги, чіткі орієнтири, відносно заселено. Поряд височіють суворі і безлюдні Горгани , вкритих величезними кам’яними осипами і переплетеним криволіссям.

Ці полонини – скоріш результат людського втручання, ніж творіння природи. Тривале випасання худоби в літній сезон кардинально змінило вигляд верховин. На місці різнобарвних гірських лук виросла густа пасовищна трава, яка швидко відновлювалась. І тут встановилась своя “пасовищна” екосистема. Якщо тривалий час не випасати худобу (як це було в 90-ті роки) то полонина заростає густим суцільним сіном. Жорстке і цупке, воно відштовхує воду при таненні снігу і дощах. Надлишок вільно ллється до річкових долин і дає хорошу добавку до весняно –осінніх паводків.

….Стоячи на вершині, можна було бачити, як хребет тягнеться далі й далі в обидва боки. Усі вершини на хребті здаються настільки схожими між собою, що починає набридати. Також одноманітна вся панорама. Лише через деякий час можна впізнати гори, де побували раніше. На північному горизонті сіріють кам’яні розсипи Горганів.

панорама Свидовця  з Горган 

 

По хребту пролягає гарна грунтова дорога, тому нічого не обмежує мандрівників. Втім, багатьом просто не по собі на цих величезних просторах, де відчуваєш себе билинкою-піщинкою, якій нема де сховатись від вітру чи негоди.

Страницы:
1
2
предыдущая
следующая