Один день із життя пройдисвіта

Потяг прибуває до Києва о пів на восьму ранку, в такий час ніхто ніде ще тебе не чекає, а до першої ділової здибанки півтори години. На Петрівку по книжки їхати ще теж рано, тому не залишається нічого іншого, як прогулятися пішки. І ось я іду повз ряди авт, а на пропозиції шоферів "Падвєзті! Дьошева!" вдаю глухого, ні, не зовсім глухого, бо зиркаю на того, хто до мене звертається, але ані мур-мур. Отак ковзну очима і все. Навіть не хочу припускати, що вони про мене думають. Але хіба я не маю права вимкнутися? Як телевізор: лампочка мигає, антена стирчить, а екран не показує. Столиця незалежної України живе якимсь своїм ненормальним життям, людям тут начхати на те, що на кожному кроці її зустрічаються свідчення тоталітарного режиму. Ось я йду по вулиці бандита Уріцкого, звертаю на Комінтерна і відчуваю, як у мені закипає гнів. І гнів цей клекоче, нуртує, намагається вирватися. Хочеться зробити якусь западляну цьому засраному Києву, і я уявляю собі, як збиваю усі ці таблички. Аж ось бачу – на розі стоїть худезна ще не стара жінка і тримає табличку з написом: "Люді, памагітє! Я очєнь бальная", а в дужках – "тєрапія". Я розгніваний, але добрий, і коли людина просить допомоги, не можу її проминути. – Доброго дня, я головний лікар восьмої лікарні, – бо, думаю, як у Львові є восьма, то в Києві мусить бути й двадцять восьма, – я вас можу покласти у терапевтичне відділення абсолютно безкоштовно. Жінка дивиться на мене, як на вар’ята, але екран цього разу в мене увімкнений, антена ловить і лампочка мигає. – Мущіна, чєво вам нада? – Я головний лікар восьмої лікарні. Ви ж просите вам допомогти. От я й озвався на ваш поклик. При цьому виймаю свою мобілку за п’ятдесят баксів і кажу: зараз я викличу машину і вас завезуть. – Да ви там всє вори і взятачнікі. Ідітє сваєй дарогай. – А де ж ви збираєтесь лікуватися, якщо не у взяточників? За кордоном? – Ета майо дєла, – і повернувши голову кудись через плече, гукає: – Коля! Ти чьо нє відіш? Прістал тут! З'являється Коля. Морда небрита, пропита і місцями підбита, з писка тхне вчорашнім портвейном і вранішнім огірковим лосьйоном. – Мущіна, в чьом дєла? – Я головний лікар восьмої лікарні. Хочу допомогти цій жінці. Дивиться на мене так, мовби це не я, а він був лікарем. Звісно ж головний лікар, який чимчикує зі спортовою торбою на плечі, може викликати деяке здивування. Не щодня таке побачиш. Про всяк випадок ховаю до кишені мобілку за п’ятдесят баксів, бо такий раритет восьмирічної давності міг би його ошелешити ще більше, а я просто, їдучи до Києва, ніколи не беру мобілки за чотириста баксів, а тільки ту, що за п’ятдесят, знаючи, яка буває тіснява у метрі. – Ви доктар? – перепитує тоном, який пасував би краще до запитання "Ви бальной?" – Так, – впевненим голосом підтверджую, що я таки не "бальной". – І хатітє памочь? – тут бере мене під руку, відводить набік і конфіденційним голосом напівпошепки повідомляє: – Я вам вот что скажу, єй уже нікто нє паможет. – Чому? – Такая балєзнь. Нікто. Но ви можетє скрасіть єйо паслєдніє дні. Я вам ета как доктар доктару гаварю. – То ви теж лікар, колего? – зрадів я. – А чьо – нє відна? Я в псіхушкє санітарам работал. Вирубаю аднім ударам. Тєпєрь вот хачю памочь бєднай женщінє. – І тому ви ховаєтеся в кущах? – Страхую. Єйо дні сачтєни. Может в любую мінуту канькі атбросіть. А ми даже єщьо на гробік не сабралі. Памагітє, чєм можетє. – А яка у неї хвороба? – А с какой хваробай у нас люді с тюрми виходят? Но туберкульоз – ето ішо цвєточкі. – А що ще? – Канцер! Тут я і справді безсилий. У нашій лікарні таке не лікують. – Навіщо ж вона написала "тєрапія"? Хай би написала "туберкульоз і рак". – Нє памєстілась. А тєрапія – ета всьо, шо хош. Памагітє, чєм можетє. Даю дві гривні. Він дивиться на мене так, наче я ці дві гривні витяг не зі своєї кишені, а з його. Потім дивиться на пожмакану банкноту і, хитаючи головою, відходить: – Ну-у-у, до-о-ктар! Я йду і відчуваю їхні осудливі погляди на спині. Десь так під обід я починаю відчувати голод. Але в цей час чекає мене видавець у своєму офісі. Я купую гарне вино і вирішую на бессарабському базарі придбати якоїсь закуски. У жінки, яка торгує м’ясивом, беру кавалок ковбаси і шмат шинки. Підла галицька натура тягне мене до контрольної ваги, і я бачу, що мене обдурено на цілих 200 грамів. Чи можу я з цим змиритися? Ніколи. Вертаюся до тітки і кажу: – Тут бракує цілих 200 грамів. За те, що священика обважили, будете в пеклі горіти! Жінка з переляку аж очі вирячила і закрутила головою на всі боки, чи ніхто не слухає. – Ой, батюшка! А я й не признала! Ну їй-бо... та хіба ж я... та це ненарошне... вєси такі... а я вам і сальця вріжу... Я ж вас вспомнила, ви ж на Троєщині правите. Я там навіть рушничка занесла, сама вишила... І ковбаски ще, ось цієї дам... ні-ні, нічого уже платить не надо... і ще цієї ковбаски візьміть, а ту шо ви взяли, положіть назад... не нада вам її... а я вам ще ціле кільце пічоночної дам... така вже укусна, шо слів нема... і не обіжайтесь... вєси такі... оце вам харашо запакую, шоб удобно було нести... і всігда я на цьому місці, батюшка, так шо приходьте... а то всьо вєси, але їх полагодють... Звиняйте, шо не признала, а матушці прівєт передайте, матушка у вас така, шо Боже!.. вона у мене всігда м'ясо купує... Та шо ви?! Шоб я оце батюшку, та нікагда... у пеклі, тоже скажете... ну й шутки у вас... ага... ідіть з Богом... Іду я і думаю: тепер у пеклі буду смажитися я. На Петрівці, проходячи повз книжкові ятки, натрапляю на ятку вщерть заставлену єврейською літературою на різних мовах. Зупиняюся і ковзаю очима, вишукуючи якесь цікаве видання фольклору. "Еврейский юмор", "Еврейские анекдоты"... А мені б якісь легенди, вірування... Чоловік, зиркнувши на моє дещо втомлене, але осяяне світлом Сіону обличчя, каже: – Шалом! А я бовк: – Алейхем шалом! Він тоді, мов автомат, заторохтів щось на ідиші. Я уважно вислухав, згадав ім'я ще одного класика єврейської літератури і, глибокодумно промовивши "Менделе Мойхер-Сфорім", вимкнув екран, сховав антену, згасив лампочку і розчинився у натовпі. Увечері сідаю до потяга. В переділі самі жінки. Молоді. Роти в них не замикаються. Нещасні люди – з тих, що потрапили у чергову піраміду, але ще не усвідомлюючи цього, тішаться, що поступово піднімаються щаблями, розпродаючи якийсь ексклюзивний непотріб. На мене уваги не звертають і стрибають з теми на тему. А я б уже й спати ліг, такий втомлений, але як тут ляжеш. Аж ось нова тема – пластична хірургія. А я ж тут спец. Мій колега цим займається. Від нього я наслухався стільки історій, що можу ого-го як підтримати розмову. – Мало того, що заплатиш купу грошей, – каже одна, – то ще попадеш в руки якогось шарлатана. – Та капєц, – погоджується друга. – Одній моїй знайомій жирові складки вирізали, а шрами такі, що вона й роздягнутися не може. – Ой, а в газетах, що пишуть! А по телебаченню, які страхіття розповідають! Я не витримую. Чому ображають мою професію? – А ось у моїй клініці... – кажу я, і вмить три пари очей прикипають до мене. – Клініка доктора Захаржевського. Не чули? Шкода, візитки вже всі роздав. Вони витягають ручки і старанно записують редакційні телефони. Потім я даю короткий брифінг на тему "Розвиток пластичної хірургії на даному етапі". Дамочки починають демонструвати мені свої вуха, носи, цицьки, животи і целюліти. Дещо я мушу помацати, понатискати пальцями, легенько ущипнути. У мене своя методика. – Целюліт не лікується, – вбиваю їх наберкиць. – Як? Зовсім? – Зовсім. Недавно ми в газеті публікували на цю тему статтю і я знаю, що кажу. А вголос: – Не вірте жодним рекламам. Просто треба змиритися. У Ніколь Кідман теж целюліт і нічого. Живе. – А в Шерон Стовн? – Ну ви б ще про Ротару спитали! А от жирові складки – елементарно... Ну і груди, щоб стирчали... Ось тут підрізаємо... тут підтягуємо... щоб симетрично... – А шрами? – Не буде. Розсмокчуться протягом місяця. Методика доктора Захаржевського. Бачите? Ось я пальцями підтягнув, і вони вже стирчать. Вам навіть силікону не потрібно. Купите в аптеці "Крем доктора Захаржевського". Мастити щовечора. Будуть пружні, як у дівчинки. Якщо захочете, щоб іще щось у вас було, як у дівчинки, теж мастіть. Вони хіхікають. Відтак я починаю стелитися. Вони виходять. За хвильку я вже вимикаю екран і засинаю. Крізь сон чую, як вони обережно стеляться і перешіптуються, щоб не дай Боже не потривожити сон доктора Захаржевського. Вранці, попиваючи чай з укусною "пічоночною" ковбасою, отримую скромний подаруночок: "Це вам, доктор" – набір косметики, розповсюдженням якої вони займаються в надії стати мільйонерами.

Не стануть. Поки на світі є такі, як я.

Автор: Юрій Винничук