Галицький сепаратизм. Розкол на "ватників" і "вишиватників".

Продовження статті:

"Підбурювачі. Збручанський сепаратистський блюз".

Однак спочатку - приклади. Далеко вглиб сайту в пошуках оних прикладів забиратися не довелося - все цитовані нижче опуси з'явилися тут протягом останнього місяця. І для початку - мій улюблений івано-франківський письменник Тарас Прохасько. Текст називається « Донбаська січ ».

«Підліткові-татові, Який БУВ здібнім и комунікабельнім, Почаїв подобатіся хлоп'яче життя у Чіті. Дещо кримінальне, дуже небезпечна, но вільне, воно чімось нагадувало полюблені у дітінстві Книжкові історії про козаків. У шкірному разі там такоже ідеалом булу воля, яка протиставляє Панська гнітові и всілякім Державним порядкам та організаціям. Там такоже були відважні и щирі хлопці, Які зневажалі и панівній Суспільний лад, и всех переляканіх, Які дбало только про миску каші и дисциплінованість упокорення », - ділиться Тарас спогадами батька, в дитячому віці потрапив у сибірське заслання.

«Повернувшись на Галичину, тату разом З радістю відчував дивне ностальгію. Життя у Карпатська містечку відавалося Йому сумними. Треба Було ходити до школи, буті послушним, всі - даже его ровесники - У кожен вільний момент працювать на містах и сіножатях. Всі боялися міліціонера и Ніхто даже НЕ здогадувався, что на світі існує бандітській шик - у інтонаціях, у афорістічності вісловлювань, у манерах рухів, у ході, у одязі, у погляді ».

Січ на Дінці

Старшому Прохасько вдалося реадаптіроваться на малій батьківщині і виростити з синів добропорядних галицьких інтелігентів.

Але його досвід не пропав даром:

«Цю татов невибагливий Історію я Згадую тепер, коли хочу зрозуміті ДОНБАСЬКОМУ. Може, моя версия є Надто Літературною, но травню таке враження, что Донбас - це сучасне втілення колішньої Січі. Того українського феномену, Який, з одного боці, ставши Чомусь Головня міфом Нашої героїкі, а з Іншого - всегда унеможлівлював Всілякі державніцькі намірі и СПРОБА європеїзації.

Буваючі на Донбасі, я зауважів, что даже вулицями своих міст більшість тамтешніх чоловіків ходять так, як запорожці Їхали на своих конях, вступаючі в українські Містечка. Щось очень Глибоке козацьке там Дійсно прісутнє. Якась інакша етика и естетика Волі-свободи. Не кажучи Вже про очень матеріальні РЕЧІ - селекційованій століттямі генотип Паливода, бунтарів, втікачів, авантурніків, Нероба, рубак, схизматиків, відчайдухів, гедоністів, босяків, колонізаторів, упертюхів, отаманів, найманців. Козаків ».

Якщо хтось подумав, що прихильник відділення навіть не Донбасу від України, а всієї України - від Галичини, письменник переглянув своє ставлення до нашого краю і захопився волелюбністю його мешканців - той допускає важку помилку. Це в уявленні пересічного українця (галицького - в тому числі) запорізький козак - народний герой і захисник. Але рафінований галицький інтелігент думає не так.

Свого часу міщанський Львів відмовився відкрити міську браму козакам Богдана Хмельницького саме з тієї причини, про яку пише Прохасько: вони босяки, авантюристи і головорізи. Цю спадковість він і вбачає в нас нинішніх, цю паралель він намагається закріпити у свідомості своїх земляків. І робить цілком прозоре висновок зі свого етнографічного екскурсу:

«Можна пріпустіті, что русский державність знову стала жертвою свого найгеройськішого міфу. А гречкосіям и реєстровім доводитися мучівно вібіраті между ідеаламі свободи як усвідомленої необхідності и небезпечної та безглуздої козацької волі ».

Ось і спробуйте посперечатися з такою непідробно інфантильною логікою бородатого українського класика. Хіба що, піднявшись на його літературні висоти, видати пронизливої глибини роман (можна - біографічний) про реальне життя донецьких ... Гм! - Січовиків. Чи він вже безнадійно запізнився?

Адепт холодильника

Потішив опус Ілька Лемка «Пролетарі - патріоти холодильника ».

«Небезпека зрадніцького пролетаріату вісить над Україною сьогодні, як Ніколи, и того безперечно цікаво буде простежіті, як течение останньої чверті століття цею пролетаріат незмінно надававши предпочтение сітому Шлункові перед ідеаламі патріотізму», - лякає свого читача Ілько Лемка (в миру - Ілля Васильович Семенов, по виду - типовий приазовский грек, правда, що народився у Львові).

Осередок зрадницьки налаштованого пролетаріату, на думку колишнього чиновника Львівської міськради, знаходиться, зрозуміло, в Донбасі, а тому ...

Власне, висновок, до якого приходить Ілля Васильович, деякий шанс Донбасу все ж дає. Раз справа в ситому череві - отже, повернути любов пролетаріату до України можна буде піднявши норми постачання для регіону на рівень, що перевищує такий для Росії. Всього-то навсього. Ну, думаю, за цим справа не стане. Сама Росія нам і допоможе, опустивши власних обивателів туди, де вони перебували чи не всю радянську історію.

Повторюся: я тут ні з ким не полемізую - просто уявляю погляди наших галичанських братів.

Слово професора

Я навіть з професором Олександром Мотилем не сперечаюся («Ще раз про автономію Донбасу», http://zbruc.eu/node/37734 ).

На сайті оприлюднена ціла підбірка його статей, в яких він із завидною регулярністю закликає до відсікання бунташного Донбасу, запевняючи, що від цієї операції Україні стане набагато легше справлятися зі своїми проблемами - економічними, політичними, етносоціальними.

Строго кажучи, важко зрозуміти, навіщо мешканець Нового Світу цілий рік з такою наполегливістю довбає і довбає в одну точку: «Дайте Донбасу незалежність! Дайте Донбасу ... ».

Крім того, що такий подарунок Захарченко та теслярські буде відкритим порушенням Конституції України (тобто кримінальним злочином), він просто розв'яже руки Кремлю - і вже ніхто не зможе в нього запитати: а що це ви, товариші, підігнали до Донецька свіжу батарею «Торнадо»? Кому яке діло, кого або що впустила на свою суверенну територію суверенна «республіка».

А якщо «республіка» захоче постріляти по суміжних українськими містами та селами - Кремль зловтішно умиє руки ... Загалом, професор, ви нісенітниця поре. Але це я так, про себе ...

І зовсім вже розчулив Юрій Винничук.

Його інвектива цінна тим, що він, взагалі-то, веде чисто філологічну дискусію про «Провінційність журналістики». Видать, сильно його дістали повітові київські борзописці, раз він, несподівано, бути може, для самого себе, раптом випалив:

«А найбільше дратує та цукеркова, та ненавісна Австрія. Альо вон такою булу - цукерково-прецльово-струдльова, и ми ее любили, и любимо, а ви, ті, хто ненавидять, ПАНАЄХАВШІЄ.

Вам заздрісно, что коли Ваші предки задіхаліся у смердючій твані Расєї, західні українці диха вільно, промовляв у Відні в парламенте и малі сотні періодичних видань? За всю незалежність у всій Україні Не виходить и не виходе Стільки літературних журналів українською мовою, скільки за Австрии »!

Знову таки - не сперечаюся. Сперечатися нема про що, але ...

«Привіт від Діми»

Не знаю, чи стояв у цей момент перед поглядом письменника Дмитро Табачник, але він мало не слово в слово повторив все те, що колись екс-міністр освіти говорив про самих галичан.

Що галичани - «це лакеї, ледве навчилися мити руки, які практично не мають нічого спільного з народом Великої України ні в ментальному, ні в конфесійному, ні в лінгвістичному, ні в політичному плані». І що в той час, як ці селюки вважали за щастя влаштуватися конюхом або двірником у Відні, українці в Петербурзі займали пости канцлерів (як Безбородько) або водили в бій армії у званні фельдмаршалів (Гудович і Паскевич).

Чи не правда, дзеркальні брати-близнюки?

Або ось ще з Табачника («галичанських« хрестоносці »проти України»): «Багатовіковий людиноненависницький експеримент, проведений Польщею, Австро-Угорщиною, Третім рейхом по перетворенню Галичини в антиросійський, антиправославний і в кінцевому рахунку антиукраїнський плацдарм, вдався».

Якщо прибрати емоційні оцінки автора («людиноненависницький експеримент», «Третій рейх») - виходить, він, за великим рахунком виявився прав. Перебування у складі вищезазначених держав зробило галичан особливим народом?

В одному Табачник помилився - коли запевняв, ніби «антиросійських і антиукраїнськість ідеології, нав'язаної Галичині ззовні, за допомогою вирощеної« п'ятої колони », становить основу для подальшого наступу і її перенесення на Велику Україну».

Ось цього наступу якраз і немає. Є відчайдушна спроба - повторюся, що не Галичини, як такої, а вузького кола її інтелектуалів, відгородитися від решти України віртуальними «блокпостами» і «укріпрайон» на Збручі і відсидітися у своєму затишному маленькому світі, який вони по нерозгаданої мною причини вважають істинно європейським.

Зрозуміло, були і там свої пасіонарії, продвигавшие всеукраїнський політичний проект, але вони, з часом, осіли в Києві, інтегрувалися в загальнополітичну еліту і про повернення «додому» не думають. Їм там нудно. Ну, а ті, хто залишився ...

Ті, хто залишився, пишу для «Збруча» (та інших подібних мас-медіа) свої розумні і нудні творіння. З якими тому не вийде сперечатися з тієї простої причини, що апелюють вони не до нас, і навіть не до офіційного Києва - а здебільшого до своїх однодумців в таємній надії, що їх там почують і притиснуть до люблячої грудей - до бабусі Європи. Просто вони вже втомилися сподіватися, що увіллються в європейську сім'ю разом з усією Великою Україною, і намагаються зробити це по частинах.

Частина 3. Наслідки вживання горілки за Збручем та на Закарпатті або Кримінально-маргінальне єдність України від Луганська до Чопа

На свій улюблений з деяких пір сайт «Zbru» я і без того заглядав регулярно, а після подій 11 липня в Мукачеві взагалі почав робити це по кілька разів на день. Сподіваючись, що його автори хоч якось отрефлексіруют стрілянину в «географічному центрі Європи». Вже майже місяць пройшов з тих пір - а галицькі інтелектуали мовчок. Хоча повинні вже прозвучати заклики про шкоду перебування дикого Закарпаття у складі України. Адже навіть в Донбасі до стрілянини на вулицях дійшло тільки через три місяці після початку заворушень. А тут ...

Найбільші в Україні європейці

Тобто, якщо бути точним, «Збруч» про Мукачево за перші два тижні згадав - але в розділі новин («Депеші») і потім в огляді подій за тиждень. Це все. Погодьтеся, досить дивну байдужість володарів думок. Закарпаття - це ж зовсім поруч; тамтешня спалах насильства може перекинутися через карпатські перевали в найкоротші терміни. Треба хоча б теоретично бути готовим до подібного розвитку подій. А вони мовчать. І я, здається, розумію їхнє мовчання. Адже закарпатців НЕ дорікнеш тим, що вони не жили під «цукерково-прецльово-струдльовою» Австрією (вираз Юрія Винничука, почерпнуте на тому ж «Збручі»). Жили, причому істотно довше, ніж львів'яни або обивателі Станіслава.

Якщо Галичина відійшла до імперії Габсбургів з 1772-го, то австрійський генерал (судячи з прізвища, італійського походження) Антоніо Караффа взяв Мукачівський замок Паланок ще в січні 1688, завершивши тим завоювання Угорщини, до складу якої входило тоді Закарпаття. Я це пишу не для того, щоб продемонструвати свою ерудицію (хоча і для цього теж). Просто Паланок я відвідав у 2010-му, і мене тоді прикро вразила кількість пам'ятних знаків з нагадуванням саме про угорську приналежність замку - при майже суцільний відсутності згадок про роль русинів.

Що стосується Караффи, то про нього я дізнався з таблички поруч зі скульптурою Ілони Зріні, яка і здавала йому замок. Зате інформації, скажімо, про Федора Корятовича, який, власне, підняв на цьому пагорбі перші кам'яні споруди, не зустрів. Може, з тих пір щось змінилося? ...

А дійсно - що взагалі думають про своїх західних сусідів галичани? Як вони оцінюють волиняк - знаю з цілої купи галичанських анекдотів, проте переказувати їх тут не буду. Що стосується закарпатців, то тільки раз попалися на очі роздуми Тараса Прохаська. Здається, вони були надруковані в «Галицькому кореспонденті», проте пошук на сайті газети сьогодні нічого не дав. Тому - тезисно. На думку Прохасько, закарпатці відрізняються від його земляків певної лагідністю, і головною причиною цього є різна кухня. Точніше - культура вживання в застіллях спиртних напоїв.

Закарпатті, захищене від холодних вітрів гірськими хребтами, культивує на своїх землях виноградарство і, відповідно, виноробство, - вважає письменник-франківчанин. А по цей бік Карпат п'ють горілку. Перші сто грамів 40-градусного (або більше) пиття роблять чоловіків замкнутими і суворими. А щоб сп'яніти від природного вина, його треба пити багато, перемежовуючи глотки легкою закускою і приємною бесідою. Звідси - душевна відкритість і всі інші.

Я йому майже повірили, а потім знайшлися люди, які довели мені протилежне. Як від львівський філософ Тарас Возняк:

- Взагалі такий поділ є, але воно стосується Європи. Є Європа, яка п'є вино, і є Європа, яка п'є важкі напої. Закарпатті мало належати до південних регіонах по такому розподілу, але насправді там є паленка, яка має 60 градусів. Сливовиця, яка б'є зовсім не менш, ніж горілка з буряка. У цьому сенсі Україна - дуже унітарна держава, водковипівающая і саломзакусивающая. Таке нашу єдність неможливо подолати будь-якими штучними конструкціями. У цій області наша єдність стовідсоткове. Що, власне, і показали події в Мукачевому 11 липня.

І ще ... так, до слова: радянська влада прийшла в Закарпатті на п'ять років пізніше, ніж до Львова.

Надлюдська сила бандерівців

Справедливості заради слід сказати, що про Донбас інтелектуали «Збруча» в згаданий проміжок часу теж не згадали жодного разу.

Правда, боковим зором я побачив слів «Новоросія» у публікації Івана Юзич, але коли відкрив її - побачив свою помилку. Він згадував про «Нової Росії» часів появи в Москві першого «Макдональдса». Поруч сайт люб'язно виставив колонку з попередніми творами даного автора, і вже в ній саднув в очі його ж «Донецький питання» (http://zbruc.eu/node/22426).

У ЮЗИЧ, мабуть, вроджена потреба розчаровуватися. Зачарованого нетутешнім комфортом їдальні нового (на той момент) типу, його-то понесло туди, де юні співробітники закладу перекурюю. І - о жах! - Хлопці і дівчата, які тільки що йому привітно посміхалися, наодинці з собою спілкувалися «добірним матом» і «жбурляли» недопалки собі під ноги. До чого це він? А до того, що нова київська поліція стоїть напоготові, щоб викинути в його присутності щось подібне. Тоді, мабуть, пан Іван знову поверне собі душевну рівновагу.

Але це квіточки порівняно з жахом, пережитим тонкошкірого галичанином тридцять років тому. З солідним гаком. Історія, їм переказана, несподівано опинилася мені дуже близька.

Молодий лейтенант-«двухгодічніков» за часів андроповщина потрапляє на перепідготовку, оскільки, як жартували в радянській армії, «Хто вивчав« Шилку », той служить на« Стріла », а хто« Стрілу »- на« Шилко ». І на тих курсах він зустрічає Серьогу з Донецька: «Міцно збитий, ясноокий, з непокірними кучерями ... Він прекрасно розповідав анекдоти. Знав масу забавних історій з шахтарського побуту ». І відносини галичанина з представником Донбасу склалися дружні:" Ми разом сачкували із занять. Ночами відчайдушно розписували "кулю" ».

Тут повинен сказати, що з тим «Серьогою» ми майже напевно є однокашниками. На військовій кафедрі в нашому з ним ВУЗі вивчали саме «Стрілу» і ЗСУ-23-4 (зенітну самохідну установку) «Шилка», причому інститут я закінчив у 1982-му, і якби не служба в Радянській армії ще до вступу, мене б цілком могли закликати де в цей проміжок часу.

Але повернемося до нашого публіцисту. Закономірне розчарування його спіткало, коли настала пора роз'їжджатися по гарнізонах:

«Тоді раптом Серьога, озирнувшись по сторонах, запитав:

- Слухай, Іване, от ти з Западенщина. Поясни мені. Бандерівці, коли ловили вагітну жінку, то заганяли їй руку в промежину і виривали плід. А я давно думаю: адже матка - це мішок з дуже жорстких м'язів, правильно? Як можна голою рукою її розірвати? Бандерівці володіли надлюдською силою? Вони знали особливий спосіб? Або ще як? Просвіти, будь ласка!

Я був ошелешений. Намагався переконати, що це якась нісенітниця. Але Серьога не відступав:

- Ні, ти мене НЕ Сбивай. Про це ВСЕ знають! »

А ось це вже абсолютна брехня.

Що знають ВСЕ?

Звичайно, я не можу стверджувати, що подібного діалогу насправді не було. «Серьога», як його описав Юзич, очевидно був непоганий психолог, і підмітив певні риси товариша, просто міг його, як тепер кажуть, «потролліть» наостанок. Але всерйоз стверджувати, ніби ВСЕ знали про звичку воїнів УПА описаним способом піддавати тортурам вагітних жінок - такого бути не могло. Бо я такого не знав. Хоча все життя прожив у Донбасі. Мої друзі теж не чули.

Господа інтелектуали, напевно, удівятся але спілкуватися з реальними учасниками визвольної боротьби у жителів Донбасу тих років було, може, не менше можливостей, ніж у галичан. Тому що після закриття таборів засланим із Західної України селитися дозволялося не далі за західних адміністративних кордонів Донбасу. І вони селилися в такій кількості, що, наприклад, коли з катакомб вийшла УГКЦ, в моєму рідному селищі вистачило прихожан, щоб побудувати собі храм. Невеликий - але і селище всього на 7000 жителів, і навколо одні села. І ні в кого з місцевих це не викликало ніяких заперечень.

Я навіть більше сажу: тодішні газети ЦЬОГО не писали! Принаймні в 70-ті - 80-ті роки. Мабуть, ми маємо справу з аберацією зору у пана ЮЗИЧ. Звичайно, в пізньому «совку» імітувалась боротьба з «буржуазним українським націоналізмом», але без належного запалу. Справжня пропагандистська війна проти «бендер» розгорнулася на східних територіях тільки після того, як олігархат почав усвідомлювати можливість свого програшу на парламентських виборах у 2002-му, а далі - по висхідній.

До цього ми й не чули «версій» про те, що єврейські погрому у Львові в 41-му творили підлеглі Романа Шухевича, і розстріли в Бабиному Яру проводили вони, і палили білоруську Хатинь ... Особливо напружено в цих інсинуаціях вправлялися якраз луганські «комсомольці» в братерському союзі з Костею Затуліним. Разів п'ять бачив останнього на т.зв. «Антифашистських форумах», які, за рахунок обласного бюджету, регулярно влаштовував голова облради Валерій Голенко . Це вже не кажучи про всілякі фотовиставки, де за військові злочини українських націоналістів видавали фотографії, що ілюструють наслідки психічних розладів.

Ось у цей період (і досі), дійсно, від «дамбасян» можна було почути будь-яку ахінею про «бандерівців». Але й тоді це був досить незначний відсоток населення краю. І ще цікавий психологічний момент: про це полум'яні агітатори інтер-нацизму кричали ПУБЛІЧНО і безперервно. Зразок російського телебачення в останні півтора року. А наш Серьога приклепується до одного в останній день із декількох місяців, судячи з цього «озирнувшись по сторонах» - один на один з приятелем.

І ось сьогодні патентований галицький інтелектуал вважає потрібним донести до своїх однодумців зміст тієї, майже інтимної, бесіди - яку принаймні один зі співрозмовників вважав зайвим для чужих вух. Навіщо? А щоб зробити ось такий висновок:

« Зараз у всіх на вустах проблема Донбасу. Хтось каже: з ними треба розмовляти. Мабуть, він знає, як. Я ж - схопив шилом патоку ».

Цікавий, однак, спосіб у наших братів по розуму на Заході спілкуватися зі «східняками». За допомогою шила. Як у них вийде діалог з колишніми австрійсько-підданими по той бік Карпат? Та й з усією іншою різноманітною України?

Олексій РОЗУМНИЙ, для ОстроВа