Після рішень ЦВК за суботу–неділю можна вважати, що парламентські вибори в Україні завершилися. Принаймні та їх фаза, що відбулася у 2012 році. Відповідно до рішення більшості членів Центрвиборчкому, які діють у руслі партії влади та уряду, «ложка дьогтю не може зіпсувати бочку меду», тобто «незначні» помарки і фальсифікації — переважно на користь кількох кандидатів–мажоритарників — не дають підстав вважати ці вибори брудними, нечесними й нелегітимними.

Але в опозиції, у середовищі спостерігачів від громадських організацій та з–за кордону вважають: як не можна бути «трошки вагітним», так не можна вважати чесними вибори, на яких украдено перемогу в кандидатів принаймні в 10—13 округах. А способів фальсифікації, що вплинули на результати волевиявлення громадян тією чи іншою мірою, виявлено взагалі безліч. За застосування більшості з них у нормальних, демократичних країнах зловмисники, відповідно до законодавства, мали б бути притягнуті до кримінальної відповідальності. У нас же замовники фальсифікацій проходять у парламент, виконавці — отримують щедру винагороду, а спостерігачів у багатьох випадках виганяли з дільниць.

Якими були способи фальшування на цих виборах — спробувала узагальнити «УМ», звернувшись до даних моніторингу громадської мережі «Опора», Комітету виборців України, незалежних експертів та деяких політичних партій.

Найбільше про технологію «карусель» у день виборів сповіщали з Донеччини, зі «спальних» районів Києва, міст Боярка та Ірпінь Києво–Святошинського округу. Виборцям пропонувалося за грошову винагороду віддати голоси за якусь із партій та котрогось із кандидатів, надати докази такого голосування, зафіксувавши свій бюлетень після заповнення, або вкинути вже заповнений бюлетень.

Типові ознаки «каруселі»: скупчення біля дільниці людей, які постійно передають один одному папери (бюлетені) чи теки з паперами, рахують гроші. Під час найбільших проявів «каруселі» йдеться про підвезення продажних виборців на автобусах.

Суть цієї технології — винесення виборцями чистих бюлетенів за межі дільниці в обмін на «правильно заповнені» й отримання за це платні. Такі випадки зафіксовано опозицією в більшості округів Києва. Хоча багатьох учасників «ручайка» спостерігачі віддавали в руки міліції, та не реагувала на злочинний прояв підтасовки ви­борів.

За цією технологію найчастіше відбувається неособисте голосування виборців або голосування на чужих дільницях чи навіть округах, що заборонено законом.

Так, виборці Івано–Франківської області та деяких інших регіонів повідомляли «Опорі» про те, що особи, котрі представлялися членами ДВК, ходили по домівках виборців і просили віддати запрошення на голосування тих членів сім’ї, які перебувають за кордоном. Далі складається список з осіб, які стовідсотково не братимуть участі у голосуванні, — замість них «свої люди» мають проголосувати «так, як треба». У день виборів цим «своїм людям» мають безперешкодно видати бюлетені ті члени ДВК, які мають специфічні візуальні ознаки — светр певного кольору, хустинку, брошку чи щось подібне, за чим їх можна розпізнати. Відповідно до цього може створюватися й група «лівих» виборців із домовленими аксесуарами. Спостерігачі не можуть зафіксувати факт голосування на дільниці сторонніх людей, бо зовні все відбувається так, ніби це мешканці саме цього району.

А в селищі Бужанка Іваничівського району Волинської області головою виборчої комісії № 070161 було призначено сліпу людину (інвалід першої групи по зору).

Члени ДВК, відповідальні за проведення голосування за межами приміщення для голосування (тобто «на дому») і виїжджають із переносною виборчою скринькою до хворих виборців, насправді до них не їдуть, натомість заповнюють бюлетені та вкидають їх у ці скриньки на власний смак. Досить поширена практика в тих регіонах, де члени виїзної групи ДВК заангажовані однією політичною силою. Технологія дуже дієва, адже цього разу майже 5% виборців зголосилися голосувати «на дому» — за новим законом відповідні списки легко формувалися на підставі фіктивних заяв із липовими «лікарняними».

Прийшовши на дільницю, дехто з виборців був здивований, що розминувся зі скринькою для голосування — вона начебто виїхала до нього до дому, але там її ніхто так і не побачив. «Жодних розслідувань щодо підробки «лікарняних» заяв з боку виборців не було, — зауважує Ольга Айвазовська з мережі «Опора».

У списку виборців завжди є особи, які традиційно не беруть участі в голосуванні. Цим користуються деякі нечесні члени комісії. Вони видають бюлетені своїм співучасникам, і ті по декілька разів підходять та отримують бюлетені за «мертвих душ». Таке порушення досить легко виявити, якщо порівнювати прізвище виборця у паспорті і прізвище, навпроти якого виборець ставить підпис про отримання бюлетеня. Але далеко не завжди у складі ДВК є пильна непідкупна людина, яка б просигналізувала про злочинну змову своїх колег. Власне, у багатьох випадках ДВК й формувалися із квот «технічних» партій на кшталт «Союзу анархістів», Морської чи «Братства», аби в них був консенсус щодо фальсифікацій. Так, динаміка голосування на багатьох дільницях Донбасу надвечір 28 жовтня показала, що було використано бюлетені тих людей, які зовсім не збиралися йти на вибори.

На дільниці №121071 у 25–му окрузі Дніпропетровська пачку бюлетенів в урну вкинула сама член ДВК, про що свідчить відео з офіційної камери спостереження. Власне, це чи не єдиний випадок, коли ініційовані Партією регіонів веб–камери на дільницях виконали свою місію щодо забезпечення «прозорості» ­виборів.

Також на всій території України реєструвалися випадки внесення до списків виборців тих осіб, які ніколи не проживали за певними адресами. Так, аналізуючи списки, активісти руху «Спільна справа» виявили в одній із квартир на вулиці Політехнічній, 46/1 у Києві аж 37 зареєстрованих виборців.

Масові проблеми були на виборчих дільницях, що розташовувались у медичних закладах. На пацієнтів чинився тиск, створювались різноманітні перешкоди для їх волевиявлення, наприклад, до комісії привозили менше бюлетенів, ніж було зареєстровано виборців (як у Вінницькому обласному тубдиспансері). На багатьох лікарняних дільницях результати голосування різко відрізняються від загальної картини по округу — звісно, на користь провладного кандидата чи партії.

За даними активістів проекту «Майдан–Моніторинг», представники виборчих комісій підписували порожні бюлетені до закінчення голосування; люди після голосування підходили до намету, де отримували продукти.

Сім дільниць у Київському районі Одеси мусили тимчасово припинити роботу через знайдені в кабінках ручки зі зникаючим чорнилом. В опозиції кажуть, що до моменту виявлення ручок на цих дільницях встигли проголосувати щонайменше 10% ­виборців.

Водночас ще в кількох округах ішлося про порожні бюлетені із притиском–значком на місці певної партії чи кандидата — там чорнило теж вочевидь зникало. В деяких випадках, очевидно, такий бюлетень можна встигнути позначити на користь іншого кандидата.

Довгий ніготь зі спеціальною насадкою, що пише, або перстень із такими самими графічними властивостями, — ось поширений у багатьох регіонах спосіб для впливу на бюлетені заангажованими членами ДВК. Здебільшого йдеться про псування бюлетенів — коли член дільничної комісії бере його до рук (під час підрахунку або перерахунку) і непомітно для спостерігачів ставить позначку навпроти будь–якого іншого кандидата чи партії. А якщо в бюлетені позначки стоять біля двох кандидатів — він за законом недійсний.

Іноді заангажовані зловмисники навіть не заморочувалися з нігтями–каблучками, а просто псували ручкою (чи навіть рвали!) бюлетені в той час, коли цього не бачили спостерігачі. До такої технології неодноразово вдавалися провладні мажоритарники у найбільш «гарячих» округах.

З огляду на свою політичну заангажованість, ЦВК не підтримала постанову про неможливість встановлення результатів виборів у 14–му окрузі, де провладний кандидат Жеребнюк обігнав БЮТівця Мельничука вже після підрахунку 100% бюлетенів. Хоча член Центрвиборчкому Юлія Швець сигналізувала: зіпсовано аж 2301 бюлетень, насправді відданий за кандидата від «Батьківщини» Івана Мельничука. За результатами перерахунку по дільницях було класифіковано як зіпсовані від 12 до 24% (!) бюлетенів. Хіба це не ознака фальсифікації? Але грошовитий ставленик ПР Віктор Жеребнюк уже має депутатську недоторканність. І це — лише один приклад виборчої сваволі «Регіонів» за цією технологією.

Утім найбільш кричущі фальсифікації відбувалися не в день голосування, а під час підрахунку голосів за мажоритарників. «Гарячі точки» утворилися там, де опозиційні кандидати несподівано випередили ставлеників влади.

«В ОВК приймаються всі протоколи, за якими виграє Олесь Довгий. Інші протоколи відправляють на доопрацювання. А на доопрацюванні з ними щось відбувається. Просто на сходах окружкому виймають бюлетені, а на сайті ЦВК створюється тенденція, що перемагає Довгий», — бив на сполох Віктор Чумак, кандидат від «УДАРу» в окрузі 214. У деяких округах — зокрема у Губського на Черкащині, у Пилипишина — штучні черги, за затягування в ОВК таки призвели до того, що справжніх переможців — опозиціонерів — відправили на перевибори.

На більшості «проблемних» мажоритарних округів кількість неврахованих, зокрема зіпсованих, бюлетенів є більшою, ніж розрив між основними претендентами.

На ОВК №94 iз центром в Обухові провладна Тетяна Засуха пішла в лобову атаку — через суд, і той визнав недійсним голосування по 27 дільницях, на яких переміг БЮТівець Віктор Романюк. Викреслення 32 737 голосів дало перемогу «регіоналці». І на якій підставі? Заангажований суд визнав, ніби на відповідні ДВК справді не допустили спостерігачів від Партії регіонів (а про таку дискримінацію постфактум заявили підставні люди). І це — про дільничні комісії. Із самого початку створені з перевагою симпатиків ПР?

Схожу «судову» схему, але із фіктивними свідченнями про нібито неправильне транспортування урн, застосували й на окрузі 194, відібравши перемогу в БЮТівця Миколи Булатецького. А він насправді обіграв людину олігарха Фірташа Валентину Жуковську аж на 12 тисяч голосів!

На ОВК 11, де перемогу віддали провладному Олександру Домбровському, не врахували понад 6 тисяч бюлетенів, 3050 з яких були зіпсовані.

Понад 5,5 тисячі бюлетенів зіпсовано на ОВК 182 у Херсоні, де різниця між висуванцем ПР Володимиром Сальдо та представником «Батьківщини» Олексієм Урсуленком становить лише 934 голоси.

На ОВК 71, де переміг брат Віктора Балоги Павло, не враховано 4526 голосів, голосування на одній дільниці визнано недійсним. Різниця між Балогою та його опонентом «регіоналом» Степаном Деркачем — 217 голосів.

На ОВК 223 у Києві загалом не враховано 4348 бюлетенів, а різниця між Пилипишиним та «свободівцем» Левченком становить 442 голоси.

В ОВК 90 у Білій Церкві, де переміг провладний Віталій Чудновський, зіпсовано 2028 бюлетенів — при тому, що відрив Чудновського від «свободівця» Олександра Марченка усього 322 голоси.

На скандальному 132–му окрузі у Первомайську кількість неврахованих бюлетенів — 2245, і це при тому, що різниця між результатами представника влади і опозиції — 232 голоси.

За два дні до виборів мережа «Опора» поширила аудіозапис, підпільно зроблений під час навчання членів ДВК від Партії регіонів на Волині. «Майстер–клас» відбувався у селищі Турійськ. Інструктор із «Регіонів» Олег Володимирович та депутат Волинської облради від ПР, начальник управління внутрішньої політики та зв’язків із громадськістю Волинської ОДА Андрій Мельник навчали поведінці під час підрахунку: «Берете ви­борчий бюлетень. Дивитесь: номер двадцять. Поклали в стопочку Партії регіонів. Знову берете бюлетень: номер двадцять. Кладете в стопочку Партії регіонів. Третій бюлетень — номер двадцять. В Партію регіонів. Четвертий бюлетень: номер дев’ятнадцять. Поклали його в стопочку за номер двадцять. Може людина фізично помилитися? Може! Закон не передбачає відповідальності. За технічну помилку ніхто ніякої відповідальності не несе».

І про ймовірне викриття за такими заняттями: «Якщо спостерігач чи навіть народний депутат, який до вас приїде, починає качати свої права і погрожувати вам якоюсь відповідальністю — ви можете більшістю ухвалити рішення про видалення з залу цієї особи, бо вона заважає вам працювати. Більшість проголосувала — і правоохоронець має цю особу вивести. Нам задають питання: а якщо правоохоронець не захоче? Дзвоните Юрію Максимовичу (керівник районної організації ПР), він дзвонить Олександру Башкаленку (голова обласної організації ПР, перший заступник голови Волинської ОДА) — і за дві хвилини правоохоронець буде виконувати рішення».

Як сигналізували опозиційні сили, в деяких округах для фальсифікації було достатньо мати свою людину на чолі ДВК та за комп’ютером, який передавав дані у Центрвиборчком. Так, за допомогою «Беркута» було вилучено бюлетені та внесено оновлені дані на сервер на користь «регіонала» у Первомайську. Так само комп’ютерники допомогли із циферками й Губському на Черкащині.

http://umoloda.kiev.ua/number/2175/180/77460/

Останнім часом власне про них, геніїв, багато писано і говорено. Але щоб осягнути величину трагедії 3 листопада 1937 року, потрібно уважно придивитися до кожного із цих загиблих. Кожен із них мав непересічний талант, і саме цей талант привів їх зрештою до холодної піщаної ями в пісках урочища Сандармох. Їх вбивали не тому, що вони протестували проти радянської влади — більшість із них цього не робила. Їх вбивали не тому, що вони могли очолити Радянський Союз, компартію чи українську республіку. Вони мали інший дар — вони працювали і творили для України. Вони підносили український дух, через них українці почувалися гордими за свою націю, а чужинці дивувалися культурними надбаннями незнаної досі країни. Якби вони жили, Україна була б не меншою знахідкою для світу, ніж колись Єгипет зі своїми єрогліфами і пірамідами…

Варто, зокрема, прочитати або й освіжити в пам’яті такі публікації на сайті радіо «Свобода»:

• Валер’ян Поліщук. Убитий у Сандармосі за… комуністичні переконання
• Визнаний винним у любові до батьківщини
• Геннадій Садовський. Отаман Соловків
• Куліш і Курбас: спільна творчість і смерть
• «Мій дід був одержимий роботою для України» – Лариса Крушельницька
• Курбас: комунізм несумісний з природою людини
• Атаманюк-Яблуненко передбачив свою долю

Серед загиблих 3 листопада — і колишній пластун зі Львова Олександр Бадан, про якого ми писали рік тому.

Зараз хочемо сказати декілька слів про тих, які менш відомі — можливо, заховалися в тіні геніїв…

Отож, слово в’язневі СЛОНу, який чудом залишився живим (не потрапив до розстрільних списків) — Семенові Підгайному. Його книги «Українська інтелігенція на Соловках» і «Недостріляні» — надзвичайно правдива і надзвичайно моторошна розповідь про соловецьку трагедію. Ці книги мають бути у кожній українській родині.

Щоб усі пам’ятали і не сміли більше віддавати під кулі чужих катів наших найкращих синів і дочок.

Степан ЗАПОРОВАНИЙ
Степан Запорований був кремезним, присадкуватим селюком. Він був представником молодшого покоління, що лише чуло і в дитинстві пережило дні наших визвольних змагань. Молодий, активний, культурний український агроном, він, звісно, не міг пройти не поміченим ГПУ, — і на початку 1932 року його обвинувачують в участі у військовій організації.

Дістає п’ять років і потрапляє — спочатку до Казахстану, а потім на Соловки.

Було приємно бачити, шо, вже коли відгреміли громи нашої революції, виріс такий Запорований, а поруч тисячі таких самих. Наполегливий, витриманий, прямолінійний, він трохи суворий і нетерплячий, але упертий і діловий, як той наш український селянин-хазяїн. Тільки тоді, коли не на людях, не при ділі, тільки тоді він візьме свій зошит, щоб близькому приятелеві показати рядки, в яких вилилась його особиста трагедія, про яку намагався мовчати.

Як будете старі і над пригаслим жаром,
У надвечірній час згадаєте мене, —
То шкода стане вам, край огнища смутного,
Що мій сердечний пал зневажили колись, —
читав він із зошита.

Сидів похмурий і зосереджений. Раптом схоплювався, швиденько хапав зошит і писав. А часом підходив до колег, цікавився, розпитував, разом з усіма думав уголос про українські справи, і тоді забував про власні жалі та болі й дивився туди, далеко, за те прокляте Біле море, що замкнуло його тут, — молодого, діяльного, творчого. І знову Степан Запорований іде до свого кутка, знову хапає свій таємний зошит, щоб з вірою в перемогу записати:

Нехай від кулі ворога умру,
Солдатом невідомим у степу, —
Земля прийме хоч труп благословенний…

Спокійно, повний віри в майбутнє, в себе і в силу своєї нації, Степан Запорований, кинувши погляд, сповнений зневаги й презирства, красивим почерком підписує повідомлення УРЧ про продовження терміну ув’язнення ще на п’ять років.

Володимир БЕНЕДИК
Це був молодий народний учитель, — невеличкого зросту, щуплий, з чорними, як вугіль, очима, з обличчям блідим і втомленим.

Лише тоді, коли навколо себе цей звичайний сільський учитель бачив товариство і як заходила мова про Україну, — його очі горіли і він говорив так, що, справді, йняли йому віри, що він стояв на чолі величезного селянського повстання 1930 року, яке від Кам’янця-Подільського поширилося до Вінниці й Києва.

Його не розстріляли тільки тому, що саме ГПУ здивувалося, як міг вирости, по суті, за совєтських часів такий одвертий, безоглядно принциповий, прямий і чесний ворог большевизму. І ГПУ вирішило не стріляти, а надіслати його на Соловки, але з такою характеристикою, щоб він ніколи тих островів не міг покинути.

Працював на Соловках у першому сільгоспі і був центром, до якого тяглися українські парубки — учасники селянських повстань. Мав у селянських колах великий авторитет. Був за арбітра у всіх спірних справах. Тяжко хворий і змучений, ніколи не падав духом і закликав своїх товаришів вірити та боронити віру батьків, любити свою батьківщину й ніколи не складати зброї. Любив повторювати й нагадувати, що «там, де жертви, там і перемога»; бо «не було ще жадного народу, щоб собі волю здобув без боротьби і без жертв».

Академік Матвій Яворський

Історик України, «марксист», Матвій Яворський потрапив з Галичини на Наддніпрянську Україну року 1918, коли прийшла туди німецька армія. Згодом, опинившись у большевицькому оточенні, перейшов на совєтську платформу, а пізніше став навіть, так скажу, офіційним партійним істориком України. Був академіком.

Як член компартії, М. Яворський обіймає в совєтській Україні високі посади. Коли ж большевики почали нищити українську культуру, потрапив до тюрми.

1930 року, під час партійної чистки, на зборах Яворському було з документами в руках доведено, що він був офіцером австрійської армії і служив там у військовій жандармерії. На Яворському поставлено хрест. Незабаром його заарештовано і заслано на Соловки.

У Соловецькому кремлі ми зустрілись як давні знайомі, хоч у Харкові майже не знали одне одного. Яворський цікавився, що робиться серед українських істориків. Коли я йому сказав, що 1932 року не надруковано жадної наукової роботи з історії України, він сказав, що тут немає нічого дивного, бо фактичний розгром української історичної науки почався ще з осени 1929 року, після першої конференції істориків-марксистів у Москві. Він цікавився, як розцінюють його схему й погляди на різні проблеми української історії. Я відповів йому, що вже з 1931 року, на вимогу культпропу ЦК, до програм курсу історії України, де ще цей курс читалось, заведено спеціяльну тему «Яворщина». Звісно, з цією темою мучився і лектор, і його слухачі; бо починати «Яворщиною» (темою цілком історіографічною) читання курсу історії України слухачам, які не знали історії України, а тим більше української історіографії, було просто неможливо.

Під час цієї розмови я помітив, що Яворський раз у раз діставав з кишені маленькі шматочки хліба і їв. Він якось ненатурально зиркав на свої нари. Мені стало ясно. У Яворського була психоза голоду. Уся соловецька громада лікувала його. Ми приносили, що мали з їжі, і Яворський їв, а що не з’їдав, ховав у приголовку нар.
Минуло щонайменше шість місяців, поки вчений видужав. Зрозуміти це може тільки той, кому доводилося так тяжко і довго голодувати, як тяжко і довго голодував Яворський.

Здається, ніхто так одверто не виявляв своєї люті і презирства до енкаведистів і всього, що нагадувало совєти й Москву, як Яворський. Він ніколи не цікавився, як виглядає, ходив завжди неголений, у ношеному роками «бушлаті» та черевиках фасону «Москва — Мінськ».

Ніколи і нікого не просив, нічого не домагався, бодай тих вигод, які можливі були хоч би в умовах Соловків. Завжди працював на загальних тяжких фізичних роботах. Приходячи на працю, працював самітно, ні з ким не розмовляючи. Ніколи не цікавився нормою — працював до повного виснаження. Коли якось запитали його, чого він так заподатливо працює, він відповів: «З люті». І це була щира правда.

Пригадую, як одного разу, зважаючи на те, що Яворський систематично перевиконував норми, якийсь «воспитатель» записав його, бородатого професора, на «красную доску». Треба було бачити Матвія Івановича, коли він побачив своє ім’я на цій скрижалі «чести, доблести й геройства». Зблід, затрясся всім тілом і прожогом кинувся до тієї скрижалі та одним махом витер своє прізвище. «Хто це написав? Я вам, посіпаки, блюдолизи, напишу!» — лементував Матвій Іванович і подався до кімнати «воспитателя». Годинами сидів понуро і не говорив ні з ким ні слова. Раптом зіскакував, діставав грубий зошит і писав. Усе написане на острові стосувалося тільки проблем буття української нації. Він розробляв схему історичного процесу України, працював над загальними проблемами соціології та філософії історії. Це був давній і непримиренний ворог всього московського.

Найкращою ілюстрацією ставлення до Москви і до большевизму була його відповідь на запитання, що стояли в анкеті під час всесоюзного перепису людности Совєтського Союзу (здається, навесні 1937 року). Анкета першого перепису була досить широка. Коли Яворського запитали про його підданство, він сказав: «Можете записати китайське, малайське чи яке ви хочете, тільки не московське, не совєтське». На запитання, чи він віруючий і до якого віровизнання признається, відповів, що віруючий і визнає автокефальну церкву. На запитання про партійну належність відповів, що мав нещастя належати до найжалюгіднішої у світі комуністичної партії і вважає це за свій великий злочин.

Звичайно, після кожного такого ексцесу Яворський зникав з обрію на один-два місяці в найтемніших льохах під «Білим домом» (будинок управління і 3-ї частини Соловецького острова). Та ні голод, ні підвали, ні вправність соловецьких жилоправів не могли зломити духу людини, яка вважала себе за того, що завинив перед своєю нацією. Він щиро покутував свій гріх, підносячи голос за розп’ятий народ в оборону України.

Наближався кінець терміну ув’язнення. Яворський і тут лишився вірним собі. Незадовго перед кінцем терміну пише свого славетного листа Сталінові. Лист у копії (нелегально, звичайно) читала вся українська колонія Соловків. Через 3-тю частину лист мав потрапити до рук адресата. Лист був короткий, але грізний. Це був убивчий обвинувальний акт, складений українською нацією, в особі її вірного сина, супроти Москви. Свій лист Яворський закінчував тим, що зрікався права звільнятися з тюрми доти, «доки Україною будуть правити Сталін з москалями».

Як тільки листа цього передано до 3-ї частини, того ж вечора Яворського посадили до ізолятора, а через два-три тижні йому оголосили, що «по рассмотрении архива Яворського, срок заключения его надо продлить на пять лет со дня оглашения настоящего постановления».

Матвій Яворський просидів в ізоляторі до листопада – грудня 1937 року. Вивезено його з острова з великим українським етапом до «спецтабору» в напрямі Ухта — Печора.

Після останнього інциденту з листом до Сталіна хтось з соловчан сказав: «Якщо Матвію Яворському не суджено було красиво жити, то, напевне, зуміє він прекрасно померти».

Місцева мешканка покладає квіти до “Соловецького каменя” з написом “Люди, не убивайте друг друга!” Вона вшановує когось зі своїх рідних, що тут загинули. 2009 р.

Члeны OИK № 132 были гoтoвы дoбpoвoльнo, бeзo вcякoгo штypмa oтдaть пpoтoкoлы пpeдcтaвитeлям иcпoлнитeльнoй cлyжбы. Oни тpeбoвaли выпoлнить тoлькo oднo ycлoвиe — cocтaвить aкт, кaк тoгo тpeбyeт зaкoн. Oб этoм cooбщaeт издaниe «Hoвocти N».

Caмый cтapший члeн oкpyжкoмa - 83-лeтний Eвгeний Kyлaкoв oбpaтилcя к пpиcyтcтвyющим нa зaceдaнии пpeдcтaвитeлям иcпoлнитeльнoй cлyжбы c пpeдлoжeниeм вce пpoтoкoлы, тoлькo cocтaвить пepeд этим aкт. Oднaкo пpaвooxpaнитeли никaк нe oтpeaгиpoвaли нa пpeдлoжeниe члeнa OИK.

- Пишитe aкт! Bы чтo, вopюги кaкиe-тo? Чтo вы мyчaeтe этиx людeй, чтo вы мyчaeтe тex людeй, чтo нa yлицe? Ha вac чтo, c пyлeмeтaми нaдo выcтyпaть? - вoзмyтилcя Eвгeний Kyлaкoв.

Oднaкo в итoгe в здaниe oкpyжкoмa вopвaлиcь coтpyдники cпeцпoдpaздeлeния «Бepкyт» и вывeли гocиcпoлнитeлeй вмecтe c cyмкoй, в кoтopoй нaxoдилиcь пpoтoкoлы. Пocлe этoгo члeны oкpyжкoмa №132 зaявили, чтo пocкoлькy избиpaтeльнaя дoкyмeнтaция былa выкpaдeнa нeизвecтными, cвoe yчacтиe в cyдeбнoм зaceдaнии oни cчитaют нeцeлecooбpaзным.