Енциклопедія фальсифікацій

«УМ» узагальнила 11 найпоширенiших способiв, у якi фальшували волевиявлення українцiв на виборах–2012
Дмитро Лиховій, Анна Щепа

Після рішень ЦВК за суботу–неділю можна вважати, що парламентські вибори в Україні завершилися. Принаймні та їх фаза, що відбулася у 2012 році. Відповідно до рішення більшості членів Центрвиборчкому, які діють у руслі партії влади та уряду, «ложка дьогтю не може зіпсувати бочку меду», тобто «незначні» помарки і фальсифікації — переважно на користь кількох кандидатів–мажоритарників — не дають підстав вважати ці вибори брудними, нечесними й нелегітимними.

Але в опозиції, у середовищі спостерігачів від громадських організацій та з–за кордону вважають: як не можна бути «трошки вагітним», так не можна вважати чесними вибори, на яких украдено перемогу в кандидатів принаймні в 10—13 округах. А способів фальсифікації, що вплинули на результати волевиявлення громадян тією чи іншою мірою, виявлено взагалі безліч. За застосування більшості з них у нормальних, демократичних країнах зловмисники, відповідно до законодавства, мали б бути притягнуті до кримінальної відповідальності. У нас же замовники фальсифікацій проходять у парламент, виконавці — отримують щедру винагороду, а спостерігачів у багатьох випадках виганяли з дільниць.

Якими були способи фальшування на цих виборах — спробувала узагальнити «УМ», звернувшись до даних моніторингу громадської мережі «Опора», Комітету виборців України, незалежних експертів та деяких політичних партій.

«Карусель»

Найбільше про технологію «карусель» у день виборів сповіщали з Донеччини, зі «спальних» районів Києва, міст Боярка та Ірпінь Києво–Святошинського округу. Виборцям пропонувалося за грошову винагороду віддати голоси за якусь із партій та котрогось із кандидатів, надати докази такого голосування, зафіксувавши свій бюлетень після заповнення, або вкинути вже заповнений бюлетень.

Типові ознаки «каруселі»: скупчення біля дільниці людей, які постійно передають один одному папери (бюлетені) чи теки з паперами, рахують гроші. Під час найбільших проявів «каруселі» йдеться про підвезення продажних виборців на автобусах.

«Ручайок» (укр. «Джерельце»)

Суть цієї технології — винесення виборцями чистих бюлетенів за межі дільниці в обмін на «правильно заповнені» й отримання за це платні. Такі випадки зафіксовано опозицією в більшості округів Києва. Хоча багатьох учасників «ручайка» спостерігачі віддавали в руки міліції, та не реагувала на злочинний прояв підтасовки ви­борів.

«Синій светр» (або «хустинка»)

За цією технологію найчастіше відбувається неособисте голосування виборців або голосування на чужих дільницях чи навіть округах, що заборонено законом.

Так, виборці Івано–Франківської області та деяких інших регіонів повідомляли «Опорі» про те, що особи, котрі представлялися членами ДВК, ходили по домівках виборців і просили віддати запрошення на голосування тих членів сім’ї, які перебувають за кордоном. Далі складається список з осіб, які стовідсотково не братимуть участі у голосуванні, — замість них «свої люди» мають проголосувати «так, як треба». У день виборів цим «своїм людям» мають безперешкодно видати бюлетені ті члени ДВК, які мають специфічні візуальні ознаки — светр певного кольору, хустинку, брошку чи щось подібне, за чим їх можна розпізнати. Відповідно до цього може створюватися й група «лівих» виборців із домовленими аксесуарами. Спостерігачі не можуть зафіксувати факт голосування на дільниці сторонніх людей, бо зовні все відбувається так, ніби це мешканці саме цього району.

А в селищі Бужанка Іваничівського району Волинської області головою виборчої комісії № 070161 було призначено сліпу людину (інвалід першої групи по зору).

Виїзна урна

Члени ДВК, відповідальні за проведення голосування за межами приміщення для голосування (тобто «на дому») і виїжджають із переносною виборчою скринькою до хворих виборців, насправді до них не їдуть, натомість заповнюють бюлетені та вкидають їх у ці скриньки на власний смак. Досить поширена практика в тих регіонах, де члени виїзної групи ДВК заангажовані однією політичною силою. Технологія дуже дієва, адже цього разу майже 5% виборців зголосилися голосувати «на дому» — за новим законом відповідні списки легко формувалися на підставі фіктивних заяв із липовими «лікарняними».

Прийшовши на дільницю, дехто з виборців був здивований, що розминувся зі скринькою для голосування — вона начебто виїхала до нього до дому, але там її ніхто так і не побачив. «Жодних розслідувань щодо підробки «лікарняних» заяв з боку виборців не було, — зауважує Ольга Айвазовська з мережі «Опора».

«Мертві душі»

У списку виборців завжди є особи, які традиційно не беруть участі в голосуванні. Цим користуються деякі нечесні члени комісії. Вони видають бюлетені своїм співучасникам, і ті по декілька разів підходять та отримують бюлетені за «мертвих душ». Таке порушення досить легко виявити, якщо порівнювати прізвище виборця у паспорті і прізвище, навпроти якого виборець ставить підпис про отримання бюлетеня. Але далеко не завжди у складі ДВК є пильна непідкупна людина, яка б просигналізувала про злочинну змову своїх колег. Власне, у багатьох випадках ДВК й формувалися із квот «технічних» партій на кшталт «Союзу анархістів», Морської чи «Братства», аби в них був консенсус щодо фальсифікацій. Так, динаміка голосування на багатьох дільницях Донбасу надвечір 28 жовтня показала, що було використано бюлетені тих людей, які зовсім не збиралися йти на вибори.

На дільниці №121071 у 25–му окрузі Дніпропетровська пачку бюлетенів в урну вкинула сама член ДВК, про що свідчить відео з офіційної камери спостереження. Власне, це чи не єдиний випадок, коли ініційовані Партією регіонів веб–камери на дільницях виконали свою місію щодо забезпечення «прозорості» ­виборів.

Також на всій території України реєструвалися випадки внесення до списків виборців тих осіб, які ніколи не проживали за певними адресами. Так, аналізуючи списки, активісти руху «Спільна справа» виявили в одній із квартир на вулиці Політехнічній, 46/1 у Києві аж 37 зареєстрованих виборців.

Суцільна лікарня

Масові проблеми були на виборчих дільницях, що розташовувались у медичних закладах. На пацієнтів чинився тиск, створювались різноманітні перешкоди для їх волевиявлення, наприклад, до комісії привозили менше бюлетенів, ніж було зареєстровано виборців (як у Вінницькому обласному тубдиспансері). На багатьох лікарняних дільницях результати голосування різко відрізняються від загальної картини по округу — звісно, на користь провладного кандидата чи партії.

За даними активістів проекту «Майдан–Моніторинг», представники виборчих комісій підписували порожні бюлетені до закінчення голосування; люди після голосування підходили до намету, де отримували продукти.

Зникаюче чорнило

Сім дільниць у Київському районі Одеси мусили тимчасово припинити роботу через знайдені в кабінках ручки зі зникаючим чорнилом. В опозиції кажуть, що до моменту виявлення ручок на цих дільницях встигли проголосувати щонайменше 10% ­виборців.

Водночас ще в кількох округах ішлося про порожні бюлетені із притиском–значком на місці певної партії чи кандидата — там чорнило теж вочевидь зникало. В деяких випадках, очевидно, такий бюлетень можна встигнути позначити на користь іншого кандидата.

Чарівний ніготь і нахабна ручка

Довгий ніготь зі спеціальною насадкою, що пише, або перстень із такими самими графічними властивостями, — ось поширений у багатьох регіонах спосіб для впливу на бюлетені заангажованими членами ДВК. Здебільшого йдеться про псування бюлетенів — коли член дільничної комісії бере його до рук (під час підрахунку або перерахунку) і непомітно для спостерігачів ставить позначку навпроти будь–якого іншого кандидата чи партії. А якщо в бюлетені позначки стоять біля двох кандидатів — він за законом недійсний.

Іноді заангажовані зловмисники навіть не заморочувалися з нігтями–каблучками, а просто псували ручкою (чи навіть рвали!) бюлетені в той час, коли цього не бачили спостерігачі. До такої технології неодноразово вдавалися провладні мажоритарники у найбільш «гарячих» округах.

З огляду на свою політичну заангажованість, ЦВК не підтримала постанову про неможливість встановлення результатів виборів у 14–му окрузі, де провладний кандидат Жеребнюк обігнав БЮТівця Мельничука вже після підрахунку 100% бюлетенів. Хоча член Центрвиборчкому Юлія Швець сигналізувала: зіпсовано аж 2301 бюлетень, насправді відданий за кандидата від «Батьківщини» Івана Мельничука. За результатами перерахунку по дільницях було класифіковано як зіпсовані від 12 до 24% (!) бюлетенів. Хіба це не ознака фальсифікації? Але грошовитий ставленик ПР Віктор Жеребнюк уже має депутатську недоторканність. І це — лише один приклад виборчої сваволі «Регіонів» за цією технологією.

Підрахуй–2012: суд допоможе

Утім найбільш кричущі фальсифікації відбувалися не в день голосування, а під час підрахунку голосів за мажоритарників. «Гарячі точки» утворилися там, де опозиційні кандидати несподівано випередили ставлеників влади.

«В ОВК приймаються всі протоколи, за якими виграє Олесь Довгий. Інші протоколи відправляють на доопрацювання. А на доопрацюванні з ними щось відбувається. Просто на сходах окружкому виймають бюлетені, а на сайті ЦВК створюється тенденція, що перемагає Довгий», — бив на сполох Віктор Чумак, кандидат від «УДАРу» в окрузі 214. У деяких округах — зокрема у Губського на Черкащині, у Пилипишина — штучні черги, за затягування в ОВК таки призвели до того, що справжніх переможців — опозиціонерів — відправили на перевибори.

На більшості «проблемних» мажоритарних округів кількість неврахованих, зокрема зіпсованих, бюлетенів є більшою, ніж розрив між основними претендентами.

На ОВК №94 iз центром в Обухові провладна Тетяна Засуха пішла в лобову атаку — через суд, і той визнав недійсним голосування по 27 дільницях, на яких переміг БЮТівець Віктор Романюк. Викреслення 32 737 голосів дало перемогу «регіоналці». І на якій підставі? Заангажований суд визнав, ніби на відповідні ДВК справді не допустили спостерігачів від Партії регіонів (а про таку дискримінацію постфактум заявили підставні люди). І це — про дільничні комісії. Із самого початку створені з перевагою симпатиків ПР?

Схожу «судову» схему, але із фіктивними свідченнями про нібито неправильне транспортування урн, застосували й на окрузі 194, відібравши перемогу в БЮТівця Миколи Булатецького. А він насправді обіграв людину олігарха Фірташа Валентину Жуковську аж на 12 тисяч голосів!

На ОВК 11, де перемогу віддали провладному Олександру Домбровському, не врахували понад 6 тисяч бюлетенів, 3050 з яких були зіпсовані.

Понад 5,5 тисячі бюлетенів зіпсовано на ОВК 182 у Херсоні, де різниця між висуванцем ПР Володимиром Сальдо та представником «Батьківщини» Олексієм Урсуленком становить лише 934 голоси.

На ОВК 71, де переміг брат Віктора Балоги Павло, не враховано 4526 голосів, голосування на одній дільниці визнано недійсним. Різниця між Балогою та його опонентом «регіоналом» Степаном Деркачем — 217 голосів.

На ОВК 223 у Києві загалом не враховано 4348 бюлетенів, а різниця між Пилипишиним та «свободівцем» Левченком становить 442 голоси.

В ОВК 90 у Білій Церкві, де переміг провладний Віталій Чудновський, зіпсовано 2028 бюлетенів — при тому, що відрив Чудновського від «свободівця» Олександра Марченка усього 322 голоси.

На скандальному 132–му окрузі у Первомайську кількість неврахованих бюлетенів — 2245, і це при тому, що різниця між результатами представника влади і опозиції — 232 голоси.

«Інша стопочка»

За два дні до виборів мережа «Опора» поширила аудіозапис, підпільно зроблений під час навчання членів ДВК від Партії регіонів на Волині. «Майстер–клас» відбувався у селищі Турійськ. Інструктор із «Регіонів» Олег Володимирович та депутат Волинської облради від ПР, начальник управління внутрішньої політики та зв’язків із громадськістю Волинської ОДА Андрій Мельник навчали поведінці під час підрахунку: «Берете ви­борчий бюлетень. Дивитесь: номер двадцять. Поклали в стопочку Партії регіонів. Знову берете бюлетень: номер двадцять. Кладете в стопочку Партії регіонів. Третій бюлетень — номер двадцять. В Партію регіонів. Четвертий бюлетень: номер дев’ятнадцять. Поклали його в стопочку за номер двадцять. Може людина фізично помилитися? Може! Закон не передбачає відповідальності. За технічну помилку ніхто ніякої відповідальності не несе».

І про ймовірне викриття за такими заняттями: «Якщо спостерігач чи навіть народний депутат, який до вас приїде, починає качати свої права і погрожувати вам якоюсь відповідальністю — ви можете більшістю ухвалити рішення про видалення з залу цієї особи, бо вона заважає вам працювати. Більшість проголосувала — і правоохоронець має цю особу вивести. Нам задають питання: а якщо правоохоронець не захоче? Дзвоните Юрію Максимовичу (керівник районної організації ПР), він дзвонить Олександру Башкаленку (голова обласної організації ПР, перший заступник голови Волинської ОДА) — і за дві хвилини правоохоронець буде виконувати рішення».

Серверна кімната

Як сигналізували опозиційні сили, в деяких округах для фальсифікації було достатньо мати свою людину на чолі ДВК та за комп’ютером, який передавав дані у Центрвиборчком. Так, за допомогою «Беркута» було вилучено бюлетені та внесено оновлені дані на сервер на користь «регіонала» у Первомайську. Так само комп’ютерники допомогли із циферками й Губському на Черкащині.

http://umoloda.kiev.ua/number/2175/180/77460/

Прохання про допомогу - Львів, кров III+

  • 10.11.12, 13:34
Надійшло від моїх друзів, тому в достовірності не сумніваюся, хто може, поширте далі! Сподіваюся, донори відгукнуться.

Прошу вас поширити інформацію серед львів'ян, це важливо.

Допоможіть моїм друзям! Будь ласка, хто має змогу допомогти знайти жителів Львова для переливання крові ІІІ+ телефонуйте
0671737955 Микола Кравець. Хвора його дружина Оксана!
Вдома чекає синочок Богдан!

Немытая Россия


Ми не так давно тішилися "ікрою путіна", і я намагалася пригадати, який же це перл надіслала була мамі з Уралу її знайома. І ось нарила.
Не знаю, чи вчать ще в школі відповідний вірш...

Сандармох: 75 років від дня загибелі, ч. 5


4
листопада 1937 р. 

Останній день «роботи» капітана Матвєєва

Баранник Михайло, 1900 р.н., Авдіївка Макіївск.р-ну Донецьк.обл. — 04.11.1937, Сандармох. Проректор і доцент сов.права, заст.ректора з АГЧ Всесоюзного ком.с/г унів. ім. Сталіна, член ВКП(б). Засуджений 28.12.1936, строк: 10. Засуджений до розстрілу 10.10.1937

Волков Василь, 1902 р.н., Шенгаріївка Грунськ.р-ну Харків.обл. — 04.11.1937, Сандармох. Наук.працівник Укр.АН, член ВКП(б). Засуджений 03.09.1936, строк: 5. Засуджений до розстрілу 10.10.1937

Козловський Борис, 1887 р.н., Миколаїв — 04.11.1937, Сандармох. Член ВКП(б). Засуджений 23.12.1936, строк: 10. Засуджений до розстрілу 10.10.1937

Неврли-Янсон (Лисоченко) Поляна (Пелагея), 1896 р.н., Кульбакіне Донської обл. — 04.11.1937, Сандармох. Викладачка історії в Москві, член ВКП(б). Засуджена 10.11.1936, строк: 10. Засуджений до розстрілу 10.10.1937

Павлов Михайло, 1898 р.н., Миколаїв — 04.11.1937, Сандармох. Офіцер РІА, заст.нач. Управління с-г обліку УССР. Засуджений 01.04.1935, строк: 5. Засуджений до розстрілу 10.10.1937

Семенчук Василь, 1911 р.н., Дегтярівка Новошепелицьк.р-ну Київ.обл. — 04.11.1937, Сандармох. Виконроб Свердловського будтресту, кандидат в члени ВКП(б). Засуджений 20.11.1936, строк: 10. Засуджений до розстрілу 10.10.1937

Пам’ятний знак в селищі Соловецькому. 2009


За 5 днів було розстріляно 1111 осіб. Цю групу в’язнів зараз називають «першим соловецьким етапом». Був ще сформований «другий» і «третій». Третій вивезти з островів не встигли — вже замерзло Біле море. 2009 року представники музею на Соловках твердили, що сліди розстрілу «третього соловецького етапу» так і не знайдено. Не думаю, що за той час щось могло змінитися.


Списки загиблих укладено на основі публікації у книзі Сандармох. Убієнним синам України. — Петрозаводск: Скандинавия, 2006.

Сандармох: 75 років від дня загибелі, ч. 4

3 листопада 1937 р. У цей день Україна втратила своїх найкращих дітей

Якщо прізвища загиблих, що їх ми наводили в попередніх списках, практично нікому нічого не говорять, то в сьогоднішньому переліку зі 128 осіб концентрація широко знаних прізвищ просто зашкалює.

Кожен українець, молодший 36 років, який ходив до школи, як мінімум чув про Миколу Куліша чи Валер’яна Підмогильного. Їхні твори включені до шкільної програми. Крім того, на уроках літератури вивчають також тему «Розстріляне відродження», де розглядають літературні напрямки і течії 1920-х років і долю митців, що ці напрямки і течії представляли.


Оксана Забужко назвала Сандармох «символом кінця української інтелектуальної еліти як окремого історичного феномену»:

Щодо 1937-го, то можна нічого не розповідати про радянську владу, достатньо буде лише сказати, що аби відсвяткувати (так!) 20-ту річницю «Великої Жовтневої соціалістичної революції», за п’ять днів було вбито 1111 людей. Просто масове людське жертвопринесення «на честь свята», як у культах інків чи майя. Такий собі капітан Матвєєв власноруч із пістолета за чотири дні розстріляв в потилицю 1111 душ. І коли знати, ЩО то були за люди, й наскільки кращим було б людство, якби їхні голови не лягли в урочищі Сандармох, а продовжили мислити й творити… Розумієте, цього ніколи не можна забувати: що один якийсь «капітан матвєєв» здатен водномить заблокувати розвиток людства, — завдати йому такого «внутрішнього перелому», на лікування якого потрібні будуть навіть не десятиліття, а століття.
Я кажу «генії» — без перебільшення. В українському «Списку Сандармоху» їх принаймні чотири. Це Курбас — один із найзнаковіших реформаторів європейського театру. Режисерів такого класу в новітній історії — одиниці. Друга геніальна постать — Микола Куліш, досі недооцінений та недопрочитаний. Це Микола Зеров — геній перекладу, трансмісії, посередництва між культурами. Й, нарешті, прозаїк, якого особисто я радянській владі не пробачу й якого вона винна особисто мені — це Валер’ян Підмогильний. Його забрали в 34 роки. Для прозаїка це «вік дебютанта». Романи молодого Підмогильного можна назвати предтечею екзистенціалізму — на два десятиліття раніше за Камю, й мене особисто, як прозаїка, було обкрадено на всі ті романи, які мав би написати зрілий Підмогильний — у свої 40—50—60: в юні роки я вчилася техніки психологічної прози не в нього — а таки у французів…


Останнім часом власне про них, геніїв, багато писано і говорено. Але щоб осягнути величину трагедії 3 листопада 1937 року, потрібно уважно придивитися до кожного із цих загиблих. Кожен із них мав непересічний талант, і саме цей талант привів їх зрештою до холодної піщаної ями в пісках урочища Сандармох. Їх вбивали не тому, що вони протестували проти радянської влади — більшість із них цього не робила. Їх вбивали не тому, що вони могли очолити Радянський Союз, компартію чи українську республіку. Вони мали інший дар — вони працювали і творили для України. Вони підносили український дух, через них українці почувалися гордими за свою націю, а чужинці дивувалися культурними надбаннями незнаної досі країни. Якби вони жили, Україна була б не меншою знахідкою для світу, ніж колись Єгипет зі своїми єрогліфами і пірамідами…

Варто, зокрема, прочитати або й освіжити в пам’яті такі публікації на сайті радіо «Свобода»:

Серед загиблих 3 листопада — і колишній пластун зі Львова Олександр Бадан, про якого ми писали рік тому.

Зараз хочемо сказати декілька слів про тих, які менш відомі — можливо, заховалися в тіні геніїв…

Отож, слово в’язневі СЛОНу, який чудом залишився живим (не потрапив до розстрільних списків) — Семенові Підгайному. Його книги «Українська інтелігенція на Соловках» і «Недостріляні» — надзвичайно правдива і надзвичайно моторошна розповідь про соловецьку трагедію. Ці книги мають бути у кожній українській родині.


Щоб усі пам’ятали і не сміли більше віддавати під кулі чужих катів наших найкращих синів і дочок.

Степан ЗАПОРОВАНИЙ
Степан Запорований був кремезним, присадкуватим селюком. Він був представником молодшого покоління, що лише чуло і в дитинстві пережило дні наших визвольних змагань. Молодий, активний, культурний український агроном, він, звісно, не міг пройти не поміченим ГПУ, — і на початку 1932 року його обвинувачують в участі у військовій організації.

Дістає п’ять років і потрапляє — спочатку до Казахстану, а потім на Соловки.

Було приємно бачити, шо, вже коли відгреміли громи нашої революції, виріс такий Запорований, а поруч тисячі таких самих. Наполегливий, витриманий, прямолінійний, він трохи суворий і нетерплячий, але упертий і діловий, як той наш український селянин-хазяїн. Тільки тоді, коли не на людях, не при ділі, тільки тоді він візьме свій зошит, щоб близькому приятелеві показати рядки, в яких вилилась його особиста трагедія, про яку намагався мовчати.

Як будете старі і над пригаслим жаром,
У надвечірній час згадаєте мене, —
То шкода стане вам, край огнища смутного,
Що мій сердечний пал зневажили колись, —
читав він із зошита.

Сидів похмурий і зосереджений. Раптом схоплювався, швиденько хапав зошит і писав. А часом підходив до колег, цікавився, розпитував, разом з усіма думав уголос про українські справи, і тоді забував про власні жалі та болі й дивився туди, далеко, за те прокляте Біле море, що замкнуло його тут, — молодого, діяльного, творчого. І знову Степан Запорований іде до свого кутка, знову хапає свій таємний зошит, щоб з вірою в перемогу записати:

Нехай від кулі ворога умру,
Солдатом невідомим у степу, —
Земля прийме хоч труп благословенний…

Спокійно, повний віри в майбутнє, в себе і в силу своєї нації, Степан Запорований, кинувши погляд, сповнений зневаги й презирства, красивим почерком підписує повідомлення УРЧ про продовження терміну ув’язнення ще на п’ять років.

Володимир БЕНЕДИК
Це був молодий народний учитель, — невеличкого зросту, щуплий, з чорними, як вугіль, очима, з обличчям блідим і втомленим.

Лише тоді, коли навколо себе цей звичайний сільський учитель бачив товариство і як заходила мова про Україну, — його очі горіли і він говорив так, що, справді, йняли йому віри, що він стояв на чолі величезного селянського повстання 1930 року, яке від Кам’янця-Подільського поширилося до Вінниці й Києва.

Його не розстріляли тільки тому, що саме ГПУ здивувалося, як міг вирости, по суті, за совєтських часів такий одвертий, безоглядно принциповий, прямий і чесний ворог большевизму. І ГПУ вирішило не стріляти, а надіслати його на Соловки, але з такою характеристикою, щоб він ніколи тих островів не міг покинути.

Працював на Соловках у першому сільгоспі і був центром, до якого тяглися українські парубки — учасники селянських повстань. Мав у селянських колах великий авторитет. Був за арбітра у всіх спірних справах. Тяжко хворий і змучений, ніколи не падав духом і закликав своїх товаришів вірити та боронити віру батьків, любити свою батьківщину й ніколи не складати зброї. Любив повторювати й нагадувати, що «там, де жертви, там і перемога»; бо «не було ще жадного народу, щоб собі волю здобув без боротьби і без жертв».

Академік Матвій Яворський

Історик України, «марксист», Матвій Яворський потрапив з Галичини на Наддніпрянську Україну року 1918, коли прийшла туди німецька армія. Згодом, опинившись у большевицькому оточенні, перейшов на совєтську платформу, а пізніше став навіть, так скажу, офіційним партійним істориком України. Був академіком.

Як член компартії, М. Яворський обіймає в совєтській Україні високі посади. Коли ж большевики почали нищити українську культуру, потрапив до тюрми.

1930 року, під час партійної чистки, на зборах Яворському було з документами в руках доведено, що він був офіцером австрійської армії і служив там у військовій жандармерії. На Яворському поставлено хрест. Незабаром його заарештовано і заслано на Соловки.

У Соловецькому кремлі ми зустрілись як давні знайомі, хоч у Харкові майже не знали одне одного. Яворський цікавився, що робиться серед українських істориків. Коли я йому сказав, що 1932 року не надруковано жадної наукової роботи з історії України, він сказав, що тут немає нічого дивного, бо фактичний розгром української історичної науки почався ще з осени 1929 року, після першої конференції істориків-марксистів у Москві. Він цікавився, як розцінюють його схему й погляди на різні проблеми української історії. Я відповів йому, що вже з 1931 року, на вимогу культпропу ЦК, до програм курсу історії України, де ще цей курс читалось, заведено спеціяльну тему «Яворщина». Звісно, з цією темою мучився і лектор, і його слухачі; бо починати «Яворщиною» (темою цілком історіографічною) читання курсу історії України слухачам, які не знали історії України, а тим більше української історіографії, було просто неможливо.

Під час цієї розмови я помітив, що Яворський раз у раз діставав з кишені маленькі шматочки хліба і їв. Він якось ненатурально зиркав на свої нари. Мені стало ясно. У Яворського була психоза голоду. Уся соловецька громада лікувала його. Ми приносили, що мали з їжі, і Яворський їв, а що не з’їдав, ховав у приголовку нар.
Минуло щонайменше шість місяців, поки вчений видужав. Зрозуміти це може тільки той, кому доводилося так тяжко і довго голодувати, як тяжко і довго голодував Яворський.

Здається, ніхто так одверто не виявляв своєї люті і презирства до енкаведистів і всього, що нагадувало совєти й Москву, як Яворський. Він ніколи не цікавився, як виглядає, ходив завжди неголений, у ношеному роками «бушлаті» та черевиках фасону «Москва — Мінськ».

Ніколи і нікого не просив, нічого не домагався, бодай тих вигод, які можливі були хоч би в умовах Соловків. Завжди працював на загальних тяжких фізичних роботах. Приходячи на працю, працював самітно, ні з ким не розмовляючи. Ніколи не цікавився нормою — працював до повного виснаження. Коли якось запитали його, чого він так заподатливо працює, він відповів: «З люті». І це була щира правда.

Пригадую, як одного разу, зважаючи на те, що Яворський систематично перевиконував норми, якийсь «воспитатель» записав його, бородатого професора, на «красную доску». Треба було бачити Матвія Івановича, коли він побачив своє ім’я на цій скрижалі «чести, доблести й геройства». Зблід, затрясся всім тілом і прожогом кинувся до тієї скрижалі та одним махом витер своє прізвище. «Хто це написав? Я вам, посіпаки, блюдолизи, напишу!» — лементував Матвій Іванович і подався до кімнати «воспитателя». Годинами сидів понуро і не говорив ні з ким ні слова. Раптом зіскакував, діставав грубий зошит і писав. Усе написане на острові стосувалося тільки проблем буття української нації. Він розробляв схему історичного процесу України, працював над загальними проблемами соціології та філософії історії. Це був давній і непримиренний ворог всього московського.

Найкращою ілюстрацією ставлення до Москви і до большевизму була його відповідь на запитання, що стояли в анкеті під час всесоюзного перепису людности Совєтського Союзу (здається, навесні 1937 року). Анкета першого перепису була досить широка. Коли Яворського запитали про його підданство, він сказав: «Можете записати китайське, малайське чи яке ви хочете, тільки не московське, не совєтське». На запитання, чи він віруючий і до якого віровизнання признається, відповів, що віруючий і визнає автокефальну церкву. На запитання про партійну належність відповів, що мав нещастя належати до найжалюгіднішої у світі комуністичної партії і вважає це за свій великий злочин.

Звичайно, після кожного такого ексцесу Яворський зникав з обрію на один-два місяці в найтемніших льохах під «Білим домом» (будинок управління і 3-ї частини Соловецького острова). Та ні голод, ні підвали, ні вправність соловецьких жилоправів не могли зломити духу людини, яка вважала себе за того, що завинив перед своєю нацією. Він щиро покутував свій гріх, підносячи голос за розп’ятий народ в оборону України.

Наближався кінець терміну ув’язнення. Яворський і тут лишився вірним собі. Незадовго перед кінцем терміну пише свого славетного листа Сталінові. Лист у копії (нелегально, звичайно) читала вся українська колонія Соловків. Через 3-тю частину лист мав потрапити до рук адресата. Лист був короткий, але грізний. Це був убивчий обвинувальний акт, складений українською нацією, в особі її вірного сина, супроти Москви. Свій лист Яворський закінчував тим, що зрікався права звільнятися з тюрми доти, «доки Україною будуть правити Сталін з москалями».

Як тільки листа цього передано до 3-ї частини, того ж вечора Яворського посадили до ізолятора, а через два-три тижні йому оголосили, що «по рассмотрении архива Яворського, срок заключения его надо продлить на пять лет со дня оглашения настоящего постановления».

Матвій Яворський просидів в ізоляторі до листопада – грудня 1937 року. Вивезено його з острова з великим українським етапом до «спецтабору» в напрямі Ухта — Печора.

Після останнього інциденту з листом до Сталіна хтось з соловчан сказав: «Якщо Матвію Яворському не суджено було красиво жити, то, напевне, зуміє він прекрасно померти».


Місцева мешканка покладає квіти до “Соловецького каменя” з написом “Люди, не убивайте друг друга!” Вона вшановує когось зі своїх рідних, що тут загинули. 2009 р.

Первомайськ

Виявляється, ті злодії, задля яких беркутівці людей били, це судові виконавці? І вони не вміють складати акти, як цього закон вимагає?!

Члeны OИK № 132 были гoтoвы дoбpoвoльнo, бeзo вcякoгo штypмa oтдaть пpoтoкoлы пpeдcтaвитeлям иcпoлнитeльнoй cлyжбы. Oни тpeбoвaли выпoлнить тoлькo oднo ycлoвиe — cocтaвить aкт, кaк тoгo тpeбyeт зaкoн. Oб этoм cooбщaeт издaниe «Hoвocти N».

Caмый cтapший члeн oкpyжкoмa - 83-лeтний Eвгeний Kyлaкoв oбpaтилcя к пpиcyтcтвyющим нa зaceдaнии пpeдcтaвитeлям иcпoлнитeльнoй cлyжбы c пpeдлoжeниeм вce пpoтoкoлы, тoлькo cocтaвить пepeд этим aкт. Oднaкo пpaвooxpaнитeли никaк нe oтpeaгиpoвaли нa пpeдлoжeниe члeнa OИK.

- Пишитe aкт! Bы чтo, вopюги кaкиe-тo? Чтo вы мyчaeтe этиx людeй, чтo вы мyчaeтe тex людeй, чтo нa yлицe? Ha вac чтo, c пyлeмeтaми нaдo выcтyпaть? - вoзмyтилcя Eвгeний Kyлaкoв.

Oднaкo в итoгe в здaниe oкpyжкoмa вopвaлиcь coтpyдники cпeцпoдpaздeлeния «Бepкyт» и вывeли гocиcпoлнитeлeй вмecтe c cyмкoй, в кoтopoй нaxoдилиcь пpoтoкoлы. Пocлe этoгo члeны oкpyжкoмa №132 зaявили, чтo пocкoлькy избиpaтeльнaя дoкyмeнтaция былa выкpaдeнa нeизвecтными, cвoe yчacтиe в cyдeбнoм зaceдaнии oни cчитaют нeцeлecooбpaзным.


Сандармох: 75 років від дня загибелі, ч. 3


Як свідчать біографії та вироки, у групі людей, розстріляних 2 листопада, були переважно колишні члени партії, засуджені по кілька разів. Зокрема, серед них бачимо переслідуваних за «ухили від партійної лінії», наприклад, «троцькізм». Дехто втікав з-під варти і виїздив до Росії (в Москву чи Ленінград), намагаючись переховатись під іншими прізвищами. Всевидяче око «доблесної» ЧК-ГПУ знаходило їх і там. Повторний суд інкримінував нові злочини і встановлював нові строки «покарання», після чого для людини відкривався шлях на Соловецькі острови.

Ось дві показові біографії розстріляних у Сандармоху 2 листопада 1937 року:

Кереказо Костянтин Іванович (Юрченко Андрій Григорович), 1905 р.н., уродженець м. Києва, українець, колишній член ВКП(б), робітник. Був засуджений до ув’язнення в концлагері, в 1934 р. здійснив втечу і мешкав у Ленінграді з підробними документами. Особливою нарадою НКВД СССР 20 квітня 1935 р. повторно засуджений до 5 років «ІТЛ». Відбував покарання на Соловках. Особливою трійкою УНКВД Ленінградської області 9 жовтня 1937 р. засуджений до вищої міри покарання. Розстріляний в Карельській АССР (Сандармох) 2 листопада 1938 р.

Марченко Григорій Дмитрович, 1903 р.н., уродженець України, українець, студент Московського університету, перед арештом — агент охорони 7-го залізничного полку Народного комісаріату шляхів сполучення (НКПС), мешкав: м. Москва. Арештований 16 лютого 1929 р. Колегією ОГПУ 3 червня 1929 р. засуджений до 10 років лагерів. Відбував покарання на Соловках. У 1931 р. оголосив голодівку, поки не був переведений до лагпункту Муксалма. Працював завідувачем гужового транспорту сільгоспу (бригадир, «старший жеребятник») та на інших посадах. Особливою трійкою УНКВД Ленінградської області 9 жовтня 1937 р. засуджений до вищої міри покарання. Розстріляний в Карельській АССР (Сандармох) 2 листопада 1938 р.

Зауважу, що Григорія Марченка немає в списках, опублікованих на сайті радіо «Свобода» — напевно, тому, що місце його народження невідоме.

Перелік осіб, що були розстріляні 2.11.1937 р. в Сандармоху:

Бондаренко Семен, 1896 р.н., Луганськ — 2.11.1937, Сандармох. Токар,
робітник заводу в Маріуполі. Член ВКП(б), засуджений 5.07.1929; 13.09.1930, строки: 3 роки (втік); 10 років. Засуджений до розстрілу 9.10.1937

Волгай Василь, 1903 р.н., Ромни Полтав.обл. — 2.11.1937, Сандармох. Викладач сусп-екон.наук, член ВКП(б), засуджений 28.9.1935, строк: 5 років. Засуджений до розстрілу 9.10.1937

Кереказо Костянтин (Юрченко Андрій), 1905, Київ — 2.11.1937, Сандармох. Робітник (машиніст), старшина ВМФ, член ВКП(б), засуджений 20.4.1935, строк: 5 р. Засуджений до розстрілу 9.10.1937

Марченко Григорій, 1903 — 2.11.1937, Сандармох. Агент охорони 7 залізничного полку НКПС, студент МГУ. засуджений 3.6.1929, строк: 10 років. Засуджений до розстрілу 9.10.1937

Печенюк Іван, 1912, Володіївці Вінницьк.обл. — 2.11.1937, Сандармох.
Червоноармієць, водій Наркомшляху. Член ВЛКСМ. Засуджений 9.06.1935, строк: 6 р. Засуджений до розстрілу 9.10.1937

Портной Михайло, 1901, ст.Старо-Титовська Азово-Чорном.краю — 2.11.1937, Сандармох. Син "куркуля", висланий, член ВКП(б). Засуджений 22.9.1935, строк: 5 р. Засуджений до розстрілу 9.10.1937

Рублівський Олексій, 1904, Козятин Вінницької обл. — 2.11.1937, Сандармох. Член ВКП(б), голова Київськ.міськкому Спілки письм. УССР. 
Засуджений 17.10.1935, строк: 3 р. Засуджений до розстрілу 9.10.1937

Сакало Олексій, 1900, Полтава — 2.11.1937, Сандармох. Член ВКП(б), слюсар Полтав.паротягорем.заводу. Засуджений 21.08.1935, строк: 5 р. Засуджений до розстрілу 9.10.1937

Сугак-Сугаков Іван, 1892, Армавір — 2.11.1937, Сандармох. Член ВКП(б), парторг заводу № 89, Москва. Засуджений 17.03.1935, строк: 5 р. Засуджений до розстрілу 9.10.1937

Шматько Михайло, 1907, Покровське — 2.11.1937, Сандармох. Студент, член ВКП(б). Засуджений 10.2.1934, строк: 8 р. Засуджений до розстрілу 9.10.1937

Напевно, тут варто сказати кілька слів про СЛОН та про його устрій.

Соловецький кремль (кремль — укріплення, фортеця) після повернення до нього монастиря, Великий Соловецький острів, 2009 р.

В Російській імперії (а до того в Московському князівстві) монастирі широко
використовувалися для ув’язнення і «смирения» порушників правопорядку. Тому зловісною тюрмою Соловецький монастир став доволі швидко, зважаючи на його відлюдне становище, клімат і святість місця (адже в’язні мали ставати сумирними і покірними). Монахи лише на кілька років змогли випросити для себе життя без тюрми у власних стінах — їхнє прохання
було задоволене у 1903 році. 
Концлагер (Соловецкий лагерь особого назначения) було офіційно організовано 1923 року, хоча існують свідчення, що в’язнів привозили сюди й раніше. Монастир розпустили, а окремі монахи, не бажаючи покидати своєї обителі, перетворились на в’язнів або на пустельників. Деякі з них продовжили працювати в господарстві островів, адже створеним протягом століть аграрно-промисловим комплексом радянські «начальники» керувати не могли.



Пристань Великого Заяцького острова, 2009 р. На фото видно всі споруди острова, крім одної (відновлену церкву і два господарські будинки); є ще будинок сторожа. За свідченням колишніх в’язнів, цей острів певний час був жіночим штрафним ізолятором

Для утримання в’язнів було використано всі монастирські території і приміщення (господарські споруди, келії, храми). Оскільки першими «володарями» радянських Соловків були колишні військові, всю територію з поміщеними на ній в’язнями було поділено на 15 «рот». 



Преображенський собор, спалений на початку 1920-х першими представниками «советской власти» на острові. В напівзруйнованому соборі на триярусних нарах мешкало до 5 тис. осіб. Сюди скеровували всіх новоприбулих. Смертність становила близько 50%

Людей до «рот» призначали відповідно до соціального походження, карної статті, виконуваної роботи. Наприклад, шоста рота складалася з арештованого духовенства, чиїм основним завданням було обслуговування кухні і харчових складів (інші в’язні просто все розкрадали). 
Крім того, окремі в’язні розподілялися для праці на «командировках» (складно сказати «відрядженнях»!): їх надовго відправляли у віддалені монаші скити, де вони працювали як риболови, тваринники, городники.



Закинута господарська споруда. Савватіївський скит. 2009 р.

Були також «штрафні ізолятори» — місця ув’язнення всередині тюрми, що були найбільш моторошними місцями на островах. Ті, хто потрапляв туди, вже не повертались живими.


Одне з моторошних місць СЛОНу — церква на Секірній горі, штрафний ізолятор. Сучасні монахи вже добряче тут розгосподарились (дерев’яна споруда на передньому плані — сучасна відбудова). 2009 р.



Вид з Секірної гори — останнє, що бачило у своєму житті багато в’язнів. 2009 р.


Вічко наглядача у дверях церкви на Секірній горі. Більше про місце мук тут нічого не нагадує. 2009 р.


Внаслідок розширення сфер господарської діяльності ГПУ-НКВД СЛОН доволі швидко «розлізся» і охопив величезну територію на материку (карта). Тут в’язні заготовляли експортний ліс, будували залізниці, Біломорсько-Балтійський канал тощо. У 1937 році відбулася реорганізація, і на Соловецьких островах створено окрему установу — «СТОН» — «Соловецкую тюрму особого назначения», що стала однією з ланок ГУЛАГу — Главного управления лагерей.
1939 року тюрму на Соловках розформовано, в’язнів розпорошено по всій територій Радянського Союзу. Але Соловки назавжди залишилися символом жаху і терору для усієї божевільної імперії.

Джерела:
Спогади ув’язнених на Соловках, зокрема Бориса Ширяєва, Олега Волкова, Семена Підгайного, а також тюремника Ніколая Кисельова-Громова

Списки загиблих укладено на основі публікації у книзі Сандармох. Убієнним синам України. — Петрозаводск: Скандинавия, 2006.

Всі фото мої — dytyna

Сандармох: 75 років від дня загибелі, ч. 2

Початок

Відомості про розстріляних 1 листопада також доволі скупі. Мені не доводилось бачити документів перегляду справ “трійкою” УНКВД Ленінградської області, але логіка підказує, що групи в’язнів, розстріляних певного дня, об’єднує спільна стаття Кримінального кодексу.

Правдоподібно, 1 листопада на розстріл викликано групу “шпигунів”: практично кожен з цих 15 осіб побував за кордонами СССР на початку 1920-х років і згодом повернувся. Хтось приїхав до СССР як “політичний емігрант”, когось привезли органи ГПУ-НКВД.

В’язнів розстрілював кат Михаїл Матвєєв (в ранзі капітана НКВД). Цей чоловік мав величезний досвід: працював в “органах” від 1918 року. “За успішну боротьбу з контрреволюцією” отримав орден Червоної Зірки (за виконання розстрілів в Сандармоху восени 1937 р.).

Засуджених “готували” в трьох кімнатах бараку, що розташовувалися анфіладою (послідовно). У першій кімнаті — “звіряли особу”, роздягали і обшукували. В другій роздягнених зв’язували. У третій — нагих і зв’язаних глушили ударом дерев’яної “колотушки” в потилицю. Потім вантажили в машину, осіб по сорок, і накривали брезентом. Члени “бригади” сідали зверху. Якщо хтось внизу приходив до тями, його “заспокоювали” ударом “колотушки”. Після прибуття на полігон людей скидали по одному в приготовану яму, на дні якої стояв Матвєєв. Він власноручно стріляв кожному в потилицю. Так він “приводив у виконання” осіб по 200-250 за “зміну”.
(Александр Черкасов. Преуспевший в невозможном. “Ежедневный журнал”, Москва, 27.10.2007)


Снадармох. Ліс на кістках загиблих. 2009

1939 року Матвєєва також заарештували: після зняття Єжова з’явились справи за “перегиби” (надмірності), і багато працівників НКВД було також розстріляно. Матвєєв отримав вирок — 10 років, однак на початку війни був звільнений.

Зі справи ката Матвєєва члени товариства “Меморіал” в Петербурзі довідались про обставини загибелі “першого соловецького етапу”.

1 листопада серед інших розстріляні українці:

Бечаснов Василь, 1883 р.н., Одеса - дворянин, капітан РІА, контррозв. штабу Врангеля

Вальда-Фарановський Олександр, 1893 р.н., Підволочиськ, Галичина - агроном

Вовкотруб Семен1907 р.н.Марійка Київськ.обл. - помічник машиніста

Григорович Дмитро, 1897 р.н., Широке Криворізьк.пов. - агроном

Ерстенюк Микола1892 р.н., Надвірнянський р-н, Галичина - юрист, офіцер УГА, член КП Чехословаччини

Загоруйко (Загоруй) Федір, 1906 р.н., Макіївка, Донецька обл. - інженер, член ВЛКСМ

Змичеровський Йосип1907 р.н., Запоріжжя - селянин, пекар

Іллінський Павло1896 р.н., Білгород, Курська губ. - інженер

Кишон (Кишан) Петро, 1907 р.н., Яношівка, Шепетівський пов., Волинська губ. - колгоспник, служив красноармійцем військ НКВД, чорнороб

Клос Михайло1905 р.н., Молотів, Галичина - прядильник фабрики "Червона нитка", член КП Німеччини

Клюковський Рафаїл, 1893 р.н., Київськ.обл. - селянин ("куркуль")

Огородник Филип, 1905 р.н., Рибниця Молд. АССР - садівник Робкоопу

Пух-Гринчук Григорій1905 р.н., Варва Прилуцького р-ну Полтав.обл. - агроном-машинознавець

Ричич Олексій1908 р.н., Н.Макарово, Башкірія - слюсар МТС

Слюсар Григорій1886 р.н., Добровляни Львів.пов., Галичина - вояк УГА; уповноважений тресту "Союзмолоко", член ВКП(б)

Довідка про одного з розстріляних:

Ерстенюк Микола Васильович (12.12.1892 — 03.11.1937) — правознавець. Народився в с. Перерісль (нині село Надвірнянського р-ну Івано-Франківської обл.). Закінчив гімназію в Коломиї. Працював на нафтопромислах у Бориславі, вчився на юридичному факультеті Львівського університету. В роки Першої світової війни пройшов шлях від стрільця до поручника австрійського 87-го піхотного полку. Від 1916, після поранення, служив у Воєнному архіві у Відні. «Зазнайомившись, — як він сам засвідчив у своїй характеристиці, — із таємних актів Воєнного архіву з подіями пролетарської революції», «став симпатиком більшовизму». Хорунжий УГА.

У 1919—24 провадив більшовицьку пропаганду в Німецькім Яблоннім та Йозефові (Чехословаччина) серед вояків інтернованих формувань Української Галицької армії. Закінчив юридичний факультет Карлового університету в Празі. 1924 вступив до Комуністичної партії Чехословаччини, прийняв громадянство УСРР і з першим транспортом галичан-політемігрантів виїхав в Україну. Упродовж місяця — секретар комуністичного осередку політичних емігрантів на карантинному пункті Державного політичного управління УСРР в Києві, потім виїхав до Харкова, де працював у Наркоматі юстиції УСРР; у 1925—27 — особистий секретар та прокурор для доручень при Наркомі юстиції УСРР та Генеральному прокурорі УСРР М. Скрипнику.

Займався упорядкуванням його (М. Скрипника) особистого домашнього й наркомівського архівів, підготовкою до друку його чернеток та ін. З переходом М. Скрипника на роботу до Наркомосу УСРР обійняв посаду помічника вченого секретаря Наркомосу УСРР й одночасно особистого секретаря Наркома освіти УСРР (1927—33).

19 лютого 1933 р. ув’язнений за сфабрикованою справою (справа «Української військової організації»). 21 лютого «визнав» свою належність до УВО, його покази згодом були використані у кампанії дискредитації М. Скрипника. 23 вересня 1933 судовою трійкою при Колегії ГПУ УСРР за ст. 54-2-3-4-6-8-10-11-13 КК УСРР засуджений до 10 років таборів. Утримувався на Соловках (лагпункт «Кремль») в одиночній камері спецізолятора. Особливою трійкою Управління НКВД СРСР по Ленінградській області 14 жовтня 1937 засуджений до розстрілу. Страчений в урочищі Сандармох поблизу м. Медвежогорська (нині місто у Карелії, РФ). Реабілітований 3 серпня 1989.

Джерело:

  • О.С. Рубльов. ЕРСТЕНЮК Микола Васильович [Електронний ресурс] // Енциклопедія історії України: Т. 3: Е-Й / Редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. НАН України. Інститут історії України. – К.: В-во «Наукова думка», 2005. – 672 с.: іл.

Списки загиблих укладено на основі публікації у книзі Сандармох. Убієнним синам України. — Петрозаводск: Скандинавия, 2006.

Про вибори та вибір кожного

Напередодні парламентських виборів 28 жовтня Євген Сверстюк, дисидент, філософ звертається до молодих людей: “Доля вирішується не моя, доля вирішується ваша. Будьте пильними і творіть те, що ви маєте творити вже сьогодні, сміливо й безоглядно. Якщо буде допущено до вашої волі людину підкуплену, людину, яка підкуповує, то майте на увазі: ви голосуєте за корупцію”.


Мирослав Маринович, дисидент, віце-ректор Українського католицького університету пропонує не вибирати між добром і злом, між меншим і більшим злом — “Я пропоную вибрати добро, яким є усунення від влади нинішньої адміністрації. Це для мене є однозначне добро”.


Почесний президент Національного Національного університету “Києво-Могилянська академія” В'ячеслав Брюховецький, як завжди прагматичний:

Я думаю, що всі політичні сили заслуговують на увагу українців. Інше питання — що бачити. Тут важливо бачити, що роблять усі політичні сили, і відповідно робити свій вибір, тому що не можна сказати: я за цю політичну силу, а інші мене не цікавлять. Ні, хтось цікавить позитивно, хтось негативно, але аналізувати треба в цілому, тому що від цього залежить вибір людини і вибір суспільства в цілому”.


Ігор Юхновський, доктор фізико-математичних наук, академік закликає прийти на виборчі дільниці і вірить в мудрість українських людей: “Чого я не хочу в результаті голосування? Я не хочу, щоб в країні встановилася гегемонія якоїсь однієї партії. Це непотрібно для України. Щоб цього не було, я вірю в мудрість народу, який цього не допустить”.


Повністю: Україна Інкогніта