Залізне дерево в Черкасах.

Є в нашому місті споруда, під назвою "Міст кохання"

Існує легенда, неначе - хтось, колись від великого кохання (чи з дурної голови) кинувся з цього мосту і його довго відшкрібали від асфальту. Та, як би там не було, міст - популярний серед міської молоді і рідко яка закохана пара, не засвідчила свою "большую и чистую любовь" - замком пристебнутим до поручнів.

Міська влада, стерпіти такого не змогла, але і зрізати все "в наглую" - не наважилась, тому спорудила поряд з мостом, металеву конструкцію, яку черкащани  називають: "Деревом життя", "Деревом долі, кохання", "Родовим древом" тощо, і рекомендувала закоханим і нареченим навішувати свої сувеніри саме на нього.

 

Що ж воно за дерево, як пов*язане з нашим життям і долею, чи розумно навішувати на нього замки, і взагалі, чи не є це "поклонінням кусту" і язичництвом? Адже нав*язування стрічок на дерево і загадування бажань - буддистська традиція. На Алтаї є місця, де дерева згинаються під вагою стрічок. На Русі стрічки використовували в обрядах на Трійцю - їх вішали на берези. Правда, після свят - знімали. Стрічки були символом не весілля, а дівочої солідарності. Дівчата-подруги кумилися під березами, обіцяли не сваритися через хлопців та грошей. Правда, все одно сварилися...

Символ дерева тісно пов*язаний з містикою і з давніх часів тісно переплітався віруваннями, релігіями та долею, як окремих людей, так і цілих народів, а замОк - символізує щось не розпочате, відокремлене, закрите, зачинине, замкнуте: (серце на замку, рот - на замок, замкнувся в собі, "закрийся - заткнись!" щось, не звідане - таїна за сімома замками... і т. д). Ключі, які до речі, молодь викидає подалі, бо - торохтіти, дзвеніти ключами - до сварки з коханим,  теж мають містичне значення; - "Ключі від серця", "Ключі від міста, "Ключове питання", "Золотий ключик" Буратіно - відкривав двері до іншого світу і т. д. За Біблією, саме з ключами зустрічає праведників апостол Петро біля воріт раю, вартує, відкриває для людини щось нове, незвідане, потайбічний світ вічного життя. Вважається, що традицію навішувати замки на мосту в знак кохання, започаткували італійці. А точніше, один італієць - письменник Франческо Мочча, автор роману "Три метри над небом". Його герої, закохані, дають обітницю кохання на мосту. Потім навішують замок і викидають ключ у води Тібру.

А дерево? Чому мої земляки мають пристібати замки до дерева?... і чи не змінить це сенс традиції? Навряд чи хтось, про це задумувався, бо глибинне, містичне і окультне значення дерева в міфології та релігії людства, на жаль, мало кому відоме. 

Саме, про містичне дерево та його значення в культурі людства і буде наш опус.

------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------                

Історія України від Tarnava12.

     СВІТОВЕ ДЕРЕВО,  ЯК ЦЕНТРАЛЬНИЙ СИМВОЛ   МІФОЛОГІЧНОЇ МОДЕЛІ СВІТУ.                                               «Боян бо вещий, аще кому хотяше песнь творити, растекашется мыслию по древу, серым волком по земли, шизымъ орлом под облакы». /Слово о полку Игореве, сына Святослава, внука Олега/. Міфи та релігії – ці два феномени історії – надзвичайно тісно переплетені між собою. І не тільки. Виявляється, і міфи, і релігійні вчення всіх часів і народів, не дивлячись на часові та просторові відмінності, які виключають безпосереднє запозичення, багато в чому співпадають, що стосується слів та дії. Різниця полягає головним чином у формі подачі матеріалу. Символ Світового Дерева, як основного елемента багатоповерхового всесвіту, свого часу існував в релігійних міфах багатьох народів і дійшов до наших днів в основному у вигляді переказів та казок /в єгипетській міфології дерево богині Нут (біб), в Європі - казка «Бобове дерево» і т.п. /. Культ дерева був одним з найдавніших складників месопотамської релігії. Ассірійці, які успадкували своє мистецтво від вавілонян мали об'єктом поклоніння стилізоване світове дерево. В ассірійському релігійному мистецтві довкола штучного дерева виконували обрядові дії. Голий стовбур прикрашали металевими обручами /хомутами/ і стрічками, між гілками вкладалася маска /символ/ божества, яке мешкало в дереві. Існує безліч обрядових зображень світового дерева, які датуються приблизно з 1350 р., до н.е. Ідея багатоповерхового всесвіту сягає своїм корінням у надра історії набагато глибше ніж «Ветхий завіт», «Тора», «Книга Битія» і т.д. Безліч світів населених різноманітними істотами, душами померлих, духами, демонами і т.д. мали якось сполучатися між собою. Так виникла конструктивна побудова багатоповерхового всесвіту, бо найзручніше було розташувати світи один над одним. Багатоповерховий всесвіт – складна космологічна споруда, утворена з самостійних світів, відокремлених один від одного тими чи іншими перепонами і перешкодами. В той же час світи ізольовані не повністю, вони сполучаються між собою. З землі можна потрапити на небо, або спуститися в підземний світ, який слов’яни називають – ПЕКЛО. Чому саме так? Тут слід зробити короткий відступ: - У всі часи, починаючи з кам’яного віку, людина потребувала посередника – того хто міг жити на кордоні світів і здійснювати зв'язок між світами. В європейській літературі такий посередник називався ТРІКСТЕРОМ або МЕДІАТОРОМ. На зорі нашої цивілізації цю функцію виконували ШАМАНИ. До їхньої ролі і діяльності ми ще повернемося. На розпитування цікавих соплемінників, про те – «Як воно, там?» шаман, зазвичай відповідав, що йому було жарко, спекотно і дуже пекло. Воно й не дивно, виходячи з того, яку кількість шкур, масок та інших атрибутів вдягав на себе трікстер під час ритуальних танців; пеклО – пЕкло, з того і пішло. Тепер повернемося до «Дерева». Об’єднуючим елементом всесвіту служила «Вісь світу», яка пронизувала світи і була їхньою серцевиною. Розташовувалась, як правило, в центрі всесвіту і була так би мовити, головним опорним стовпом, з’єднуючим всі космічні елементи. Уявлення про вісь світу зафіксовані у більшості народів світу. Цілком природно, що в різних міфологіях їй приписують різний вигляд. Але з усього розмаїття створеного людською фантазією можна виділити кілька найбільш популярних. Самий відомий серед них – образ «Світового Дерева». Ми не випадково взяли епіграфом рядки з «Слова …». Тут, начебто, все ясно, перед нами художній образ – віщий Боян думкою «растекается» по якомусь чарівному, казковому дереву. В тім то і річ, що ясність ця оманлива. Філологи і історики ось уже на протязі півтораста років не можуть прийти до одностайної думки відносно сенсу цих рядків. По одній з них, досить переконливою версією є помилка переписчика – замість слова «мисль» потрібно читати - «мись». «Мись» - на одному з діалектів означає – «білка», «горностай» і є спорідненим з словом «мишь», «миша». Якщо так, то легендарний співець мандрує по певному фантастичному дереву, послідовно обертаючись на трьох тварин – орла, білку і вовка. Оскільки автор «Слова» називає Бояна «Велесовим внуком», а культ Волоса – Велеса бере свій початок у східно слов’янських мисливських племенах епохи палеоліту – неважко з’ясувати, що світ , на той час , вже перестав бути одновимірним і роз слоївся на три яруси: 1) нижній – підземно – підводний, 2) середній – земний і 3) верхній – небесний, зоряний. Тож кожна тварина відповідає одній з зон світобудови: орел – небу, білка, горностай – середньому світу, вовк – підземному /в слов’янській міфології вовк – демонічна істота/ . Підземному світу, також відповідає – дракон або змій. До речі; в релігійній космології трипілля – не існувало ні підводного, ні підземного світів. На посуді для сіменного зерна трипільські художники малювали картину свого розуміння світу: знизу – земля (грунт, без підземного світу), вище – небо з сонцем показаним у русі (схід – захід) та смугами дощу, а на горловині – вода небесна, яка забезпечувала собою ті самі дощі. (С.В.Кузьмин. «Язычество». - Минск.2006.с 226). Така картина цілком відповідає тій, що відображена в Рігведі: 1.Земля, 2.Середнє небо з світилами, 3. Верхнє небо з запасами води. Образ тварини, яка пересувається вгору і вниз по чарівному дереву добре відомий у слов’янському фольклорі. Це казковий кіт – баюн, чия назва походить від слова «баяти» - «розповідати» /зверніть увагу на ім’я в нашому епіграфі – «Боян бо віщий»/. В міфах, цей кіт ходить по золотому стовбурі (деякі автори в своїх роботах використовують термін «стовп», але слово «стовбур» - «стовп забурений у землю», «стовп маючий коріння» - інформаційно буде точнішим), і «ідучи донизу – пісні співає», а «підіймаючись догори – оповідає казки». Казки кота – баюна наділені магічною силою. Ними він насмерть вражає своїх ворогів. (А.Н. Афанасьєв. «Древо жизни».- М. 1982. с. 156). В дещо зміненому вигляді цей персонаж фігурує і в знайомій з дитинства поемі О. С. Пушкіна «Руслан і Людмила»: У лукоморья дуб зелёный Златая цепь на дубе том; И днём и ночью кот учёный Всё ходит по цепи кругом. Коли автор згадує «цепь», то не слід розуміти це буквально, як це роблять художники – ілюстратори творів О. С. Пушкіна. Скоріше за все – мається на увазі певна послідовність, ланцюг подій, минулих і майбутніх. Великий поет талановито використав казку, котра в свою чергу зберегла для нас один з древніх релігійно – міфічних образів. За картиною світу древніх слов’ян, у самому центрі всесвіту (а інколи – навпаки, на його околиці – «у лукоморья») здіймається гігантське дерево, верхівка якого впирається в небеса, а коріння досягає пекла /дна/. Залишки цих уявлень збереглися в забобонах, переказах та легендах. Один з таких переказів розповідає, що по чарівному дереву можна пройти в інші світи всесвіту і по ньому начебто спускаються і підіймаються боги. У «Вечорах на хуторі близ Диканьки» М. В. Гоголя – читаємо: -«Есть где-то, в какой-то далёкой земле такое дерево, которое шумит вершиною в самом небе, и бог сходит по нём на землю ночью перед светлым праздником». В слов’янських казках часто зустрічається епізод, коли герой по дереву потрапляє в небесне царство. Але, ще частіше це стосується покійників. Цим, наприклад пояснюється фразеологізм «врізав дуба», який, на нашу думку, у слов’ян звучав як «взрів дуба» (рос:- «узрел дуба - спи спокійно»). Це означало, що людина /покійник/ побачила свій посмертний шлях, бо за древнім язичницьким віруванням – мертві підіймаються по міфічному дереву на небо до своїх предків. (Н. Н. Велецкая «Языческая символика архаичных ритуалов».- М.,1978. – с.153). За цими ж віруваннями, душа померлого обертається на якусь тварину. Звідси стає зрозуміло, чому Боян мандрує космічним деревом у вигляді різних звірів – здатність до перевтілення здавна визнавалась не лише за покійниками, а і за співцями – сказателями /на Україні – кобзарями – характерниками/, чиє віще мистецтво вважалося надзвичайним даром. Значну роль, в поєднанні з образом світового дерева, має число «Три». /Наприклад; три звіриних подоби Бояна, три сини, тридев’яте царство і т.д./. В одній з російських народних пісень (напевно існує і український варіант) говориться, що біля чарівної «соснушки» є три «угодьица»; в них живуть «яры пчёлы», «бел горностай» і «весел сокол». (Л.Н. Виноградова «Зимняя календарная поэзия западных и восточных славян» - М.1982.-с.103). Розмежування світового дерева на три частини відповідає троїчності міфологічного всесвіту. Священне дерево слов’янського язичництва – це не тільки зменшена копія світобудови, але і його стрижень, опора без якої світ обвалиться і зруйнується. Багатьом культурам притаманні міфи про Світове Дерево, Дерево життя, Дерево Пізнання /світу/ і т. п. Ми вже згадували про світове дерево ассірійців, але картина буде неповною без згадки про роль Світового Дерева в релігійних міфах інших народів. До слов’янського світового дерева найбільш близьким є космічний ясень Іггдрасіль з скандинавської міфології. Вважалося, що в його тіні пасе своїх чарівних коней верховне божество древніх скандинавів – Одін. Корінням і кроною Іггдрасіль обіймає весь світ, і на ньому тримаються небо, хмари і зірки. Він має три корені, один простягається на небо, другий – в середній світ, третій – в пекло; з під кожного кореня б’є чарівне джерело. Біля ясеня стоїть прекрасний храм, з якого виходять Норни – богині, що правлять долею. Там же збираються на свою раду боги, щоб вершити справи світу. В корінні дерева живе космічний змій Нідхйогг, на верхівці сидить мудрий орел, а по стовбуру вгору і вниз бігає віща білка. Неважко помітити аналогії з «Словом...» Де – хто з дослідників вбачає в тут пряме запозичення, деякі з ними сперечаються, бо мати власну міфологію для народу дуже престижно, це свідчить про глибоке історичне коріння, високу культуру і глибоку духовність нації. Як не прикро, а ми схиляємося до думки – перших, а чого слід було чекати, запрошуючи варягів правити Руссю? Космічний ясень – «меліа» - був відомий і древнім грекам, а в одній з поем Вергілія сказано, що його гілля розкинулось повітряним простором, а коріння проросло до похмурого Тартара. Ось де пряме запозичення нашої міфології; З поеми Вергілія ми бачимо, що Світове дерево греків знаходиться над Тартаром /не плутати з Аідом, Тартар – від іудейськ.- Таро – доля, у ньому – «Томятся души богов и Титанов»/. І Аід, і Тартар - греки розташовували на північному боці /берегах/ Понтійського /Чорного/ моря. На це вказує Гомер у своїй «Одисеї»: Судно дошло до предела глубокой реки Океана Там где находится город народа мужей киммерийцев… /Пер. П.А. Шуйского./ Гомер, вказує точно – Аід, а значить і Тартар – там де жили кіммерійці. А жили вони, як відомо, біля Керченської протоки, звідки їх пізніше потіснили скіфи – отже були нашими земляками, і це про наше дерево писав легендарний Вергілій. Великою популярністю Світове дерево користувалося в міфах древніх індійців. За їхніми уявленнями, в центрі всесвіту росте дерево «ашваттха» (за іншими переказами – священна смоківниця «піппал»). Воно служить опорою космосу і підтримує його у стані стійкої рівноваги. Його коріння опускається в первозданні води, з яких і був утворений світ. В той же час саме дерево є джерелом священної вологи – напою безсмертя, яким вгамовують спрагу великі боги. Крім земного дерева в індійській міфології є і небесне вселенське дерево, коріння якого на небесах, а верхівка звисає до землі. Про подібне перевернуте дерево сказано і в старовинному руському заговорі, де згадується чарівна береза, що росте «на море – окияне вверх корнями». Подібний образ можна зустріти і в міфах деяких сибірських народів. За уявленнями древніх єгиптян, вісь землі – це гігантське золоте дерево, верхівка якого досягає неба. На його верхніх гілках росте коштовне каміння і живе небесна богиня Нут. Дощ, що зрошує землю і проникає у вигляді ґрунтових вод в підземний світ виникає внаслідок того, що чарівний птах Фенікс б’є своїми крилами по гілкам цього священного дерева, і воно розбризкує живу вологу. Поклоніння Світовому дереву було пов’язане з культом Осіріса, бога родючості і вічного оновлення природи. Фінікійцям, які населяли узбережжя Палестини, - всесвіт уявлявся у вигляді гігантського шатра, яке підтримувало величезне дерево, що знаходилося в його центрі і підпирало небо. В існуванні космічного дерева були впевнені і древні китайці. У міфах, воно знаходилося далеко на сході в Долині Світла. Якраз там, з бурхливого моря здіймалась догори величезна шовковиця неохватної товщини. На її верхівці сидів чарівний півень, своїм криком сповіщаючий про початок дня, від чого вся навколишня нечисть тікала геть. На гілках шовковиці жили десять сонць у вигляді золотих трилапих воронів. Ще у китайців є міфи про велике священне дерево Сюн, про чарівне хлібне дерево, яке росте на горі Кунь – лунь; там б’ють чарівні джерела і живуть всі боги Піднебесної. Майя в Центральній Америці також розміщували в центрі світобудови фантастичне Перше дерево світу, з бочковидним стовбуром і колючками. Вважалося, що воно підтримує всесвіт. Крім нього, правда, були ще чотири дерева, розташовані по чотирьом сторонам світу і слугували додатковими опорами. Культ Великого Світового Дерева пронизував усі сфери релігійного життя майя, безліч його зображень зустрічається їхніх рукописах та рельєфах. Особливу роль Світове дерево грає в архаїчних шаманських релігіях. Якраз там його образ розроблений найдетальніше. В якутській міфології велика увага приділялась чарівному дереву Аал Луук Мас, яке росте посеред «Сібіір – землі». Легенди розказують, що воно виділяє поживну вологу «ілге», здатну додавати людям енергії і бадьорості. У якутів, дерево Аал Луук Мас і в наш час являє собою непохитну серцевину світобудови. (Нюргун Боотур Стремительный. «Якутский героический эпос олонхо».- Якутск, 1975.- с.49). Від якутського епосу не дуже відрізняються алтайські вірування у яких: -у місці злиття 70-ти річок здіймається сто стовбурова семи колінна тополя з золотим і срібним листям. Лише під одною гілкою цього фантастичного дерева може сховатися табун коней. На верхівці дерева сидять дві золоті зозулі, які віщують долю. Від їхнього співу по всій землі розпускаються чарівні квіти. На середніх гілках живуть два чорних беркути з діамантовими кігтями, а під деревом на залізні ланцюги припнуті два страшних пса. Поряд пасеться чарівний скакун, володіти яким може лише герой. (Маадай-Кара. «Алтайський героический эпос».-М., 1973.-с.252-254). Крім об’єднання світів, функція світового дерева полягала у втіленні ідеї родючості. В казках такі уявлення піддалися трансформації: з’явилась чарівна паличка, /в старовинних варіантах казок – гілка чарівного дерева/. Одним її дотиком можна творити різні дива – здобувати воду в пустелі, перетворювати камінь на золото, оживлювати мертвих. Своїми чарівними якостями Світове дерево зобов’язане тому, що, як правило, воно знаходиться у священному місці – центрі космосу, який в міфах про створення світу, грає надзвичайно важливу роль. Саме звідси створюється всесвіт, тут протікають головні події епохи початку світу. Тому Світове дерево одним з перших з’являється на острівці суші серед безкрайніх вод первозданного океану. За біблійною легендою, Адам і Єва жили в райському саду, посеред якого здіймалося заборонене дерево пізнання, є там і про змія. За одними міфами – під деревом народилося все людство /Адам, Єва/, за іншими – під світовим деревом, у центрі всесвіту народжуються боги, герої і великі царі. Нагадаємо; під деревом – коза Амалея вигодувала маленького Зевса. Під деревом народився бог Аполлон. Під деревом був знайдений новонароджений вавілонський цар Навуходоносор. Легендарний радник одного з великих царів древнього Китаю І Інь, за легендою, був знайдений у дуплі шовковиці. Чингізхана знайшли серед степу, де він смоктав листя одинокого чарівного дерева. Архангел Гаврііл приніс Марії звістку про непорочне зачаття, коло вона черпала воду з джерела під деревом і т. д.

В Українських казках під чарівним деревом відпочивали богатирі, на дереві ховався Івасик Телесик, з під дерева б’ють джерела з живою і мертвою водою. Зображення Світового дерева широко представлено в українських орнаментах на вишиванках, кераміці та предметах побуту. Якщо біля хати лелека звивав на дереві гніздо – воно ставало священним, зрубати таке дерево – великий гріх. Вважається, що лелека - відповідальний за народження дітей і взагалі за оновлення життя. Сім’ї, які хотіли народити дітей - ставили на подвір’ї стовп з колесом від воза на верхівці /символічне Світове дерево/, в надії на те, що прилетять лелеки і зів’ють гніздо. Невичерпна уява народу і в сучасному житті продовжує знайомити нас з космологічними древніми віруваннями. Люди продовжують вірити в космічні сили всесвіту, керуючись надбаннями духовної культури минулих епох.

Тож, чи варто на все це навісити замок, навіть з найкращих мотивів, чи не поспішати з новомодними традиціями - вирішувати Вам самим. Думайте.

Світове дерево (Ассирія).

Два варіанти зображення Світового Дерева (середньовічний Китай).

Світове дерево (Єгипет).  

Чернобыль - рай для туристов.

                                                 Рай для туристов.

Министр по вопросам чрезвычайных ситуаций Виктор Балога позитивно относится к идее туризма в чернобыльской зоне. Об этом он заявил 17 ноября журналистам в Кабинете министров.

Я отношусь к туризму (в чернобыльской зоне – ред.) очень позитивно. Я считаю, что все, что приносит пользу для украинского общества, должно делаться. Есть спрос – нужно людей пускать. Пусть смотрят», - сказал В. Балога. «all inclusive»:   Свинцовые трусы всех размеров.

Пикантные дозы облучения.

Посещение авиа и авто салонов.

Пикник на обочине.

Фото с обезьянкой.

С ликвадаторов аварии на ЧАЭС - взыскать стоимость пребывания в курортной зоне.

death

К визиту патриарха...

  • 13.12.10, 02:15
     
                                       Історія України від tarnava12. 
                                     Як князь Володимир Русь хрестив.
            Християнство Уявилося на Русі разом з біженцями від Римського щастя. Слав*яни - язичники, християн теж не жалували, але і левам не згодовували, можливо тому, що леви на Русі не водилися. Перші християни тихенько розселялися навколо руських міст у печерках та землянках, де їм ніхто не заважав відправляти свої релігійні обряди. Загалом же Русь була язичницьким краєм, яким з 978 р. правив князь Володимир. Час від часу, Володимир, подорожуючи своїми володіннями дивувався великій кількості різноманітних язичницьких капищ, де його піддані молилися різним богам. Богів було багато і кожен клан приносив жертву своєму ідолу, вважаючи сусіднього Сварога чи Ярила менш божественним ніж власний.          Крім основних богів, які відповідали за клімат, урожай, здоров*я, схід і захід сонця і т.д., існувало ще безліч дрібних божків, яким поклонялося населення. Кожен ліс, бір, гай, ставок, річка чи болото мали свого божественного покровителя. Загалом набирався величезний штат божеств, проти яких вся еллінська міфологія, на чолі з бородатим Зевсом - Юпітером здавалася купкою хуліганів - героїв та неврівноважених богинь - психопаток, що гризлися між собою з дріб*язкових причин, всіляко ускладнюючи життя еллінського народу, що врешті - решт і привело до виникнення християнства і зміни релігійних пріоритетів. Володимир бачив, що всі пагорби навколо поселень заставлені деревинними та кам*яними дідами і бабами з незгасними вогнищами і численними жертовниками. ( В радянські часи, монумент «Вічний вогонь» був взятий саме з язичницьких обрядів, а покладання квітів до священних місць - з буддистських вірувань). Бачив князь і численні пожертви, які народ тягнув до ідолищ. А тягли - багато: худобу, птицю, хліб, зерно, мед, овочі і фрукти, напої з градусами і без, сувої тканини, одяг, шкіру та вироби з неї, коштовні прикраси, зброю і т.д. Кожен хотів щоб зранку зійшло сонце, після весни прийшло літо, щоб був добрий урожай і полювання, щоб смерть минала його рід і дім.           Варязька військова дружина, що постійно супроводжувала князя, бачачи таку кількість гастрономічних делікатесів - сходила слиною, бо прогодувати ораву варязьких термінаторів, навіть при княжому дворі, було дуже не просто. А громада, богам - не скупилася. День і ніч товсті, рум*яні і не зовсім тверезі предки Кашпіровського - шамани і волхви, вдягнувши на голову кінський череп - били в бубен, а прийшовши до тями - повідомляли враженим глядачам про те, що завтра знову зійде сонце, і хоч як це було не важко, а таки вдалося умовити богів, і якщо пожертви будуть трохи щедрішими, то можливо вдасться домовитися і про прихід весни.          Володимир, був Великим, тому, що - був розумним. Він знав, як тяжко стягнути податки з двох десятків племен, якими він правив. Холопи та смерди неохоче розлучалися з тяжко нажитим добром. Часто податки виривали разом з язиками. Маючи серед своїх друзів грека Феофілакта, Володимир знався на греко - римській міфології, тож вирішив створити власний Пантеон язичницьких богів, зменшивши кількість ідолів до шести осіб. Ними стали найпопулярніші слов*ямські божества: ДАЖДЬБОГ - бог Сонця, СВАРОГ - бог неба, ДАНА - богиня води, ПЕРУН - бог блискавки і грому, СТРИБОГ - бог вітру, КУПАЙЛО - бог врожаю. Звісно були ще: БОЖИГА, ЖИВА,КОЛЯДА, безліч духів: домовиків, лісовиків, русалок, мавок і т. д. Всі вони мали власні імена і з ними було пов*язано безліч обрядових свят. Поклоніння шести богам стало обов'язковим (але яким саме - невідомо). Тепер люди мали звозити пожертви до стольного граду і цим урізноманітнювати меню княжого столу. Шаманів, які були незадоволені - скоротили, а тим, які залишилися живими — розтлумачили, що сонце може зійти й без бубна і освітити їхні могили. Оскільки шамани і самі підозрювали, що бубни мало впливають на рух світила - вони швидко погодилися і голодний блиск в очах княжих гриднів змінився на п*яний. Волхви, віщуни, ясновидці, оракули та шамани, яких не встигли принести в жертву їхнім богам, розбіглися по навколишнім лісам і переяркам де жили в землянках і норах прикидаючись то опозицією, то каліками - убогими, то блаженно - юродивими, то ще якимись полудурками,. зрідка виходячи з лісу і пророкуючи: то кінець світу, то «смерть от коня своего».            Централізація княжої, боярської і релігійної влади не дала бажаних результатів. Не можна прибрати до рук богів, яким можна молитися і поклонятися без попа, де завгодно і коли завгодно. Річка, ліс, сонце, дощ - все було богом, і скрізь був храм для язичника, ніхто не стояв між ним і богом.            Великий князь розумів: безконтрольне поклоніння - казну не наповнить і народ не згуртує. Потрібен єдиний для всіх бог і апарат по контролю за пожертвами, а ще було б добре, якби молилися в приміщенні, тоді можна брати плату - пожертву за вхід, а з непокірних - і за вихід. Ідея лежала на поверхні. Залишалося вибрати релігію, щоб знати що будувати: собор, пагоду, синагогу чи мечеть з мінаретом, і примусити чернь повірити в нового бога.           Хитрий грек Феофілакт, пропонував князю - Християнство. Розповідав про фарисеїв, Іісуса, велич і багатство Візантії. Володимиру - ближче до душі був Іслам, бо Великий князь любив жінок і утримував величезний гарем, тільки лякала процедура обрізання, яку грек Феофілакт, як княжий тлумач, перекладав: то як оскоплення, то як кастрацію, і від таких слів у князя мурахи по спині бігали. Сходити ж до бібліотеки Ярослава Мудрого і перевірити - князю в голову не прийшло. Після довгих суперечок - постановили: влаштувати фуршет і запросити представників всіх передових релігій, щоб влаштувати конкурс на кращу віру.              До княжого терему з*їхалися пропагандисти з усього відомого, на той час, світу. Кожен прагнув показати себе з кращого боку. В дефіле прийняли участь: брахмани і факіри з Індії, арабські імами і дервіші, тібетські лами і хілери і т.д. Іудеї, яких ніхто не запрошував, скромно розсілися за княжим столом, розклавши перед собою звивки Тори, Каббалу, Талмуд і таблички з написом «Жюрі». Як найбільш «продвинута» нація - оголосили список учасників, і як люди письменні - взялися вести протокол.            Після словесної перепалки з варязькими дружинниками, які хотіли розпочати слухання з презентації «Кама - Сутри», постановили: - розпочати дефіле з колиски світової цивілізації - Індії, а країни «Восходящего солнца» - демонструватимуть свої надбання після того, як слав*янські шамани загонять сонце за горизонт. Великий князь привітав гостей кубком медовухи і повелів: - «Наливать і випивать».                         Святкувати слав*яни уміли. Хмільний квас, вино, брага, медовуха розливалися в чари, чаші, кубки, келихи, кухлі, братини та ритони. Шоу вдалося на славу! Індійські брахмани співали пісень про Зіту і Гіту, факіри видихали полум*я, ковтали ножі, заклинали змій, а йоги витворяли таке, що Володимир покликав ката, щоб вчився. Жінки з гарему і дівки - служниці тихо плакали, дивлячись на цих худих, голих, чорних, пов*язаних у вузли людей. Тібетські хілери, тим часом, виймали з тіл бажаючих гірлянди нирок, печінок та іншого ліверу. Дервіші, билися в корчах, рвали на собі волосся відганяючи демонів. І Володимир на власні очі бачив, що жодного демона в трапезній немає. Правовірні, тим часом, славили Аллаха і творили намаз, а іудеї роздивившись та помацавши шовкові китайські кімоно - сіли малювати «Дорожню карту» прокладаючи по ній Великий шовковий шлях.           Деякі релігії - відпали одразу. Дивлячись на напівживих йогів, князь розумів, що два десятки розрізнених, воюючих між собою племен об'єднаних силою меча - ніколи не будуть медитувати і обсипати квітами Великого Будду. Всі, без вийнятку , племена захищаючи власного Перуна - нещадно грабували багатших сусідів, торгували полоненими, брали мито за проїзд своїми землями і насилу зводили кінці з кінцями. З цієї ж причини не підходили і послідовники Великого Лами. Хоч тібетські лікарі, цілком могли залишитися при княжому дворі, адже шлях до рідних гір міг розтягнутися на довгі роки.           Пам*ятаючи про сумну долю Аскольда, Володимир, більше схилявся до мусульманства з його нескінченним джихадом, що давало змогу вести постійну війну, і багатожонством, що при постійних втратах чоловічого населення, було дуже до речі. Великим плюсом мусульманства були жорсткі правила гігієни, бо лише русичі називали Київську Русь -Великою. Весь же інший світ, називав її - «Смердящею», а народи, які проживали на її території - «СМЕРДАМИ» (вонючими). Таку ж назву мало і взуття, яке обмотували навколо ноги (онучі). З часом, князі та бояри так називали своїх підданих, виділяючи себе над своїм народом, хоч в плані чистоти нічим не відрізнялися від своїх холопів. (ХОЛОП - хлоп, хлопець).            Іудеї, своєї релігії - не нав*язували, вони розуміли, що жити в країні де весь народ - євреї, не можливо, (це видно на прикладі сучасного Ізраїлю, де велика концентрація євреїв на малій території привела до розподілу іудеїв на «кращих» і «гірших», виникнення ортодоксальних течій, розбрату та гризні навіть серед правлячої верхівки). Тлумач Феофілакт, тим часом, нагадав Великому князю, що іудеї дали світу не лише Іісуса Христа, а й Іуду.           Поступово список релігій - претендентів скоротився до двох. Християнин Феофілакт, який прибув до Києва з посольством Ольги, був Візантійським легатом (послом) і вперто гнув свою лінію на користь християнства. Він бачив, що на сході Азії зароджується нова формація племен з центром у Монголії. Феофіл, розумів, що з появою нового, сильного лідера, монголе - азійські племена маючи один менталітет, обов'язково об*єднаються і почнеться велика війна за перерозподіл території. Візантії потрібні були союзники з якими можна було б розраховуватись не золотом, а словом Божим, що менш накладно ніж вербувати найманців за гроші. Феофілакт, залякував Володимира, що з прийняттям мусульманства - народ перестане пиячити і побачить світ тверезими очима, і навряд чи цей світ йому сподобається, адже правити краєм п*яниць чи наркоманів - набагато легше, чим тверезою і освіченою державою, крім того князь втрачав законодавчу владу, бо в Ісламі закони диктувалися Кораном і Шаріатом, а перед Аллахом - всі рівні, і князь, і смердючий холоп. Біблії, в її сучасному вигляді, ще не існувало. Поряд з п*ятьма канонічними євангеліями світом гуляли списки що найменше з шестидесяти життєписів, які хоч і закладали деякі морально - етичні правила (заповіді) - жорстокого покарання за їх порушення - не передбачали, Бог - милостивий і завжди є можливість покаятися. Тож з прийняттям Корану - княжі укази відходили на другий план, що звичайно Володимира не влаштовувало. Переміг - Феофілакт.            Справу в довгий ящик не відкладали, ідолів порубали, спалили і втопили в річці. Народ загнали в холодну проточну воду по самі гланди і випускали на берег лише тих - хто твердо увірував в Іісуса Христа. Більшість свідомих городян, знаючи що пеніцілін ще не винайшли, не бажали ускладнювати своє здоров*я пневмонією, швидко перехрещувались і під цокіт власних зубів бігли причащатися до діжок з медовухою. Та багато запеклих язичників вибрали за краще втопитися, їм - не перешкоджали, а найзапеклішим - навіть допомогали. Кров пролита не була. Норми християнської моралі - витримані. На місці язичницького пантеону - збудували дерев*яну церкву, фундамент якої зберігся до наших днів, пристосували язичницькі обряди до християнських свят, Володимир, як організатор почину, виділив десяту частину свого майна на утримання храму і зробив це правило обов'язковим для своїх підданих. Першим митрополитом одностайно вибрали хитрого Феофілакта. Дозволили християнам - печерникам вилізти з нір і будувати церкви та монастирі на поверхні. Городяни, визнали за краще сплачувати десятину на утримання церкви, ніж перед кожним дощем тягти кабана до жертовника. Запеклі язичники, яким вдалося вижити, розбіглися по дрімучим лісам і зайняли печери перших християн, бо свято місце пусто не буває.           Прийняття християнства: - зміцнило владу князя (церква закріплює нерівність між людьми), дало племенам єдину ідеологію, сприяло розвитку науки, культури, мистецтва, завдяки новим християнським зв*язкам і дало Київсьій державі надію стати цивілізованою європейською країною. З цією надією ми дожили до наших днів і навіть д осягли певних успіхів: Європа вже дозволяє нам підмітати свої вулиці і чистити сортири. Мабуть цей оптимізм ми передамо своїм внукам і правнукам.
      

Запорожцы посулили Януковичу гетманскую булаву.

  • 11.12.10, 23:32

Історія Українського козацтва від tapnava12

  Хто з нас в дитинстві не мріяв стати козаком? На баскому коні, в червоних шароварах, за поясом – пістоль, на боці – шабля, а в зубах – люлька! І, скакати степом рубаючи ворожі голови, відбирати у багатих і віддавати бідним, пити мед-горілочку, ночувати під зоряним небом і кохати чорноброву козачку. Саме такий образ національного героя формує в наших національно- свідомих головах і освітянська система, і державна пропагандистська машина. В цьому питанні ми цілком солідарні з офіційною точкою зору, бо любов до рідного краю і знання його історії є невід*ємною складовою нашої національної ідентифікації, без якої ми б стали «Іванами – родства не помнящими». Ціль нашого опусу – розібратися і з*ясувати: Хто такі козаки? Звідкіля взялися і навіщо? Чому обрали такий стиль життя? Чого досягли і як це вплинуло на сьогодення? Тож спробуємо викласти власну точку зору і побачимо, що з того вийде. З розвалом Римської імперії, тисячі гультіпак-обірванців, яких зараз прийнято називати біженцями, плентали землями слав*ян-русинів в пошуках кращої долі. Це були, в основному, раби – втікачі та запеклі язичники, які не прийняли християнства. Християнство в Римській імперії, на той час, стало державною релігією, і було, як і колгоспи, справою добровільною, хочеш – вступай, не хочеш – розстріляєм. Тож фанати Зевса-Юпітера і решти олімпійської збірної швидко з*ясували, що у слав*ян є аналогічний бог грому і блискавки, виконує ті ж функції, тільки називається – Перуном. Розуміючи, що печерно-християнська голота, вибравшись з підземель, ніколи не пробачить римлянам ні Голгофи, ні згодовування християн левам, ні інші «розваги» - визнали за краще іммігрувати на Русь. Крім того, з часів ще давніших, багато грецьких майстрів–художників оздоблювали тереми, вирізали дерев*яних та кам*яних ідолів, будували мости, рови, вежі та інші споруди. Бродяги та біженці багато розповідали місцевим жителям про своїх богів та релігію, знайомили з легендами і міфами стародавньої Греції. Найбільш, до душі, русинам прийшовся бог вина – Вакх / Діоніс /. Супутників Вакха – п*яних і розбещених Сатирів, вони називали – Козиками (козликами) за копита, шерсть і зовнішню схожість з цією домашньою твариною. Пізніше, козиками стали називати всіх п*яниць- дармоїдів та інших злочинців вигнаних общиною з городищ-поселень. І в наші дні, різного роду полудурків часто називають «козлами». Ну, не називати ж їх «сатирами», так і греки можуть образитися. Життя козиків-вигнанців було скрутним і голодним. Харчувалися - чим Бог пошле. Збирали в лісах гриби, ягоди та коріння, полювали, обкрадали общинні грядки, влаштовували набіги на поселення. Селилися, в основному, на берегах річок де і літом, і взимку можна було прохарчуватися рибою.Під житло використовували печери, землянки, курені з хмизу, а то і просто ями наповнені соломою. Вдягалися у крадене або награбоване дрантя, тож були скоріше схожі на «бомжів» ніж на красенів-героїв. Найбільш повно типажі та зовнішній вигляд козаків вдалося відтворити відомому художнику Іллі Рєпіну у своїй картині. Козики брилися під азіатів-кочівників, щоб легше було грабувати навколишні поселення, бо мирні русини-хлібороби боялися східних зайд, і опору нападникам майже не чинили, а бандити завжди любили смачно поїсти і добре випити. Козики-дармоїди всих часів, збивалися в зграї і грабували проїзджих і піших купців: «…и выскакивали они из кустов словно зайцы, кучками человек по20 и 30, стали гарцевать на конях, пускать стрелы из луков, стрелять из пистолетов, а турки, провожавшие караван, как увидели палеевщину, так и стали ни живы ни мертвы…» («Подорож о. Іоанна Лук*янова.» Рус.Арх. 1863 р.). Козицьку «малину» - розташовували біля Дніпровських порогів, де купці, які везли свій крам річкою, виходили на берег і тягли човни волоком.(Звідси назви населених пунктів: Волочок Верхній та Нижній, Волок, Волоково, Перетяги та інш.).Називали її - Запорозька Січ. До м.Запоріжжя це не має ніякого відношення, порогів та перекатів на Дніпрі, на той час, було багато. А слово «Січ» походить від – «засіка», завал зі зрубаних дерев впоперек дороги. (Типова бандитсько-партизанська тактика розбійників.). Біля порогів, купці, які тягли човни берегом, були найбільш стомлені і не могли чинити достойного опору грабіжникам. Козики-козаки контролювали всі сухопутні та водні шляхи Подніпров*я, пропонували «кришу» і брали мзду за проїзд з усіх купців, незалежно від віросповідання та національності: азіатів, поляків, москалів і наших рідних українців. Скидки на «земляцтво» не було. Обкладали «податками» навколишніх князьків, панів, та заможних селян. Тих хто не хотів платити – палили, різали, вбивали. З багатих – вимагали викуп, утримували як рабів, виставляли на продаж. Не гнушалися работоргівлі, причому відловлювали і продавали своїх же селян-хліборобів. В перервах між пиятками, козики розважалися тим, що сікли бичами (батогами) полонених і заручників, щоб посилити психологічний тиск на родичів потерпілих. Деякі польські історики вважають, що назва «Січ» походить саме від цього. Серед інших розваг козацтва чільне місце займала музика. Як і еллінські сатири, українські козики, в перервах між грабунками та пиятками грали на музичних інструментах. В дні коли козаки не били один одного по пиці – вони били в литаври. Цей найпростіший музичний інструмент виготовлявся так: Козацькі кухарі (кашовари), варили козацький куліш у величезному казані. Козаки – з*їдали куліш дерев*яними ложками і якщо страва була не смачною – здирали шкуру з кухаря і натягували її на казан. Шкура висихала, натягувалась і в цей барабан били ложками і пестами від ступи (це називалося – «пестити»). Тому готували на Січі – смачно. Невмілі кашовари – не затримувались. Втім, для виготовлення литаври, годилася і будь-яка інша шкіра. Барабан з казана, був звісно, стаціонарною «ударною установкою». Переносний варіант – з*явився, коли шкіру натягли на решето. Це називалося – БУБЕН. Кожен став сам-собі Растропович. З таким «плеєром», можна було – і в похід, і на свято. Запорозькі й малоросійські козаки, за воєнного часу були воїнами, а в мирний час – співці та музики, бо що ж то за випивка без музики і співу. У нас, у слав*ян, навіть на похоронах і поминках співає «пєвча». Грали козаки на різних інструментах: кобзах, лірах, скрипках, ваганах, басах, цимбалах, козах, сопілках і взагалі – на чому прийдеться. Добувати звуки з інструментів уміли всі козаки, та професійними музиками були – сліпці-кобзарі та лірники, які втратили зір в силу різних причин, найчастіше – втікаючи з турецької неволі. (На Сході – звичайна кара для втікачів). Козацькі кобзарі – це ті самі французькі трувери, німецькі мейстразінгери, сербські сліпаки-п*єваки. Вони завжди бажані гості для козака, бо кобзар «усюди вештається та на кобзі грає». Кобзарі були хранителями козацьких переказів, легенд, військових звичаїв. Вони знали як чинити суд, ділити землі, обирати старшин, споряджати військові походи проти ворога. Незрячі музики мали великий вплив на козацьке товариство і поважних старшин, їхні пісні запалювали спочатку козиків, а пізніше і козаків агітуючи до здирництва та підіймаючи в походи проти бусурманів. І в Січі, і в поході кобзарі були корисними членами козацької громади, веселили воїнів і виконували роль військових лікарів. Знаючи лікарські трави, заговори і т. д. вони вміли лікувати вогнепальні рани, виганяти «пропасницю» (лихоманку), зупиняти кров та багато іншого. Таких кобзарів називали «характерниками», приписуючи їм магічні і чарівні здібності, як то: здатність бути невидимим, проходити крізь стіни, знаходитись в кількох місцях одночасно, розмовляти з померлими, подорожувати між світами, віщувати долю і т. д. Так було завжди. Де бубен – там і шаман. Дякуючи кобзарям, до нас дійшло багато народних дум, переказів, пісень, легенд, казок, тощо. Ще однією значною подією на Січі, був козацький суд. Це була не просто розвага, а театралізоване дійство, стародавній ритуал, культурне явище. Суддями була вся військова старшина, а іноді і весь кіш (військовий підрозділ). Покарання були різноманітні і залежали від складу злочину. Адвокатів – не було. Основне правило – «Не попадайся!». В основному практикували: прив*язування до гармати на майдані, садіння на дерев*яну кобилу (голим), забивання батогами під шибеницею, переламування ніг та рук, напування горілкою до смерті, пограбування майна. Голодранцям, найбільше подобалося, останнє. Та, найбільш популярним, було забиття злочинця біля ганебного стовпа киями. До «ганебного стовпа» присуджували за крадіжку, переховування краденого, побої, насильство, дезертирство. Стовп – не пустував, шоу продовжувалось в режимі « нон – стоп». Біля стовпа, розташованого поблизу січової дзвінниці, завжди лежала в*язка сухих дубових київ, подібних до бичів, які прив*язували до цепів, під час обмолоту збіжжя (рос. – «батог»). Прив*язаного тримають кілька днів, поки він не сплатить за викрадене. До нього підходять товариші, одні мовчки дивляться, другі – хильнувши чарку, лають, б*ють, знущаються, треті пропонують гроші, (воістину, друг – пізнається в біді), а четверті – поять його горілкою і напихають калачами, навіть, якщо злочинець не хоче їсти. Якщо засуджений не вмирав від отруєння алкоголем, його починали бити. Навряд чи п*яний злодій відчував побої і взагалі розумів процедуру судочинства. Таким був козацький гуманізм. Поважні козаки (пахани) наносили один удар кийком і відходили, а «шістьорки» - впевнившись, що жертва прив*язана міцно і здачі не дасть – накидалися зграєю і, зазвичай, забивали свого товариша до смерті. Отаке воно було – Січове товариство. Уміла голота веселитися. Це ж не хліб вирощувати. Та бували випадки, коли злочинне тіло не вмирало, ні від горілки, ні від побоїв. В такому випадку, у засудженого відбирали рухоме і нерухоме майно. Одну частину віддавали на військо, другу – військовій старшині, третю – все рухоме майно, віддавали дружині та дітям засудженого, якщо він був одружений. Військова політика козаків зводилася до поняття: «Пацан – сказал, пацан – сделал». Найчастіше, надсилався лист з погрозами та вимогами і при відмові платити, козики-рекитери виступали в похід, у якому до них приєднувалося місцеве холопство. Награбована здобич ділилася та пропивалася на Січі. «Робінгудів» серед козиків не було, бідні і обездолені могли поправити матеріальний стан приєднавшися до банди, що і робили часто і з задоволенням. Смерті – не боялися, бо постійні злидні та голод – виїдають страх з душі і тут вже, або - пан, або – пропав, або смерть, або – «з китайки онучі». Кожен мав надію на останнє, бо чим більше нальотчиків гинуло в бою – тим більшою була частка награбованого для тих хто вижив. Долею Українського народу козики не переймалися, більше їх турбували власні привілеї та збагачення козацької казни – «общака», в якому накопичувалися фантастичні суми (Згадайте легендарні скарби Полуботка). Часто козаки наймалися на службу в різні країни, були охоронцями при королівських дворах Англії та Франції. Воювали на стороні турків і татар. З часом бандитські зграї перетворилися на напіввійськові формування з поділом на підрозділи (полки, сотні і т. д.). Козаки, що поверталися з далеких країн збагачували Січ новим досвідом та знаннями. На Січі існувала власна канцелярія, з штатом каламарів (писарів) та тлумачів (перекладачів), що свідчить про наявність сильного адміністративного апарату, на утримання якого витрачалась левова частка «общака». Основна маса козаків була обірвана, бідна, брудна і голодна: - «…а в Хвастове по земляному валу ворота частыя, а во всяких воротах копаны ямы, да солома наслана в ямы – там палеевщина /козаки під командуванням Палія і загальна назва козацтва в ті часи/ лежит, человек по 20 – 30 и голы, что бубны, без рубах, нагие, Страшны зело. А в воротех из сёл проехать нельзя ни с чем: дрова ли, сено, солому – всё рвут, что собаки…» («Подорож о.Іоанна Лук*янова.» Рус. Арх. 1863 р.). В Запоріжжі не було писаних законів. Козацька громада протягом віків управлялась «Стародавніми заповітами» та переказами. Важливу роль, за таких умов відігравали «січові діди» - ОБШИТОВАНІ /відставні/ козаки, яким нікуди було йти і вони залишалися жити на Січі, або селилися поряд. Діди були хранителями старовинних козацьких легенд, законів, заповітів і являли собою «раду старійшин». Пильно стежили, щоб молоді козаки свято дотримувались усіх козацьких звичаїв. Звідси і пішло «дідовство», яке з переселенням козаків на Дон та Кубань вкорінилося в російській армії і процвітає в Збройних силах до наших днів. Так, що деремно деякі високопосадовці заявляють з високих трибун, що: - «Это уродивое явление досталось нам от СССР». Це йому від нас дісталось. Козики- козли дожили до наших днів. Започаткована, ще в дохристиянські часи злодійська община, протягом віків формувала свої закони, логіку і спосіб мислення. Змінювались боги, влади, релігії, кордони, а «дідовство» залишалося і якщо хтось обіцяє його викорінити, то це не що інше, як дешевий популізм. В козацькій громаді, «діди» вимагали дотримання «військової справи», поважання власності, віддалення від жінок, відданості вірі предків, шанування духовного сану та інших основ козацької общини. Старі січовики виступали на сцену, коли треба було припинити якийсь безлад. А безладу – вистачало. Здорові, нетверезі «козики» виплескували надлишок енергії в постійних бешкетах та мордобоях. В дні виборів, виплати грошей, поділу здобичі та в свята – тільки курінні отамани та старі козаки могли утримати забіяк від розбою та різні. Умовляннями, погрозами і навіть палицями вони встановлювали мир і спокій на Січі. Маючи на Січі велику повагу, старі козаки не завжди закінчували життя в гамірних козацьких столицях. Нерідко віддавали перевагу тихому монастирському життю, чи навіть усамітнювались в безлюдному степу і жили в особливому житлі – «бурдюзі», простішому ніж хата і навіть землянка. Від*їзд запорожця до Києво-Межигірського монастиря, а саме там постригалися козаки, завжди здійснювався бурхливо. Прощання святкували кілька тижнів, з різними вигадками, «химерами», «вибриками». Козацький «мальчішнік» був багатий на «приколи», гумор, розіграші. Для феєрверку – могли спалити навколишні слободи і села. Дармову випивку виставляв майбутній монах. Козацькі розваги, мало чим відрізнялися від козацького суду. Були, проте й такі козаки, які не впадали в крайнощі, лишали Січ через старість, селилися неподалік Січі на хуторах та в слободах, як Тарас Бульба, де і доживали віку за мирними , домашніми клопотами. До нашого часу в с. Білозір*я, що поряд з Черкасами вулиці мають назви: «Козацька сотня – Перша, 2-га, 3-тя і т. д. Керували козацьким військом отамани та гетьмани. Це були виборні посади, а процедура виборів була найдемократичніша в світі: Голота, збиралася на майдані. Вислухавши програмні промови кандидатів, козаки зчиняли гвалт, кидаючи шапки вгору (тому, на Січі, не соромно було пропити штани, або останню сорочку і найбільшою ганьбою було – пропити шапку, адже козак втрачав право обирати і бути обраним). Перемагав кандидат, виборці якого зчиняли більше лементу. Поряд з передвиборчою агітацією, кандидати наймали для виборів власних крикунів – «клікуш». Купка клікуш, утворювала – «кліку», яка закликала народ голосувати за одного з кандидатів і підбурювала проти іншого. Ніщо не нове у цім світі. В дні виборів на Січі випивали дуже багато горілки. Виборчі штаби кандидатів викачували на майдан діжки з «шаровою» випивкою і тоді розбійний безлад і мордобій досягав апогею. Поки товариство поважних козаків «рішали» між собою «проблеми по-понятіям», на перший план вивалювалась «сіромашня», яка часто не вдоволена дармовим частуванням: «…кидалася з Січі в передмістя на лавки базарних людей і там чинила страшне пограбування всього хмільного.» (Д.Яворницький. «Альбом української старини» С.П.1900 р.). Незважаючи на те, що козаки являли собою значну військову силу, керівництво сусідніх держав вважало їх напів-дикими бандитами:-«…а когда мы приехали в Паволочь, и стали на площади, так нас обступили, как есть около медведя, всё козаки – палеевщина: голытьба беспорточная, а на ином и клока рубахи нет, страшны зело, все черны, что арапы, и что собаки, - из рук рвут. Они на нас стоя дивятся, а мы и втрое, таких уродов мы от роду не видали; у нас в Москве и на Петровском Кружале не скоро сыщещь такова хоч одново…» («Подорож отця Іоанна Лук*янова» Рос. Арх. 1863 р.). Козацьким «польовим командирам» - лестили, загравали, їх підкупляли, використовували, а потім зраджували. Усіх. Від Богдана Хмельницького до Нестора Махно. Якщо Україна, на той час , і мала якісь паростки самоврядування та інші «вольності», то внаслідок непослідовної політики козацьких гетьманів – втратила їх на довгі віки.

beer