Я дивлюсь навкруги і нічого не бачу, Я мабуть загубив серед зір свою вдачу. Я мабуть заблукав між болем і гнівом, І стирчу ніби стовп привидом сивим. Дні та ночі повзуть, немов дві гадюки, Хтось встромляє цвяшки в мої ноги і руки, І зі стелі мені всміхається пика. Я їй тицяю дулю... То їй буде утіха. Я чекаю на щось. На що і не знаю. Так, мабуть я дурний, бо і досі чекаю. Десь за лівим плечем очі п’яні і сині. Я давно заховав свою долю у скрині.

Знову ніч, я сиджу біля вікна, А чому я не сплю ніхто не зна’. На столі склянка чаю та пиріг. Хтось упав головою на поріг. Це вони, я їх зустріну залюбки. Це вилупки... Кожен з них має пляшку і часник, В кожного мозок був, але він зник. У очах зорі сяють голубі, А один навіть грає на трубі. Навкруги заблищали посмішки, Це вилупки... Може завтра і у твій гостинний дім Зазирне хтось із виглядом бридким, А за ним, тебе звалюючи з ніг, Заповзе натовп вилупків дурних...

Читати далі...

Холодом ночі землю накрило, Впало у сніг її зморене тіло. Голе гілля понад тілом схилилось, На її грудях змія причаїлась. Їй до світанку ніяк не дожити, Собаки скавчать наче несамовиті, Вітер гойдає засніжені гілки, Тануть у темряві звуки сопілки… Не знатимуть більше ці губи усмішки, Холодом віє снігове ліжко. Під колискову солодко спати, І не прокинутись більше дівчаті.

Я іду туди, де тебе нема, Я іду туди, де завжди зима, Де між хуртовин причаївся страх І колише ніч на міцних руках. Я іду туди, де холодні сни Оживають між дошками труни, Де вирує болю голосливий спів, Де сліди весни в’язнуть між зубів Я іду туди, де не плине час, Де ніхто іще не чекав на нас, Де любов і зло рідні дві сестри, І співають їм з півночі вітри. Я іду туди, я іду один, Як стеблина, що пнеться між крижин. Я тягнусь туди, де завжди зима, Де завжди зима, де тебе нема…

Немає нічого, нічого немає. Колись щось було, але зникло кудись, І дещо тепер мов бульдозер волає, І щось там іще... але все заїбись! І замерехтіло, і запорожніло, І ніби й насправді, та, певно, брехня, Шикуються струнко веселі дебіли І щось там іще... але все це хуйня!

Наливаймо келихи повні, Настромляймо на ніж огірок, І нехай, панове шановні, Нас зігріває наш перший ковток! Вип’ємо ж браття за вилупків славу, А ворогів наших хай нищить біс. Вип’ємо ж браття за вилупків славу, А москалям тільки дулю під ніс Наливаймо, гей не стриваймо, Настромляймо на ніж ковбасу. Ну, а потім ще наливаймо, Бо на завтра не буде часу. Наша доля ще не вмирала, Наша правда з нами завжди. Поливаймо гірчицею сало, І танцюймо туди і сюди.

Сумно вночі, коли пива нема Навколо кружляє муха німа Нема кому поскаржитись на свою недолю, А ніч до світанку крокує поволі…

Місто засинає, гаснуть вогні, В Небі загоряються зорі ясні, Місяць випливає – Ночі вартовий, Йде на полювання Андрійко Бабій. Руки у кишенях, “Ватра” в зубах, Вогники кохання в сірих очах, І кого зустріне в цей час нічний Зацілує всмерть Андрійко Бабій. Цілу ніч гуляє поміж домів, З острахом тікають зграї щурів. Не в одну дівчину устромив вже свій Закоханий погляд Андрійко Бабій. Не ходіть дівчатка уночі гулять. Краще Бабія вам ніде не зустрічать. Хоч він і ласкавий, зовсім...

Читати далі...

Ой, по небу чорному Хмара зла біжить, Небо гірко плаче, Дощиком мрячить. Небо гірко плаче, Землю полива’, Щоб висока виросла Конопель-трава. Конопелька виросте – Розкумарка буде. Нехай начуваються Тоді злії люде. Нехай скаженіють Прокляті собаки, А мені то буде Все давно до сраки. Буду я ходити Босий по садочку, Буду я блювати Собі на сорочку. Буду я блювати Ні про що не дбати. Лийся, лийся дощику, Єдиний мій брате…

Яке це щастя мене любити, Мене найкращого в цьому світі, Мене красивого молодого, Мене такого лише одного. Як це чудово мене любити, Любити палко несамовито, Любити вдень і у час смеркання, Любити так, ніби це востаннє. Я знаю певно мене любити Це краще ніж інше щось робити. Яке це щастя, це насолода Мене любити за гарну вроду Як це чарівно мене любити Я ніби весь зроблений із квітів, Я ніби з сонячного проміння, Я бездоганний, Я мов Богиня!