Як помру то не ховайте мене у могилу,
Не закопуйте у землю моє грішне тіло.
Покладіте труп мій краще у пил при дорозі,
Хай мене порвуть собаки, чи потопчуть кози

Щоби сморід розвівався по всій Україні,
Щоби гній мій ручаями тік по Батьківщині,
Щоб дотік він до Дніпра і самого Дону
І нагадував усім про мою персону…

Якось Генек їв варенек і дивився у вікно
В небі синім крокодили пролітали мов в кіно
Розквітав бузок духмяний, борсався їжак в траві,
Йшла стежиною дівчина, ноги маючи криві…

Генек думав собі думу і вареники жував,
Сумував від того Генек, що два роки не блював.
Думав, думав він і плюнув смачно на прозоре скло,
Отака хуйня, малята. Саме так все і було…

Букет бузку в калюжі потопає,
Вихляючи цицьками ти йдеш геть.
Сьогодні я нап’юся, це напевно знаю,
І занурюсь в журбу, мов труп у смерть.

Всю ніч один розхристаний і п’яний
Сидітиму я тихо край вікна.
І в гранчаку втоплю всі власні сподівання,
Де місяць повний тихо вирина’.

Та все ж я посміхнуся, вгамувавши біль,
Стілець відкинувши я підіймусь.
Як хтивий звір щось проспіваю з всіх зусиль,
І на молекули розпорошусь.

Букет бузку в калюжі потопає,
Вихляючи цицьками ти йдеш геть.
Сьогодні я нап’юся, це напевно знаю,
І занурюсь в журбу, мов труп у смерть.

Гівно…
Воно навколо нас.
Гівно…
Усюди, де лиш може бути.
Не збутися його, не позабути,
Воно у наших душах повсякчас.

Гівно…
Воно на морі і на суші.
Гівна…
Стає все більше з кожним днем.
В майбутнє гівняне ми всі ідем.
Гівніють і гівніють наші душі.

Тож хай
Воно уславиться в віках!
Нехай
Його все більше з кожним роком!
В Гівняний Рай ввійдемо одним кроком.
Хай світиться гівно в твоїх руках!

Прийшла Вона… Усілася навпроти,
І дивиться дбайливими очима.
Бридка і остогидла мов блювота,
Безглузда мов усі торішні зими.

Холодна й незворушна, неквапливо
Вона чекає слушної нагоди…
А за вікном гойдаються примхливо
Сніжинки у святковім хороводі.

Жменями повітря кидав по землі,
Наварив п’янке смердюче зілля.
Сонце заблукало у вогкій імлі,
Я спізнився на твоє весілля.

Блискавкою в небі, вогником свічі
Малював тебе на чорній скелі.
Та ніхто не чує, скільки не кричи,
Бо лише каміння у пустелі.

Навмання вперед, навпростець крізь ліс,
Настромляючи себе на гілля.
Крізь мереживо, наче вуж, проліз.
Я спізнився на твоє весілля.

Плаче багатир, радісний жебрак,
Бо нарешті влучив пальцем в небо.
А вгорі над ними летить собі літак,
І йому нічого більш не треба.

Линуло повітря із долоні геть.
В грудях проростає зле свавілля.
Всі давно забули що любов, що смерть.
Я таки спізнився на весілля.