Двомовність у Європі:демократія чи головний біль.

У зв’язку зі спробами введення двомовності в Україні на інтернет-форумах загострилися суперечки між прихильниками і противниками різних видів  двомовності.У якості доводів прихильники багатомовності часто наводять приклади Швейцарії та Бельгії як країн, у яких власне та багатомовність і зреалізована.Передивившись чимало матеріалів я прийшов до висновку що далеко не все у тих країнах так гладко,як малюють нам прихильники російської мови.

       І так розпочнемо з Бельгії.

Червоний-Валлонія   

Жовте-Фландрія

Помаранчеве-Брюссель, столичний регіон

Синє-німецькомовна комуна.

 У Бельгії прийняті три офіційні мови. Французька мова поширена в південній частині країни, в провінціях Ено, Намюр, Льєж і Люксембург, фламандський варіант нідерландської мови - в Західній і Східній Фландрії, Антверпені і Лімбургу. Центральна провінція Брабант із столичним Брюсселем двомовна і поділяється на північну фламандську і південну французьку частини. Франкомовні райони країни об'єднані під загальною назвою Валлонський регіон, а північ країни, де панує фламандська мова, прийнято називати Фландрійським регіоном. У Фландрії проживають біля 58% бельгійців, у Валлонії - 33%, в Брюсселі - 9% і в районі поширення німецької мови, який відійшов до Бельгії після Першої світовоївійни, - менше 1%.Після здобуття країною незалежності постійно виникали тертя між фламандцями і валлонами, що ускладнювало суспільне і політичне життякраїни. В результаті революції 1830, завданням якої було відділення Бельгії від Нідерландів, французька мова стала державною. У наступні десятиліття бельгійська культура перебувала під переважаючим впливом Франції. Франкофонія посилила соціальну і економічну роль валлонів, і це призвело до нового підйому націоналізму серед фламандців, які вимагали зрівняти їхню мову в статусі з французькою. Ця мета була досягнута тільки в 1930-х роках після прийняття низки законів,які надали статус державної нідерландській мові, яка стала використовуватися в адміністративних справах, судочинстві та викладанні.Однак багато фламандців продовжували відчувати себе людьми другого сорту в своїй країні, де вони не тільки чисельно переважали, але в післявоєнний час досягли більш високого рівня добробуту в порівнянні з валлонами. Антагонізм між двома спільнотами посилився, і в 1971, 1980 і 1993 вносилися поправки в конституцію,що надали кожному з них велику культурну та політичну автономію.Проблема,яка  довгий час не давала спокою фламандським націоналістам, полягала в тому, що їх власну мову перетворили на хаотичнийнабір діалектів, які склалися протягом тривалого періоду франкофонії в освітіта культурі. Проте після Першої світової війни фламандська мова поступово наблизився до літературної норми сучасної нідерландської мови. У 1973 році Фламандська рада з культури прийняла рішення, що ця мова має офіційно називатися нідерландською, а не фламандською.Ситуацію не виправила і нова конституція 2001 року згідно якої Бельгія стала едерацією.Як пише у своєму блозі очевидець. – «2001року, відразу після федералізації, я побачив розділену країну. Бельгія існує офіційно, на папері, і єдине, що її об"єднує-король Альберт.Французи та фламандці в побуті не спілкуються, а по країні іде невидима лінія,що розділяє людей, інколи-по два боки вулиці.

Іде політична гризня, щодо статусу Брюсселя(франкомовнемісто, оточене территорією Фландрії, до того ж-столиця Європи), а також кількохприкордонних районів, що залишились поза своєю комуною, на ворожій території,так би мовити.»Більше про мовні війни можна знайти на сайті Euronews.Так що як приклад федерації за національною згодою Бельгія – далеко не найкращий приклад.

             (Далібуде)