надобраніч київ...

в мене чесно не має сил

чесно кажучи навіть для тебе

ти казав мені, все говорив,

що свобода дорожче для мене

ти казав що ніколи в житті

більш нікому. нізащо. навіщо?

ти не пишеш мені, ти не снишся мені

сигарети закінчились.

скоріше би в ліжко...

пів на дванадцяту, тупе кіно,

я ще й досі в офісі, пишу для реєстру

тупі речення, рифми, 

я чекаю таксі, і усе не навмисно...

університет це кльво, сесія рулить,

вони правда попередити забули...

мов мала в тебе завтра екзамен...

мила дрібничка...хочу до саду,

хочу до школи, хочу бути маленька,

хочу щоб мене тільки навчили читати й 

писати...може б тоді, якщоб повернути 

годинник...все було інакше б...але...чесно? 

мені начхати...

я чекаю таксі, одинадцять двадцять сім, мені сказали по мене приїдуть...

будуть розмови чужі сигарети...набридло все...

хочу додому, гарячого чаю, у ліжку, 

зачинити всі вікна...щоб тихо тихо...

немов сьогодні...коли я виснажена, зла, голодна,

потрапила на острівець раю...там так тихо,

нікого не має...

я б сиділа там і мовчала б...і нічого не помічала б...

просто слухала тишу...споглядала би тіні...

але суки вони вимкнули мої рожеві мрії...

треба знову на роботу в тупе місто в кучі диму...

таксі приїхало...

одинадцять двадцять чотири...

я їду додому...

надобраніч київ....