Профиль

PR3D4T0R

PR3D4T0R

США, Ист-Лос-Анжелес

Рейтинг в разделе:

Последние статьи

Свежие фотографии

Гірка Правда

Статейка Бориса Межибовського про те, як він вирішив повернутися на батьківщину. Далі мовою оригіналу.

  МОСКВА
 
  Поработал в Pоссии, но предпочел вернуться. Я пожил в Москве
  около года (после 15 лет жизни в США) и вот мои впечатления.
 
  Позарившись на высокую зарплату я поехал работать в офис одной
  американсой фирмы в Москве. Устоять было трудно - около пяти тысяч
  зарплата + 90 долларов в день суточных + бесплатное жилье. Приехал.
  Работа была просто не бей лежачего - как говориться синекура. И тем не
  менее проработав неполный год я собрался, разорвал контракт и вернулся
  в США (как впрочем около 8 других сотрудников).
 
  Вот почему:
 
  1) Жуткая экология. Грязный воздух, грязная вода. Летом дышать просто
  невозможно из-за того, что московские властаи не подумали оснастить
  машины каталитическими конвекторами, которые убирают большое
  количество вредных веществ в выхлопах автомобилей. В основном бензин
  как говорится в Pоссии паленый - то есть присутствует и свинец и
  другие тяжелые металлы. Воздух грязный, загазованый, и по сравнению с
  московским воздух Нью-Йорка - просто бальзам.
 
  2) Повсеместное воровство. Купил бутылку минеральной воды - она
  фальшивая. Купил бутылку вина - оно поддельное. Один раз отравился
  маслом, одни-единственный раз купил маленькую бутылку водки (я ее пью
  редко, но тут надо было) - дня три лежал с отравлением.
 
  Pоссия - это страна воров, где люди плюют на других людей ради денег.
  Противно до ужаса, даже в советское время было лучше.
  
  3) Везде грязь и полное бескультурье. Я пытался ездить на работу на
  автомашине, из-за пробок и грязи плюнул и стал ездить на метро. Оно
  тоже ужасное, но все-же лучше, чем автодороги. Девушка едет на
  крутом джипе и считает, что правила дорожного движения не для нее
  написаны. Еле увернулся - и таких случаев было много. Такое
  впечатление, что на автодорогах люди становятся зверьми.
 
  4) Коррупция беспредельная. Каждый видя американский паспорт пытается
  либо развести либо содрать втридорога. Московские гаишники - это
  отдельная история, я сразу стал следовать принципу - этим гадам - ни
  копейки.
 
  Сколько раз мне приходилось простаивать по часу, пока гаишник пытался
  содрать с меня деньги за какое-то нарушение и только звонок в
  консульство США с просьбой прислать консула на место происшествия
  успокаивал мародера.
 
  Я понимаю, что государство платит гаишникам очень маленькую зарплату
  (способствуя коррупции), и они вынуждены снимать дань со всех
  проезжающих.
  
  Это не то что страна третьего, а скорее всего четвертого мира.
 
  Помимо гаишников совершенно антикварная, феодальная система
  регистрации или прописки. Я снимал квартиру в Подмосковье (там воздух
  чище) а регистрироваться мне приходилось в Москве - сколько же я
  натерпелся хождений по всяким бюрократическим инстанциям (у меня была
  с точки зрения местных властей липовая регистрация в Москве).
 
  Все это напоминает мне африканскую страну или в лучшем случае -
  латиноамериканскую - уровень коррупции у них примерно такой же, ну
  может чуть ниже.
 
  5) Безопасность. К сожалению уровень безопасности крайне низок, во
  всяком случае все мои знакомые коллеги-американцы старались вечером
  без особой нужды на улицу не выходить. В нашей компании была даже
  специальная крыша - охранное агентство, куда надо было звонить, если
  попадал в беду. Обычно "беда" - это значит милиция.
 
  Я ни разу к ним в лапы не попадал, но пара моих знакомых американцев
  попали и звониле крыше с просьбой о помощи. Крыша работала даже
  лучше, чем американское посольство - милиционеры после разговора с
  крышей теряли всякий интерес к задержанным и почему-то сразу же их
  отпускали. За эту крышу компания платила очень хорошие деньги. Оно
  того стоила - любой вопрос они решали за пару минут.
 
  6) Хамство. Как правило в общественной жизни обслуживающий первонал
  магазинов, торговых точек просто ведет себя непристойно по мировым
  понятиям. есть, конечно исключения, я встречался и с вежливым к себе
  обращением, но как правило хамство - это норма жизни. Хамство,
  воровство (сколько раз приходилось сталкиваться с обсчетом - вы себе
  не представляете)
 
  Я могу продолжать и продолжать - многие читатели скажут, что я лью
  грязь на родину - скорее всего мое письмо раскритикуют и скажут, что
  я неправ. Но посудите сами: из нашего персонала почти каждый месяц
  кто-то увольнялся и фирме приходилось нанимать новых сотрудников.
 
  После того, как мы нашей американской делегацией слетали в Сибирь,
  ведущий инженер на следующий же день подал заявление об увольнении -
  так как самолет, на котором мы летели, вообще не подпадал ни под какие
  требования безопасности. Скотчем были заклеены панели, крылья черные,
  такое впечатление, что если он делетит, то попадет в Книгу p екордов Гиннеса.
 
  Он долетел, но главный инженер по прилету сразу же уволился и вернулся
  в США - ему надо было бы раз в месяц летать этим антиквариатом и он
  решил своей жизнью не рисковать.
 
  Я просто не буду упоминать о безобразно высоких ценах на самые
  обыденные бытовые товары - пришлось купить кое-какую одежду, она была
  страшно дорогая и жутко низкого качества. Обувь - просто позор, стоит
  сумасшедшие деньги и качество не выше американского Wal-Mart -
  как только я стал собираться, сразу выкинул весь этот ужас.
 
  Итог: больше ни за какие деньги туда не поеду, так как качество жизни
  в столь разрекламированной Москве нулевое и нормальный человек
  постарается оттуда вырваться любой ценой. Где-то даже хуже, чем в
  советской Москве - там по крайней мере был хоть какой-то порядок.
 
  Надеюсь, что мою точку зрения опубликуют и она заставит задуматься
  многих прежде, чем переезжать в этот действительно негостеприимный
  город.
 
  PS: Недавно читал о путешественнике, который об"ехал более
  ста стран мира, так вот, Москву он назвал самым негостеприимным
  городом на планете - я думаю, что он прав. Если отбросить все
  московские понты и посмотреть на действительность не через розовые
  очки, а напрямую, вы сможете убедиться, что так оно и есть.

80%, 16 голосов

20%, 4 голоса
Авторизируйтесь, чтобы проголосовать.

Бухгалтерія Життя

  • 11.02.11, 05:11
My loss is your gain.

Тільки що сидів у вітальні за комп`ютером і організовував домашню бухгалтерію. Рахував податки, витрати, вартість вкладень, вартість боргів... аж раптом, чую дике пищання. - Кицька зловила горобця і принесла в кімнату, поживитися. Але на те воно й кіт, що не відразу їсть, а грається зі своєю здобиччю. Саме ця котяча звичка дозволила горобцю зашпаритися під тумбочку, а мені - зрозуміти, що не хочу прибирати із коврика пір`я і пташину кров.

Насилу відігнавши кицьку від тумбочки, зловив бідолаху і попрямував на вулицю. Кицька підступною тінню тягнулась позаду.

Поки я вийшов на двір, горобчик заспокоївся, його серце перестало торохтіти, та й кицька кудись поділася. Ну що, - кажу йому, - полетіли? Горочик кивнув. Пощастило йому - сьогодні живе. Посміхнувся я і випустив горобчика. Але тільки бідолаха змахнув крильцями, як опинився у пазюрах яструба...

Ого, думаю, врятував, називається.
Ну що ж, від долі не втечеш. Але ж і яструб, нахаба, хоч би подякував...

****************************************************************************************
Звичайно, видовищніше було це показати на відео, але хто в такі моменти має із собою камеру?!

Африка, сни

  • 04.02.11, 02:21


—Сенсей ні рей*, — прокричав семпай**, ми вклонились вчителю і пішли в роздягальню. Чорне каратегі*** майстра простяглось на підлозі посеред вбогої кімнати, воно було схоже на велетенську чорну троянду з гербарію сентиментального велетня¬людожера, і воно пахло тигром. Сам майстер Амбвру Тва Джонс щойно вийшов з душу, його тіло, кольору темного дерева, тіло чорної пантери, яка займалася бодібілдінгом, стирчало з білого рушника, недбало пов’язаного на стегнах, як букет із вази. Семпай Вадім Алєксєіч відкрив пляшку горілки і пригостив вчителя. Майстер скосив на нього чорне око, як скажений кінь. Ми засміялися.

—Ну, как знаєш, — сказав Вадім Алєксєіч, і приклався до пляшки. Він майстерно закрутив рідину гвинтом просто в горлянку, сказав «ху», утер губи, понюхав спітнілий рукав і почав роздягатися. Вадім Алєксєіч випромінював переможну недбалість; так орел не втрачає гідності навіть коли сре.
—Одєвайся, — сказав майстер. Вони вийшли на центр дожо****, і ми побачили, що таке карате, жорстоке і ніжне. Амбвру Тва Джонс перетворився на вітряк, що став на лижі, рукава його каратегі ляскали в такт рухам, удари йшли від центра тіла під різними кутами, як смертоносні чорні промені з чорної діри. Жертва стіка¬ла потом, метушилась, рятуючи своє життя, жах танцював на її обличчі. Щоправда, каскади тсукі***** та гєрі****** не завдавали йому жодної шкоди, вчитель наш майстерно зупиняв їх у міліметрі від вразливих місць Вадіма Алєксєіча, тільки вітер від кулаків лоскотав його рідке волосся. Амбвру Тва Джонс загнав Вадіма Алєксєіча в кут, зробив блискавичний оберт «залізна мітла», на якусь мить тіло Вадіма Алєксєіча зависло в невагомості, майстер ніжно підстрахував його і опустив на землю, як лагідна чорна хмарка, і тут ми почули ляскіт останнього удару і переможний зойк, щось середнє між нявчанням кота і орлиним клекотом. Учитель допоміг жертві підвестися. Незворушна маска чорної діри, вдягнута для бою, змінилася щирою посмішкою. Вадім Алєксєіч стікав рідиною. Він пітнів і плакав.
—Нє нада плякать, — сказав Амбвру Тва Джонс. — Нужно понять єтот урок. Много водка — карате совсєм пляхой. Я твой учітель, пріході, я буду помагать помалєньку. Він вдарив п’яткою об підлогу. В свідомості Вадім Алєксєіча щось клацнуло, і він, не криючись, заридав.
—Я не висипаюсь, — ридав Вадім Алєксєіч. — Я п’ю, чтоби наконєц виспаться, нахуйблядь. Мнє снятся сни. Страшниє сни! Я просипаюсь, і не могу заснуть, нахуйблядь! Я большє не могу так жить, блядьнахуй! А тут іщьо єті бляді!

Ми вчились у майстра. Вже два роки ми опановували карате під його орудою, ми копіювали його рухи, його ходу пантери, його здатність миттєво перетворюватись на жахливу чорну діру, а потім знов обертатися людиною. Це були романтичні часи початку вісімдесятих, карате було поза законом, так само, як і в колонізованій японцями старій Окінаві, гебуха пасла нелегальні школи, кілька сенсеїв*******–невдах вже сиділи в тюрмі. Це додавало тренуванням присмаку конспірації і небезпеки. Змагання проводились так: ввечері в дожо раптово з’являлись амбали, схожі на носорогів.
—Ми з школи на Червоному Хуторі, — казали вони. — Ми визиваємо вашу школу на бій.
Відмовитись було неможливо. На внутрішніх змаганнях визначались кращі. Незалежно від результатів змагань до команди завжди включали Сірьожу. Сірьожа не відзначався технікою, проте мав страшну мармизу, досвід хуліганських бійок на Чоколівці і вдачу бультер’єра. Його запускали першим, він одразу отримував в пику, після чого ставав лютий, вимазував своєю кров’ю супротивників, калічив їх і наводив на них жах. Після первинної психологічної обробки до бою ставали технічні хлопці. Тактика була проста: в гостях треба було вистояти. За правилами, супротивники мали нанести нам візит у відповідь; на своїй території ми мали їх всіх покалічити. Суддівства не було ніякого, дух старої Окінави віяв у повітрі. Майстер Амбвру Тва Джонс вчив нас: як опускати свою сутність в низ живота, як створювати навкруг себе коло небезпеки, як робити шпаринку в цьому колі, щоб заманити ворога в пастку, як ставати порожнім…

Студент Київського авіаційного інституту, від був родом з Французького Конго, країни, де живуть гірські горили, слони прогулюються берегом океану, а в джунглях мешкають дикі племена, невідомі жодному антропологу; країни, де жінки відлякують крокодилів спеціальним канонізованим воланням, щоб очистити собі місце для купання, і крокодили їх слухаються, а в верхів’ях величної ріки Конго, в непролазних болотах живе динозавр М’келе М’бембо, який харчується бегемотами. Люди в цій країні проводять свій час у святкуванні весіль і похорон, ці події майже не відрізняються, там завжди весело, гримлять барабани, всі п’ють, їдять, танцюють і веселяться, тому що життя коротке і триває всього лиш мить, яка називається «зараз». Ми захопилися. Ми лікували синці, вправляли щелепи, рахували поразки і перемоги, читали одне одному роздруковані на ксероксі книги про видатних самураїв і задирали носи. Майстер помітив фальш і виєбони в наших рухах.
—Ви помалєньку хочете бить лучше, чєм ви єсть, і у вас проісходіт іспорчєнний тєлєфон, — сказав він. — Я оборву єтот тєлєфон.
Він наказав нам привести на тренування красивих дівчат.
—Ви будєтє стараться нємножко проізвєсті впєчатлєніє на ніх, — сказав він. — От єтого ваше карате станєт совсєм фальшивим. Ви будєтє пропускать удари, в конце концов ви забудєтє о дєвушках і сосрєдоточітєсь на протівніке. А потом всьо ісчєзнєт для вас — дєвушкі, протівнік і даже ви самі.
Так промовляв до нас наш вчитель Амбвру Тва Джонс. Ми хитали головами, робили розумний вигляд і нічого не розуміли. Я був закоханий тоді. Моя дівчина прийняла запрошення, вона була вдягнена в шматок білої марлі, шкіряні сандалії і більш ні в шо. Довгі засмаглі ноги законопачували свідомість. Школа наша не була готова до цього, тренування було зіпсовано, хлопці весь час озирались і пропускали удари, вчитель сміявся з нас, а у Вадіма Алєксєіча втратила силу душа. Його виперли з КДБ за п’янку, він викладав фізкультуру в середній школі, у нього були жигулі, дружина і двоє дітей…

Ми вийшли надвір, свіжа травнева ніч поцілувала нас. Вадім Алєксєіч, рюмсаючи, перся позаду. Ми йшли, уникаючи його; так хороші хлопці¬партизани гидують поганим зрадником.
—Нє нужно плякать, — сказав майстер. — Я помогать помалєньку. Він підвів Вадіма Алєксєіча до дерева (це був кінський каштан). Той слухняно став, де йому сказали. Невеличке дупло висіло над його головою, як чорний німб. Вчитель став навколішки, і позбирав долонями всі його тривоги і сни. Він почав з самого низу, з землі, обережно посуваючи їх вгору, вздовж тіла нещасного, і кінець кінцем акуратно розмістив їх у нього на голові.
—Расслабься, — сказав вчитель. Вадім Алєксєіч слухняно прийняв позу, яка в армії називається «вольно». Від цього він зробився схожим на блюзнірську пародію на Святого Себастьяна, і тут майстер розвернув його, запхав головою в дупло і дав легкого потиличника, жахливі і прекрасні африканські слова полетіли в дупло потиличнику навздогін.
—Єто поможет нємножко, — сказав вчитель, і несильно вдарив дерево своїм взірцевим правим прямим.
Горло моє висохло, спрага душила мене. Хлопці пішли вперед, ми з коханою зупинилися біля автомата з газованою водою. Автомат наливав стакан простої води за копійку, а за три копійки додавав сироп. Та дівчина кохала мене, вона закидала автомат монетками по двадцять копійок (вони були такі самі за розміром, як і три), вона дивилася, як я п’ю, і цілувала мене.
—Чорна мамба, — сказала вона. — В порівнянні з вашим негром ви всі якісь рахіти, я б йому дала, не задумуясь, він такий класний, поглянь на дерево, коханий.
Я озирнувся. Гай спав, тільки наш каштан шелестів листям, гортаючи сни Вадіма Алєксєіча.
—Я б теж так зробив на твоєму місці, — сказав я.

Це було останнє тренування. Літо вповзло в місто жовто­гарячим струменем, школа, в якій ми тренувалися, зачинилась на канікули. Потім настав свіжий вересень. Наша школа карате була в зборі, ми зустрілись в гаю, біля автомата з газованою водою, чекали на вчителя, штовхались і раділи одне одному.
—Подивіться на каштан, — сказав Сірьожа. — Африка, йобанагазірована!
В темному пухнастому гаю стояло одне сухе дерево, жодного листочка не було на ньому. Голі гілки його мацали молодий місяць. Сни Вадіма Алєксєіча випили його соки і тепер всмоктували місячні промені і розчинялись в них.
—Африка, — сказал учитель. Він підійшов нечутно, як Мауглі. — Єслі ви туда попадьотє, нікогда не садітєсь нємножко кушать с нєзнакомиє люді.
—А то шо буде? — запитали ми.
—Чєловєк, когда кушаєт, расслабляєтся, — сказав майстер Амбвру Тва Джонс. — Колдуну только єто і нада. В моєй странє колдунов хоть жопой єшь. Оні пошутіть любят. Так пошутят — ти потом дєлать нічєго с дєвушкой нє сможешь. Карате совсєм пляхой будєт. Сілу сєбє возьмут, побалуются, а назад отдавать забудут. Він подивився на каштан.
—Я Вадімалєксєічу помогать помалєньку. Ідітє трєніровайтєся, лєнтяі.
І ми пішли. Сни Вадіма Алєксєіча заливали нас холодним сяйвом. Тільки його самого не було серед нас.


* Ритуальний уклін вчителю на початку і в кінці тренування.
** Старший учень.
*** Традиційна форма для занять карате.
**** Тренувальний зал бойових мистецтв.
***** Удари фронтальною стороною кулака.
****** Удари ногами.
******* Вчитель, майстер.

==============================================================

Про автора: Лесь Подерв’янський не потребує довгих рекомендацій: його «Гамлєт, або феномен датського кацапізму», «Павлік Морозов», «Цікаві досліди» та десятки інших сатиричних п’єс сяють сороміцькими перлинами в скарбниці української драматургії. Бібліографія Подерв’янського налічує шість томів, серед яких і видане в 2007 році повне зібрання його творів. До того ж він ще й талановитий художник, щоправда широкому загалу прихильників його літературної творчості це глибоко по цимбалах.

Малюнок: Микита Власов

****************************************************************************************************

Корінна Реформа (П`єса з Однієї Дії)*

  • 22.11.10, 22:27
* для найкращого ефекту, слухайте музику після прочитання п`єси.

Дійові особи
Спікер - сивий, із претензією на мудрість, мудило. Свято вірить, що потрібен усім.
Опозиція - натовп неорганізованих і хамовитих посіпак. Вважають себе захисниками народу.
Депутати - наш осад "зверху".
Комуністи - патріоти-бомжі. Живуть на політичні подачки і голоси покоління, що живе минулим. Депутати.
Керівник більшості - вгодований чолов`яга, що пройшов жизнь. Володіє уркаїнською і фенею. Теж депутат.
Доповідач від олігархів - пацаватий мужик, якого всі називають професіАналом і якому гарант, час-від-часу, погрожує набити пику. Уркаїнської не знає.
Олігархічна більшість - зборисько упирів-паразитів на молодому тілі Уркаїни. Також відомі, як представники великого бізнесу.
Уркаїна - казкове місце, де половина населення вірить, що їй можна усе, а інша половина, за допомогою МВС, СБУ і прокуратури, щодня доводить протилежне.

***
На сцені всі декорації нагадують сесійну залу парламенту. Вгорі по скляному куполу і кришталевій люстрі стрибають сонячні зайчики. Внизу довкола президії і трибуни стрибають народні депутати. Одні хочуть протиснути справедливу корінну реформу, інші - прагнуть її справедливо завалити. У залі стоїть страшенний крик і гам.

Спікер: Шановні депутати! Виноситься на розгляд у першому читанні проект закону про корінну реформу. (до трибуни) - Доповідайте!
Доповідач від олігархів: Такого закона чєловєчество єщо не знало. Ми здесь, єслі можно так виразіться, піонєри і магелани...
Опозиція: Запроданці! Ганьба! (бігає довкола трибуни, торохтить у барабани і гуде у свищики).
Спікер: Та послухайте ж хоч раз! Вам краще ж буде!..
Доповідач від олігархів: Да, товаріщі! Нам всєм от прінятія етого закона лучче будет, потому как мі предлагаєм гаранта ізбірать пожизненно, а депутатов наделіть правом пєрєдавать мєста в парламенте і кнопкі для голосованія нашім детям і внукам, товаріщі!
Олігархічна більшість: Ура! Хай живе президент! Це справжня корінна реформа! (починають співати) "Слався, Отєчество!.."
Комуністи, що сиділи сиднем і участі у баталіях не брали, раптом підхопились із мість, влилися в ряди олігархічної більшості і хором: "...братских народов союз веково-о-о-ой!"
Спікер: Ну тихіше! Ну сядьте і послухайте! Така гана пісня, а через вас нічого не чути! (до трибуни) - Продовжуйте доповідь.
Доповідач від олігархів: Ми предлагаєм другіх прєдложеній не предлагать, а одобріть єдіногласно і навсєгда...
Олігархічна більшість: Правильно! Прийняти без обговорення! Опублікувати у всіх публікарнях!
Комуністи, скаженіючи: "...І как одні-і-і-і умрьом в борьбе за єто!"
Опозиція: Ганьба! (дістають лотки із яйцями) Коритники! Кому служите? За що продалися?
У цей час, спікер розкриває парасолі, що заздалегідь були поставлені за стільцем і обережно ховається за ними.
Олігархічна більшість: (Шикується ліворуч від президії в тісну шеренгу, береться за руки і наступає до трибуни, як це робили парубки в селах на вечорницях). А ми просо сіяли-сіяли...
Опозиція: (Такою ж дружною шеренгою виступає праворуч). А ми просо витопчем-витопчем...
Олігархічна більшість: А ми дамо вам всім по сто, всім по сто!..
Опозиція: Нам не треба й тисячі-тисячі!..
Олігархічна більшість: Так по сто ж тисяч баксиків-баксиків!..
Опозиція: А оце ви бачили?! (показує жестом вище колін, нижче пупа. Однак, деякі нестійкі елементи все ж встигли перескочити у шеренгу до олігархів).
Доповідач від олігархів: Каво здесь надо убєждать, что рєформа неотвратіма? Она позволіт построїть общєство політічєской еліти... (отримує яйцем в лоба).
Опозиція: Євнухи! Кастрати! Ви хоч знаєте, хто ви після цього? Ось хто! (натягує на мікрофон оповідача кондом).
Доповідач витріщив очі, роззявив рота, аж гланди видно, і весь у яйці так і завмер.
Спікер: (з-під парасолі) Слово для репліки надається керівнику більшості.
Керівник більшості: Господа-панове-товаріщі-депутати! Невже ви не хочете жити так, як живуть наші колеги в країнах золотого мільярда? (ухиляється від смертоносного яйця).
Опозиція: А про народ ви подумали?
Керівник більшості: Народ Уркаїни трудолюбиви, винахідливий - сам про себе потурбується, а ми...
Опозиція: Запроданці! Ви знаєте хто ви після цього?! (навішує на всі мікрофони більшості кондоми).
Опозицію понесло долом і горою, вона виє в серени, б`є в барабани, кидається яйцями і вигукує веселі гасла. Долі вона волочить за петельки й чуби олігархів, а горою молодим торнадо несеться по столах до президії.
Олігархічна більшість: Відступаємо, але не здаємось! Ми цей життєво важливий закон приймемо інакшим способом в іншому місці...
Опозиція: Ганьба! Геть в офшорні зони! Вороги Уркаїни! Реформуйтеся на всі чотири боки! (йде в рукопаш)
Спікер: Я просив! Я попереджав! Я стомився від вас усіх і йду на перепочинок! А сесію не закриватиму - бийтеся на здоров`я. Хто переможе, той проект завтра й проголосуємо. (в оточенні олігархістів і під свист яєць зникає через таємні двері в стіні)

Здоровенна кришталева люстра під куполом гасне і зі страшенним брязгом гепається на трибуну. Залу охоплює темрява. В ній лунають свист, сирени, брудна лайка і викрики: "Гати по ребрах! Принесіть ще яєць! Я вам покажу корінну реформу!"... Весь цей гамір стихає під чарівні звуки полонезу Агінського. Сцена повільно віддаляється.

Завіса.

----------------------------------
За оригінальний текст висловлюю подяку Миколі Босаку.
За стиль і окремі фрази, за виключенням лайки, - Лесю Подерев`янському.
Усі персонажі, події і місця є вигаданими, і дуже шкода, що так схожі на нашу з вами реальність.

Орлине Плем`ячко

  • 19.11.10, 11:09
Хоч в Ізраїлі євреям
Жить непросто, тісно їм,
Та вони близьких по крові
Закликають в рідний дім:
- Їдьте в край обітований!
Ми притулок вам дамо,
Проживайте з нами вкупі,
Як усі ми живемо.
А Росія не скликає
Рідних дочок і синів,
Хоч землі достатньо має
Більше в тисячі разів.
Не гукає, не скликає,
Щоб додому прибули,
Щоб вітчизні історичній
Стать на ноги помогли.
Ось хоча б на Україні -
Скільки щирих росіян,
Тих, що гордо заявляють
- Я товаріщ, а не пан!
Незалежність українська
В печінках засіла їм.
Як вони скучають, бідні,
За отєчєством своїм!
Гляньмо в Раду, у Верховну
Там же стільки є орлів,
Що по-нашому стулити
Не уміють пари слів.
Їх же, бідних, заставляють
Україні присягать.
А на кой їм Україна,
Єслі есть Расія-мать?
То чому ж орел двоглавий
Хитро збоку погляда
І орляток не скликає
До єдиного гнізда?
А тому, що хоч в орляток
Є проблеми з язиком,
З України у Росію
Їх не витуриш кілком.
В теплій залі крісла терти
Та любить Росію-мать -
Це не то, що плуга перти
Чи вугілля добувать.
О, якби було можливо,
Дружним хором ця братва
Прочитала б не присягу,
А Єсенінські слова:
"Если крикнет рать святая:
Кинь ты Русь, живи в раю!",
Я скажу: "Не надо рая,
Дайте родину мою".
Але там, в Росії, жити -
Діло нині нелегке.
Легше "родіну" любити
Від Росії "вдаліке".
Та й таких же є чимало:
Він у нас керівником,
А в Москві з його талантом
Не взяли б і двірником.
Ось чому орел двоглавий
Цих орлят не поміча:
Крикунів і дармоїдів
Там домашніх вистача.
-----------------------------------------------
Павло Глазовий

Скільки років дідусеві?

  • 15.11.10, 22:40

Якось увечері внук розмовляв зі своїм дідусем про речі, що відбуваються у світі: про стрілянину в школах, про кібер-простір, ну і про все таке. І запитав, чи за його днів коїлось подібне?

Дідусь відповів:

- Дай подумати. Отже, я народився, коли ще не було комп`ютерів, пеніциліну, прививки від поліомеліту, копіювальних машин ксерокс, контактних лінз, скутерів і тієї самої пігулки… Не було тоді кредитових карток, лазерного променя і кулькових авторучок, кондиціонерів, і посудомиючих машин. Прання сушили не в машині, а на шнурку надворі. Людина тоді не ступала на Місяць.

Ми з твоєю бабусею спочатку одружились, а тоді стали жити разом. Кожна сім`я мала і батька, і матір. До 25 років я звертався до кожного чоловіка, старшого за мене на sir”. Тоді ще не було рухів гомосексуалів, побачень на комп`ютері, подвійних праць, дитячих садочків і групової психотерапії.

В житті ми керувалися Десятьма Заповідями, добрими намірами і здоровим глуздом. Нас вчили розрізняти правильне від неправильного і бути відповідальним за свої вчинки. Служити своїй країні було привілеєм, а жити в ній – честю. Ми вважали, що їжа нашвидкоруч тільки для Великого посту. Мати тісні взаємини для нас означало ладити зі свояками”. Поняття time-sharing означало час, який ти розділяєш спільно із своєю сім`єю ввечері та у вихідні, але аж ніяк не купівля квартир у спілку.

Ми й не чули про щось таке, як короткохвильове радіо, компактні диски, йогурти і не бачили мужчин із сережками. Якби хто побачив річ із написом “Made in Japan”, то це означало б “сміття”. Ніхто не чув таких слів, як Піцца-Гут, МакДональдс і розчинна кава. Ми мали 5-ти і 10-центові крамниці, де справді могли купити речі за 5 і 10 центів. Ти міг купити авто Шевроле Капл за $60, але хто міг собі таке дозволити? Шкода, адже бензин тоді коштував 11 центів за галон.

У мої дні: трава (grass) – це те що косять; кок (coke) – холодний напій; рок-музика – колискова бабуні; aids – це помічники директора школи; chip – дерев`яна тріска; hardware – це молотки і цвяхи, які продавалися у магазинах Hardware; а слова software не було в природі.

І ми були останнім поколінням, яке ще вірило, що жінці потрібно вийти заміж, аби народити дитину. Не дивно, що нас називають старими і темними, бо між нашими поколіннями – величезна прірва…

***************************************

Ну і скільки, ви вважаєте, дідусеві років? Декого відповідь здивує, декого шокує. Цьому “cтарезному дідугану лише 59 років!