Загублений у снах: Дідусь

    Раптом він прокинувся у ліжку в себе вдома. Але чогось не вистачало... Була ще ніч, але здавалося, що вона й ніколи не закінчиться. На вулиці не світив місяць і не було ніякого шуму. Коли він вийшов у сусідні кімнати, щоб побачити, чи сплять його батьки, то помітив, що квартира повністю порожня. Коли Самітник вийшов на вулицю, то вона теж виявилася порожньою й ніде не було освітлення. На небі не було зірок та саме воно було якогось фіолетового кольору й покрите дивним зеленуватим туманом. Самітник зрозумів, що він не вдома.
    Перше, що прийшло в його свідомість — відчуття безнадійності. Але Самітник звик боротися зі своїми злими почуттями, тому майже відразу заспокоївся. Він почав розбиратися, чому такі речі сталися із ним та як все можна виправити. Самітник повернувся до свого “дому” й почав спокійно роздумувати.
    Якщо це відбувається у сні, то чому він не може керувати своїми переміщеннями? Чому ця дівчина з’явилася ззаду нього і чому хотіла знищити? Його свідомість була ніби зв’язаною, замкнутою в якомусь приміщенні, яке мало одні голі стіни без жодного виходу. Він вже втратив усю надію вибратися звідти... Але...
    Самітник згадав одну думку, яка з’явилася у нього після того, як він ліг біля каменя. Він не хотів помирати у цьому місці, тому перед смертю відмовився вірити в це жахіття і намагався якомога наполегливіше думати про те, що він зараз прокинеться у своєму ліжку, що це був лише сон. І він справді прокинувся, але не в справжній домівці, а її подобі. Не дивлячись на те, що Самітник зміг переміститися із тієї пустелі, якась сила все одно не впускала його в дійсність. Єдиний вихід, до якого він дійшов — це якнайнасиченіше зосередитися на тому, що він зараз прокинеться.
    Самітник ліг на “своє” ліжко так, як робив це перед сном у дійсності та почав поглинатися в уяву про те, що зараз прокинеться у себе вдома. Пройшло півгодини, але нічого не сталося. Єдине, що він відчував — це сильну напругу й неможливість заснути. Але втрачати було нічого, тому він не відступав. Проходили години, а Самітник робив нескінченні спроби прокинутися в дійсності. Напруга  все збільшувалася і поступово перейшла у сильну втому, Самітник заснув...
    Раптом він відчув своє дихання. Воно було як у сплячої людини — глибоким та повільним. Через якусь мить Самітник відчув своє тіло. Ще трохи згодом він почув звуки з вулиці, які доносилися із-за вікна. Ще через мить від відчув на своєму обличчі проміння денного сонця, але... не зміг розплющити очі. Він, відчуваючи своє тіло, не міг ним поворухнути. Якась сила силоміць знерухомлювала Самітника. Він шалено намагався поворухнути хоча б пальцем, хоча би бровою, але нічого не вдавалося... Він відчував, що знаходиться в дійсності, але не може перейти якусь невидиму межу. Ця межа здавалася йому нездоланною. Якась мить... і Самітник знову заснув.
    Раптом він відчув себе людиною, яка стоїть на нічній площі серед людей у фіолетово-блискучих накидках, які тихо й помірно проходили між пірамідоподібними будинками, присипаними піском. В цій ночі було щось незвичайне — вона мерехтіла, наче танцююче проміння на стіні, яке відбите від води, що коливається. Самітник не міг зрозуміти, звідки йде це мінливе сяйво, яке “сонячними зайчиками” жваво проносилося по землі. Подивившись на небо, він не побачив Місяця. Через небо проходила велетенська смужка каміння, яке вільно пливло собі серед неба. Кожен камінь у цій смузі то ставав невидимим, то знов спалахував світлом. Велика кам’яна веселка проходила із одного кінця обрію в протилежний. Була тепла, ніби літня ніч. Але щось було зловісне в цій ночі...
    Коли Самітник прислухався до навколишніх звуків, то почув дивний моторошний шепіт, який доносився від кожної прохожої людини. Але, як не дивно, не чув його вухами, той шепіт проносився у його голові. Ніби тихий, але водночас дедалі голосніший, він почав стишувати думки Самітника. Хлопець почав помічати, що не може ні чути, ні бачити нічого, крім цього шепоту. Тисячі різних голосів проносилися блискавкою та заполоняли всю свідомість Самітника. Не взмозі боротися, хлопець почав чимдуж бігти подалі від цього моторошного місця. Він біг і біг, навколо був тільки пісок і мерехтливе сяйво ночі, яка, як йому здавалося, не закінчиться ніколи. Але багатошепіт не вщухав, а навпаки — тільки збільшувався і ставав дедалі голоснішим.
    Не відчуваючи себе, Самітник якимось дивом ще міг керувати своїми ногами, які вже були перенапруженими від втоми. Сил залишалося все менше і в якусь мить хлопець впав на теплоприємний, наче заспокоюючий, пісок. Сил вже не було, Самітник відчував, що якщо він здасться, то це буде кінець для нього. Через “не можу” він почав думати про те, що прокинеться вдома у своєму ліжку і що все це буде тільки жахливим сном. Коли він засинав від знемоги, то чимдуж зосереджувався на тому, що прокинеться у своєму ліжку в дійсності.
(...)