Пацюкиївські аристократи............

В одному пацюковому кублі
Зненацька всі до влади захотіли.
Можливо, обкурились коноплі
Чи, з жиру скаженіючи, здуріли.
Покинули роботу, пацючат,
Всі тільки мітингують та кричать.
Їх голова, на вигляд щур культурний,
Що в банку літ так з двадцять гриз купюри
Та полюбляє з пасіки медок,
Їм каже:
               - Дорогі регіонали,                
                 Ці лапи і копійки не украли,
                 То ж дайте хоч досидіти мій строк!
                 А ви, шановні типа демократи,
                 Що слухаєте бабу дурнувату...
                 От що вона, та баба, вам дала?
                 Як зайчик-енерджайзер колобродить,
                 Та ж пара вся лише в свисток виходить.  
                 Де ж справи? Де ж реальні, блін, діла?    
                 Багато нас, кублу всіх не піднять.  
                 Давайте вже миритись, вашу мать!
Тут вилітає баба на трибуну:
               - Ах, ти, козел! Я тобі в морду плюну!  
                 А хто тебе у голови штовхав?
                 Хто пер, як танк, у владні коридори,
                 Коли ви, мов кроти, ховались в нори?
                 Хто нари у тюрми полірував?
                 Хто знав це благородне слово – „ризик”?
                 Хто серед вас єдина біла криса,
                 Коли ви всі і сірі, і в лайні?
                 Хто тут мені рівня... ну, окрім Бога?
                 Ну і кому у голови дорога?
                 Лише одна з нас гідна. Скажеш, ні?
Виходить здоровенний пацючина,
Серйозний, прямо скажемо, мужчина,
І тиче їй під ніс міцний кулак.  
               - Ти ето... – каже, - не тягайся з небом.
                  А за козла відповідати треба.
                  Ну шо, отвєтіш за базар чи як?
                  Про нари, мила, теж могла б
мовчати,                      
                  Я сам встиг так їх відполірувати,
                  Що й нині по понятіям живу.
                  Замріялась, коза, противно слухать!
                  Пора вже порошок поменше нюхать
                  Та кинути курить дурну траву.
               - Де порошок? - з юрби щурів лунає,
                  І справжнє чудо в пір’ях вилізає,  
                  Лякаючи дорослих і дітей.        
               - Я, - каже, - сам у космосі літаю,
                  Але зате у Києві все знаю,
                  Бо я там... от забув! Чи той, чи цей...
                  Коротше, головний пацюк столиці.
Тільки сказав,  йому – бабах! - по пиці
Якийсь кремезний та гаркавий щур.
                - Це незаконно! – „космонавт” канючить.
А той йому:
                - Заткнися, нарик сучий,  
                   Бо зараз покажу тобі гламур!
                   Моя нора – щоб знав ти! – у ментурі,
                   І ми там вмієм розмовлять, в натурі,
                   Так, що і нирки вийдуть через рот.    
                   Що, юшкою ніколи не вмивався?
                   Так от, політик хрінов, ти догрався.
                   Закінчиш на параші, ідіот!
Потім приперлась зграя з Закарпаття,
Накликавши на себе лиш прокляття.
Ледь не пролізли кримські пацюки.
Прийшли дніпропетровські з синагоги,
Потерлися носами об пороги,
І у комору  - красти пиріжки,                                      
Оскільки те, що хтось там засідає,
Матеріальних благ не відміняє,
Тим паче у суспільстві пацюків,
Де кожен тягне більше, ніж хотів.    
Здається, непогана в них громада,
Народу пацючиного багато,
Кубло велике – тільки і живи!
Та жаба ж давить, тисне на свідомість
І пише їм роками одну повість,
Хоч з Києва керують,  хоч з Москви.
І хай нема карманів у труни,
Та повість називається „Тягни!”
Не тільки у щурів від неї біди,
І правлять крадії і дармоїди
Не тільки в пацючиному кублі.  
Однакова природа у паскудства
Що у твариннім світі, що у людства –
Тому й немає щастя на землі.
©