Опівнічники

Чим
раніше тобі завтра вставати, тим пізніше ти ляжеш, знову ж таки,
завтра. Прекрасна весняна ніч, коли надворі +2о, а в кімнаті повітря
регулюється знову за допомогою славнозвісного калорифера, який тепер
круте свій моторчик в протилежну сторону, виконуючи таку собі функцію
машини часу, що відмотує плівку назад. На звуковому тлі п’яні воплі
студентів різних вузів та гуртожитків під вікнами, а в вухах знову
якийсь депресняк, який намагається переконати в наявності світлого
завтра. Непомітно підкрадається дивовижне студентське пекло – сесія,
непомітно, але впевнено затягаючи мене в рутину нудного
шпаргалковиготовлення, розрізання та склеювання. В час, коли місто
прикрашають білборди «Ми чекаємо на Євро», девізом всього міста є «Ми
чекаємо на фінал», і нехай ніхто не мріє про фінал за участю нашої
збірної, спраглі від постійних капіталовкладень мешканці міст-приймачів
Євро вже давно хочуть без вагань совісті смітити на узбіччях та в
скверах, голосити навколо про незнання англійської та активно боротися з
нетиповими явищами цивілізованого заходу.
Старішаю, перебираю на себе функції бабок під під’їздами: критикую
владу, а кожен перший в мене чи то наркоман, чи то повія. Та грець із
ними, з бабками звісно, третя ночі, а я про них тут незлим тихим словом
відзиваюся, а їм бідненьким завтра по поліклініках вештатися з раптовими
приступами гикавками посеред ночі. Ну справді, є ж справді набагато
цікавіші заняття вночі, не знаю, в кого які заняття повиринали в голові,
а мені б зараз не завадило покращувати свій рейтинг на тлі курсу.
Проте, переді мною стоїть набагато важливіше завдання – дочитую
ювілейний випуск Maxім, журналу 10 років, а я за весь цей термін
перегорнула сторінки лише 5-6 випусків, соромно, але в той же час і
приємно: багато з представників цільової аудиторії й досі проходять
осторонь повз прекрасне видання сучасного бачення основних проблем
людства. Приємно відзначити, що наш тривалий розрив з Махімом непогано
вплинув на нього: купа нових рубрик та цікавих модернових (дай Бог
здоров’я Денису Володимировичу за нове найпоширеніше слово в моєму
лексиконі після ряду нецензурщини та пережитків харківського суржику,
тернопільської говірки та різної дурні з популярних скетч-шоу та обідніх
серіальчиків) ідей, які, певно, зачитуються до дір справжніми фанатами
журнальної преси та зайорзуються курсором тими, хто чи то з недостатньої
кількості коштів, чи то з природного жлобства (яскравим представником
якого є ваша покірна слуга) не можуть дозволити собі викроїти якийсь
десяток гривень та зануритися з головою у інший яскравий світ, тоді як
щодня прожирається половина того самого фінансового статку.
Як би там не було, а в черговий раз доводжу собі, що не такий страшний
чорт, як його малюють (шкода, що зараз не згадаю, як то звучить на
латині, було б досить доречно так випідндритися на загальному тлі своєї
низькосортної писанини), тобто не такі вже й заклопотані чоловіки на
першочерговому задоволенні своїх фізичних потреб, як то ми постійно
думаємо, оцінивши лиш провокативні обкладинки культових журналів. Ні,
правда баби, не лише ви всі такі різносторонньо розвинуті особистості з
купою тараканів в голові, й серед тої половини людства, що не слідкує за
розвитком стосунків всього оточуючого світу, за виключенням лише
глобальних проблем людства, є думаючі особини. І не слід зациклюватися
на  тих козлах, які вам постійно потрапляють під руку, кожному пастуху
по своїй овечці, задумайтесь, змініться, а як ні – то досить вже нудити
про своє тяжке співіснування з тими чи іншими представниками будь-якої
статі.
Шикарний вечір видався, все вкупі склало незгладиме враження щодо
майбутнього дня… Окремий вплив має КВК, він завжди має надавати позитиву
та впевненості в майбутньому. З номерами – так воно і є, а от судейська
робота вимагає змін: КВК – окрема сильна держава, і в як будь-якій
державі, корупція бере верх. Якщо піде так і далі, то фінал просто не
матиме сенсу дивитися: можна буде обмежитися переглядом харківського
КВК, який за структурою приблизно нагадує шкільні конкурси: в кого мама
вчителька – друге місце, в кого тато голова району – перше (і буду я
закидана каменями чи хоча б гнилими помідорами (бо свіжі ще занадто
дорогі), але так було є і буде, і жоден Петро І з його «революцією
зверху (див. Натан Эйдельман «Революция сверху» в России») не зможе
змінити загадкового укладу руської душі ( та пробачать мене українські
націоналісти)). 
Ще цікавий факт з сьогоднішнього захопливого насиченого пустотою дня:
дівчатка стояли та обговорювали низку збочених авторів, а я, поклавшись
на свою наївність запропонувала поговорити про щось прекрасне, ну і як
кандидатуру висунула себе; звісно ініціатива покарана, тому у відповідь
мені було запропоновано геніальну фразу: «А ти щось пишеш?!» І як, як
тут чесно зізнатися що половина моїх модульних робіт набагато більш
художня, ніж замітки до університетських (а тим паче факультетських)
газет, як пояснити, що те, що пишу я, то такий собі щоденничок, який
набагато зручніше зберігати в Мережі, ніж на ноуті з постійно злітаючою
Віндою, що все, що я пишу не має жодного спрямування, а тим більше я
ніколи не сподіваюся, що купа дівчаток дочитавши хоч щось з мого
безмежного простору пустослов’я побіжать творити добро та окунуться в
доброчинність. Ні, я не пишу, писати нас навчають у першому класі, але
мало хто зважується навіть на старості років чесно зізнатися в
неспроможності виразити свої думки та помисли чорнилами на папері чи
пікселями в документі. Я не пишу, бо те, що твориться в мені налякає
найдосвідченішого лікаря (і я зараз не про гастроентеролога та заворот
кишок, який автоматично з’являється у медкарточці кожного свідомого
жителя гуртожитку у формі нерозбірливого запису терапевта), куди там
навколишньому люду, який стереотипно мислить щодо пустоголової білявки,
яка якимсь дивом ще досі тримається на плаву.
І як завжди хотілося закінчити позитивним посланням, точно, посланням.
Читай далі: «Та пішло воно все на …» (а тепер завдання як в книжечках
іноземної мови – Вставте найбільш влучне слово). І за вами також
предстане ще одне найважливіше завдання як на сьогоднішній, так і на всі
подальші дні нашого перебуванням у рамках Всесвіту: оберіть суворі
рамки того «всього», що ви хочете послати, а потім не шкодуйте і не
жалійтеся – я вас попереджала.
Ах так, ще одне: перепрошую за малоповажне написання займенника вам з
малої літери, це не просто зверхнє ставлення до особи кожного, хто
перечитуватиме це ваяння на дозвіллі, це таке собі ніби поблажливе
ставлення до мене майбутньої, яка можливо стане достойною людиною, а
може й ні – тому зарано ще створювати ілюзорну картинну мого прекрасного
колись.
Завжди моя, завжди зі мною, хвора голова, повна нескінченного песимізму та ненависті до людей.
                                                                     
  27.04.2012 
  І не смійте думати, що то так катастрофа в Чорнобилі впливає на
кольоровість моїх сірих думок.