Весна (реінкарнація)

Дурня, дурня, тотальна дурня навколо!!!!
Здавалося б, весна, все має оживати, розквітати, а ні, все зовсім навпаки!
Відчуття, ніби у людей разом з тим брудом, який проявляється крізь сніг, з душі
вилізає купа гидоти, що крилася там цілий рік. Ні, це навіть не бруд, який був
гарно приправлений святково-білим снігом, то щось таке, що  труїло
зсередини душі милих (і не дуже) людських створінь. Тотальний суїцидальний
настрій, який от-от прорве завісу кривої посмішки й рознесе все навколо. Ні,
так не можна, слід викинути з ящичків блокнотики з песимістичними віршиками,
стерти з пам’яті ілюзії про ідеальне кохання, по видаляти з локального диску С,
папки «Фільми» всі слюнтяві мелодрами, які змушують прокидатися на ранок з
мокрою подушкою та мішками під очима. Чорт забирай, скільки ще можна
продовжувати нічого не робити, а лиш перечитувати ВКонтакті статуси ванільних
дівчаток з неіснуючими проблемами всього життя?
Ні, займімося ж справою: почистимо плейліст; повидаляємо пабліки, присвячені «неймовірно
цікавим аспектам бабського життя»; можна ще переглянути серію Сімпсонів (чи хто
там ще яку дурню дивиться, коли є вільних півгодинки?); змінимо ч/б авочку ВК
на якусь ядовито-кольорову фоточку, - коротше кажучи, зробимо все, чим зазвичай
так хочеться зайнятися перед написанням курсача/реферату/підготовки
модуля/семінару (необхідне підкреслити).
Ні, справді, нащо так руйнувати свій вільний час придумуванням проблем всього життя
та пошуку ймовірних (але не здійсненних) методів їх вирішення. Наплюйте,
забийте, забудьте!!! Не для того нам дано життя, аби грішити (уныние – один із семи смертних
гріхів)! А може й для того…Хіба не бажання грішити всіма сімома способами
спонукає людину розвиватися та прагнути більшого?! Так, годі, це питання надто
релігійне та особисте, тож вирішуйте його самі для себе окремо. А от я, здається,
однозначно зробила вже свій вибір.
Стоп, не про те ми зараз говоримо! (с) як полюбляє говорити один з одногрупників на
семінарі. Справді, до чого можна дійти впусту бігаючи пальчиками по клавіатурі,
коли то немає ніякого змісту ( крім як заспокоєння власної душі, адже
пожалітися можна всім, але ніхто й не зрозуміє, що то все справді щиро, а не
просто задля пустослов’я).
То ж давайте по суті, «ми ж не на семінарі» (с). Правда, важко, важко втримувати все
в собі, важко навіть розказуючи все іншим і перевалюючи всі свої проблеми на їх
тендітні плечі, але все фігня. Проблема глибше, проблема в тому, що
людина - сама по собі – створіння дурне, вона ніколи не вчиться на своїх
помилках (як би не кричала про це на сторінках соцмереж та
блогів), ніколи, ніколи, ніколи ми не зможемо признатися в тому, що справді ми
дурні і абсолютно не придатні для навчання. «А с нами ничего не происходит, и
вряд ли что-нибудь произойдет…» наголошує в своїй пісні соліст гурту Сплін. Ми
аморфні, ми сподіваємося на більше і засмучуємося, коли отримуємо мало. Ми не
підходимо під жодну з відомих характеристик живого світу (тигр – хижа тварина,
кролик – травоїдна, людина – найстрашніша – всеїдна, більше того, навчилася
приручати та вбивати і вживати в їжу тих, кого любить. А як же «Мы в
ответе за тех, кого приручили»?). Ми створюємо дурнуваті суспільні
цінності, хоча лишилися на тій же сходинці розвитку, що й наші пращури
п’ять
тисяч років тому. Видумуємо щодня нові безкорисні свята (ми думаємо, що
видумуємо і щиро святкуємо, хоча все це лише вдала політика маркетингових
компаній).
Я думала, я мізантроп, а ні, я не ненавиджу людей, я їх боюся, всі ці безплідні
думки та мрії можуть знищувати близьких людей та навіть всю планету, що вже
казати про мене, що відсторонюється від людства, а отже точно ніколи й нікому
не буде близькою. Знищити мене, часто, є одною з перших сходинок знищення світу,
такий маленький експерименти: вийшло – молодчинка, переходиш до наступного
рівня; ні – постарайся ще і потопчи її.
Ні, якщо людство створювалося як суспільна машина для досягнення спільного блага, то
схоже, що в цій машині щось вийшло з ладу. Мотор наче в нормі, бо енергії
вистачає, ходова теж нічого, досі ж рухаємося (назад чи вперед зараз не має
значення), як не банально, біда сталася з зовсім дурнуватою та нікчемною
частиною нашого комп’ютеризованого та новітнього авто – злетів навігатор,
збилися всі налаштування, і ми котимося у невідомому напрямку, проте з
неймовірною швидкістю, бо стрілка на спідометрі аж зашкалює, а бак повний від
лайна, на якому ми рухаємося. Так і хочеться крикнути: «Зупинітьна світлофоріпланету - я вийду» Хливнюка.
Хоча ні, я віддала свої 3 грн. за проїзд, навіть зручно всілася між якоюсь бабулькою
та хлопчиком типу ре перського вигляду. Зараз заткну вуха навушниками з сумішшю
альтернативного року та електро від навколишнього шуму, що проїдає кору
головного мозку; втуплю очі в чергову книгу з неймовірними загадками історії та
релігії, і поглядаючи нишком за вікно доїду до свого пункту призначення
(1/2/3/4/5 необхідне підкреслити).
Хтозна, коли сподобається, то може вирішу ще взяти квиток назад і повірю в реінкарнацію
душі.
Ну правда, тут не так погано як здається, все залежить від нас самих: хтось взяв з
собою величезні сумки з купою «потрібних» речей, які лише займають тут чиєсь
місце, а хтось поступається місцем вагітній дівчині біля входу. Все банально,
як би ми не їхали, з яким тягарем за плечима, а зупинка в усіх одна.