За чашкою чаю

В рухах теплий чай -  такий як я люблю - чорний з лимоном та медом, що
може бути кращим для хворого горла?! Десь за півсотні кілометрів мої
найдорожчі люди, але ніяка відстань не зробить їх далекими від мене.
Вони завжди поруч, тепер я це знаю точно. Ковток чаю, - і одразу стає
тепло навіть десь там, де повинна бути душа... Не знаю чому, але там і
справді тепло. Зникла ціла купа непотребу, був час усе переосмислити
трохи змінити своє світосприйняття. Ні, не кардинально, не подумайте, я
не стала буддисткою жовтого братства, ще й досі лишаюся тою самою,
схильною до ненависті та розчарування. Але тепер цього всього майже
немає... Стало вільніше дихати і посміхатися не з такою натяжкою. Ще
ковток. Спогади линуть до мозку... Чомусь все частіше починаю згадувати
тих, кому зробила щось погане, а їх ой як багато!!! Спогади линуть,
переплітаються, змінюють один одного і дають зрозуміти основну причину
всіх невдач - я. Більше немає кого винити, просто завжди я була
недостатньою: недостатньо відкритою, недостатньо співчутливою,
недостатньо правдивою. Життя потребує змін, невеликих, дрібних, десь
глибоко всередині мене, але від кожної з них будуть великі
результати...якщо, звичайно, все вдасться. Будемо сподіватися.
Ще
ковток. Тепер вже рину у майбутнє на крилах власних мрій. А мрії прості
до неможливості. Хіба це мрія, хіба ще в когось є такі прості до
виконання мрії? Трошечки рішучості - і вони почнуть здійснюватися! Хіба
це мрії: Хочу до Львова, Кракова, Праги та Берліна! Що для цього
потрібно?! Постійно втішала себе, що треба кошти, але вже зараз розумію
ще не вистачає рішучості. Ось назбираю трохи більше, ніж в мене є її
зараз і гайну, обов'язково! Може саме через ці мрії мене не вистачає на
те кохання, про яке пишуть в книжках. Адже я закохана у Львів, кожен
камінь брущатої дороги, у кожен ліхтар та кожну лавку на вулицях міста,
у червоні дахи з черепиці, у теплий захід сонця, що відбивається у
кожній старинній шибці мого коханого Львова... Незнайома, але вже
заочно закохана, і мрію свою плекаю вже близько 5 років.
Ковток уже майже холодного чаю. І такі ж холодні думки у голові.
Скільки дурощів я вже натворила, скільки всього вже не зможу змінити,
як дурнувато себе поводила. Ні, потрібно змінюватися, потрібно сказати
дякую всім, хто був навколо мене: хто робив мене щасливішою, веселішою,
повноцінною, сильнішою, кращою, такою, якою я є сьогодні, майже
ідеальною =)
Дякую вам!
Останній ковток, останні думки... Не йдіть за скарбами, не гоніться за
щастям, не шукайте кохання. Все прийде у свій час, тільки вмійте чекати
і не ховайтеся. Повірте, головне, побачити те, що поруч з вами, змогти
оцінити і не втратити. Не сподівайтеся на краще, усе вже чудово, просто
вмійте це зрозуміти.
Перші подихи весни, що пробиваються  в кімнату крізь відчинену кватирку
знову повертають до життя. Годі думати, час діяти. Час посміхатися та
пробачати, дякувати та цінувати. Не забувайте, чуєте, не забувайте тих,
що вже лишилися позаду, вони навіки лишаться у ваших серцях, не зможете
забути, прогнати, стерти, залити алкоголем, заховати за сизим димом
цигарок, якщо вони справді були, то вони повинні лишитися там навіки.
Напевно, вже не вірите у щастя та дива. Дарма! Дива, як сонце, можуть
зникати надовго за темними хмарами та лінією горизонту, але обов'язково
ще повернуться назад, і знову огріють вас своїм неймовірним теплом та
дивовижним осяйним промінням.
Вірте! Вірте у себе, свої мрії, свої сили, своїх друзів, своїх
недругів.Адже ви - лише маленька частинка людства, проте все людство -
лише крихітна частина від вашої всеохоплюючої душі.