Про громадський транспорт

Я щодня їжджу на навчання на метро. Там мене щодня зустрічають сотні знайомих незнайомих людей. Всі з втулками у вухах, які нівелюють не лише зовнішні шуми, а й всі нікчемні намагання мозку згенерувати якісь ідеї. Я соціофоб, я боюся людей загалом та кожну окремо. Я боюся їздити громадським транспортом, доводиться ховатися за сторінками друкованих текстів, загрузати в світ чужих думок, аби лиш не захлинутися нечистотами свого.

Кажуть, що очі – то дзеркало душі, як на мене, то це така собі анотація вашого внутрішнього осередку, вони показують смуток, коли ти посміхаєшся, та іскряться шаленими бісиками, навіть коли ти просто стоїш в черзі на касі в магазині. Очі – не дзеркало, вони  - обкладинка: досить одного погляду, щоб зрозуміти, чи вартісне ти чтиво. Я ховаюся в метро за книгами, бо боюся підвести очі й побачити пусті погляди спрямовані у нікуди, боюся відчути чорноту не лише зіниць, а й душ, боюся усвідомити, що на нашій студентській лінії метро у більшості пасажирів холодні кришталики Снігової Королеви заглушили запал сердець та вогонь непізнаності.

Часто хочеться відвернутися до непрацюючих дверей з написом «Не притулятися» і впертися в них своїм холонучим поглядом, заховатися від всіх, хто поспішає до чергової найважливішої події у їхньому житті, хочеться перетворитися на потяг, який, розсікаючи темряву тунелю, несеться у світ нового незвіданого світу. Я забагато хочу, але мало роблю. Я найтиповіший представник сучасного суспільства, мені постійно підсовують якісь маркетингові штуки, зводячи з розуму мій тонкий гаманець, доводячи до екстазу моє самовдоволення. Часом мені страшно усвідомлювати свою приналежність до роду людського, хоча якого там людського? Ми вже давно переродилися до якоїсь нової формації, де людей лишилося дуже й дуже мало. Нас цілковито захоплює натовп, несе своєю нестримною течією, ударяючи часом об міцні, мов Дніпрові, пороги. Хочеться розвернутися, зробити гребок в сторону, розвернути свій напрямок, але я плаваю не дуже, навіть за течією не дуже встигаю, а проти неї взагалі одразу видихаюся. В мене слабкі легені, і я геть не хочу їх розвивати, я завжди плила за течією: добре вчилася, стандартно виглядала, жалілася на життя… Мій пубертатний період пройшов десь повз мене, не було всіх підліткових проблем, фаталізму, революціонізму. І часто я жалкую про це, хочу перетворитися на капризну дівчинку, але течія вже несе далі, де слід жалітися на дорослі проблеми і придумувати плани на майбутнє.

Натовп керує життям, думками, діями. Ви бачили, як люди на станції гуртуються, штовхаються, аби зайти у зручніші двері зручнішого вагону, тоді як вся платформа лишається вільною? Ви бачили, як губляться люди у натовпі на переходах зі станції на станцію? Ви бачили, як люди, що вперше в метро, лячно бредуть, вливаючись своїми тілами у цей маленький потічок світового натовпу? Ми вже давно перетворилися на Homo socium, і хай нас не годують міфами Стародавньої Греції про індивідуальність та особистість. Слову «людина» вже давно час мігрувати із загальної лексики до вузькоспеціальної, міцно закріпитися в наукових трактатах з біології, філософії та психології ті не псувати свідомості звичайних одиниць суспільства ідеями гуманізму та рамками моралі. Сьогодні існує психологія натовпу, але вже час зробити огляд ментальності натовпу, де головною цінністю члени даної спільноти виділяють слідування за натовпом, невідокремлення та страх індивідуалізації. Я б із задоволенням присвятила життя дослідженню натовпу, але тоді порушу чи не найголовніше правило натовпу: «Член натовпу не має відчувати себе частиною натовпу, він має підживлювати натовп своїми псевдо особистісними думками».

Ніколи не пізно стати інакшим: перестати просипати зранку, почати робити ранкову гімнастику чи зменшити вживання солі. Пізно може бути лише тоді, коли ти змінюєшся не для себе, коли оточення змушує тебе кинути палити, бо це сприяє формуванню зморшок навколо губ; коли ти починаєш бігати вечорами, бо ультрамодна сукня в магазині не налізла на тебе; коли посмішка на твоєму обличчі виринає з-за темної маски байдужості лише в присутності начальства. Кожен з нас є членом неймовірного тоталітарного суспільства: наші листи в Інтернеті обов’язково перевіряються, наші думки в головах обов’язково фільтруються. Нами керують небачені диктатори, котрі ховаються за масками членів натовпу, поволі направляючи його в потрібне русло, а вода ж камінь точить.

Я боюся їздити на метро. Я б з радістю ходила пішки, зустрічала на своєму шляху собачників, бігунів, матерів та бабусь – людей зі своїми сталими нормами моралі, що йдуть у розріз з ментальністю натовпу, людей, котрі не бояться спізнитися за темпом натовпу, бо в них є кому диктувати свій плин часу. Але морози знову змушують ховатися у темних тунелях метро, вливатися в натовп і підсилювати його стукотом каблуків, наводячи жах на тих, хто не з системою, хто проти неї.