Не встигаю за життям

Я вже давно сумую за цим відкритим у Ворді аркушем. Мені хочеться заповнити його дрібним шрифтом та залити легкими думками. Думками про осінь та рівноправність усіх пір року, про чесність і порядність, їх відсутність у моєму житті. Хотілося почути нервове стукотіння нігтів по клавіатурі ноутбуку, відчути його тепло на моїх колінах, легкий подих кулера, але постійно було чомусь ніколи. Ніколи ввімкнути музику, навіть коли навушники вже загубилися в мушлі равликів моїх вух, ніколи насушити кленових листочків, які потім обов’язково серед зими випадатимуть на щойно застелене ліжко та кришитимуться на дрібні шматочки, ніколи дочитати «Ми», бо в метро мені їхати лише 9 хвилин, а електрички плануються лише через два тижні. Життя традиційно відкладається на потім, гроші на «чорний день» уже становлять мого капіталу, і я вже дочекатися не можу того чорного дня.

Я уявляю, як 21 грудня 2012 року, так саме в День кінця Світу, коли в Універі писатимуться останні модулі-заліки, мама чекатиме на мене вдома, а журналісти готуватимуться віддати життя за вдалі кадри Апокаліпсису, я просплю. Так, я вже уявляю, як прокидаюся, вмикаю ноутбук (дай Боже, щоб батареї ще стало), відкриваю найвідвідуванішу сторінку – Мої аудіозаписи ВКонтакті, починаю нервово смикати провід від Інтернету і лише зараз помічаю, що немає не лише Інтернету. Гола лампочка під стелею також не загорілася від натискання вимикача, на екрані майже голодної Нокії  - «Тільки екстрені дзвінки», старий холодильник не похитується в кутку кімнати. Все не так, як буває в мене щоранку. Ніхто не ходить по блоку, ніхто не стукотить шпильками по тротуару під гуртожитком, тільки сотні клаксонів автомобілів та сигналізацій виспівують в унісон чарівну мелодію хаосу.

Я завжди просипала все найцікавіше. Цієї суботи я проспала перший сніг, влітку проспала народження перших хом’ячат у моїх перших хом’яків, тай своє народження я певно теж проспала: не могла ж бо я прокинутися о 6.30. Чомусь мені здається, що Апокаліпсис проходив страшно, з жахливим гуркотом, нестерпним скреготом, може навіть зі спалахами  яскравих різноколірних вогнів. Гуртожиток… Він навчив мене засинати в будь-яких умовах і спати, спати, спати… Виспалася?! Куди ти тепер дзвонитимеш, які екстрені номери виринатимуть в твоїй пам’яті, кому тепер потрібні твої чоботи на шпильці (казала мама: «Бери валянки!»)? Ні, я ніколи не вміла жити сьогоднішнім днем, я більше жила вчорашнім, постійно згадуючи як було і як вже не буде. Мені незручно зараз про це писати, але мені зажди дуже й дуже хотілося наробити дурниць, тих звичайних дурниць, які роблять всі навколо. Я ніколи не робила дурниць, в моєму житті все було зважено. Ні, я не дуже розумна, просто боюся наробити помилок, тому лишаюся бездіяльною. Серед моїх мрій (саме мрія, а не мета!) довчити німецьку і вивчити англійську, навчитися грати на віолончелі і подорожувати-подорожувати-подорожувати! Але я боюся. Боюся, що за цим усім не встигну зробити те, що має зробити дівчина, аби її мамі не було соромно: сім’я, діти, дім, робота. Іноді хочеться взяти свою голову та розгамселити об стіну з усіма її дурнуватими принципами, пріоритетами та безглуздими надіями. Хочу зруйнувати свій мікросвіт і влитися у якийсь макро, хочу вгрузнути зі своєю вже рогамселеною головою у світ ілюзій та віри в Завтра. В чарівне Завтра, де всі живуть так, як не можуть жити Сьогодні. Якщо розцінювати час лише як хронологічну пряму, то зовсім не зрозуміло, чому ми віддаємо так багато себе та своїх ідей йому, він їх лиш розкидає по порядку, лишаючи поруч лиш прислівники «рано» чи «пізно».

Моє 21 грудня сниться мені щодня в жахах. Я бачу, як виходжу на спорожнілі вулиці Харкова і бреду, оминаючи безкорисні жерстяні бляшанки – авто, до центру міста. Там бібліотеки, там книжкові магазини та книжковий ринок. Тепер буде достатньо часу, аби насолодитися своїми жахами: тишею, спокоєм та самотністю, на які хотілося молитися у важкі будні до Кінця Світу. Оберу найзручнішу аудиторію у тихому Університеті і, закинувши ноги на парту, порину у світ ілюзій братів Стругацьких.