#10ФактівПроМене
- 11.07.12, 02:16
Твіттер щодня радує якимись фантастичними ідеями. Сьогодні люди, яких я ніколи не побачу вживу обмінювалися особистою інфо під хештегом #10ФактівПроМене. Звісно і я відписалася якоюсь пустотою. Але тільки зараз: Факт11.
Я дуже сентиментальна. В мене є ціла валіза різного непотребу, який такий дорогий моєму серденьку. Десь там глибоко на дні валяються медалька, стрічечка з дзвоником з випускного, різні грамотки та ще пуд різної макулатури. Ще далі ховаються два значечки з МАНу… все-таки до біса приємно усвідомлювати, що колись ти був чогось вартий. Збираю шишечки з різних місць, де побувала у різні моменти ще молодого життя. Там ховається липовий цвіт, лишився ще з червня минулого року, коли ми вирішили пішки прогулятися плавленим асфальтом запилюженого Харкова після першого екзамену нашої першої літньої сесії. Я зберігаю у потаємний папочках локального диску найгірші фото моїх найкращих людей. Я передивляюся плани міст, в яких ніколи не буду. Я постійно гортаю фото незнайомих людей з далекого закордоння, ще й люблю музичку відповідну підібрати для створення автентичної обстановки. В мене є купа магнітиків з далеких країв, де зображені визначні пам’ятки архітектури чи скульптури, чи просто передано неймовірний колорит чужого народу. Там навіть Писающий мальчик є, смішний такий, дрібненький, та й пісялка також.
І плюс до всьої тої сентиментальщини, я ще й багато роблю незрозумілих речей. Є звичка недочитувати у книжках по кілька останніх сторіночок, аби герої ще довго приходили у снах та продовжували той складний сюжет. Я зберігаю квиточок до Дніпропетровська – частина поїздки до Умані. Зберігаю чийсь квиточок з Волновахи до Розівки, який лишили на самоті між сторінок «Записок українського самашедшого», коли 29 грудня їхали додому на новорічні свята. Мішок гальки з Чорного моря ще з 2002 року, коли востаннє відпочивали родиною… Купа музики, яку співали там-то, під яку танцював той-то. Купа бруду, що збирає пил та невпинно забруднює мою свідомість.
Навесні прибирала в «першокурсному» мішечку, що зберігається під ліжком в гуртожитку. Дивні незграбні конспекти з непотрібних дисциплін, рукописних шпор неприйнятного формату, з яких, до речі, вдавалося списувати. Купа лайна, яка так нікому і не знадобилася. Розлютилася. Віднесла на смітник. Та й то не все… Лишила трохи обписаних листочків з іменами найпотрібніших. І мій славнозвісний кактус, він вже здихав кілька разів, і там вже зовсім не той кактус, а якийсь його родич через якесь коліно, але то символ, який понаставляв цяточок над багатьма літерами в моєму житті.
Отак лишаюся у світі минулого, постійно додаючи до нього щось дрібненьке та непотрібне. Останнім став прапорець України, загублений якимось хлопчиною у парку ім. Т.Г. Шевченка перед матчем збірних України та Швеції. Ще перед тим – молоток, той самим, яким в гуртожитку виконуються всі ремонтні роботи. А в мене він, між іншим, подарунок, тож ставлення до нього особливо ніжне. Ще є купа ложок, виміняних у різних мандрівках. Коротше кажучи, все те, що люди використовують досить функціонально, а не для заповнення пустот.
І неймовірно вдало до того підходе моя клептоманія. Я постійно забираю чиїсь олівці та ручки, ковпачки та ластики. Я нагромаджую всьо-всьо, бо боюся щось пропустити, щось забути. Я зберігаю всі повідомлення ВК. Я Зберігаю мобільні людей, які ніколи не захочуть більше зі мною спілкуватися.
Кожен нормальний філолог чи літератор зажбурляє мене капцями за таку неймовірну кількість особового займенника «Я» та похідних від нього. Так, мене тут забагато, як і у кожній дрібничці мого уявного світу, і тому я вже така. Я дуже сентиментальна.
Я дуже сентиментальна. В мене є ціла валіза різного непотребу, який такий дорогий моєму серденьку. Десь там глибоко на дні валяються медалька, стрічечка з дзвоником з випускного, різні грамотки та ще пуд різної макулатури. Ще далі ховаються два значечки з МАНу… все-таки до біса приємно усвідомлювати, що колись ти був чогось вартий. Збираю шишечки з різних місць, де побувала у різні моменти ще молодого життя. Там ховається липовий цвіт, лишився ще з червня минулого року, коли ми вирішили пішки прогулятися плавленим асфальтом запилюженого Харкова після першого екзамену нашої першої літньої сесії. Я зберігаю у потаємний папочках локального диску найгірші фото моїх найкращих людей. Я передивляюся плани міст, в яких ніколи не буду. Я постійно гортаю фото незнайомих людей з далекого закордоння, ще й люблю музичку відповідну підібрати для створення автентичної обстановки. В мене є купа магнітиків з далеких країв, де зображені визначні пам’ятки архітектури чи скульптури, чи просто передано неймовірний колорит чужого народу. Там навіть Писающий мальчик є, смішний такий, дрібненький, та й пісялка також.
І плюс до всьої тої сентиментальщини, я ще й багато роблю незрозумілих речей. Є звичка недочитувати у книжках по кілька останніх сторіночок, аби герої ще довго приходили у снах та продовжували той складний сюжет. Я зберігаю квиточок до Дніпропетровська – частина поїздки до Умані. Зберігаю чийсь квиточок з Волновахи до Розівки, який лишили на самоті між сторінок «Записок українського самашедшого», коли 29 грудня їхали додому на новорічні свята. Мішок гальки з Чорного моря ще з 2002 року, коли востаннє відпочивали родиною… Купа музики, яку співали там-то, під яку танцював той-то. Купа бруду, що збирає пил та невпинно забруднює мою свідомість.
Навесні прибирала в «першокурсному» мішечку, що зберігається під ліжком в гуртожитку. Дивні незграбні конспекти з непотрібних дисциплін, рукописних шпор неприйнятного формату, з яких, до речі, вдавалося списувати. Купа лайна, яка так нікому і не знадобилася. Розлютилася. Віднесла на смітник. Та й то не все… Лишила трохи обписаних листочків з іменами найпотрібніших. І мій славнозвісний кактус, він вже здихав кілька разів, і там вже зовсім не той кактус, а якийсь його родич через якесь коліно, але то символ, який понаставляв цяточок над багатьма літерами в моєму житті.
Отак лишаюся у світі минулого, постійно додаючи до нього щось дрібненьке та непотрібне. Останнім став прапорець України, загублений якимось хлопчиною у парку ім. Т.Г. Шевченка перед матчем збірних України та Швеції. Ще перед тим – молоток, той самим, яким в гуртожитку виконуються всі ремонтні роботи. А в мене він, між іншим, подарунок, тож ставлення до нього особливо ніжне. Ще є купа ложок, виміняних у різних мандрівках. Коротше кажучи, все те, що люди використовують досить функціонально, а не для заповнення пустот.
І неймовірно вдало до того підходе моя клептоманія. Я постійно забираю чиїсь олівці та ручки, ковпачки та ластики. Я нагромаджую всьо-всьо, бо боюся щось пропустити, щось забути. Я зберігаю всі повідомлення ВК. Я Зберігаю мобільні людей, які ніколи не захочуть більше зі мною спілкуватися.
Кожен нормальний філолог чи літератор зажбурляє мене капцями за таку неймовірну кількість особового займенника «Я» та похідних від нього. Так, мене тут забагато, як і у кожній дрібничці мого уявного світу, і тому я вже така. Я дуже сентиментальна.
1
Коментарі
Garmyder
18.08.12, 17:24
Очень хорошо написано, со вкусом, с вниманием к деталям и своим отношением к оным. В общем, видно литератора со стажем
Спасибо, я поддерживаю вас в сентиментальности слегка узнаю себя в героине эссе 