Про язык
- 05.07.12, 01:44
Мій Твіттер скоро лусне від неспроможності оновлюватися щосекунди. Тисячі людей вийшли на міські, а головне на столичну площу. Вони молоді, спраглі до демократії та повні надій на світле завтра. Це перехідне покоління, яке ще пам’ятає байки про комунізм, але вже бажає жити за нормами буржуазного суспільства, сильне та спроможне до змін. Але все ще не так. Україна ще десятиріччя на два лишиться країною постсоціалізму, країною з комплексом провінційної залежності. Сьогоднішні перепитії, які сколихнули ефіри різноманітних ТСН, Вікон, Сьогодні і т.д., - яскраве тому підтвердження, черговий акт підлабузництва до великомосковського володаря у зв’язку з черговими договорами про поставки газу.
Але, існує одне велике «АЛЕ». І те «АЛЕ» криється навіть не в нашому підданському становищі, не в постійних ухиляннях на захід чи схід. Двомовність нарешті дасть змогу розбити наші 46 (чи скільки нас там уже?) мільйонів на ще менші купки, завоювання голосів яких би стало неймовірно легкою справою. Такий маленький крок назустріч нацменшинам може легко розтерзати країну на дрібненькі автономії. Уявімо, що я, викладач історії, після навчання знайду собі якусь місцину на Донеччині в ареолі розселення греків, де побутуватиме новогрецька мова. І все, вважай, що я вже не маю тої місцинки, бо я як бюджетний службовець мала б знати цю другу регіональну державну новогрецьку мову. От якось так мали б утворюватися закриті агрегації, які б слугували лише на базі місцевих жителів. Результат – у кращому випадку приклад з удільними князівствами: всі ніби й разом, але уже кожен за себе.
Для яскравості наведу таку цікаву картинку. У 2008 доля занесла мене та ще кількох товаришів-туристів до Закарпаття. Невідомо як, але нас занесло до недуже привітного дядьки, який на запитання нашим рідним Харківським суржиком щодо питної води ласкаво пояснив ламаною, як старий велосипед у гаражі, російською: «Вы находитесь на землях подданства Румунского государства и я вас не понимаю». І рушниця за його плечем, яку він гостинно теребив руками під час розмови, дійсно вказувала на те, що він нас не розуміє… Не знаю чому, але той епізод з життя ще довго стояв перед очима, бо ж було відчуття ніби ми крізь ту їхню Румунію зараз же громадою з 20 чоловік переберемося до славетного Євросоюзу. А до кордону, між іншим, було близько 50 км, до якого ми, хвала Господу, ближче не наблизилися.
І про Господа, точніше про релігію. Раніше вона була одним з тих найсильніших об’єднуючих факторів, бо не дарма ж забагнулося полякам у далекому ХVІ ст. створювати греко-католицьку віру, не дарма у ХVІІ ст. козаки боролися за неї, не дарма все ХХ ст. стало епохою утвердження анархізму задля об’єднання такої великої імперії – СРСР. Сьогодні ми продовжуємо сумнозвісну епоху релігійних воєн, проте їх головним осередком уже чверть століття лишається єдина православна церква, але чомусь роздерта між двома патріархатами. Я, хрещена у храмі московського патріархату, чомусь ні на йоту не вважаю себе росіянкою і мені однаково важливі святині Києва (МП) та Переяслава-Хмельницького (КП)., я не збираюся продавати сусідній державі наші таємниці. Сьогодні релігія зовсім ослабла, сьогодні не трагічний 1995, коли смерть патріарха стала яблуком розбрату між всіма киянами та захопило весь духовний світ. Зараз ти вільно можеш перекинутися на новоязичника до РУНВіри.
Всім, м’яко кажучи, накласти на твої релігійні уподобання. Звичайно, адже є набагато гостріша тема для суперечок – питання мови, себто языка, бо серйозно жодну іншу мову так не відстоюють. Вже поділилися на регіони за мовними ознаками, вже спробували Юго-Восточную Украинскую Автономную Республику, але все те лише під політичними знаменами, причому незмінними з того помаранчево-блакитного 2004 року. Ніби навмисне тасуються місцями опозиція та коаліція, по черзі обираються народом, щоб ніхто не встиг накоїти забагато поганого (чи все-таки хорошого?). 3 липня першими до УкрДому вийшли не свідомі громадяни, не обурені законом націоналісти, а «безстрокове голодування оголосили четверо представників опозиції». Які к бісу опозиціонери? Плюндрують нашу мову разом з її захисницею Конституцією, а їм – ба: опозиція! Звичайно, восени вибори, вони в нашій країні – то Велике Економічне Диво…тільки не для всіх. То такий собі тендер, який переділить всі основні важелі на наступні рочки, а за вдалої піар-кампанії – ще й на ті наступні, що прийдуть за цими.
Так, я зараз сиджу в себе вдома, а не ночую на карематах разом з тими молодими та схвильованими долею нашої одиниці національної самоідентифікації. Я не бажаю бути черговим гвинтиком у всеохоплюючій машині виборів. Я вже сьогодні можу з впевненістю сказати, що законопроект відмінять, можливо навіть за вето нашого гаранта. Цю неабияку заслугу припишуть собі опозиціонери; коаліція наголошуватиме на тому, що вони за комфортне життя кожного громадянина, чим підкріплять свої позиції серед російськомовних + нацменшин (що яскраво нове у їхній кампанії).
Мені не соромно. Сьогодні я не там. Мені не 11 років, як було на момент т.зв. Помаранчевої революції, я перестала вірити казкам. Я й досі впевнена, що єдиною зброєю в боротьбі з урядом є економічна: страйки. Лише вони можуть зупинити ту машину, що рухається територією держави, де ніхто не знає, а головне – не цінує закон.
Двомовність річ непогана, проте важливо усвідомлено робити вибір тої другої мови. Останньою крапкою у цьому питанні для мене став запис Віктора Вацко: " Я - за двомовність в Україні! Я хочу, щоби другою державною мовою була АНГЛІЙСЬКА"
P.S. Стаття 10 (Розділ І — «Загальні засади») Конституції України: «Державною мовою в Україні є українська мова. Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України. В Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин України. Держава сприяє вивченню мов міжнародного спілкування. Застосування мов в Україні гарантується Конституцією України та визначається законом».
Амінь.
P.S.S. Влітку 2009 ми були на чергових гастролях у Рівному. Зодягнуті у національні костюми брели утрьох в час після полуденної спеки містом з важучими торбами. Допомогу знайшли в обличчі кількох місцевих хлопців, які люб’язно звільнили наші руки від тої ноші. Розговорилися. Говорили по-нашому, ліпше сказати балакали. І як би ви тільки бачили обличчя тих хлопців, які витягнулися у довжелезні еліпси, коли ми їм повідомили, що приїхали на фестиваль з Харківської області. І лише один простою реплікою пояснив їх сумісне здивування: «А ми думали ви там тільки російською говорите…». Ні, не тільки.
#укрмова
Але, існує одне велике «АЛЕ». І те «АЛЕ» криється навіть не в нашому підданському становищі, не в постійних ухиляннях на захід чи схід. Двомовність нарешті дасть змогу розбити наші 46 (чи скільки нас там уже?) мільйонів на ще менші купки, завоювання голосів яких би стало неймовірно легкою справою. Такий маленький крок назустріч нацменшинам може легко розтерзати країну на дрібненькі автономії. Уявімо, що я, викладач історії, після навчання знайду собі якусь місцину на Донеччині в ареолі розселення греків, де побутуватиме новогрецька мова. І все, вважай, що я вже не маю тої місцинки, бо я як бюджетний службовець мала б знати цю другу регіональну державну новогрецьку мову. От якось так мали б утворюватися закриті агрегації, які б слугували лише на базі місцевих жителів. Результат – у кращому випадку приклад з удільними князівствами: всі ніби й разом, але уже кожен за себе.
Для яскравості наведу таку цікаву картинку. У 2008 доля занесла мене та ще кількох товаришів-туристів до Закарпаття. Невідомо як, але нас занесло до недуже привітного дядьки, який на запитання нашим рідним Харківським суржиком щодо питної води ласкаво пояснив ламаною, як старий велосипед у гаражі, російською: «Вы находитесь на землях подданства Румунского государства и я вас не понимаю». І рушниця за його плечем, яку він гостинно теребив руками під час розмови, дійсно вказувала на те, що він нас не розуміє… Не знаю чому, але той епізод з життя ще довго стояв перед очима, бо ж було відчуття ніби ми крізь ту їхню Румунію зараз же громадою з 20 чоловік переберемося до славетного Євросоюзу. А до кордону, між іншим, було близько 50 км, до якого ми, хвала Господу, ближче не наблизилися.
І про Господа, точніше про релігію. Раніше вона була одним з тих найсильніших об’єднуючих факторів, бо не дарма ж забагнулося полякам у далекому ХVІ ст. створювати греко-католицьку віру, не дарма у ХVІІ ст. козаки боролися за неї, не дарма все ХХ ст. стало епохою утвердження анархізму задля об’єднання такої великої імперії – СРСР. Сьогодні ми продовжуємо сумнозвісну епоху релігійних воєн, проте їх головним осередком уже чверть століття лишається єдина православна церква, але чомусь роздерта між двома патріархатами. Я, хрещена у храмі московського патріархату, чомусь ні на йоту не вважаю себе росіянкою і мені однаково важливі святині Києва (МП) та Переяслава-Хмельницького (КП)., я не збираюся продавати сусідній державі наші таємниці. Сьогодні релігія зовсім ослабла, сьогодні не трагічний 1995, коли смерть патріарха стала яблуком розбрату між всіма киянами та захопило весь духовний світ. Зараз ти вільно можеш перекинутися на новоязичника до РУНВіри.
Всім, м’яко кажучи, накласти на твої релігійні уподобання. Звичайно, адже є набагато гостріша тема для суперечок – питання мови, себто языка, бо серйозно жодну іншу мову так не відстоюють. Вже поділилися на регіони за мовними ознаками, вже спробували Юго-Восточную Украинскую Автономную Республику, але все те лише під політичними знаменами, причому незмінними з того помаранчево-блакитного 2004 року. Ніби навмисне тасуються місцями опозиція та коаліція, по черзі обираються народом, щоб ніхто не встиг накоїти забагато поганого (чи все-таки хорошого?). 3 липня першими до УкрДому вийшли не свідомі громадяни, не обурені законом націоналісти, а «безстрокове голодування оголосили четверо представників опозиції». Які к бісу опозиціонери? Плюндрують нашу мову разом з її захисницею Конституцією, а їм – ба: опозиція! Звичайно, восени вибори, вони в нашій країні – то Велике Економічне Диво…тільки не для всіх. То такий собі тендер, який переділить всі основні важелі на наступні рочки, а за вдалої піар-кампанії – ще й на ті наступні, що прийдуть за цими.
Так, я зараз сиджу в себе вдома, а не ночую на карематах разом з тими молодими та схвильованими долею нашої одиниці національної самоідентифікації. Я не бажаю бути черговим гвинтиком у всеохоплюючій машині виборів. Я вже сьогодні можу з впевненістю сказати, що законопроект відмінять, можливо навіть за вето нашого гаранта. Цю неабияку заслугу припишуть собі опозиціонери; коаліція наголошуватиме на тому, що вони за комфортне життя кожного громадянина, чим підкріплять свої позиції серед російськомовних + нацменшин (що яскраво нове у їхній кампанії).
Мені не соромно. Сьогодні я не там. Мені не 11 років, як було на момент т.зв. Помаранчевої революції, я перестала вірити казкам. Я й досі впевнена, що єдиною зброєю в боротьбі з урядом є економічна: страйки. Лише вони можуть зупинити ту машину, що рухається територією держави, де ніхто не знає, а головне – не цінує закон.
Двомовність річ непогана, проте важливо усвідомлено робити вибір тої другої мови. Останньою крапкою у цьому питанні для мене став запис Віктора Вацко: " Я - за двомовність в Україні! Я хочу, щоби другою державною мовою була АНГЛІЙСЬКА"
P.S. Стаття 10 (Розділ І — «Загальні засади») Конституції України: «Державною мовою в Україні є українська мова. Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України. В Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин України. Держава сприяє вивченню мов міжнародного спілкування. Застосування мов в Україні гарантується Конституцією України та визначається законом».
Амінь.
P.S.S. Влітку 2009 ми були на чергових гастролях у Рівному. Зодягнуті у національні костюми брели утрьох в час після полуденної спеки містом з важучими торбами. Допомогу знайшли в обличчі кількох місцевих хлопців, які люб’язно звільнили наші руки від тої ноші. Розговорилися. Говорили по-нашому, ліпше сказати балакали. І як би ви тільки бачили обличчя тих хлопців, які витягнулися у довжелезні еліпси, коли ми їм повідомили, що приїхали на фестиваль з Харківської області. І лише один простою реплікою пояснив їх сумісне здивування: «А ми думали ви там тільки російською говорите…». Ні, не тільки.
#укрмова
4
Коментарі
Tas371
15.07.12, 03:56
ну можно и китайский, вторым или японский
Glock
25.07.12, 07:06
"Уявімо, що я, викладач історії, після навчання знайду собі якусь місцину на Донеччині в ареолі розселення греків" - сподіваюсь, в "ареалі"?
"...впевнена, що єдиною зброєю в боротьбі з урядом є економічна: страйки." - глубоко верно и правильно. Тільки чомусь ніяка "оппозиція" до цього не кличе - дивуюся, чого б це?
анонім
35.07.12, 09:28
А вся Херсонщина взагалі україномовна...Російськомовне лише саме місто,але нічого...Досить розмовляти подомівках та гАваріть в місті - слід винищувати ту традицію.
EkaterinkA
45.07.12, 13:21Відповідь на 2 від Glock
перепрошую за той "ареол" - вже плуталися й думки і пальці)
EkaterinkA
55.07.12, 13:23Відповідь на 3 від анонім
от і в нас те саме: Харків-мільйонник - російськомовний, то вже й всю область вважають такою...
анонім
65.07.12, 16:22Відповідь на 5 від EkaterinkA
Я був у вас,більше того саме в Харкові я отримав золоту медаль ЧУ з радіоспорту.
Приємні лиш спогади!!!То був самий ПЕРШИЙ Чемпіонат України в 1992-му