Мабуть, кожен з нас неодноразово відчував її гіркувато-різкий дотик, коли серце завмирає, душа зачиняє раніше завжди відкриті вікна, а очі дивляться, але не бачать, ніби пронизують наскрізь, вбирають цей сірий і чужий світ. Ось вона, прийшла. Самотність. Одвічна чужинка, горда, неприємна, але чомусь така звична, її важко відштовхнути, важко прогнати, відмовитись від неї і піти далі назустріч щастю. Легше прийняти її, змиритись, опускаючи очі на її лукаві погляди, ігноруючи докори свідомості, вона неминуче необхідна, як повітря, як вода, як небо над головою, що завжди було блідо-голубим, і раптом стало сірим і мокрим від цих жахливих дощів.  Чого вона хоче?? Самотність…

Її так часто відчуваєш просто так, вона раптово оволодіває думками і будує собі поселення всередині тебе, а ти ніяк не можеш її зупинити… вона приходить тихо, злегка постукуючи підборами десь у глибині серця, так боляче ранить і завжди залишає сліди, вона страшніша від байдужості і темніша від ночі, здається, вона нездолана, але ж ні.

Самотності не буває мало, водночас не буває й надто багато. Спершу вона навіть приваблива, трішки бажана, дарує миттєве полегшення, з часом все більше обтяжує і врешті забирає в полон всі мрії. Коли людина перестає мріяти, вона перестає жити. Самотність колекціонує наші мрії, вони ще є, такі свіжі, величні, потрібні, але  ж чомусь вони згасають з кожним подихом, перетворюючись на болючі рани. В обіймах самотності гаснеш і ти. Обдумуючи як бути далі не помічаєш краси навколо тебе, не помічаєш нічого окрім свого безглуздого, нікчемного статусу.

Самотність – це те, що ніколи не вмирає, вона завжди живе всередині нас, і варто лише дати їй найдрібніший збудник, як вони прокодається зі свого не надто затіжного сну і починає смоктати з нас щастя, вбирає усмішки, ковтає надії, вбиває весну.

***(БІЛИЙ)

Вулицями дикої самотності..

Переходами наших світанків...

Я вмиваюся сльозами майбутніх коханців

Я притуплюю біль лілеями забутих річок

Плач....

Хтось за спиною тихенько питає, де ти?

Мовчанням впиваюсь в його горло...

Боляче...Правда?

Я - лише відьма з твоїх снів

Розбещена тупими обіцянками.....

Плач....

І всі місця оданкові для мене....

Не відчуваю кольорів....Не бачу запахів....

Я вб"ю тебе завтра вранці...Перед сходом сонця...

Нехай розчавить ніж свідомості твоєї ...Сон...Сонце

Усі місця однакові для мене....

Плач...

Боліло..Пекло...Нестерпно розривало моє серце навпіл..Це почуття шалене, єдине, врешті вічне...Забувала...Ти пішов а я жила, щоб забути...Я була "надто сильна, щоб бути слабкою"... Тим не менш, я належала лише тобі..Кожної хвилини, кожної миті..Я так старалась не думати, не згадувати, не чекати, не шукати...Старалась більше НЕ ЛЮБИТИ..Але, знаєш, ніяк...Не виходило...Не виходить навіть тепер....Я так довго тебе не бачила...Але постійно думала про нашу зустріч. Думала якою холодною, якої чужою для тебе буду...Але....Ми зустрілись..І я...Обійняла тебе...Міцно-міцно...Так не хотілось відпускати тебе більше...Так не хотілось знову прощатись...А ти..Як завжди..Зник...Ненадовго....Я була така щаслива знову відчувати твоє тепло, відчувати - як ти зігріваєш мої охололі руки, як ти усміхаєшся, як намагаєшся подарувати мені малесенький клаптик щастя..Як намагаєшся натякнути, що МИ - просто неможливі....Але ж...Чому?...

Кохаю...Божеволію...І місця собі не знаходжу...І від погляду твого здригаюсь..

Де ти?

Де ти є?

Коли тебе так треба...

Ти звинувачуєш мене в щирості....Ти не бачиш коло мене фальші...Її нема...просто...Але, знаєш, я так змінилась....Я стала іншою...Не такою, як раніше...Стала дуже схожою на тебе..Схожою на нас... Ти звинувачував мене в щирості..Тепер ти просто Хтось..Особливий...Як раніше..Але вже не такий близький...А я себе не впізнаю.. Змінилась....

 ЩО є любов, як не втрата себе???

"Людина може бути самотньою навіть тоді, а може якраз тоді, коли всі інші думають, що навколо неї надто багато людей" ( Роздобудя)

Ковтаю свою нинішню самотність...Захлинаюсь...Але мовчу...Не зважаю..Нехай... Іноді здається, що самотніми бути просто неможливо..Навколо завжди хтось є: друзі, готові прийти на допомогу, коли тає вже надто важко, любляча сім"я, кохана людина...І все це є ... А поряд з цим - самотність..

Нещодавно почула думку, що людина відчуває себе самотньою тоді, коли її  хтось покинув. Покинута одною людиною, вона вважатиме, що її покинув цілий світ.. Боляче відчувати, що ти зовсім одна...

А я? Ким покинута я?

Щоб не бути самотньою, мені не вистачає лише однієї людини...Кількох слів; на день, тиждень, зрештою..місяць...Кількох усмішок, кількох поцілунків ( здебільшого в щоку), кількох розмов, кільокох дотиків, двох чи трьох емейлів у відповідь і з десятка смсок...Однієї, так, тільки однієї зустрічі, котра могла б щось змінити...І...Мені не вистачає щирості...Його щирості..Розуміння...Нашого з ним - як завжди - щастя на одну мить...Не більше.....

Людина може бути самотньою, як тільки вона сама відчує, що ТОГО, хто міг би подарувати щонайменше краплинку щастя, зараз немає поряд...

І навіть за відсутності багатьох близьких людей можна уникнути самотності...за умови, якщо поряд той, кого потребуєш найбільше...

Самотність  - страшна річ... Проте як її уникнути? Не знаю...Мабуть, це залежить не від мене..

     Важко подолати себе! От коли так хочеться з"їсти морозиво о першій ночі, але ти все-таки ховаєш його в холодильник, або коли тобі пропонують прогулянку  найкращі друзі, а ти вперто відмовляєшся, щоб підготуватися до завтрішнього модуля...Або...коли наперед знаєш слова, котрі він мав би почути...Але тримаєш себе в руках...Не говориш..Не пишеш...Просто живеш собі далі...Та рано чи пізно ти все-таки з"їси оте смачнюще морозиво, закриваючи очі на годину, чи підеш гуляти, не думаючи про навчання..Чи -- напишеш оті вимріяні слова...Бо так хочеш...Бо так треба...Навіщо було чекати вічність, щоб врешті решт зламатись за мить...

    Важко подолати себе...Важко сказати "ні" своєму слабкому "я"...Проте, чи необхідно це?? Думаю, варто навчитись казати "ні"...В першу чергу, самому собі...Хоча іноді так хочеться скуштувати забороненого плоду...Він, до речі, солодким виявляється не завжди....

Від себе не втечеш....Проте спробувати таки варто...

Пісня мого сонного настрою....люблю ранок, коли не хочеться нічого міняти..Коли все звучить воєдино...Пісня...Сонце...Дощ..Навіть я!...Коли більше не треба зайвих слів...Коли час такий повільний і гнучкий, що можна зробити з ним все...Просто так..Безкарно....Але я більше не з"явлюсь в його житті...Я більше не хочу...Почекаю...Нехай....