Увіковічення російських генералів СС в Росії.

  • 03.05.11, 07:26
Памятники "фашистским прихвостням" в России
(9 июля 2010 14:03 /  693)
Памятники "фашистским прихвостням" в России

Памятники "фашистским прихвостням" в России

Памятники "фашистским прихвостням" в России

Памятники "фашистским прихвостням" в России

Памятники "фашистским прихвостням" в России

Прокуратура Шолоховского района обратилась в суд, чтобы комплекс был демонтирован. На защиту памятника встали церковь и общественность.

Мемориал, расположенный на частном подворье казака Владимира Мелихова, с большой помпой открыли 4 августа 2007 года. Тогда в станицу Еланскую съехались казаки со всей России, а освящать мемориал были приглашены священники Русской православной церкви.

Для многих из гостей стало полной неожиданностью, что главная скульптура мемориала - памятник генералу Краснову, которого за сотрудничество с фашистами не реабилитировали и по сей день. По соседству с ним расположились барельефы атаманам Каледину, Назарову, Волошину, командующему донской армией Денисову.

Первым в колокола забил депутат Государственной Думы от КПРФ Николай Коломейцев, который направил депутатский запрос на имя Генерального прокурора Юрия Чайки по поводу законности существования данного мемориала.

«Прошу Вас поручить проверить законность и правомерность установки в августе 2007 года в станице Еланской Шолоховского района Ростовской области мемориального комплекса генералу Краснову, под руководством которого было создано Главное управление казачьих войск вермахта, осужденному Верховным судом СССР и приговоренному к смертной казни...»

Дело было спущено вниз по инстанции в прокуратуру Ростовской области, а затем поручение разобраться с проблемой передали в прокуратуру Шолоховского района. После проверки прокуратура обратилась в суд с требованием демонтировать сооружение.

- Данный мемориал публично демонстрирует навязчивую идею восхваления государственных преступников и принятых ими мер по насильственному захвату власти, - сказала «КП» пресс-секретарь областной прокуратуры Наталья Ахреева. - Также в станице Еланской производится открытая демонстрация памятника фашизму, так как Краснов воевал на стороне немцев. Прокуратурой направлен иск в суд.

Сейчас вся станица разделилась на два лагеря. Тех, кто поддерживает владельца усадьбы, и тех, кто считает, что существование на донской земле памятника Краснову позорит казачество. Сам Мелихов, который постоянно живет в Подольске, приезжает в Ростовскую область на судебные заседания. Вот что он сказал об инициативе прокуратуры на интернет-сайте elan-kazak.ru:

- Почти год существует на донской земле мемориал «Донские казаки в борьбе с большевиками». Почти год, как память о героях Отечества и жертвах преступного большевицкого режима на Дону обрела воплощение в бронзе и камне, в поминальных крестах, памятниках и барельефах. И все это время мемориал мозолил глаза и мешал определенным кругам - они долго терпели, но не выдержали. По заявлению представителей местной власти мемориал должен быть снесен. Почему я решил сделать главной скульптуру именно Краснова? Своей жизнью и деятельностью атаман Краснов явил яркий пример жертвенного служения русскому народу и своему Отечеству.

На защиту мемориала встала и церковь, ведь прокуратура требует сноса всего комплекса, включая освященные кресты.

Самое странное в данном деле то, что, несмотря на скандал с памятником, от шумихи практически отстранились все донские казаки - как реестровые, так и нет. На недавний казачий сход, который прошел в Елани, приехали казаки из Ставрополья, Волгограда, а вот представителей Дона на нем не было.

Увы, узнать мнение на данную тему атамана Всевеликого Войска Донского Виктора Водолацкого «КП» не удалось. На момент подготовки материала он находился в Абхазии. Его пресс-секретарь Владимир Воронин смог озвучить только мнение атамана Вернедонского казачьего округа ВВД Юрия Карташова.

- Комплекс, установленный в частном дворе Мелихова, носит собирательный образ донских атаманов, пострадавших от большевиков, - говорит Карташов. - Главный элемент комплекса - православный крест, освященный епископом зарубежной ветви РПЦ, которая ныне воссоединилась с Московским патриархатом. Этот крест - символ не только церкви, но и казаков, изгнанных большевиками за пределы Родины. Стоял крест в станице Еланской почти два года, пока современные большевики и коммунисты не решили сотворить себе очередную пиар-акцию.

Из комментариев
Иван Бандура:
28.05.2009, 1:53

Краснов - фашистским прихвостень. Казакам, пошедшим за Красновым и Шкурой, в "новом порядке" была уготована роль жандармов. Я сам кубанский казак, семья наша пострадала от репрессий, но прадед мой, на службу к Шкуре не пошел и погиб в фашистском плену, а другой, у котрого большевики расстреляли отца, погиб в Чехословакии. Я считаю, что памятник казакам, погибшим в Гражданской войне, должен быть, но тем, но руководителям обманутых казаков, пошедших за Гитлером, здесь не место!

Bvg: статья опубликована чуть более года назад. Пока ничего нового не попадалось.Кстати роль РПЦ видна на последнем коллаже.Благословлять русских идти убивать русских - мне кажется вершиной цинизма

Внимание! У вас нет прав для просмотра скрытого текста.

Памятники "фашистским прихвостням" в России

Памятники "фашистским прихвостням" в России

Памятники "фашистским прихвостням" в России

Памятники "фашистским прихвостням" в России


"ЗА ВЕРУ, ФЮРЕРА и ОТЕЧЕСТВО."

“Я прошу передать всем казакам, – заявил, бывший Донской атаман, один из организаторов боевого Братства Русской Правды генерал П.Н. Краснов (проживал в Германии с 1936), – что эта война не против России, но против коммунистов, жидов и их приспешников, торгующих Русской кровью. Да поможет Господь немецкому оружию и Гитлеру! Пусть совершат они то, что сделали для Пруссии Русские и Император Александр I в 1813 г.”
Bvg : Тоже самое сейчас говорит Тягнибок,слово в слово

В Москве стоял и продолжает стоять памятник генералам, солдатам и карательным частям СС, виновным в массовых убийствах гражданского населения России, Украины, Белоруссии, Польши и Югославии. Никакие убеждения не повлияли на суд и власть, правительство Москвы и Московскую гордуму и в 1994 г. «Общественный совет» установил по адресу г. Москва, Ленинградский проспект, д. 73а, у храма «Всех Святых» мемориальную доску, посвященную воинам «СС». Установлен сей памятник на деньги товарищества XV казачьего кавалерийского корпуса СС им. Генерала фон Паннвица по благословению Священноначалия Русской Православной Церкви Московского Патриархата, при содействии группы германских ветеранов Второй Мировой войны и русских белоэмигрантов.

Священники РПЦ отвечают: «Это памятник погибшим на войне русским людям, православным... Борцам с коммунистами...».

Между тем этот памятник уже стал местом паломничества российских неофашистов.Многие офицеры и генералы Белого движения, несмотря на все угрозы и посулы, отказались сотрудничать с нацистами.

Однако на вышеназванном монументе, перечислены фамилии именно тех, кто во время Второй Мировой войны предал свое Отечество, принес присягу на верность Адольфу Гитлеру, служил карателями и воевал в войсках СС.

Вот фамилии некоторых лиц, упомянутых на памятнике:

Краснов П.Н. - генерал Донской армии. В 1942 предложил германскому командованию помощь в создании казачьих подразделений в составе вермахта для борьбы с СССР. В марте 1944 он назначен начальником Главного управления казачьих войск. Выдвигал лозунг автономного казацкого государства (Казакии) под протекторатом нацисткой Германии. Руководил формированием 1-й казачьей кавалерийской дивизии, которая в основном использовалась для борьбы с партизанами в Белоруссии и Югославии.

Шкуро А.Г. - генерал-лейтенант Добровольческой армии. Вместе с бывшим Донским атаманом Красновым принимал участие в формировании казачьих войск в составе вермахта. Шкуро возглавлял специальный орган при Главном управлении СС - Резерв казачьих войск.

Доманов Т.И. - с декабря 1942 представитель походного атамана в Шахтах и командир казачьей сотни при комендатуре станицы Каменской. Сформировал 2 казачьих полка (ок. 3 тыс. чел.) для борьбы с партизанами. В августе 1943 полки приданы частям вермахта и приняли участие в боях с регулярными частями советской армии. В ноябре 1943 он назначен начальником штаба походного атамана. С 20.06.1944 - походный атаман казачьих войск и член Главного управления казачьих войск при Министерстве восточных оккупированных территорий. В 1944 подчиненные ему части вели бои с партизанами в Белоруссии (награжден орденом Военного Креста 1-й степени), 02.07.1944 снова вступили в бой с Красной Армией. В августе 1944 5-й казачий полк участвовал в подавлении Варшавского восстания.

Султан Келеч-Гирей - генерал-майор Белой армии. В 1921 эмигрировал, стал одним из руководителей националистической партии, боровшейся за отторжение Северного Кавказа от СССР. С 1941 активно сотрудничал с германским командованием. В 1942 он направлен на Кавказ для создания местных органов власти и организации отрядов для борьбы с партизанами. В 1943 сформировал отряд (дивизию) из горских народов Кавказа, которая в 1944-1945 участвовала в борьбе с партизанами Тито в Югославии, в мае 1945 сражалась с советскими войсками. Фон Паннвиц Г. В. - полковник Вермахта, в ноябре 1942 генерал-фельдмаршал фон Клейст поручил ему формирование казачьих частей из военнопленных и местных жителей. С середины 1943 его 1-я Казачья кавалерийская дивизия воевала в Югославии против партизан - не щадила ни противника, ни местное население. В ноябре 1944 перешел в подчинение СС, получил чин группенфюрера СС, дивизия развернута в 15-й Казачий Кавалерийский Корпус войск СС.

Все перечисленные на памятнике люди в годы второй мировой войны служили в армии вермахта, а позже «СС». То есть там только те из белоэмигрантов, кто пошел на службу к Гитлеру и воевал на стороне фашистов с оружием в руках. Исключения только два – генералы Кутепов и Миллер, также сотрудничавшие с немцами, были уничтожены советской разведкой еще до войны. А название упомянутого на памятнике кавалерийского корпуса «скромно» сократили. Полностью его название звучит так: «15-й казачий кавалерийский корпус войск СС», и прославился он разве что карательными операциями и резней мирных жителей в Италии, Югославии, Белоруссии, Украины, Польши, России где «казачки» убивали партизан Тито и вешали и выпускали кишки поддерживающему их населению. Более того – они успели повоевать и непосредственно против Красной Амии: 25 декабря 1944 года 15-й корпус
воевал с советскими частями (133 стрелковая дивизия) на реке Драве.

16 января 1947 года Военной коллегией Верховного Суда СССР на основании Указа Президиума Верховного Совета СССР от 19.04.1943 "О мерах наказания для немецко-фашистских злодеев, виновных в убийствах и истязаниях советского гражданского населения и пленных красноармейцев, для шпионов, изменников Родины и их пособников" признаны виновными: начальник Главного управления казачьих войск при Министерстве восточных областей Германии П.Н. Краснов, начальник казачьего резерва Главного управления "СС" Германии А.Г. Шкуро, руководитель "Северо-Кавказкого национального комитета" Султан-Гирей Клыч, Т.И. Доманов и Г. фон Паннвиц. Они были повешены вместе с другими казачьими офицерами, воевавшими на стороне Германии.

(Определением Военной коллегией Верховного суда РФ от 25.12.97 Краснов П.Н., Шкуро, Султан-Гирей Клыч, Краснов С.Н. и Доманов признаны обоснованно осужденными и не подлежащими реабилитации.)

Какое же может быть примирение с этими предателями, служившими под знаменами СС - организации, признанной преступной международным Нюрнбергским трибуналом, с теми кому нацисты поручали самую грязную работу - подавление партизанского сопротивления и геноцид мирного населения на оккупированных территориях?

Сегодня мы безучастно взираем, как в Москве, в самом сердце России, люди, не помнящие родства ставят памятники палачам собственного и чужих народов, карателям, которые вместе войсками СС, только в Белоруссии заживо сожгли жителей 186 "Хатыней", топили в крови Варшавское восстание, уничтожали югославских партизан.

Заборона Росією української мови в Україні.Частина 3.

  • 02.05.11, 20:46
1960 р. Колоніальна адміністрація під назвою «ЦК компартії Укра­їни» вимагає від комуністів виховувати українців «у дусі любові й глибокої поваги до великого російського народу» і в нена­висті до свого, українського - «вести непримиренну боротьбу проти націо­налізму..., особливо українського буржуазного націоналізму».1961 р. XXII з'їзд ЦК КПРС проголосив політику «злиття націй», що по суті означало тотальне зросійщення народів СРСР. («Слід з усією більшовицькою непримиренністю викорінювати навіть найменші прояви націоналістичних пережитків», тобто звичаї, мову, куль­туру поневолених народів).1962 р. Репресії проти захисників української мови. ЦК компартіїУкраїни зобов'язує комуністів та місцеву адміністрацію «рішуче виступати проти консервативних традицій і звичаїв, проти будь-яких пережитків буржуазного націоналізму», найшкідливішими з яких, на думку влади, було знання рідної мови, потяг до ви­вчення своєї історії та культури.1964 р. Агент КДБ пересипає фосфором і спалює частину приміщення Центральної Наукової Бібліотеки у Києві. На прилеглій території зазда­легідь була відключена вода, а пожежники приїхали лише через 4 години після підпалу. Вогонь знищив понад 600 тис. томів цінних українських архівних документів.1965 р. Хвиля політичних процесів проти «українських інакодумців (Б. та М. Горині, О. Заливаха, В. Мороз, М. Оса­дчий, А. Шевчук та ін.). У Харкові за протести проти закриття українських шкіл заарештовано А. Здорового.1969 - 1979 рр. Серія загадкових пожеж у відділах україністики в бібліотеках Академії наук, музею «Софія Київська», у книгосховищі Видубицького монастиря у Києві, медичного інституту в Тернополі, Успенської церкви та Му­зею українського мистецтва у Львові. Аналогічні «загадкові» пожежі в цей час сталися у національних бібліотеках інших республік СРСР (Тарту, Са­марканд, Ашхабад), але не в Росії.1970 р. Суд над авторами «Листа творчої молоді Дніпропетровсь­ка» з протестом проти російщення української культури. Наказ Міністерства освіти СРСР про написання і захист дисертацій лише російською мовою. Затвердження тільки в Москві. Ситуація нерідко доходила до абсурду: російською мовою мусили виконуватися та захи­щатися навіть дисертації з питань української мови та літератури.1972 р. Заборона партійними органами відзначати ювілей музею І. Котляревського в Полтаві. «За недостатню боротьбу з націоналістичними проявами» усунуто від партійного керівництва першого секретаря ЦК КПУ
П. Шелеста (критика партійними цензорами його книжки під назвою «Україна наша радянсь­ка», в якій прославлялося запорозьке козацтво), звільнено з Вищої партій­ної школи при ЦК КПУ 34 викладачів разом з її директором, заборонено книги майже сотні авторів, звільнено чверть секретарів з ідеологічних питань на всіх партійних рівнях, піддано чищенню низку наукових установ, а також Київський та Львівський університети. У Харкові знесено хату, де жив видатний український філософ і просвітник Г. Сковорода, та почато знищення цвинтаря, де було поховано багато визначних діячів української науки та культури.
1972—1974 рр. Політичні репресивні процеси проти українських дисидентів, зокрема проти Чортківської групи В. Мармуса та Ст. Сапеляка (сім осіб засуджено), Харківської групи (засуджено дев’ять осіб, з них А. Здорового — сім років, І. Кравціва — п’ять років).Загалом заарештовано було за два роки кілька тисяч осіб. Заарештовані, яких не засудили, були звільнені з роботи або по­нижені у посадах. У ці роки були засуджені: Є. Сверстюк, І. Світличний, І. Дзюба, В. Стус, Ігор та Ірина Калинці, Н. Світлична, В. Чорновіл, С. Шабатура, О. Мешко, О. Попович, І. Кандиба, Л. Лук’яненко, В. Романюк, І. Гель, повторно Ю. Шухевич і т.д.1973 р. Заборона відзначати ювілей твору І. Котляревського «Енеїда».1974 р. Постанова ЦК КПРС «Про підготовку до 50-річчя створенняСРСР», де вперше проголошуються створення «нової історичної спільноти — радянського народу», офіційний курс на денаціоналізацію.1975 р. Нова цензура «Кобзаря» Тараса Шевченка.1978 р. Постанова ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР «Про заходи щодо подальшого вдосконалення вивчення і викладання російської мови в союзних республіках» (т. зв. «Брежнєвський циркуляр»).1978 р., січень. На Чернечій (Тарасовій) горі у Каневі спалив себе Олекса Гірник (з Калуша) на знак протесту проти русифікації України.1979 р. Ташкентська конференція «Російська мова — мова дружби і співпраці народів СРСР», накреслила нові заходи щодо російщення неросійських народів. Зокрема, «рекомендувалося» ширше впроваджувати російську мову в дошкільні заклади (як наслідок — українські дитячі садки практично зникли), російською мовою провадити позакласну й позашкільну роботу, «сприяти» тому, щоб студенти писали по-російському свої реферати, доповіді, курсові та дипломні праці, а також звіти про виробничу й педагогічну практику. Так само «рекомендувалося», щоб у тих ВНЗ, де національна мова ще якось функціонувала (наприклад, у Західній Україні), російською, починаючи з 2—3-х курсів, читалися суспільні, загальноосвітні та спеціальні дисципліни. Показово, що для контролю виконання цієї «реко­мендації» Міністерство вищої та середньої спеціальної освіти УРСР запро­вадило навіть спеціальну форму звітності, що зобов'язувала ректорів регулярно подавати Міністерству «перелік спеціальних дисциплін, які викла­даються російською мовою» на кожному з факультетів керованого ними навчального закладу.1979 р. Під Львовом вбито композитора-співака Володимира Івасюка, пісні якого мали виразно український національний колорит. Досі цей зрочин не розкрито.1983 р. Постанова ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР «Про додаткові заходи з поліпшення вивчення російської мови в загальноосвітніх школах та інших навчальних закладах союзних республік» (так званий «Андроповський указ»).1984 р. Наказ Міністерства культури СРСР про переведення діловодства в усіх музеях Радянського Союзу на російську мову. Початок в УРСР виплат підвищеної на 15% зарплатні вчи­телям російської мови (порівняно з учителями української мови).1984—1985 рр. У концтаборах було замордовано Юрія Литвина, Ва­лерія Марченка, Василя Стуса, Олексу Тихого.1989 р. Постанова ЦК КПРС про «законодавче закріплення російсь­кої мови як загальнодержавної».1990 р. Прийняття Верховною Радою СРСР Закону про мови народів СРСР, де російській мові надавався статус офіційної.1993—1995 рр. Посилення антиукраїнського терору в освіті, куль­турі, засобах інформації. Вбито кілька десятків активістів національних українських партій та організацій у різних містах України, зокрема голову секретаріату Руху Михайла Бойчишина, спалено хату-музей Тараса Шевченка. Жодного злочинця по цих справах не було засуджено і навіть не заарештовано.1994 р. Намагання надати російській мові статус офіційної в незалежній, вільній, суверенній, самостійній Україні. Заява Президента України Л. Кучми про його намір внести поправки до чинного законодавства з метою надання російської мові статусу державної.Як наслідок — призупинення відновлення українських шкіл, переве­дення частини українських класів та шкіл на російську мову навчання.1995 р. Міністерство національностей України розробило напівтаємний «Проект державної програми... розвитку російської куль­тури в Україні до 2000 року», в якій одна з „національних меншин” отриму­вала більші права, ніж українці. Алмати (Казахстан) - спільний науковий простір (тобто російський) для СНД.1995 р. травень. У Харкові керована С. Кушнарьовим місцева влада відкри­ла пам'ятник україно жеру маршові Г. Жукову, який у кінці війни підписав наказ про виселення з України всіх українців.18 липня 1995 р. Неспровоковане звіряче побиття українців у Києві (кілька душ загинуло, десятки покалічено) під час похоронної процесії святійшого Патріарха Київського і Всієї України Володимира (Романюка). Озброєні омонівці кидалися на беззбройних людей з криками «бєй хохлов!», топтали і шматувати державні прапори. До відпові­дальності нікого не було притягнуто.12 вересня 1995 р. Заборона української організації УНА-УНСО без суду. Озброєні Москвою козаки та антиукраїнські організації, які відкрито домагаються ліквідації Державної Незалежності Руси-України, владою не забороняються.Почато видання паспортів, написаних українською та російською мовами. З метою деморалізації та духовного виродження населення, особливо молоді, влада дозволяє розповсюджувати тисячі книг, демонструвати сотні кінострічок, які проповідують і насаджують порнографію, ненависть, насильство. Немов би виконуючи ре­комендації Полтавського губернатора фон Баґовута, Росія завалює Україну шовіністичними газетами, які продаються за безцінь; прямо або че­рез підставних осіб фінансуються російськомовні газети, радіо й телебачення в Україні, які не приховують своєї протиукраїнської спрямованості за поту­рання всіх урядів та президентів «незалежної» України.1996 р., січень «Велике беззаконня діється у Харкові... Таємно збирають підписи під «референдумом» про новий Радянсь­кий Союз та про те, щоб Україну туди залигати. Ця «діяльність» ведеться старими комуністами-маразматиками... Хто відмовляється давати підпис, вони погрожують і лають, кажуть: “всё равно Россия завоюет Украину, і ми перебъём хохлов по одному”».1996 р. Подальша криміна-лізація правоохоронних органів.1998—2001р.р. У зв'язку з інформаційною революцією 90-х років російщення України відбувається ще інтенсивнішими методами, ніж за часів Валуєвщини. Інформаційний простір України майже повністю зрусифікований. Неукраїнська, а часом антиукраїнська політика урядів України призвела до того, що державну мову з української преси витіснила мова сусідньої країни, і співвідношення між україномов­ною та російськомовною пресою складає 1:10. Зате Україна посідає перше міс­це (!) у світі за рівнем оподаткування власної книги — 28%.

Заборона фашистами Росії української мови.Частина 2.

  • 02.05.11, 20:36
1900 р. і наступні роки. Цензура вилучає з текстів такі слова, як «ко­зак», «москаль», «Україна», «український», «Січ», «Запоріжжя» та інші, які мають український національно-символічний зміст.1903 р. На відкритті пам'ятника І. Котляревському у Полтаві забо­ронено промови українською мовою.1905 р. Кабінет міністрів Росії відхилив прохання Київського та Харківського університетів скасувати заборони щодо української мови. Ректор Київського університету відмовив 1400 студентам у відкритті чотирьох кафедр українознавства з українською мовою викладання, за­явивши, що університет — це «загальнодержавна інституція», і в його сті­нах не може бути жодної мови, крім російської.1905 — 1912 рр. Міністерство освіти Російської імперії закрило 12 приватних гімназій, звільнило 32 директорів та 972 учителів, 822 учителів «перевело» до інших шкіл за намагання запровадити у викладанні українознавчу тематику.1906 і 1907 рр. Закриття «Просвіти» в Одесі та Миколаєві.1908 р. Через чотири роки після визнання Російською академією наук української мови таки “мовою” Сенат оголошує україномовну культурну й освітню діяльність шкідливою для імперії.1910 р. Закриття за наказом уряду Столипіна всіх українських культурних товариств, видавництв, заборона читати лекції українською мовою, створювати будь-які неросійські клуби.1910, 1911, 1914 рр. Закриття «Просвіти» у Києві, Чернігові, Катеринославі (Січеславі).1911 р. Постанова VII дворянського з'їзду в Москві про російськомовну освіту й неприпустимість вживання інших мов у навчальних закладах Росії.1914 р. Заборона відзначати 100-літній ювілей Тараса Шевченка; Указ Миколи II про заборону всієї української преси (у зв’язку з початком війни).1914 - 1916 рр. Кампанія русифікації в окупованій Східній Галичині, заборона українського друку, освіти, Церкви.1914 р. Доповідна записка полтавського губернатора фон Баґовута міністрові внутрішніх справ Російської імперії, яка дає найповніше уявлення про ставлення імперської влади до української проблеми в Україні. Ці настанови діяли за царів, генеральних секре­тарів і фактично не втратили сили й по сьогодні, за наявністю «незалежної» України. До 1917 р. всім чиновникам в Україні платили 50% надбавки до заробітної платні за «обрусение края».ЗАМЕТКАо докладе полтавского губернатора фон БагговутаМинистру внутренних дел о мерах против украинского народа.Привлекать на должности учителей по возможности только великороссов.На должности инспекторов и директоров народных училищ назначать исключительно великороссов.Всякого учителя, проявляющего склонность к украинскому, немедленно устранять.Составить правдивую историю малорусского народа, в которой разъяснить, что «Украина» — зто «окраина» государства в былые времена.Установить обязательные экскурсии учащихся всех учебных заведений в Москву, Нижний Новгород и другие исторические местности, но не в Киев.Совершенно не допускать общеобразовательных курсов для учащихся.Обратить особое внимание на сельское духовенство и его политические убеждения. Благочинных назначать с особым разбором. Во главе епархий ставить архиреев исключительно великороссов, притом твердых и энергичных. Оказать самое крутое давление на тех из священников, которые заражены украинофильством. Епархиальных наблюдателей за школами назначать исключительно из великороссов.Обратить особое внимание на семинарии и ставить во главе их ректорами исклю­чительно великороссов, удаляя других. Учебный персонал должен быть исключительно из великороссов. За семинарии нужно взяться и искоренить гнездящийся в них дух украинства.Необходимо субсидировать некоторые газеты в Киеве, Харькове, Полтаве, Екатеринославе и т.д. с целью борьбы против украинцев. В газетах доказывать тождество ве­ликороссов с украинцами и объяснить, что малорусский язык образовался путем полонизации в прежние времена русского языка. Разъяснить, что «украина» — означает окраину Польши и России и что никогда украинского народа не было. Доказывать необходимость великорусского языка как общегосударственного и литературного и что ма­лорусский, как простонародный, не имеет ни литературы, ни будущности.Всеми способами искоренять употребление названий «украина», «украинский».Стараться, чтобы евреи не примкнули к украинскому движению, выселять их из сельских местностей, не образовывать нових местечек и мешать экономическому росту еврейства.Вообще не допускать на разные должности людей, которые когда-либо хотя бы в отдаленном прошлом имели соприкосновение с украинским элементом.1916 р. Закриття колоніальною владою «Просвіти» в Кам'янець-Подільському.1918 р. Звіряча розправа московсько-більшовицьких військ з 300 українськими героями — київськими гімназистами та студентами, що під Крутами стали на захист своєї вітчизни України. Майже всі юнаки полягли геройською смертю на полі бою, а захоплених у полон розстріляли. Перед розстрілом гімназист Григорій Пипський почав співати
«Ще не вмерла України...», а за ним і всі приречені на смерть.
26 січня 1918 р. Захопивши Київ, московсько-більшовицькі інтер­венти за кілька днів розстріляли 5 тис. осіб, які розмовляли українською мо­вою, носили український національний одяг або у кого в хаті висів порт­рет Т. Шевченка...За час перебування в Києві більшовики не тільки зруйнували багато будинків, але також зни­щили безцінні культурні, мистецькі, архітектурні та інші надбання й вимордували тисячі ні в чому невинних людей.1919 р. Після завоювання України більшовиками — знищення національно свідомої частини населення та заборона всіх українських літературних, драматичних та усних творів, серед яких лише українських народ­них пісень — 300 тис. Ліквідація поляками Західно-Української Народної Республіки.1921—1930 рр. Московські окупанти та промосковські шовіністич­ні сили в Україні чинять шалений опір відродженню української мови та українських культурних традицій, яке пустило глибоке коріння в роки Української національної революції. «Зачем возрождать допетровскую эпоху, зачем гальванизировать украинский язык, который покрылся уже прахом», повчав у Запоріжжі російський письменник Ф. Гладков. «Признання української мови як урядової могло би означати панування української буржуазії та куркульст­ва», - писав голова «українського» уряду X. Раковський.1922 р. Ліквідація «Просвіти» на Кубані, в Зеленому Клину та в ін­ших місцях проживання українців в СРСР поза Україною. Голова ВЧК Ф. Дзержинський наказує виловити українсь­ких дітей-сиріт і знищити. Баржі з сиротами потоплено у Чорному морі. Проголошення частиною керівництва ЦК РКП(б) і ЦК КП(б)У «теорії» боротьби в Україні двох культур — міської (російської) та селянської (української), в якій повинна перемогти перша.1922—1934 рр. Хвиля насильства проти неповторного і яскравого явища української та світової культури - кобзарства. Українські національ­ні музичні інструменти — кобзу, бандуру та ліру - оголошують націоналіс­тичними і знищують. Натомість в Україну завозять десятки тисяч примітивних («общепонятних») балалайок та гармошок. Кобзарі оголошу­ються жебраками і жорстоко переслідуються. «Багато кобзарів тоді пропало, - свідчив харківський кобзар Анатолій Парфиненко. — Кого ловили на базарі, кого — на помешканні. Де б вони не з'явилися, їх забирали». Щоб спотворити пам'ять та роль кобзарства, комуністи створюють капели бан­дуристів, які виконують пісні на замовлення та під контролем НКВС, а керівництво ними передається в руки чужинців. Так, Київську капелу очолюють спочатку росіянин Михайлов, а згодом Аронський та Берман, штатні агенти НКВС.1924 р. Закон Польської республіки про обмеження вживання української мови в адміністративних органах, суді, освіті на підвладних поля­кам західно- українських землях.Закон Румунського королівства про зобов'язання всіх «румунів», котрі «загубили матірну мову», давати освіту дітям лише в румунських школах.1925 р. Остаточне закриття українського «таємного» університету в Львові.1926 р. Лист Сталіна “Тов. Кагановичу та іншим членам ПБ ЦК КП(б)У” з санкцією на боротьбу проти «національного ухилу», початок переслідування діячів «українізації».1929 р. Арешти українських науковців та духовенства, заміна їх російськомовними діячами.1929—1930 рр. Арешти визначних діячів української науки, куль­тури, освіти, Церкви, харківський судовий процес над ними (процес «Спілки Визволення України»). На допиті одного з арештованих, В. Дурдуківського слідчий Соломон Брук сказав: «Нам надо украинскую интеллигенцию поставить на колени, это наша задача. Кого не поставим — перестреляем». У ці роки на території УСРР було заарештовано (і здебільшого розстріляно або відправлено на довгострокову каторгу в концтабори) понад 120 тис. українців, головним чином інтелігенції. До звільнен­ня і реабілітації дожили з них одиниці.1930—1937 рр. Ліквідовано українські школи, сере­дні спеціальні та вищі навчальні заклади та факультети, закрито газети та видавництва поза межами України - на Кубані, в Сибіру, на Далекому Сході та інших землях, за­селених переважно українцями.Постановление ЦК ВКП(б) и СНК Союза ССР о хлебозаготовках на Украине, Северном Кавказе и Западной области от 14 декабря 1932 г.:„7... .а) выселить в кратчайший срок в северные области СССР из станицы Полтавской (Сев.Кавказ), как наиболее контрреволюционной, всех жителей ...и заселить эту станицу добросовестными колхозниками-красноармейцами, работающими в условиях малоземелья на неудобных землях в других краях, передав им все земли и озимые посевы, строения, инвентарь и скот выселяемых... д) немедленно перевести на Северном Кавказе делопроизводство советских и кооперативних органов «украинизированных» районов, а также все издающиеся газеты и журналы с украинского языка на русский как более понятный для кубанцев, а также подготовить и к осени перевести преподавание в школах на русский язык..., срочно проверить и улучшить состав работников школ в «украинизированных» районах”.1932—1933 рр. Сплановано і здійснено за мовчазною згодою «світового співтовариства» акцію ліквідації українського народу. Свідоме знищення більшовицьким режимом українських се­лян організацію голодомору. Централізоване переселення росіян у вимерлі села України. В Україні, яка володіє 40% світового чор­нозему, умертвлено голодом до 10 мільйонів носіїв української мови, і саме се­лян, щоб зберегти зрусифіковане міське населення.1933 р. Скасування в Румунії міністерського розпорядження від 31 грудня 1929 р., котрим дозволялося кілька годин української мови на тиждень у школах з більшістю учнів-українців.Телеграма Сталіна про припинення українізації і знищення більшості українських письменників. З українського правопису вилучено літеру «Ґ».1933—1941 рр. Тотальне знищення та арешт 80% української інтелігенції російською окупаційною владою: інженерів, науковців, письменників, лікарів, вчителів тощо. До 1938 р. друкувалося 259 українських письменників, після 1938 р. — лише 36. З 223 зниклих письменників лише семеро померли своєю смертю. Решту розстріляно, запроторено до концта­борів або іншими репресивними заходами вилучено з літератури. Таких масових убивств, як у 30-х роках в Україні, історія ще не знала. Кагановичі, постишеви, хатаєвичі, бруки мільйонами вбивали україн­ців лише за те, що вони були українцями. Це був геноцид, організований і здійснюваний комуністами, які в 1917 р. захопили владу в Російській ім­перії. Україну було перетворено на суцільний концтабір.1934 р. Спеціальне розпорядження міністерства виховання Румунії про звільнення з роботи «за вороже ставлення до держави і румунського народу» всіх українських учителів, які вимагали повернення до школи української мови.30 роки й пізніше: Заборона писати українські, національні за змістом, мистецькі та художні твори, досліджувати і вивчати справ­жню історію України, згадувати про голодомори. Історія і вся україн­ська культура зобов'язані були звеличувати СРСР, загарб­ницьку політику і жорстокість комуністів, керува­тися фальшивою імперською концепцією «єдності трьох братніх слов’янських народів»: розглядати росіян, як «старшого брата». Істориків, письменників, діячів культури радянська влада жорстоко переслідувала, їхні твори заборонялись або знищувались. Так, було спалено наклад книги «Хортиця в героїці і легендах», а автора М. Киценка звільнено з посади. Зазнали утисків і гонінь історики М. Брайчевський, Я. Дашкевич, поет В. Сосюра, композитор К. Данькевич, письменник та кінорежисер О. Довженко і багато інших. На­саджувана система освіти та виховання була спрямована на те, щоб українцям прищеплювати відчуття меншовартості, відразу до борців за визволення України від окупантів, зневагу до українських націона­льних героїв, зокрема І. Мазепи, С. Петлюри, Є. Коновальця. Імена визначних наших діячів науки, культури, церкви (М. Грушевський. І. Пулюй, С. Єфремов, В. Винниченко, Г. Хоткевич, І. Багряний, О. Ольжич, А. Шептицький та багато інших) замовчувались, або якщо згадувались, то в негативно­му висвітленні.1937 р., листопад. На відзначення 20-річчя приходу комуністів до влади на Соловках було розстріляно понад тисячу діячів української культури .1938 р. Постанова РНК і ЦК ВКП(б) «Про обов'язкове вивчення російської мови в школах національних республік і областей».1939 р. Перепис населення Кубані показав, що внаслідок голодомору, арештів і примусового виселення кількість українців там з 61,5% у 1926 р. зменшилася до 4%. Після «визволення» Західної України — закриття багатьох українських і відкриття російських шкіл.1946 р. Постанова Ради Міністрів СРСР «Про затвер­дження українського правопису, наближеного до російського». Постанова ЦК ВКП(б) про «український буржуазний націо­налізм», унаслідок якої кілька тисяч представників української інтелігенції заслано до концтаборів («Ждановщина»). Гоніння на журнали «Україна», «Радянський Львів», «Дніпро», «Барвінок», «Перець». Головного редакто­ра журналу «Україна» Ю. Яновського звільнено з роботи.1947 р. У Польщі операція «Вісла»: розселення частини українців з етнічних українських земель «урозсип» між поляками у західних районах країни задля при скорення їхньої полонізації.Депортація в Сибір населення Західної України. Вивезення загалу україн­ців до Сибіру не було здійснено тільки через нестачу вагонів. «Чистка» серед діячів української культури з об­винуваченням їх у націоналізмі новопризначеним з Москви секретарем ЦК КП(б)У Л. Кагановичем. Арешт неповнолітнього (15 р.) сина командувача УПА генерала Шухевича — Юрія Шухевича. Видано таємну інструкцію (на 157 сторінках) про вилучення з книгозбірень та списання в макулатуру 3600 назв книжок, автори яких були названі українськими буржуазними націоналістами, ворогами народу. П'ятий параграф інструкції застерігав: «Особи, що загублять цей зведений список, підлягають притягненню до судової відповідальності».1949 р. XXVI з'їзд КП(б)У вкотре засуджує український буржуазний націоналізм, погрожує українським діячам науки та культури, які ще залишилися на волі, вимагає від них таврувати «гнилу культуру буржуазного Заходу» й вихваляти «передову культуру» СРСР.1951 р. Викриття газетою «Правда» — центральним органом ЦК ВКП(б), «націоналістичних ухилів» в українській літературі (вірш В. Сосюри «Любіть Україну», лібретто опери «Богдан Хмельницький» і т.д. ). Студенти Харківського університету відмовилися складати іс­пити російською мовою. Тоді 800 з них було репресовано, а 33 студентів на закритому засіданні суду було засуджено до смертної кари! І РОЗСТРІЛЯНО.24 грудня 1958 р. Верховна Рада СРСР прийняла закон, згідно з яким питання про те, вивчати чи не вивчати рідну мову в національних школах мають вирішувати батьки та самі учні. Останніх настійливо спонукували розв’язувати це питання з погляду так званої практичної доцільності (мовляв, для чого «перевантажувати» себе).1958 р. Постанова Пленуму ЦК КПРС про перехід частини українських шкіл на російську мову викладання. Відповідну постанову прийняла і Верховна Рада УСРР.1960—1980 рр. Масове закриття українських шкіл у Польщі та Румунії.

Заборона Росією української мови в Україні.

  • 02.05.11, 20:30

Документи про заборону української мови

(XVII – XX ст.)

Ніна Вірченко доктор фізико-математичних наук, професор НТУУ “КПІ”, академік АН ВШ України,засл. працівник освіти України

 

У світовій історії жодна мова не зазнала такого страшного нищення від сусідів-ворогів, як українська. Вдалося відшукати низку документів, які у хронологічній послідовності засвідчують нищення української мови поляками, росіянами і більшовиками-комуністами

 Згадаємо лише окремі моменти з минулого та недалекого сучасного.1626 р. Київський митрополит Йосиф Краківський склав акафіст до Св. Варвари. Москва дозволила, але за умови його перекладу російською мовою. Синод наказав Київському митрополитові позбирати з усіх церков України книги старого українського друку, а замість них завести московські видання.1627 р. Указом царя Михайла (першого з династії Романових) та патріарха Московського Філарета, що був його батьком і співправителем, наказано було книги українського друку зібрати й спалити.1662 р. Наказ царя Олексія з подання патріарха Московського спалити в державі геть усі примірники надрукованого в Україні «Учите­льного Євангелія» К. Ставровецького.1667 р. Андрусівська угода. Укладаючи договори з поляками, цар Олексій ставив такі вимоги стосовно українських книг, їх ав­торів та видавців: «Все те, в которых местностях книги печатаны и их слагатели, також печатники, или друкари, смертью казнены и книги собрав сожжены были, и впредь чтобы крепкий заказ был бесчестных воровских [таку назву дано українським книжкам. – Н.В.] книг никому с наших королевского величества подданых нигде не печатать под страхом смертной казни».1669 р. Після Люблінської унії — гоніння на українські книжки, надруковані на території, підвладній Польському королівству.1672 р. Указ про заборону тримати в себе вдома на території Польщі відкрито чи таємно українську книгу.1677 р. Наказ патріарха Іоакима видерти з українських книжок ар­куші «не сходные с книгами московскими».1689 р. Заборонено Києво-Печерській Лаврі друкувати книги без патріаршо­го дозволу: «... к нам первее неприслав, отнюдь бы вам не дерзати таковых книг новослагаемых печатати...» обмеженнями чи забороною книгодру­кування Московія намагалася понизити рівень освіти та науки в Україні, знищити національний дух у культурі, побуті, суспільних відносинах. «Первая цензура в России была заведена специально для изданий малорус ской печати», - так було визнано в Указі 1905 р. «Об отмене стеснений малорусскаго печатного слова».1690 р. Засудження й анафема Собору РПЦ на «киевския новыя книги» П. Могили, К. Ставровецького, С. Полоцького, Л. Барановича, А. Радзивиловського та інших.1693 р. Лист патріарха Московського до Києво-Печерської Лаври про заборону будь-яких книг українською мовою.1696 р. Ухвала Польського Сейму про запровадження польської мо­ви в судах і установах Правобережної України.1709 р. Цар Петро І примусив скоротити число студентів Києво-Могилянської академії з 2000 до 161, а кращим науково-просвітницьким силам звелів перебратися з Києва до Москви. Серед них були Інокентій Гізель, Іоанникій Галятовський, Лазар Баранович, Дмитро Ростовський (Туптало), Стефан Явор-ський, Феофан Прокопович, Симеон Полоцький та багато інших. Вони віді­грали головну роль у розвитку культурного життя тодішньої Московії.Указ про обов'язковість цензурування до друку українських книжок у Москві. «Українці принесли з собою всю свою велику культуру, її вплив одбився на Москві на всьому житті: будівлі, малюванні, одежі, співах, музиці, звичаях, на праві, літературі і навіть на самій московській мові. Все життя складалося тоді так, що ставало неможливим прожити без українця. Вся­ких ремісників доставали з України» (І. Огієнко. «Українська культура»).1713 р. Московія наказом Петра І привласнює собі нашу назву Русь (грецька назва Руси звучить як «Росія»). У такий спосіб завжди ворожі до Руси-України московити, основу яких складали угро-фінські та тюркські племена, підміною понять, тобто шахрайством, привласнюють собі нашу тисячолітню історичну та духовну спадщину.1720 р. Наказ царя Петра І: «В Киево-Печерской и Черниговской типографиях вновь книг никаких не печатать... старые книги справливать прежде печати, дабы... особливого наречия в оных не было». 20 грудня 1720 р. Петро І видав указ київському губернському князю Голіцину, щоб «...во всех монастырях, остающихся в Российском государстве, осмотреть и забрать древние жалованные грамоты и другие куртиозные письма оригинальные, а также книги исторические, рукописные и печатные».1721 р. Наказ про цензурування українських книжок.1724 р. Московська цензура наклала тисячу рублів штрафу на архі­мандрита Києво-Печерської Лаври за те, що там була надрукована церковна книга «Триодь» «не совсем с великороссийским сходная». Чернігівську друкар­ню Синод наказав перевести в Москву, тобто просто загарбав.1729 р. Наказ Петра II переписати з української мови на російську всі державні постанови і розпорядження.1740 р. Російська імператриця Анна Іванівна створила прав­ління гетьманського уряду під керівництвом московського князя Олексія Шаховського і запровадила російську мову в діловодстві на території Укра­їни. Переписи 1740 - 1748 рр. свідчать, що в семи полках Гетьманщини було більше тисячі шкіл, і майже всі з них із викладанням українською мовою. У 1804 р. було видано царський указ, яким заборонялося навчання українською мовою. Результати національного гніту одразу позначились на стані освіти в Украї­ні: уже перепис 1897 р. показував, що на 100 осіб було лише 13 письменних.1748 р. Наказ Петербурзького Синоду Київському митрополитові Самуїлу Мило-славському запровадити в Києво-Могилянській академії та в усіх школах України викладання російської мови, в результаті чого на Лівобережжі зникло 866 українських шкіл.1750 р. Після скасування Канцелярії міністерського правління ма­лоросійських справ у м. Глухові з неї вилучено та перевезено до Росії спра­ви таємного діловодства. Документи архіву Запорозької Січі, знайдені під час «розорення Січі генерал-поручиком Текелією у скрині під престолом січової церкви», опинились у Московському відділенні загального архіву Головного штабу.1755, 1766, 1775, 1786 рр. Заборони Синоду друку­вати українські книжки. Протягом другої половини 18 сторіччя та першої полови­ни 19-го сторіччя видавнича справа в Україні була спаралізована. Як наслідок, у 1847 р. в Україні була надрукована лише одна книжка, у 1848 — 3, 1849 — 2, 1850 — 1, 1851 — 2, 1856 — 5.1759 р. Синод видав розпорядження вилучити з шкіл україн­ські букварі.1763 р. Указ Катерини II про заборону викладати українською мовою в Києво-Могилянській академії.1764 р. Інструкція Катерини II князеві О. Вяземському про русифікацію України, Прибалтики, Фінляндії та Смоленщини, «якщо розумні люди будуть обрані начальниками цих провінцій. Коли ж у Малоросії не буде гетьмана, то треба намагатися, щоб час і назва гетьманів зникли...» Скасування Катериною II українського гетьманства, а з ним — ліквідація українських навчально-культурних закладів та усунення від влади українськомовних чиновників.1764 р. Ліквідація Катериною II козацького устрою на Слобожанщині та козацьких шкіл.1765 р. Синод видав суворий указ Києво-Печерській Лаврі друкувати лише ті книги, які в московській друкарні друкуються і схвалені Синодом.1769 р. Заборона Синоду РПЦ друкувати та використовувати украї­нські букварі. Наказ Синоду, за яким українські книжки по церквах було замінено московськими.1775 р. Зруйнування Запорозької Січі та закриття українських шкіл при полкових козацьких канцеляріях.13 березня 1777 р. Помирає від переслідувань та злигоднів гені­альний український композитор, академік Болонської музичної академії Максим Березовський (нар. 1745 р. у Глухові). Після цього царська влада за­бороняє виконувати твори Березовського й знищує багато його рукописів.1780—1783 рр. Перше закріпачення українських селян на окупованих Росією землях Руси-України. (Порівняйте: в 1771 р. у Криму татари ска­сували рабство; 1780 р. в Австрійській імперії було скасовано панщину).1780 р. Спалення книгозбірні Києво-Могилянської академії, що зби­ралася понад 150 років і була однією з найбагатших бібліотек Руси-України.1782 р. Катерина II створила комісію для заведення в Росії на­родних училищ, завданням якої було запровадження єдиної форми викладання російської мови в усіх навчальних закладах імперії.1784 р. За розпорядженням Синоду митрополит Київський наказав, аби в усіх церквах дяки та священики читали молитви та правили службу Божу «голосом, свойственным российскому наречию». Синод наказує митрополитові Київському та Галицькому Самуїлу карати студентів та звільняти з роботи викладачів Києво-Могилянської академії за вживання неросійської мови.1784 р. Наказ Катерини II по всіх церквах імперії правити службу Божу російською мовою. Російську мову запроваджено в усіх школах України.1785 р. Синод знову наказує митрополитові Київському контролю­вати Лаврську друкарню, щоб ніякої різниці з московським виданням не було, а в Києво-Могилянській академії негайно запровадити систему на­вчання, узаконену для всієї імперії.1789 р. Розпорядження Едукаційної комісії Польського Сейму про закриття всіх українських навчальних закладів.У Петербурзі з ініціативи Катерини II видано «Порівняль­ний словник усіх мов», у якому українська мова значиться як російська, спотворена польською.1808 р. Закриття «Студіум рутенум» — українського відділення Львівського університету.1817 р. Запровадження польської мови в усіх народних школах Східної Галичини.1833 р. Московські солдати за наказом з Петербурга в один і той же день конфіскували в усіх мечетях Криму письмові документи, книги, історичні манускрипти татарською, турецькою та арабською мовами, серед яких було багато матеріалів про стосунки Руси-України з південними народами. На центральних площах запалали багаття. «...У XVIII сторіччі Дике Поле затопило Крим новою хвилею варварів... Ці варвари — московити...» (поет Максиміліан Волошин).1834 р. Заснування Київського університету з метою так званої русифікації „Юго-Западного края”.1839 р. Ліквідація української греко-католицької Церкви на окупо­ваній Росією Правобережній Україні. Сотні християн і багато священиків було вбито, а 593 з них заслано до Сибіру. Замість них прислали московських «батюшок», чиновників-наглядачів у рясах.1847 р. Розгром Кирило-Мефодіївського товариства і наказ цензо­рам суворо стежити за українськими письменниками, «не давая перевеса любви к родине над любовью к отечеству».1847—1857 рр. Десятирічна солдатська каторга із «забороною ма­лювати і писати» геніального поета, маляра й мислителя Тараса Шевченка. А ось що написав про Тараса Шевченка «неістовий» «революційний демократ», В. Бєлінський у грудні 1847 р.: «Здравый смысл в Шевченкє должен видеть осла, дурака и подлеца... Этот хохлацкий радикал написал два пасквиля — один на государя императора, другой — на государыню императрицу...».1853 р. Покалічено видання «Літопису» Граб'янки.1859 р. Міністерством віросповідань та наук Австро-Угорщини в Східній Галичині та Буковині українську абетку замінено латинською.1862 р. Закриття на Наддніпрянщині безплатних недільних українських шкіл для до­рослих. Припинено видання українського літературного та науково-політичного журналу «Основа».1863 р. Циркуляр міністра внутрішніх справ Російської імперії П. Валуєва про заборону видання підручників, літератури та книг релігійного змісту українською мовою, якої «не было, нет и быть не может».1864 р. Прийняття в Росії Статуту про початкову школу, за яким навчання має провадитись виключно російською мовою. Після судової реформи 1864 р. до Москви було вивезено з території України тисячі пудів архівних матеріалів. Згідно з обіжником Міністерства юстиції від 3 грудня 1866 р. туди потрапила велика кількість документів ліквідованих установ із Волинської, Київської, Катеринославської, Подільської, Херсон­ської та Чернігівської губерній.1869 р. Запровадження польської мови як офіційної в закладах освіти й адміністрації Східної Галичини. Закон, згідно з яким чиновникам усіх відомств у Російській імперії призначалася значна доплата за русифікацію.1870 р. Роз'яснення міністра освіти Росії Д. Толстого про те, що «кінцевою метою освіти всіх інородців, незаперечно повинно бути зросійщення».1874 р. В Росії запроваджено статут про початкові народні школи, в якому підтверджено, що навчання має провадитись лише російською мовою.1876 р. Імператор Олександр II видав Емський указ про заборону ввозити до Росії будь-які книжки і брошури, написані «малоросійським наріччям», друкувати оригінальні твори та переклади українською мовою, влаштовувати сценіч­ні вистави, друкувати українські тексти до нот і виконувати украї­номовні музичні твори. Указ про зобов'язання «прийняти як загальне правило», щоб в Україні призначалися вчителі-московити, а українців спроваджувати на учительську роботу в Петербурзькому, Казанському й Оренбурзькому округах. Це «загальне правило» по суті діяло і за радянської влади - аж до проголошення Україною незалежності в 1991 р. Як наслідок, за понад 100 років з України у такий спосіб було висе­лено кілька мільйонів української інтелігенції, а в Україну “відряджено” сті­льки ж росіян.1876—1880 рр. Українських учених та педагогів М. Драгоманова, П. Житецького та багатьох інших звільнили з роботи за наукові праці з українознавства, а П. Лободоцького — лише за переклад одного речення з Євангелія українською мовою.«Немедленно выслать из края Драгоманова и Чубинского как неисправных і положительно вредных в крае агитаторов... с воспрещенмем въезда в Южн. губ. и столицы, под секретное наблюдение».1881 р. Заборона викладання у народних школах та виголошення церковних проповідей української мовою.1884 р. Заборона Олександром III українських театральних вистав у всіх „малоросійських губерніях”.1888 р. Указ Олександра III про заборону вживання української мови в офіційних установах і хрещення українськими іменами.1889 р. У Києві на археологічному з'їзді дозволено читати реферати всіма мовами, крім українською.1892 р. Заборона перекладати книжки українською мовою з російської.1895 р. Заборона головного управління в справах друку видавати українські книжки для дітей.1896 р. Б. Грінченко в одному з часописів писав: «Українські національні згадки, українську історію викинено з читанок шкільних... А замість історії вкраїнської скрізь історія московська викладається так, мов би вона нашому чоловікові рідна. Та ще й яка історія! Що стукнеш, то скрізь хвали та гімни земним божкам: Павлові, Миколі, Катерині, Петрові: хвали Суворовим, Корниловим, Скобелєвим і всій російській солдатчині! Тут усякі „подвиги" рабської вірности».

Голод в Донбасі.Донеччина.Донеччанин,ти маєш знати це і пам ятат

  • 01.05.11, 17:44
Історична довідка

Голод 1932-33 рр. є однією з найтрагічніших сторінок історії України. Рішення партії та уряду, за яким повинна була нормалізуватися загальна обстановка на селі, не привели до виправлення становища, а ще більше поглибили кризовий стан селянина.

Сьогодні вже минає 70 років відтоді, як український народ спіткала ця велетенська трагедія, але масштаби цього злочину ще не отримали повного відображення в нашій історичній науці, адже ця тема понад півстоліття була забороненою для вітчизняних дослідників. Лише у січні 1990 р. була прийнята Постанова "Про голод 1932-33 рр. на Україні та публікацію пов'язаних з ним архівних матеріалів". Це дало змогу вченим публікувати результати досліджень щодо причин і наслідків голодомору, а очевидцям -- згадувати, розповідати, свідчити. З'явилася величезна кількість публікацій, особливо багато -- у зв'язку з шістдесятиріччям голодомору.

Не обминула ця трагедія і нашого краю. Ті нечисленні документи (інформаційні повідомлення, доповідні записки, службові листи), які збереглися, не дають, на жаль, повного опису тих подій. Відтворити картину минулих років у більшості випадків допомагають спогади очевидців. Вони дозволяють наочно представити масштаби трагедії: в 1932-33 рр. голод відчували як в промислових містах (Донецьк, Маріуполь, Горлівка, Харцизьк, Ясинувата та ін.), так і в окремих сільськогосподарських районах, де голод був таким самим лютим, як і в інших областях України (Мар'їнський р-н). Існує також ряд свідчень, правда не таких докладних, про голод чи напівголодне існування селян в Маріупольському, Старо-Каранському, Верхньо-Теплянському та інших районах Донбасу.

Голод на Донеччині, як і по всій країні, став результатом індустріалізації економіки, примусової колективізації і цілеспрямованої політики на вилучення хліба та інших харчових продуктів на селі. Сталінський округ став першим округом всезагальної колективізації в Донбасі. Репресії у відношенні крупних і середніх виробників сільськогосподарської продукції, розкуркулювання та створення колгоспів знищили сільськогосподарську базу, що створювалася століттями. Високі податки, суворе дотримання так званих "твердих завдань" по здачі продуктів і подібні заходи адміністративної дії межували з свавіллям й беззаконням, а одноосібників підштовхували в колгосп. Так, донецький історик М. Троян повідомляє, що: "В селі Олексіївка Селідівського району з 120 корів, які були в одноосібників, в період м'ясозаготовлень було відібрано...115". В селі Сергіївка восени 1931 року у 200 селян-одноосібників "був забраний не тільки весь хліб, але й весь живий і мертвий інвентар". Значного поширення набрало занесення на "чорну дошку", що означало фактичну блокаду, позбавлення права селян на виїзд і в'їзд у села. Тільки у грудні 1932 р. на "чорну дошку" в області було занесено одразу 15 колгоспів. До середини 1932 р. на Донбасі в селах склались передумови масового голоду й розорення селян.

Постанова ЦВК і РНК СРСР від 7 серпня 1932 р. "Про охорону майна державних підприємств, колгоспів і кооперацію та укріплення громадської (соціалістичної) власності" поставила селян в ще більш скрутне становище. За свідченнями того ж самого М. Трояна в Донбасі тільки від часу прийняття Постанови до 1 квітня 1933 р. було засуджено 9286 чоловік. Одноосібники серед них складали 37,3% (3461 особа), робітники -- 22,4% (2077), колгоспники -- 17,6% (1636), куркулі і нетрудові елементи 16,8% (1560) і службовці -- 5.9% (552 особи). Більшість було засуджено за крадіжку в колгоспах: в 1932 році -- 61%, на початок 1933 року -- 55%. Приблизно кожний тридцятий з них був засуджений до розстрілу, кожний восьмий до позбавлення волі на 10 років, кожний п'ятий -- від 5 до 10 років. Більш суворому покаранню піддавались куркулі (розстріляно 11,6%) і службовці (5,2%).

Зважаючи на викладене вище, факти голодування і смерті колгоспників та одноосібників, людей похилого віку та дітей мали місце в усіх районах Донеччини. Так, на початку березня 1933 року в с. Шипарське з 212 колгоспних і 18 одноосібних господарств 190 (82,6%) абсолютно не мали продовольства. За січень та 20 днів лютого тут померло 74 особи, а смертність в окремі дні сягала 8-10 осіб. Більш половини померлих -- діти до 10 років. Якщо шахтарям у містах давали по півкіло хліба на день, а іншим працюючим -- по 200 грамів, то на селі люди, що були доведені до стану голодних звірів, нерідко їли собак, кішок, полеглих коней (с. Ровенецьке, Біловодський р-н). Взимку й весною 1933 року в області було відзначено випадки канібалізму.

Навіть зараз, коли всі архівні спеціальні зберігання, здавалось би, відкриті для кожного бажаючого дізнатися всієї правди минулих років, голодомор ще не до кінця описаний у всій своїй страшній трагічності, не підраховано, скільки життів забрав Молох смерті. У зв'язку з чим використання місцевого матеріалу має важливе значення для подальшого вивчення цієї проблеми, адже це дає можливість глибше і повніше відтворити ті страшні події.

Публікації офіційних документів та архівних матеріалів
  1. Колективізація і голод на Україні, 1929-1933: Зб. док. і матеріалів / АН України. Ін-т історії України; Упоряд.: Г.М.Михайличенко, Є.П.Шаталіна; Відп. ред. С.П. Кульчицький. -- К.: Наук. думка, 1992. -- 732 с. Донец. обл. -- С. 479-481, 558-559, 591, 602-603, 630-631.

* * *

  1. Безпечний Т., Букрєєва Т. Чорні сторінки історії: [Про колективізацію в Донбасі: За док. держарх. Донец. обл.] // Сіл. Донеччина. -- 1991. -- 24,26 лип.

  2. Вербиченко В. После голодомора...: [Досье потребархивариуса] // Донец. кооператор. -- 1993. -- 31 авг. -- 6 сент.; 22-29 сент.

  3. Голод на Україні (1931-1933 рр.): [Док. і матеріали] / Вступ. сл. В.І.Марочко, Є.П.Шаталіної // Укр. іст. журн. -- 1989. -- No8. -- С. 105-117; No9. -- С. 110-121.

  4. Голод 1932-1933 годов. Украина -- Донбасс: Свидетельствуют док. // Путь к коммунизму. -- Тельманово, 1990. -- 8, 13 дек.

  5. Довідка ДПУ УРСР про продовольчі утруднення і ураження голодуванням районів України. 12 березня 1933 року: [Також по Донец. обл.] // Під прапором ленінізму. -- 1990. -- No8. -- С. 77-78.

  6. Документи 1931-1933 років про голод на Донбасі / Вступ. слово "Із протоколів страхіть" Т. Безпечного // Україна. -- 1991. -- No14. -- С. 26-28.

  7. Заика В. "Неурожай был тогда, внучек...": По материалам арх. док. о 1933-м в Донбассе // Донбасс. -- 1998. -- 5 февр.

  8. Із довідки Донецького обласного відділу ДПУ Донецького обкому КП(б)У 9 березня 1933 з приводу голоду 1932-1933 років на Україні // Під прапором ленінізму.-- 1990. -- No8. -- С. 74.

Німецький фашизм і Росія разом.

  • 01.05.11, 14:45
Теги запису:2world_warМолотов-Риббентроп

СССР - агрессор во II Мировой войне Сегодня Юбилей - 70 лет. 17 сентября 1939 этим славным эпизодом истории Красной Армии СССР вступил во Вторую Мировую войну на стороне Гитлера. 

 
На фото: 1—3. Советские и германские войска в Брест-Литовске. 23 сентября 1939 г.;  4. Молотов в Берлине

Седьмого сентября 39-го года Сталин сказал генеральному секретарю Коминтерна Димитрову: «Война идет между двумя группами капиталистических стран <…> за передел мира, за господство над миром! Мы не прочь, чтобы они подрались хорошенько и ослабили друг друга… Уничтожение этого государства в нынешних условиях означало бы одним фашистским государством меньше! Что плохого было бы, если бы в результате разгрома Польши мы распространили социалистическую систему на новые территории и население».

Именно в этом и состояли главные побудительные мотивы советского вождя в его «польской операции». К тому же он лелеял план собирания потерянных в 1917—1921 гг. территорий бывшей Российской империи.

После нападения германских войск на Польшу и объявления Англией и Францией войны агрессору СССР уклонился от четкого определения своей позиции. Тем не менее уже 1 сентября Молотов дал Берлину согласие на использование радиостанции в Минске в качестве радиомаяка для германских самолетов. Мурманский порт стал перевалочным пунктом для немецких грузов. Позднее Рейху была предоставлена и ремонтная база для его подводных лодок и крейсеров.

4 сентября Шуленбург сообщил Молотову о телеграмме Риббентропа, в которой спрашивалось: «Не считает ли Советский Союз желательным, чтобы русские вооруженные силы выступили в соответствующий момент против польских вооруженных сил в районе сферы русских интересов и со своей стороны оккупировали эту территорию».

Молотов ответил: «Мы согласны, что в подходящий момент обязательно придется нам начать конкретные действия. Но мы считаем, что этот момент пока еще не назрел».

Однако к этому времени сталинское руководство уже энергично готовилось к вступлению частей Красной армии в Польшу. 1 сентября был принят закон о всеобщей воинской повинности. Тогда же Политбюро ЦК ВКП(б) решило увеличить количество стрелковых дивизий в РККА с 51 до 173. 3 сентября этот орган продлил на месяц службу в армии 310 тысячам бойцов, отслуживших свой срок, санкционировал поднятие на учебные сборы приписного состава Ленинградского, Калининского, Белорусского и Киевского округов. 6 сентября Ворошилов приказал провести Большие учебные сборы в семи военных округах, что означало скрытую военную мобилизацию.

7 сентября Сталин принял в Кремле военачальников, задействованных в «польской операции». С 7 по 16 сентября были отданы приказы о передислокации многих соединений в направлении западной границы, формировании новых дивизий и корпусов. В составе Киевского особого военного округа (КОВО) и Белорусского особого военного округа (БОВО) были созданы мощные армейские группы.

9 сентября в связи с немецкой информацией о занятии Варшавы Ворошилов и Шапошников подписали директивы о переходе армейскими группами БОВО и КОВО в ночь с 12 на 13 сентября советско-польской границы с задачей разгромить польские войска. 10-го числа Молотов сказал Шуленбургу о том, что уже мобилизованы 3 млн человек. Однако сообщения о том, что Варшава держится, привели к отсрочке перехода частями Красной армии советско-польской границы.

Концентрация соединений РККА у советско-польской границы вызвала озабоченность в мире. О том, что французское правительство считает возможным оккупацию части Польши Советским Союзом, сообщал 14 сентября из Парижа посол Яков Суриц. В этом случае «гарантия,  данная Польше, будет, естественно, и против СССР», уточнял он. Особое возмущение  мировой общественности вызвало опубликование 14 сентября в «Правде» статьи «О внутренних причинах военного поражения Польши».

Она появилась в связи с тем, что именно 14 сентября Сталин принял решение о переходе Красной армией советско-польской границы 17 сентября. В этот же день Ворошилов и Шапошников направили директивы Белорусскому и Украинскому фронтам начать наступление советских войск в 5.00 17 сентября. На Белорусском фронте должны были действовать четыре армейские и одна конно-механизированная группы. В приказе по Белорусскому фронту определялась (цитирую) «ближайшая задача фронта — уничтожить и пленить вооруженные силы Польши, действующие восточнее Литовской границы и линии Гродно — Кобрин».

В составе Украинского фронта действовали три армейские группы. Северная должна была к исходу 18 сентября занять Ровно, Дубно, Луцк и наступать на Владимир-Волынский; Восточная — овладеть Тарнополем, выйти в район Перемышлян, Бобрки и в дальнейшем овладеть Львовом; Южная — завладеть районом Галича, Станиславова и далее наступать на Стрый и Дрогобыч, отрезая противнику пути отступления в Румынию и Венгрию.

17 сентября в 2 часа ночи Сталин принял Шуленбурга и сообщил ему, что Красная армия перейдет в 6 утра границу с Польшей на всей ее протяженности. Он зачитал ему текст ноты советского правительства Польше и с готовностью внес в него коррективы с учетом пожеланий посла.

В 3 часа ночи 17 сентября замнаркома Потемкин попытался вручить текст этой ноты польскому послу Вацлаву Гжибовскому. Как докладывал Сталину Потемкин, посол отверг оценку, даваемую нотой военному и политическому положению Польши. Он считал, что польско-германская война только начинается и нельзя говорить о распаде польского государства. Основные силы польской армии целы и подготовляются к решительному отпору германским армиям. При этих условиях переход Красной армией границы является ничем не мотивированным нападением на республику. Если оно произойдет, это будет означать четвертый раздел Польши, подчеркнул Гжибовский. И он был прав.

Капитуляция Варшавы была подписана лишь 28 сентября. Польский президент, правительство и главное командование находились в это время в стране и даже пытались осуществить перегруппировку войск. Как следует из обзора, составленного начальником штаба Украинского фронта Ватутиным, польские армии, которые действовали на западе, отводились на восточный берег Вислы и Сана; в район Брест-Литовска — те части, что были на северо-востоке с задачей обеспечить связь с Румынией; перед армией генерала Кутшебы ставилась задача прорваться из окружения на юго-восток. Командованию 9-го корпуса поручалось создать заградительную линию Пинск — Брест-Литовск. Одновременно в Ровно, Ковель, Луцк и Дубно были посланы высшие армейские чины с заданием сформировать новые части. «Но переход войсками Украинского фронта границы сорвал эти намерения», — подчеркивал Ватутин.

Введя на рассвете 17 сентября без объявления войны части Красной Армии на территорию Польши, сталинское руководство тем самым нарушило все советско-польские договоры и ряд международных актов, запрещавших агрессию.

17 сентября Молотов обратился по радио «к гражданам и гражданкам Советского Союза», обосновывая действия Красной армии.

18 сентября было подписано советско-германское коммюнике, составленное Сталиным, в котором прямо говорилось об общей задаче СССР и Германии в войне против Польши. Фактически она состояла в ликвидации Польши как независимого государства.

С первых дней в операции Красной армии на восточных территориях Польши были задействованы 35 дивизий, 10 танковых бригад и 7 артиллерийских полков. В них насчитывалось более 466 тыс. человек, около 4 тысяч танков, свыше 5,5 тыс. орудий и 2 тыс. самолетов. По своей мощи они превосходили все Войско Польское.

Для правительства и верховного  командования Польши вступление на их территорию Красной Армии явилось полной неожиданностью. Польский посол в Париже Лукасевич прозондировал намерение своего правительства объявить «состояние войны» с СССР. Однако французы сказали ему, что «это поставило бы  в исключительно трудное положение Париж и Лондон, которые хотят избежать осложнений и не смогут последовать за польским правительством».

Войска Белорусского и Украинского фронта, перейдя  границу 17 сентября в 5 часов утра, стали почти беспрепятственно двигаться на запад, делая по 50 — 70 км в день. К утру 19 сентября войска Белорусского фронта вышли на линию литовской границы,  и с вечера этого дня приступили  к овладению Кобрином. 22 сентября  они сломили  упорнейшее сопротивление защитников Гродно.

Армейские группы Украинского фронта, также стали быстро продвигаться вперед. К 18 сентября  Северная группа  заняла Ровно, Восточная  -  Золочев,  Южная - Чортков, вышла на р. Стрыпа. 19 сентября советские части заняли Владимир-Волынский, вышли на окраины Львова.

Военный атташе Германии в Москве  Кёстринг, констатировал, что военное сотрудничество между СССР и Германией  в Поль¬ше было  реальным и протекавшим на всех уровнях. Уже через два часа после перехода Красной Армией  границы немецкие войска получили приказ «остано¬виться  на линии Сколе – Львов – Владимир-Волынский  - Белосток».

Тем не менее, Кремль был встревожен сведениями, полученными из Берлина, о том, что там хотят оставить Львов  на германской стороне. Молотов заявил решительный протест Шуленбургу, подчеркнув, что и он, и Сталин не могут согласиться с демаркационной линией, предлагавшейся Берлином. В результате переговоров германское руководство вынуждено было согласиться с требованиями Москвы.

20 сентября была установлена демаркационная линия по р. Писса, Нарев, Висла, железная дорога вдоль р. Сан, а на следующий день подписан протокол, зафиксировавший порядок и временные параметры отхода немецких войск на запад до установленной  линии, который должен был завершиться к 4 октября.

Характерно, что германским войскам, в течение десяти дней окружавшим Львов, не удалось заставить город капитулировать. В ночь на 20 сентября Кёстринг сообщил советскому командованию: «Восточнее Львова советские танки столкнулись с немецкими войсками. Есть жертвы. Идет спор о том, кто должен занять Львов. Наши войска не могут отходить, пока не уничтожены польские войска». Спустя час он  просил отменить наступление советских танковых войск на город; в 11.20 - предложил взять Львов совместным штурмом частей вермахта и РККА.

Однако Москва настаивала на своем праве занять Львов, и в соответствии с достигнутым соглашением германские части начали отходить на запад. Их место занимала Восточная армейская группа. 21 сентября ей было приказано занять Львов. Однако в 8.40 22 сентября начальник гарнизона Львова польский генерал Лянгнер явился лично на командный пункт Восточной группы и сдал Львов. В соответствии с условиями сдачи польскому гарнизону была гарантирована возможность уйти в Румынию или Венгрию. Однако обещания не были выполнены. Большинство офицеров — свыше 2 тыс. человек — вскоре оказались в Старобельском лагере и в апреле — мае 1940 г. были расстреляны. Решительно пресекался переход поляками границы и в других операциях.

Ввиду сближения немецких и советских войск потребовалась большая координация действий вермахта и РККА. В этих целях в Москве 20—21 сентября прошли переговоры, в которых с советской стороны принял участие Ворошилов и Шапошников, с германской — Кёстринг, Кребс и Ашенбреннер. В их итоге вермахт взял на себя обязательство воспрепятствовать «возможным провокациям и акциям саботажа со стороны польских «банд»; командование же Красной армии обещало в случае необходимости выделять «силы для уничтожения частей польских войск или банд» на направлении отвода германских войск в оккупируемую ими зону».

22 сентября Ворошилов приказал войскам Белорусского и Украинского фронтов с рассветом 23 сентября начать движение к разграничительной линии, организовав его с таким расчетом, чтобы выйти к вечеру 29 сентября на восточный берег реки Писса и к вечеру 1 октября — на восточный берег реки Нарев…. В директиве также предписывалось (цитирую): «При обращении германских представителей к командованию Красной Армии об оказании помощи в деле уничтожения польских частей или банд, стоящих на пути движения мелких частей германских войск, командование Красной Армии, начальники колонн, в случае необходимости, выделяют необходимые силы, обеспечивающие уничтожение препятствий, лежащих на пути их движения».

Приведу один из примеров оказания Красной армией помощи частям вермахта. 23 сентября командование сообщило, что западнее г. Грубешова собираются крупные силы поляков (до 3 пехотных, 4 кавалерийских дивизий, а также артиллерия). Немцы собирались нанести удар во фланг танками по грубешовской группировке. «Одновременно предлагают, — указывал комдив Иванов в донесении командующему КОВО, — чтобы мы участвовали в совместном уничтожении данной группировки». В результате 8-й стрелковый корпус Северной группы был направлен в район Грубешова, где вступил в бой с польскими частями. 24 сентября он форсировал р. Буг и захватил Грубешов.

25 сентября Сталин выразил готовность передать Германии Люблинское и часть Варшавского воеводства в обмен на Литву. Берлин дал на это свое согласие. В подписанном 28 сентября Договоре о дружбе и границе устанавливалась окончательная граница обоюдных государственных интересов на территории «бывшего польского государства». К договору прилагалось несколько секретных протоколов.

В целом же за 12 дней боевых действий на территории Польши Красная армия заняла территорию общей площадью  190 тыс. кв. км (50,4% территории Польши) с населением около 13 млн человек.

Во время польской кампании погибли с польской стороны 3500 военных и гражданских лиц, около 20 000 были ранены или пропали без вести. Советская сторона официально объявила о 737 убитых и 1862 раненых.

Итак, хотя СССР не объявлял войны Польше, он ее вел в тесном взаимодействии с Германией. При этом нападение и военные действия были тщательно спланированы, подготовлены и осуществлены с использованием большого количества войск и боевой техники. Огромная военная мощь РККА обрушилась на почти безоружных людей, на части, потрепанные в боях с немцами и к тому же по приказу своего главнокомандующего, как правило, не оказывавшие ей сопротивления.

Главными методами господства на присоединенных к СССР территориях стали террор и массовые депортации. Недавно в деле, переданном из Архива президента в РГАСПИ, я обнаружила записку Берии, направленную 12 декабря 1940 г. Сталину. В ней он подвел итог работы «по очищению от антисоветского и враждебного элемента», проделанной органами НКВД с сентября 39-го по 1 декабря 1940 г. в Западной Украине и Западной Белоруссии. За этот период (цитирую) «было арестовано до 407 тыс. чел., <…> и выселено в Казахстан и северные области СССР — 275 784 чел.». Таким образом, до 1 декабря 1940 г. были репрессированы около 700 тысяч жителей западных областей УССР и БССР. Наталья Лебедева, специально для «Новой»

Автор —  известный историк, исследователь истории Нюрнбергского процесса, Коминтерна, Катынского преступления, доктор исторических наук (Польша), кандидат исторических наук (РФ)

Ось такі вони,"Герої"Советского Союза.

  • 01.05.11, 11:38

  
                                  ПРО СЕРЕЖКУ ФОМИНА     
Я рос как вся дворовая шпана -
Мы пили водку, пели песни ночью,-
И не любили мы Сережку Фомина
За то, что он всегда сосредоточен.

Сидим раз у Сережки Фомина -
Мы у него справляли наши встречи,-
И вот о том, что началась война,
Сказал нам Молотов в своей известной речи.

В военкомате мне сказали: "Старина,
Тебе броню дает родной завод "Компрессор"!"
Я отказался,- а Сережку Фомина
Спасал от армии отец его, профессор.

Кровь лью я за тебя, моя страна,
И все же мое сердце негодует:
Кровь лью я за Сережку Фомина -
А он сидит и в ус себе не дует!

Теперь небось он ходит по кинам -
Там хроника про нас перед сеансом,-
Сюда б сейчас Сережку Фомина -
Чтоб побыл он на фронте на германском!

...Но наконец закончилась война -
С плеч сбросили мы словно тонны груза,-
Встречаю я Сережку Фомина -
А он Герой Советского Союза...

Вони так само були окуповані Росією.Латвія.

  • 01.05.11, 11:28
Латвійська Радянська Соціалістична Республіка
Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Латвійська Радянська Соціалістична Республіка (лат. Latvijas Padomju Socilistisk Republikaрос. Латвийская Советская Социалистическая Республика) — одна з республік СРСР, створена рішенням парламентуЛатвійської Республіки 21 липня 1940, включена до складу СРСР 5 серпня 1940, в1991 році стала незалежною від СРСР.

Цей період історії Латвії офіційно визнається окупацією країни Радянським Союзомурядами Прибалтійських країн[1][2] Європейським судом з прав людини,[3] урядамиСША,[4] та Євросоюзу,[5][6]. В той же час офіційна Росія вважає анексію Латвії Радянським Союзом легітимною з позицій міжнародного права.[7]

[ред.]Історія

Спроба встановити у Латвії радянську владу здійснювалася більшовиками поПершій Світовій війні17 грудня 1918 за підтримки російських комуністів таВ.І.Леніна була проголошена Латвійська Соціалістична Радянська Республікаочолювана Петерісом Стучкою. Проте вже у січні 1920 більшовиків витіснили з Латвії, а 1921 року новий уряд Латвії визнали держави Антанти.

Наступна спроба комуністичної влади захопити Латвію, яка врешті й призвела до створення Латвійської РСР, розпочалася 1939 року, коли за Пактом Молотова-Ріббентропа між Нацистською Німеччиною і Радянським Союзом Латвія відійшла до сфери впливу СРСР. 16 червня 1940 року СРСР висунув Латвії ультиматум з вимогою зміни уряду, у Латвію були введені радянські війська, а 5 серпня 1940року країна була анексована Радянським Союзом.

У червні-липні 1941 року Латвія була зайнята Вермахтом. 1943 року німці почали мобілізацію місцевих жителів до сформованого Латиського Легіону Waffen SS за участю раніше сформованих добровольчих частин. Як зазначає професор І.Фелдманіс, латиші, «поставлені перед вибором Німеччина або Росія… вибрали Німеччину …, тому що німецьке панування їм здається меншим злом. Ненависть до Росії поглибила … окупація Латвії. Вони вважають боротьбу проти Росії національним обов'язком» [8]

Із відвоюванням Латвії радянськими військами у 1944 році у Латвії організуєтьсяпартизанський рух опору радянській окупації. Загальна кількість партизан налічувала до 10 тисяч, ще 20 тисяч чоловік активно допомагали партизанам провіантом і притулком. [9] [10] Пізніше, однак, із закріпленням радянської влади, тисячі партизан були арештовані, і більше десятка тисяч членів сімей та тих, хто підтримував партизан — депортовано.