Памятники "фашистским прихвостням" в России | |
(9 июля 2010 14:03 / ![]() | |
Документи про заборону української мови
(XVII – XX ст.)
Ніна Вірченко доктор фізико-математичних наук, професор НТУУ “КПІ”, академік АН ВШ України,засл. працівник освіти України
У світовій історії жодна мова не зазнала такого страшного нищення від сусідів-ворогів, як українська. Вдалося відшукати низку документів, які у хронологічній послідовності засвідчують нищення української мови поляками, росіянами і більшовиками-комуністами
Згадаємо лише окремі моменти з минулого та недалекого сучасного.1626 р. Київський митрополит Йосиф Краківський склав акафіст до Св. Варвари. Москва дозволила, але за умови його перекладу російською мовою. Синод наказав Київському митрополитові позбирати з усіх церков України книги старого українського друку, а замість них завести московські видання.1627 р. Указом царя Михайла (першого з династії Романових) та патріарха Московського Філарета, що був його батьком і співправителем, наказано було книги українського друку зібрати й спалити.1662 р. Наказ царя Олексія з подання патріарха Московського спалити в державі геть усі примірники надрукованого в Україні «Учительного Євангелія» К. Ставровецького.1667 р. Андрусівська угода. Укладаючи договори з поляками, цар Олексій ставив такі вимоги стосовно українських книг, їх авторів та видавців: «Все те, в которых местностях книги печатаны и их слагатели, також печатники, или друкари, смертью казнены и книги собрав сожжены были, и впредь чтобы крепкий заказ был бесчестных воровских [таку назву дано українським книжкам. – Н.В.] книг никому с наших королевского величества подданых нигде не печатать под страхом смертной казни».1669 р. Після Люблінської унії — гоніння на українські книжки, надруковані на території, підвладній Польському королівству.1672 р. Указ про заборону тримати в себе вдома на території Польщі відкрито чи таємно українську книгу.1677 р. Наказ патріарха Іоакима видерти з українських книжок аркуші «не сходные с книгами московскими».1689 р. Заборонено Києво-Печерській Лаврі друкувати книги без патріаршого дозволу: «... к нам первее неприслав, отнюдь бы вам не дерзати таковых книг новослагаемых печатати...» обмеженнями чи забороною книгодрукування Московія намагалася понизити рівень освіти та науки в Україні, знищити національний дух у культурі, побуті, суспільних відносинах. «Первая цензура в России была заведена специально для изданий малорус ской печати», - так було визнано в Указі 1905 р. «Об отмене стеснений малорусскаго печатного слова».1690 р. Засудження й анафема Собору РПЦ на «киевския новыя книги» П. Могили, К. Ставровецького, С. Полоцького, Л. Барановича, А. Радзивиловського та інших.1693 р. Лист патріарха Московського до Києво-Печерської Лаври про заборону будь-яких книг українською мовою.1696 р. Ухвала Польського Сейму про запровадження польської мови в судах і установах Правобережної України.1709 р. Цар Петро І примусив скоротити число студентів Києво-Могилянської академії з 2000 до 161, а кращим науково-просвітницьким силам звелів перебратися з Києва до Москви. Серед них були Інокентій Гізель, Іоанникій Галятовський, Лазар Баранович, Дмитро Ростовський (Туптало), Стефан Явор-ський, Феофан Прокопович, Симеон Полоцький та багато інших. Вони відіграли головну роль у розвитку культурного життя тодішньої Московії.Указ про обов'язковість цензурування до друку українських книжок у Москві. «Українці принесли з собою всю свою велику культуру, її вплив одбився на Москві на всьому житті: будівлі, малюванні, одежі, співах, музиці, звичаях, на праві, літературі і навіть на самій московській мові. Все життя складалося тоді так, що ставало неможливим прожити без українця. Всяких ремісників доставали з України» (І. Огієнко. «Українська культура»).1713 р. Московія наказом Петра І привласнює собі нашу назву Русь (грецька назва Руси звучить як «Росія»). У такий спосіб завжди ворожі до Руси-України московити, основу яких складали угро-фінські та тюркські племена, підміною понять, тобто шахрайством, привласнюють собі нашу тисячолітню історичну та духовну спадщину.1720 р. Наказ царя Петра І: «В Киево-Печерской и Черниговской типографиях вновь книг никаких не печатать... старые книги справливать прежде печати, дабы... особливого наречия в оных не было». 20 грудня 1720 р. Петро І видав указ київському губернському князю Голіцину, щоб «...во всех монастырях, остающихся в Российском государстве, осмотреть и забрать древние жалованные грамоты и другие куртиозные письма оригинальные, а также книги исторические, рукописные и печатные».1721 р. Наказ про цензурування українських книжок.1724 р. Московська цензура наклала тисячу рублів штрафу на архімандрита Києво-Печерської Лаври за те, що там була надрукована церковна книга «Триодь» «не совсем с великороссийским сходная». Чернігівську друкарню Синод наказав перевести в Москву, тобто просто загарбав.1729 р. Наказ Петра II переписати з української мови на російську всі державні постанови і розпорядження.1740 р. Російська імператриця Анна Іванівна створила правління гетьманського уряду під керівництвом московського князя Олексія Шаховського і запровадила російську мову в діловодстві на території України. Переписи 1740 - 1748 рр. свідчать, що в семи полках Гетьманщини було більше тисячі шкіл, і майже всі з них із викладанням українською мовою. У 1804 р. було видано царський указ, яким заборонялося навчання українською мовою. Результати національного гніту одразу позначились на стані освіти в Україні: уже перепис 1897 р. показував, що на 100 осіб було лише 13 письменних.1748 р. Наказ Петербурзького Синоду Київському митрополитові Самуїлу Мило-славському запровадити в Києво-Могилянській академії та в усіх школах України викладання російської мови, в результаті чого на Лівобережжі зникло 866 українських шкіл.1750 р. Після скасування Канцелярії міністерського правління малоросійських справ у м. Глухові з неї вилучено та перевезено до Росії справи таємного діловодства. Документи архіву Запорозької Січі, знайдені під час «розорення Січі генерал-поручиком Текелією у скрині під престолом січової церкви», опинились у Московському відділенні загального архіву Головного штабу.1755, 1766, 1775, 1786 рр. Заборони Синоду друкувати українські книжки. Протягом другої половини 18 сторіччя та першої половини 19-го сторіччя видавнича справа в Україні була спаралізована. Як наслідок, у 1847 р. в Україні була надрукована лише одна книжка, у 1848 — 3, 1849 — 2, 1850 — 1, 1851 — 2, 1856 — 5.1759 р. Синод видав розпорядження вилучити з шкіл українські букварі.1763 р. Указ Катерини II про заборону викладати українською мовою в Києво-Могилянській академії.1764 р. Інструкція Катерини II князеві О. Вяземському про русифікацію України, Прибалтики, Фінляндії та Смоленщини, «якщо розумні люди будуть обрані начальниками цих провінцій. Коли ж у Малоросії не буде гетьмана, то треба намагатися, щоб час і назва гетьманів зникли...» Скасування Катериною II українського гетьманства, а з ним — ліквідація українських навчально-культурних закладів та усунення від влади українськомовних чиновників.1764 р. Ліквідація Катериною II козацького устрою на Слобожанщині та козацьких шкіл.1765 р. Синод видав суворий указ Києво-Печерській Лаврі друкувати лише ті книги, які в московській друкарні друкуються і схвалені Синодом.1769 р. Заборона Синоду РПЦ друкувати та використовувати українські букварі. Наказ Синоду, за яким українські книжки по церквах було замінено московськими.1775 р. Зруйнування Запорозької Січі та закриття українських шкіл при полкових козацьких канцеляріях.13 березня 1777 р. Помирає від переслідувань та злигоднів геніальний український композитор, академік Болонської музичної академії Максим Березовський (нар. 1745 р. у Глухові). Після цього царська влада забороняє виконувати твори Березовського й знищує багато його рукописів.1780—1783 рр. Перше закріпачення українських селян на окупованих Росією землях Руси-України. (Порівняйте: в 1771 р. у Криму татари скасували рабство; 1780 р. в Австрійській імперії було скасовано панщину).1780 р. Спалення книгозбірні Києво-Могилянської академії, що збиралася понад 150 років і була однією з найбагатших бібліотек Руси-України.1782 р. Катерина II створила комісію для заведення в Росії народних училищ, завданням якої було запровадження єдиної форми викладання російської мови в усіх навчальних закладах імперії.1784 р. За розпорядженням Синоду митрополит Київський наказав, аби в усіх церквах дяки та священики читали молитви та правили службу Божу «голосом, свойственным российскому наречию». Синод наказує митрополитові Київському та Галицькому Самуїлу карати студентів та звільняти з роботи викладачів Києво-Могилянської академії за вживання неросійської мови.1784 р. Наказ Катерини II по всіх церквах імперії правити службу Божу російською мовою. Російську мову запроваджено в усіх школах України.1785 р. Синод знову наказує митрополитові Київському контролювати Лаврську друкарню, щоб ніякої різниці з московським виданням не було, а в Києво-Могилянській академії негайно запровадити систему навчання, узаконену для всієї імперії.1789 р. Розпорядження Едукаційної комісії Польського Сейму про закриття всіх українських навчальних закладів.У Петербурзі з ініціативи Катерини II видано «Порівняльний словник усіх мов», у якому українська мова значиться як російська, спотворена польською.1808 р. Закриття «Студіум рутенум» — українського відділення Львівського університету.1817 р. Запровадження польської мови в усіх народних школах Східної Галичини.1833 р. Московські солдати за наказом з Петербурга в один і той же день конфіскували в усіх мечетях Криму письмові документи, книги, історичні манускрипти татарською, турецькою та арабською мовами, серед яких було багато матеріалів про стосунки Руси-України з південними народами. На центральних площах запалали багаття. «...У XVIII сторіччі Дике Поле затопило Крим новою хвилею варварів... Ці варвари — московити...» (поет Максиміліан Волошин).1834 р. Заснування Київського університету з метою так званої русифікації „Юго-Западного края”.1839 р. Ліквідація української греко-католицької Церкви на окупованій Росією Правобережній Україні. Сотні християн і багато священиків було вбито, а 593 з них заслано до Сибіру. Замість них прислали московських «батюшок», чиновників-наглядачів у рясах.1847 р. Розгром Кирило-Мефодіївського товариства і наказ цензорам суворо стежити за українськими письменниками, «не давая перевеса любви к родине над любовью к отечеству».1847—1857 рр. Десятирічна солдатська каторга із «забороною малювати і писати» геніального поета, маляра й мислителя Тараса Шевченка. А ось що написав про Тараса Шевченка «неістовий» «революційний демократ», В. Бєлінський у грудні 1847 р.: «Здравый смысл в Шевченкє должен видеть осла, дурака и подлеца... Этот хохлацкий радикал написал два пасквиля — один на государя императора, другой — на государыню императрицу...».1853 р. Покалічено видання «Літопису» Граб'янки.1859 р. Міністерством віросповідань та наук Австро-Угорщини в Східній Галичині та Буковині українську абетку замінено латинською.1862 р. Закриття на Наддніпрянщині безплатних недільних українських шкіл для дорослих. Припинено видання українського літературного та науково-політичного журналу «Основа».1863 р. Циркуляр міністра внутрішніх справ Російської імперії П. Валуєва про заборону видання підручників, літератури та книг релігійного змісту українською мовою, якої «не было, нет и быть не может».1864 р. Прийняття в Росії Статуту про початкову школу, за яким навчання має провадитись виключно російською мовою. Після судової реформи 1864 р. до Москви було вивезено з території України тисячі пудів архівних матеріалів. Згідно з обіжником Міністерства юстиції від 3 грудня 1866 р. туди потрапила велика кількість документів ліквідованих установ із Волинської, Київської, Катеринославської, Подільської, Херсонської та Чернігівської губерній.1869 р. Запровадження польської мови як офіційної в закладах освіти й адміністрації Східної Галичини. Закон, згідно з яким чиновникам усіх відомств у Російській імперії призначалася значна доплата за русифікацію.1870 р. Роз'яснення міністра освіти Росії Д. Толстого про те, що «кінцевою метою освіти всіх інородців, незаперечно повинно бути зросійщення».1874 р. В Росії запроваджено статут про початкові народні школи, в якому підтверджено, що навчання має провадитись лише російською мовою.1876 р. Імператор Олександр II видав Емський указ про заборону ввозити до Росії будь-які книжки і брошури, написані «малоросійським наріччям», друкувати оригінальні твори та переклади українською мовою, влаштовувати сценічні вистави, друкувати українські тексти до нот і виконувати україномовні музичні твори. Указ про зобов'язання «прийняти як загальне правило», щоб в Україні призначалися вчителі-московити, а українців спроваджувати на учительську роботу в Петербурзькому, Казанському й Оренбурзькому округах. Це «загальне правило» по суті діяло і за радянської влади - аж до проголошення Україною незалежності в 1991 р. Як наслідок, за понад 100 років з України у такий спосіб було виселено кілька мільйонів української інтелігенції, а в Україну “відряджено” стільки ж росіян.1876—1880 рр. Українських учених та педагогів М. Драгоманова, П. Житецького та багатьох інших звільнили з роботи за наукові праці з українознавства, а П. Лободоцького — лише за переклад одного речення з Євангелія українською мовою.«Немедленно выслать из края Драгоманова и Чубинского как неисправных і положительно вредных в крае агитаторов... с воспрещенмем въезда в Южн. губ. и столицы, под секретное наблюдение».1881 р. Заборона викладання у народних школах та виголошення церковних проповідей української мовою.1884 р. Заборона Олександром III українських театральних вистав у всіх „малоросійських губерніях”.1888 р. Указ Олександра III про заборону вживання української мови в офіційних установах і хрещення українськими іменами.1889 р. У Києві на археологічному з'їзді дозволено читати реферати всіма мовами, крім українською.1892 р. Заборона перекладати книжки українською мовою з російської.1895 р. Заборона головного управління в справах друку видавати українські книжки для дітей.1896 р. Б. Грінченко в одному з часописів писав: «Українські національні згадки, українську історію викинено з читанок шкільних... А замість історії вкраїнської скрізь історія московська викладається так, мов би вона нашому чоловікові рідна. Та ще й яка історія! Що стукнеш, то скрізь хвали та гімни земним божкам: Павлові, Миколі, Катерині, Петрові: хвали Суворовим, Корниловим, Скобелєвим і всій російській солдатчині! Тут усякі „подвиги" рабської вірности».
Голод 1932-33 рр. є однією з найтрагічніших сторінок історії України. Рішення партії та уряду, за яким повинна була нормалізуватися загальна обстановка на селі, не привели до виправлення становища, а ще більше поглибили кризовий стан селянина.
Сьогодні вже минає 70 років відтоді, як український народ спіткала ця велетенська трагедія, але масштаби цього злочину ще не отримали повного відображення в нашій історичній науці, адже ця тема понад півстоліття була забороненою для вітчизняних дослідників. Лише у січні 1990 р. була прийнята Постанова "Про голод 1932-33 рр. на Україні та публікацію пов'язаних з ним архівних матеріалів". Це дало змогу вченим публікувати результати досліджень щодо причин і наслідків голодомору, а очевидцям -- згадувати, розповідати, свідчити. З'явилася величезна кількість публікацій, особливо багато -- у зв'язку з шістдесятиріччям голодомору.
Не обминула ця трагедія і нашого краю. Ті нечисленні документи (інформаційні повідомлення, доповідні записки, службові листи), які збереглися, не дають, на жаль, повного опису тих подій. Відтворити картину минулих років у більшості випадків допомагають спогади очевидців. Вони дозволяють наочно представити масштаби трагедії: в 1932-33 рр. голод відчували як в промислових містах (Донецьк, Маріуполь, Горлівка, Харцизьк, Ясинувата та ін.), так і в окремих сільськогосподарських районах, де голод був таким самим лютим, як і в інших областях України (Мар'їнський р-н). Існує також ряд свідчень, правда не таких докладних, про голод чи напівголодне існування селян в Маріупольському, Старо-Каранському, Верхньо-Теплянському та інших районах Донбасу.
Голод на Донеччині, як і по всій країні, став результатом індустріалізації економіки, примусової колективізації і цілеспрямованої політики на вилучення хліба та інших харчових продуктів на селі. Сталінський округ став першим округом всезагальної колективізації в Донбасі. Репресії у відношенні крупних і середніх виробників сільськогосподарської продукції, розкуркулювання та створення колгоспів знищили сільськогосподарську базу, що створювалася століттями. Високі податки, суворе дотримання так званих "твердих завдань" по здачі продуктів і подібні заходи адміністративної дії межували з свавіллям й беззаконням, а одноосібників підштовхували в колгосп. Так, донецький історик М. Троян повідомляє, що: "В селі Олексіївка Селідівського району з 120 корів, які були в одноосібників, в період м'ясозаготовлень було відібрано...115". В селі Сергіївка восени 1931 року у 200 селян-одноосібників "був забраний не тільки весь хліб, але й весь живий і мертвий інвентар". Значного поширення набрало занесення на "чорну дошку", що означало фактичну блокаду, позбавлення права селян на виїзд і в'їзд у села. Тільки у грудні 1932 р. на "чорну дошку" в області було занесено одразу 15 колгоспів. До середини 1932 р. на Донбасі в селах склались передумови масового голоду й розорення селян.
Постанова ЦВК і РНК СРСР від 7 серпня 1932 р. "Про охорону майна державних підприємств, колгоспів і кооперацію та укріплення громадської (соціалістичної) власності" поставила селян в ще більш скрутне становище. За свідченнями того ж самого М. Трояна в Донбасі тільки від часу прийняття Постанови до 1 квітня 1933 р. було засуджено 9286 чоловік. Одноосібники серед них складали 37,3% (3461 особа), робітники -- 22,4% (2077), колгоспники -- 17,6% (1636), куркулі і нетрудові елементи 16,8% (1560) і службовці -- 5.9% (552 особи). Більшість було засуджено за крадіжку в колгоспах: в 1932 році -- 61%, на початок 1933 року -- 55%. Приблизно кожний тридцятий з них був засуджений до розстрілу, кожний восьмий до позбавлення волі на 10 років, кожний п'ятий -- від 5 до 10 років. Більш суворому покаранню піддавались куркулі (розстріляно 11,6%) і службовці (5,2%).
Зважаючи на викладене вище, факти голодування і смерті колгоспників та одноосібників, людей похилого віку та дітей мали місце в усіх районах Донеччини. Так, на початку березня 1933 року в с. Шипарське з 212 колгоспних і 18 одноосібних господарств 190 (82,6%) абсолютно не мали продовольства. За січень та 20 днів лютого тут померло 74 особи, а смертність в окремі дні сягала 8-10 осіб. Більш половини померлих -- діти до 10 років. Якщо шахтарям у містах давали по півкіло хліба на день, а іншим працюючим -- по 200 грамів, то на селі люди, що були доведені до стану голодних звірів, нерідко їли собак, кішок, полеглих коней (с. Ровенецьке, Біловодський р-н). Взимку й весною 1933 року в області було відзначено випадки канібалізму.
Навіть зараз, коли всі архівні спеціальні зберігання, здавалось би, відкриті для кожного бажаючого дізнатися всієї правди минулих років, голодомор ще не до кінця описаний у всій своїй страшній трагічності, не підраховано, скільки життів забрав Молох смерті. У зв'язку з чим використання місцевого матеріалу має важливе значення для подальшого вивчення цієї проблеми, адже це дає можливість глибше і повніше відтворити ті страшні події.
Публікації офіційних документів та архівних матеріалів
Колективізація і голод на Україні, 1929-1933: Зб. док. і матеріалів / АН України. Ін-т історії України; Упоряд.: Г.М.Михайличенко, Є.П.Шаталіна; Відп. ред. С.П. Кульчицький. -- К.: Наук. думка, 1992. -- 732 с. Донец. обл. -- С. 479-481, 558-559, 591, 602-603, 630-631.
* * *
Безпечний Т., Букрєєва Т. Чорні сторінки історії: [Про колективізацію в Донбасі: За док. держарх. Донец. обл.] // Сіл. Донеччина. -- 1991. -- 24,26 лип.
Вербиченко В. После голодомора...: [Досье потребархивариуса] // Донец. кооператор. -- 1993. -- 31 авг. -- 6 сент.; 22-29 сент.
Голод на Україні (1931-1933 рр.): [Док. і матеріали] / Вступ. сл. В.І.Марочко, Є.П.Шаталіної // Укр. іст. журн. -- 1989. -- No8. -- С. 105-117; No9. -- С. 110-121.
Голод 1932-1933 годов. Украина -- Донбасс: Свидетельствуют док. // Путь к коммунизму. -- Тельманово, 1990. -- 8, 13 дек.
Довідка ДПУ УРСР про продовольчі утруднення і ураження голодуванням районів України. 12 березня 1933 року: [Також по Донец. обл.] // Під прапором ленінізму. -- 1990. -- No8. -- С. 77-78.
Документи 1931-1933 років про голод на Донбасі / Вступ. слово "Із протоколів страхіть" Т. Безпечного // Україна. -- 1991. -- No14. -- С. 26-28.
Заика В. "Неурожай был тогда, внучек...": По материалам арх. док. о 1933-м в Донбассе // Донбасс. -- 1998. -- 5 февр.
Із довідки Донецького обласного відділу ДПУ Донецького обкому КП(б)У 9 березня 1933 з приводу голоду 1932-1933 років на Україні // Під прапором ленінізму.-- 1990. -- No8. -- С. 74.
Теги запису: | 2world_war, Молотов-Риббентроп |
СССР - агрессор во II Мировой войне Сегодня Юбилей - 70 лет. 17 сентября 1939 этим славным эпизодом истории Красной Армии СССР вступил во Вторую Мировую войну на стороне Гитлера.
ПРО СЕРЕЖКУ ФОМИНА |
| Я рос как вся дворовая шпана - Мы пили водку, пели песни ночью,- И не любили мы Сережку Фомина За то, что он всегда сосредоточен. Сидим раз у Сережки Фомина - Мы у него справляли наши встречи,- И вот о том, что началась война, Сказал нам Молотов в своей известной речи. В военкомате мне сказали: "Старина, Тебе броню дает родной завод "Компрессор"!" Я отказался,- а Сережку Фомина Спасал от армии отец его, профессор. Кровь лью я за тебя, моя страна, И все же мое сердце негодует: Кровь лью я за Сережку Фомина - А он сидит и в ус себе не дует! Теперь небось он ходит по кинам - Там хроника про нас перед сеансом,- Сюда б сейчас Сережку Фомина - Чтоб побыл он на фронте на германском! ...Но наконец закончилась война - С плеч сбросили мы словно тонны груза,- Встречаю я Сережку Фомина - А он Герой Советского Союза... |
Цей період історії Латвії офіційно визнається окупацією країни Радянським Союзомурядами Прибалтійських країн[1][2] Європейським судом з прав людини,[3] урядамиСША,[4] та Євросоюзу,[5][6]. В той же час офіційна Росія вважає анексію Латвії Радянським Союзом легітимною з позицій міжнародного права.[7]
[ред.]ІсторіяСпроба встановити у Латвії радянську владу здійснювалася більшовиками поПершій Світовій війні. 17 грудня 1918 за підтримки російських комуністів таВ.І.Леніна була проголошена Латвійська Соціалістична Радянська Республікаочолювана Петерісом Стучкою. Проте вже у січні 1920 більшовиків витіснили з Латвії, а 1921 року новий уряд Латвії визнали держави Антанти.
Наступна спроба комуністичної влади захопити Латвію, яка врешті й призвела до створення Латвійської РСР, розпочалася 1939 року, коли за Пактом Молотова-Ріббентропа між Нацистською Німеччиною і Радянським Союзом Латвія відійшла до сфери впливу СРСР. 16 червня 1940 року СРСР висунув Латвії ультиматум з вимогою зміни уряду, у Латвію були введені радянські війська, а 5 серпня 1940року країна була анексована Радянським Союзом.
У червні-липні 1941 року Латвія була зайнята Вермахтом. 1943 року німці почали мобілізацію місцевих жителів до сформованого Латиського Легіону Waffen SS за участю раніше сформованих добровольчих частин. Як зазначає професор І.Фелдманіс, латиші, «поставлені перед вибором Німеччина або Росія… вибрали Німеччину …, тому що німецьке панування їм здається меншим злом. Ненависть до Росії поглибила … окупація Латвії. Вони вважають боротьбу проти Росії національним обов'язком» [8]
Із відвоюванням Латвії радянськими військами у 1944 році у Латвії організуєтьсяпартизанський рух опору радянській окупації. Загальна кількість партизан налічувала до 10 тисяч, ще 20 тисяч чоловік активно допомагали партизанам провіантом і притулком. [9] [10] Пізніше, однак, із закріпленням радянської влади, тисячі партизан були арештовані, і більше десятка тисяч членів сімей та тих, хто підтримував партизан — депортовано.