Профиль

ExtRaoRdinArytY

ExtRaoRdinArytY

Украина, Киев

Рейтинг в разделе:

Последние статьи

Hold me..

  • 31.08.08, 15:23
Hold me..
       Hold me..
              Hold me..
                      Hold me..


обожнюю!

  • 01.05.08, 18:29
http://youtube.com/watch?v=AGRWxoJtQP0

пісня у виконанні Нью Фаунд Глорі нічим не гірша за Сікспенс Нон Зе Річєр)))




бляя))))

  • 27.04.08, 01:14
unitaz007 (01:14:02 27/04/2008)
чёрд у тя какой-то аватор быстрыйъ


ExtRaoRdinArytY (01:14:14 27/04/2008)
тада))))))


ExtRaoRdinArytY (01:14:17 27/04/2008)
на мене схожий))


unitaz007 (01:14:33 27/04/2008)
да ну ты прикольная а он розовый


ExtRaoRdinArytY (01:14:41 27/04/2008)
*ROFL*


[...]

  • 24.04.08, 23:53
Broken down like a mirror smashed to peices
You learned the hard way to shut your mouth and smile
If these walls could talk they would have so much to say
Cause everytime you fight the scars are gonna heal but thеу never gonna go away

                                                                                                    (c) SP

веснааа)

  • 20.04.08, 01:27
Зеленеют все опушки,
Зеленеет пруд.
А зеленые лягушки
Песенку поют.

Елка – сноп зеленых свечек,
Мох – зеленый пол.
И зелененький кузнечик
Песенку завел…

Над зеленой крышей дома
Спит зеленый дуб.
Два зелененькие гнома
Сели между труб.

И, сорвав зеленый листик,
Шепчет младший гном:
«Видишь? рыжий гимназистик
Ходит под окном.

Отчего он не зеленый?
Май теперь ведь… май!»
Старший гном зевает сонно:
«Цыц! не приставай».




людоньки добрі,прийшла весна!))))
те,чого я так чекала!! ((((=
квіти,сонце і радість в очах....)))))))))))))))))
я щасливе!!! (((((((((((((((((((((((=


a little bit of positive*)

  • 10.04.08, 05:28
карочі такоє.. для позитиву))) ГГГГГ
насолоджуйтесь)))

1.

2.

3.

4.

5.

6.

7.



я устааал... хачю любви....=(

  • 09.04.08, 14:07
я устааал... хачю любви.... (с) какой-та мудак

хто єта дєрьмо пайот ващє,а?




Повість-казка, або ж Високий Замок.. частина 4

-Чудова робота! Мені й справді дуже сподобалося! – Роксолана з Юлею
йшли з репетиції “Fragile Mind” по вечірній парковій алейці.
-Рада, що у нашого проекту з’являються шанувальники! – посміхнулася Юля, і тут же перевела розмову на більш цікаву тему:
-Як тобі Іван, до речі?
-Цікавий хлопець. Вбачаю в ньому те, що тебе привабило: таємничість, та
не напускна, а справжня, глибина, яка безперечно має місце, певний
стиль... – Роксолана з німим питанням подивилась на Юлю, ніби шукаючи
підтвердження своїх слів.
-Ти права, - відказала та. – Та я всеодно не знаю, з чого почати.
-Почни з того, що розберись у собі. Іван не виглядає як хлопець, з яким
можна погратись і відправити у відставку. Ти вирішила вже, чи хочеш
спокою і розуміння, чи ще зовсім не знаєш, що тобі треба?
-Мабуть перше. – Дещо невпевнено відповіла Юля.
-Тоді дай йому звикнути до себе. Він вже помітив тебе, а тепер дай йому
поспостерігати. Від тебе нічого не залежить. Зараз, принаймні.
-А що ж мені робити тимчасом? – здивувалась Юля.
-Я розумію, що вже, мабуть, дістала тебе згадками про Високий Замок, та
ти просто повинна туди з’їздити. Бо там зникає все, і залишається
тільки биття серця і політ думки. Така собі першоздатна мудрість. А
взагалі, не треба сушити собі мізки. Ти просто вдосконалюйся, будь
цікавою, живи своїм життям, і потрібна людина не мине просто так. І
Іван не мине – так точно. Він розуміє, що ти таке.
-І як тобі вдається так легко мене заспокоювати? – Юля вдячно на неї подивилась. –Ти чудова, Роксі!
-Ти знаєш все це сама. – Посміхнулась Роксолана. – Просото зараз ти
трохи заплуталась. Та й поради давати легше, ніж переживати. Та всеодно
дякую.

Одного прохолодного літнього вечора, коли по небу гасали сірі хмари, те
й діло перекриваючи кисень сонечку, Юля гуляла на самоті вздовж дороги.
Було сумно... Ніякої особливої визначеності, та, мабуть, тому, що
барабанщик залишався для неї лише черговим знайомим. Ніяких
преференцій. Не те, щоб Юля билася в істериці, та всеодно було якось
прикро. Так прикро, що аж руки опускалися робити ще щось. Ніколи не
витрачай свій час на того, хто не збирається витрачати свій на тебе.
Золота заповідь, яку вона порушувала тисячі й тисячі разів. Просто вона
дуже хотіла взнати його. Та дверцята до його душі залишались стабільно
замкненими...
Раптом вона побачила на автобусній зупинці дівчину, що сиділа з сумним
виразом обличчя і виводила щось на асфальті носком “Конверса”.
“Мабуть, теж самотня,” – промайнула у Юлі співчутлива думка, що якось
чудернацько змішувалась з егоїстичною радістю: не така вона вже й
“найнещасніша в світі істота”, як здавалось...
Та в слідуючу мить їй наче отруту розлили по жилах – до дівчини
підійшов ЇЇ Сергій, вона щасливо йому посміхнулась, чмокнула в щічку і
вони, зворушливо тримаючись за ручки, наче першокласники, покрокували
калюжами в невідомому напрямку. Відкрились раптом всі незагоєні рани.
Стало паскудно. Так паскудно, що аж вити захотілося.
Юля Міщенко надто добре пам’ятала їх з Сергієм кінець... Два дні назад,
а він вже чудово пристосувався! Вона, зовсім не кохаючи його,
переживає, щоб він нічого собі не заподіяв, бо дуже добре пам’ятає, як
тяжко він сприйняв розлуку, а він вже втішається з якоюсь біловолосою
кралечкою. Булшіт!
Хвилин зо п’ять вона неслась, як навіжена, широкою асфальтованою
доріжкою між молодих лип, не в силах вивітрити почуття образи. Далі ж
поволі заспокоїлась. В голову лізли неприємні думки. Втратила свідомо
все, що мала. Нічого не отримала натомість... Хотілося чогось, та чи не
чергова це некерована амбіція?Нащо безглуздо надіятись, якщо дев’яносто
дев’ять спорб із ста знайти “свою” людину закінчуються провалом? Юля,
мабуть, сама не усвідомлювала, як втомилась. Морально втомилась шукати
та не знаходити, чекати та не бути взмозі дочекатися... Потяг у місто
весни відправляється в 30:00. Чому ще вірити?
У вікні свого давнього приятеля дівчина побачила його колобкоподібну
матір у білих в горошок велосипедках, що, стоячи на підвіконні, вішала
свіжовипрані тюлі. Юля трохи посміхнулась: хороший знак. Вона була по
суті невиправною фаталісткою. Це непагано з якоїсь сторони...

Того ж вечора у відповідь на її сумний пост Іван відкоментував: “Чи я
врятую твою стражденну душу, якщо потягну тебе завтра ввечері на
концерт?”
Юля довго ще сиділа на підвіконні, безглуздо посміхаючись до зірок, що мерехтіли таємничо в безкінечній небесній синяві...
Это что-то во мне растёт в глубине,
Заставляет дышать…
Я иду по игле и не верю судьбе,
Но я буду молчать…

Концерт був доволі якісним. Вони пішли туди вчотирьох: Юля, Іван і
Дмитро зі своєю новою подружкою. Останні двоє, проте, досить скоро
кудись злиняли, тож Юля, не знати, на щастя чи на горе, опинилась з
Іваном наодинці.
Було затишно. Дівчина сиділа на зручному стільчику і пила надзвичайно
смачне глясе, що приніс їй барабанщик хвилиною раніше. Коли він
роздивлявся виконавців на сцені, вона могла без перешкод роздивлятись
його, скільки заманеться.
-Тобі тут добре? – раптом спитав Іван, повернувшись до неї.
-Так, чудово. – Вона посміхнулась. – А чого ти питаєш?
-Ти сумна останнім часом. Я думав, що тебе доцільно кудись витягти...
Не губись в собі, Юлася. – Він нахилився трохи і заглянув їй в очі.
-Хіба хтось за мною сумуватиме? – тихо спитала дівчина.
-Ну... Є, я вірю, багато людей, яким ти небайдужа... – в її очі Іван
більш не дивився.На Юлю ж сказане подіяло навпаки, як спусковий гачок:
-Небайдужа, бо вони мої батьки чи друзі? Це добре, я не заперечую. Це
навіть дуже необхідно, визнаю. Але я все ще не маю людини, з якою можу
заспокоїтись. Поряд з якою раптом відчую, що це кінець пошуків... Ти
колись відчував нужденність в такій людині, Іване?
-Звичайно. І зараз відчуваю... – Він раптово замовк, а потім додав
трохи роздратовано. - Не звертай уваги на те, що я щойно сказав!
Юля хвилинку мовчала. Потім тихенько засміялась.
-Івасику, чого ти боїшся? Моєї прив’язаності? Боїшся, що в тому разі,
якщо ми шукаємо одне й те ж, ти будеш змушений якось... м-м-м...
змінювати відносини між нами?
Він глянув на неї дещо злякано.
-Та не боюсь я, чого ти вирішила так?! – він ніяк не міг приховати невдоволення своєю роллю в діалозі.
-Весь час, коли я викликаю тебе на подібні розмови, ти тільки те й
робиш, що спочатк виказуєш свій погляд на речі, а потім тут же вдаєш,
ніби це нічого не значить. Ти шукаєш, але чомусь боїшся знайти. Хочеш
довести комусь свою самобутність?
-Можливо підсвідомо. – Юля думала, що він знову почне захищатись, та аж ніяк не сподівалась на такий поворот.
-Але це скоріше страх знову не знайти те, що треба. Знаєш, бажання все
перевірити, перш ніж знову віддати свою душу мукам і переживанням.
-Любиш зважувати кожний крок? – Юля обережно поставила горнятко з-під глясе на стіл. – А де ж елемент авантюри?
-Что-то утеряно несколько весен назад... – Пробурмотів Іван. Хоч Юля і
не бачила його обличчя, та вона могла побитися об заклад, що він
посміхається.
-Ось тобі і відповідь в “сьомарасовому стилі”. – Дівчина тепло
подивилась на нього. – Можливо, так дійсно легше... Ти впевнюєшся, що
на всі сто розгадав свою жертву, не підставляєш себе під несподівані
удари долі... Це справді обачно і по-дорослому. Але я б навряд так
змогла...
-А для тебе це не значить жодних втрат, сонечко. – Іван присунувся до
неї. – Ти, я помітив, дуже добре й легко розбираєшся в людях! У тобі ще
дуже багато дитячої допитливості, мало дорослої перестороги натомість.
Дуже небагатьом спаде на думку, що ти справді можеш любити. Хоча ти
можеш, я знаю.
-Схоже, й справді можу... – Юля раптом спіймала себе на думці, що не
так важливо, ЩО він до неї відчуває, як важливо те, що поряд з ним вона
знайшла почуття, на які так довго сподівалась. І не має значення, ким
він для неї є – аби був поряд...
-Якби тобі не треба було б свободи в пошуках, я дав би собі волю в
почуттях. – Ще один раз Юлія мала можливість заглянути в ті холодні
сині очі. Потім посміхнулась...
-То дай волю почуттям, а я обмежу свободу пошуків.
Сині очі наблизились і Юля отримала легеньки теплий поцілунок.
-Ми обидва маєм це обміркувати. Ти так не вважаєш?
-Сенс в цьому є безперечно. – Юля не могла не посміхатись, лагідно
дивлячись на нього. – Починай, а я піду мабуть пройдусь, і додому.
-Добраніч, серденько! – донеслось у відповідь.

-Кицю, ти куди? – майже біля виходу її спіймав Дмитро.
-Та, вирішила закінчити сьогодні свою просвіту в області емо-кору. Піду
прогуляюсь. А чому це ти один? – Юля огледілась навкруги, але й сліду
Дмитрової подружки ніде не було. Хлопець же відповів їй блаженним
усміхом.
-Настя спілкується з друзями, а я вирішив відпочити. Хороша дівчинка, та от біда, що дурненька... А що Курт? Щось виходить?
-Все можливо... – Сказала Юля загадково. – Більш поки нічого не можу додати. А взагалі-то знаєш що?
-Ну? – він подивився на неї дещо здивовано, не маючи ні найменшого поняття про те, що може слідувати за таким вступом.
-Я хотіла сказати тобі “Дякую”. За те, що ти мене розумієш, за те, що з
тобою можна говорити про все на світі. За те, що тобі можна довіряти,
за те, що ти найкращій друг з усіх, які в мене колись були! Словом,
дякую тобі, Дмитрику, за те, що ти є в моєму житті!
-Кицю! – він, зворушений, притис її до себе. – Я тебе також люблю, ти ж знаєш це?
-Звичайно, - почулося в нього з-за плеча. – А ще я вмію кататись на борді.
Дмитро мить усвідомлював сказане. А далі відсунув її від себе, щоб бачити обличчя.
-Тік не бий мене! – Юля жартівливо викинула руку вперед, ніби захищаючись.
-Ого!... – тільки й міг вимовити Дмитро в перший момент. – І хто ж тебе навчив, маленька злодійко?
-Хлопець один зі Львова. Так що можемо позмагатись.
-Знав, що ти не відступиш, моя емансипована подружко. – Дмитро лагідно
посміхнувся їй, як тільки справився зі своїм легким шоком.
-Рада, що ти не гніваєшся. – Юля глянула кудись вглиб залу і встала. – Залишаю тебе, бо он вже йде твоя Настуся.
-Бувай. – Відказав їй Дмитро, і дівчина попрямувала до виходу. Вже біля дверей вона почула голос Дмитрика:
-Та не забудь, будь ласка, що у неділю ми їдемо в скейт-парк!
Дівчина посміхнулась і, відкривши двері, вислизнула надвір.

Ніч була тепла, як столовське какао. Мерехтіли зірки на небі, шуміли
тихенько дерева – все як в казці. Вона йшла, ні про що не задумуючись,
вільна від будь-кого, від будь-чого. Певна насолода відчувалась. У
суміші із смутком. Хотілося б презентувати комусь цю свою свободу у
надлишку, а ніхто не хотів приймати цей дар. Прикро все-таки, що люди
не можуть хоч іноді відчувати щось комплементарне, як на замовлення. А
хоча...
Та ні, ні про які “хоча” не могло йти й мови. Вцей раз вона навіть не помітила, як вийшла з автобуса на СВОЇЙ зупинці.
А вдома був душ. Ледве теплі струмки змійками текли, просочуючи
волосся, і далі – на стомлене тіло. Юля підставила спину під швидкий
плин крапельок. “плюсь”, “плюсь”, “плюсь” – приземлялись струмочки на
металічне дно ванни і з типовим ПОБУТОВИМ дзюрчанням зникали в
каналізаційному отворі. Велике прання. В мізках. І все знову
невизначено . Дівчина заплющила очі. Іван... Іван... Іван... – у
скронях. Гіпноз... Побачивши те, чого хочеш понад усе, не відпустиш
жодною ціною? Ніщо так просто не йде в руки. На превеликий жаль. Одним
швидким рухом Юля виключила воду.

А далі попленталась гуляти з вогким волоссям. Наплювати. Вже на все
давно наплювати. Крім, хіба що, одного... Того, який стояв перед нею в
неяскравому світлі ліхтаря, такий знайомий...

А тим часом в зовсім іншій частині міста Роксолана з Грициком стояли на
оглядовому майданчику і розкошували мерехтливим краєвидом нічного
Києва.
-Ніколи не думав, що все буде саме так... Що завгодно уявляв, але ніколи саме таким чином...
-Зовсім не те, що можна собі уявити, але якраз те, що уособлює
найпотаємніші бажання. Знаєш, чому ми разом, не рахуючи того, що з
тобою надзвичайно добре?
-Ну? – Гриць додивився на неї зацікавлено.
-Бо ми, здається, єдині, хто все ще продовжує слухати “Станцию МИР”, не
дивлячись ні на що. – Роксолана тепло посміхнулась, дивлячись на нього.
В її очах відбивались зірки.
-А я все-таки маю приховану пасію до геппі-ендингів.
-У нашому випадку це, радше, геппі-бігіннінг, сонечко! – хлопець ласкаво чмокнув її в потилицю.
-Отож бо і воно. – Мрійливо проворкотала дівчина у відповідь.

-Привіт, сонечко! – Вона більш не шаленіла від його посмішки. Було просто тепло і приємно, що він саме їй посміхається...
-Рада знову бачити. –Юласині карі очі трохи блищали якимось таємничим внутрішнім світлом. – Чого ти тут?
-Іноді не завадить робити щось спонтанне. – Дівчина відчула свою ручку в його долонях.
-Так, іноді це корисно... – погодилась вона.
-А ще я втомився приглядатись, очікувати. Я хочу взнати тебе, розгадати тебе, щоб ти була близько...
-...відчувати тебе поряд, щоб ти дарував спокій, був недостаючим
елементом моєї гармонії. – Продовжила Юля з посмішкою. Вона тисячі й
тисячі разів проговорювала про себе ці слова. Уривки мріянь. Тепер все
збавалось потроху. Іван лише хитнув головою в знак згоди. Жодних слів.
Вони розуміли одне одного і без них...
Торкаючись плечами, міцно тримаючись за руки, вони пішли вверх по
доріжці. НЕ знати куди, аби разом. Вже непоодинокі в цьому дивному
світі...
I haven’t been this scared in a long time
And I’m so unprepared, so here’s your valentine
A bouquet of clumsy words, a simple melody
This world’s an ugly place, but you’re so beautiful to me

Повість-казка, або ж Високий Замок.. частина 3

-Агов, люба! – як завжди, Гриць чекав її біля виходу з осанньої лекції.
-Привіт! – вона легенько поцілувала його в щічку. – Як справи?
-Окей, от тільки за тобою трохи засумував...
-Ну а тепер я поряд, не хвилюйся. – Роксолана посміхнулась, відчувши,
як він обережно бере її за руку, ніби боячись бути відштовхнутим. Вона
б ніколи не відняла руки. Він це знав. Та всеодно боявся кожен раз.
-Як твоя учениця? – поцікавилась Роксі.
-Юласю маєш на увазі? – оживився Гриць. – Вона дуже швидко вчиться. Миле дівча, взагалі-то... А ти з нею не спілкуєшся сама?
-Бачила пару разів на концертах, в дівочих вбиральнях. А так – ні.
-Думаю, вам варто потоварищувати. Вона справді цікава дівчина!... –
Було очевидно, що він хоче говорити про щось інше, та по якихось
причинах відтягує цей момент.
-Грицю? – тихим голосом покликала Роксолана.
-Що?! – він аж шуганувся.
-Ти хочеш щось сказати мені?
-Я? Тобі? Та ні...
-Тоді вибач... Мені, певно, просто здалось... – Роксолана подивилась
кудись вдалечінь, злегка посміхаючись. Чекала... А хлопець, піднявши на
неї очі, вже не міг відвести... Така вона була прекрасна для нього:
тонкі риси обличчя, довге світле волосся, мов золоте павутиння,
виблискує на сонечку, розумні очі, голубі, як незабудки... Її голос
завжди звучав особливо для нього, її постать завжди була чимось
вийнятковим...
З самої першої миті вона стала для нього уособленням свободи думки і
тіла, ця маленька дівчинка, що бадьоро крокувала зараз поряд.
Незвичайна, загадкова, здавалось би, з іншого життя, але така йому
близька.
По стовбуру старого паркового дуба обережно чепляючись кігтиками за
кору, повзла симпатична чорна білочка. Роксолані достатньо було цього
німого жесту природи. Тихенько порившись у рюкзаку, вона дістала
мішечок арахісу в глазурі.
“Тут і заночуємо.” – Промайнула в Гриця думка.
Маленька м’якенька тваринка, що зворушливо брала лапками угощення з її
долоні, нагадала їй дитинство на Заході. Скільки разів вона
підгодовувала білок в Дрогобицькому лісопарку, в Трускавці, куди іноді
їздила на вихідні. Вслід за цим згадався і Високий Замок у Львові.
Кілька разів лише їй доводилась відчувати те, що змушував її відчувати
оглядовий майданчик на горі серед міста. Спокій... Величний спокій
сокола, що зависає в блакитній небесній безодні, розкинувши величезні
широкі крила. Гармонія... Гармонія поєднання неба і землі за обрієм.
Роксолана раптом зрозуміла, як скучила за цим всим. А тепер воно
поверталось. Поверталось з шелестом дерев у старому київському парку, з
лагідними дотиками лісового звірятка, що їло просто з її долоні, з
присутністю Гриця. Адже з ним все було просто і так чарівно...
-Роксі, що ти думаєш про кохання? – мимоволі спитав він, пошепки, щоб не злякати білки.
-Це основа життя. Все повинно на ньому базуватись. Тоді в світі буде більше гармонії.
-А як ти бачиш кохання своє? – Вона посміхнулась його улюбленою трохи загадковою посмішкою.
-Це щось тепле і рідне. – Роксолана весело поглянула на Гриця. – Щось схоже на тебе, любий.
Гриць явно не чекав.
-А твої уявлення? Поділишся, може? – Роксолана відверто насолоджувалась ефектом.
-Е-е-е... Роксі, ти часом не розмовляла з Мирославою?
-Та ні, останнім часом ми не бачились. А яке це має відношення?...
-Вона говорила зі мною про нас.
-Про “нас”? А “ми” існуєм? Га, Грицю?
-Ну...
-Слухай, чого ти ніяковієш? – щоб заглянути йому в очі, необхідно було стати навшпиньки. Роксолана не полінилась це зробити.
-Вона говорила що ми наче створені одне для одного... – Гриць рішуче не
знав, куди б провалитись, намагався не дивитись на дівчину, яка
приводила його в такий стан.
-А хіба це не так, милий? – вона легенько провела вільною долонею по його волоссю.
-Послухай, я тебе не розумію! – він врешті глянув на її обличчя. – Ти граєш?
-Я лише намагаюсь зробити легше. Щоб ти перестав шифруватись, любий мій...
-Чекай, Роксолано, то ти погоджуєшся з Мирославою? – хлопець був остаточно збитий з пантелику.
-Щодо того, що разом ми - сила? Так, Грицику, цілком.
-Я тебе кохаю. – Він рвучко обійняв її і поцілував у ніс.
-Перепрошую? – лукаві іскорки блищали в її очах.
-Кохаю я тебе, Роксоланко... – Повторив він тихо, що вона ледве й розчула.
-І я тебе, Грицю. – Так же “голосно” послідувала відповідь.
Білочка ж, зручно влаштувавшись, терпляче чекала на продовження бенкету.

-Share with me
Cause I need it right now
Let me see your insides...
Е-е-е... якого чорта ви відкили ці кляті двері?! – якраз на четвертій
строчці, на якій Юля постійно збивалась, в кімнату увійшли Дмитро і
Іван.
-О, то це ви? Вибачте, що гримнула. Ця клята четверта строчка...
-А в чому проблеми? – поцікавився Дмитро, падаючи в потерте крісло коло барабанної установки.
-Та проблеми, власне, майже не існує. – Пробубонів бас-гітарист на ім’я
Олексій, що саме налаштовував інструменти. – Вона весь час забуває, як
починається фраза, чи то плутає пийменники, що значно дріб’язковіше.
-Дякую, друже. – Пробурчала Юля. – Я лише хочу, щоб все було максмально добре, от і тренуюся.
-Четверта строчка приспіву пісні Noise and Kisses? – Іван, наче, ожив.
– Or write me off? Відбракуй мене? Відбракуй, і я краще загину зараз,
якщо ти не відкриєшся... – Він серьозно подивився на Юлю. –
Проблематична пісня, чи не так?
-Вона справді дуже близька... – обережно почала Юля. Відчуття були
такі, ніби вона ніколи не підбере потрібних слів. І від чого? Від того,
що симпатичний мислячий хлопець хоче взнати її думку щодо пісні?!
Продовжувала вона значно спокійніше. – Адже духовний зв’язок цінується
більш за все. Бо нащо тоді почуття, якщо вони базуються на банальних
тваринних інстинктах?
-Ну, так, треба все прикрасити, бо ми ж люди, все таки... – о, чорт, а
Іван таки МАВ чудову посмішку! – Але то жарт., я повністю згоден з
тобою. Спробуєш ще раз?
-Or write me off... Правильно?
-Співай! – запротестував Іван. – Співай, і все піде значно краще!
-Окей. – Юля мляво посміхнулась, подумки сварячи себе за це, і
заспівала. Заспівала добре, як на відповідальному концерті. І через
що?!
-Ну от бачиш, кицю. – З панібратською посмішкою сказав Дмитро. – Все чудово, як завжди.
-А ти що скажеш, барабанщику? – Юласине серце вело себе вкрай дивно: то билось часто-часто, то раптом завмирало...
-Нема слів. Ти чудово звучиш! - він дивився на неї своїми синіми очима,
змушував мінятись частоту серцевих ритмів... Е, ні, так діло не піде!!
-Сподіваюсь, що і у мене не вистачить слів, щоб описати твою гру. – Посмішка вийшла достатньо сміливою.
-Сподіваюсь, бо ви мене зацікавили, а write off’у не хочеться аж ніяк! – послідувала відповідь.
“Навіть не думай ні про що таке!” – закляла себе Юля Міщенко, відчуваючи, що незабаром здасть останню позицію.

Виявилось, що Іван грає добре. Навіть дуже добре, як для першої роботи
з новим колективом. А, враховуючи те, що Олександр обіцяв все йому
розсказати і показати, можна було відкинути усі сумніви – в новому
навчальному році “Fragile Mind” буде на гребені хвилі.
Оскільки після репетиції Дмитру треба було кудись бігти, Юля мусила йти
додому в гордовитій самотності. А коли їй випадала така можливість,
вона віддавала перевагу довгим прогулянкам, а не швидким перебігам від
зупинки до під’їзду, тож вирішила й зараз не зраджувати звичці. Вона
вийшла з автобуса за три зупинки до своєї і бадьорим кроком пішла
вздовж дороги, увімкнувши плеєр. Музика завжди допомагала їй знаходити
відповіді на запитання, і зараз вона, не важливо, яким способом, жадала
зрозуміти, що ж таке Іван: давно шуканий об’єкт чи чергова омана, яку
приготувала їй каверзна доля. Прозорий натяк не змусив себе довго
чекати:
-Невже ти теж тут живеш?! Цікаве співпадіння... – Юля зняла навушники,
і, пагано приховуючи здивування, роздивлялась Івана, що не знати
скільки, йшов з нею поряд.
-Мені здавалось, ти не вмієш розмовляти так голосно... – Вона ніяково посміхнулась.
-Я просто хотів, щоб ти почула мене, а я завжди добиваюсь того, чого
хочу. – Це прозвучало анітрохи не пафосно. З його вуст. – Чим ти таким
цікавим заткнула вуха?
-7раса.
-7раса... – Повторив він. Юля тільки-но хотіла дещо додати, як він
продовжив свою думку, і вона вже фізично не змогла зупинитись.
-Дає відповіді на безліч запитань. – Прозвучало майже в один голос.
-Ти читаєш мої думки. Хороший початок. – Юля проголосила те, про що
подумала в ту ж саму мить, і тут же усвідомлювала, що з цим все окей.
Не треба прикидатися кимось іще, грати ролей. Можно просто бути собою.
-Це цікаво. – Погодився хлопець. – Адже ми майже не знаємо одне одного. Я, до речі, говорив тобі, що ти чудово співаєш?
-Так, дякую. – Юля посміхнулась. Приємно було чути похвалу саме від
нього. – Ти теж дуже добре граєш. А чого розвалився ваш проект?
-Примхи солістки, як, власне, і вся ідея гурту. Баришні захотілося
поспівати в банді. Зібрала знайомих хлопців, вони притягли в проект
мене. Лаврів, певна річ, наша солістка поки не діждала. Їй урвався
терпець. Всі вільні.
-Сумно. А ми вперто працюєм разом вже півроку. У нас накопичилось
багацько матеріалу. Думаю, вже влітку зіграємо. Ну... хоча б у якомусь
клубі. А колись збиратимо і стадіони!
Іван злегка посміхнувся.
-А де ти вчилась співати?
-Головним чином ніде. Якщо мої здібності можна назвати талантом, то він природній. А де ти вчився грати?
-Головним чином ніде. Імпровізувати не вчаться, це йде якось від душі...
-Іван, можна спитати ще дещо?
Він ствердно хитнув головою.
-Всі кличуть тебе Куртом, бо хтось ще так тебе називав...
-Моя минула дівчина. – Перебив він її дещо холодно. – Вбачала
спільності там, де їми й не пахло. “Лапачка, прям как Кабейн!!!”,
“Смєшной, как Воннегут...” – не збагнеш, до чого вона сама була схильна
більше. А взагалі, продовжуй звати мене на ім’я, якщо тобі не важко.
-Нема питань. – Погодилась дівчина.
Вони трохи помовчали, а далі на горизонті показався під’їзд Юлі.
-Я вже на місці. – Повідомила вона.
-А мені ще пару десятків метрів, і я також буду. Знайдеш мене, коли я буду потрібен?
-Звичайно,бувай! – її серце аж заклякло, коли вона зачиняла за собою
під’їздні двері. Лишати його не хотілось, але то було рішуче необхідно
для порятунку власної ж душі.

-Роксі! Рада тебе бачити, люба! – Юлася підбігла до приятельки і поцілувала в щічку. – Що Гриць?
-Він і з тобою говорив? – Роксолана розсміялась. – По секрету всьому світові?
-О, так, закохані хлопчики надзвичайно люблять радитись про об’єкт
кохання з усіма знайомими дівчатами. – Підтримала Юля і додала дещо
обурено: - Хоча це й дуже тупо. Ну так шо?
-Все добре. – Посміхнулась Роксолана. – Гриць справді чудовий, тож я дуже сподівалась на це. А як твоє навчання?
-Непагано. Я вже можу робити оллі!
-Оллі? Хіба це не найлегший елемент?
-Роксолано!! Якби ти знала, як воно важко!!
-Окей, мовчу.
Спасибі. – Вдячно подивилась на неї Юля. – Слухай, я справді рада, що у вас все добре вийшло!
-Дякую за розуміння, люба. А що в тебе?
-Та так... У нашій групі новий барабанщик.
-Ти граєш в групі?
-Співаю.
-Чарівно! – Роксі кинула на Юлю зацікавлений погляд. – Ну то що з барабанщиком?
-Ще не знаю... Дивно якось після довгих пошуків натрапити на мислячого хлопця... Я трохи розгубилась, чесно кажучи.
-Це зрозуміло. Мене теж спочатку приємно дивували проблиски Грицевої
ерудованості. Потім лише приходить усвідомлення, що все це надзвичайно
природно.
-Тож я не знаю, що робити.
-У вас, можливо, є спільні знайомі?
-О, так, мій ліпший друг добре його знає. Та я не хочу йому казати про Івана. Поки що...
-Як хочеш, Юласе. – Роксолана приязно на неї подивилась. – Завжди роби
те, що хочеш, ось тобі моя порада. Ти, до речі, була на Високому Замку?

-Гора у Львові? Ні, ніколи.
-Шкода... Якщо в світі є місце, де зберігаються відповіді на всі
питання, то це саме там. А поки просто постарайся бути самобутньою. А
ще знай: хто шукає, той знайде. ЗАВЖДИ. – Виділила вона інтонацією
останнє слово.
-Ну що, Юласе, продовжуєм вчитись? – Гриць, що підійшов до них, був у
чудовому настрої і посміхався, як Бобер-Суперзуб з рекламного плакату.
-Що сьогодні? Грінд?
-О, так, а потім на скейтерський компетішн! – Гриць розсміявся. – Я
тебе ще так помучаю, що ти того грінда не захочеш. Чому, до речі, твій
друг не вчить тебе?
-Дмитро? Він паскуда просто. – Любовно сказала Юля. – Каже, що принципове.
-А як ти йому поясниш те, що вже достатньо добре катаєшся на борді?
-Ще не думала. Ото він, мабуть, біситиметься... А ти чого не вчиш Роксі?
-Мені теж цікаво. – Помітив Гриць.
-Просто Роксі ліньки! – Роксолана, мружачись, підставила обличчя сонечку.
-Сподіваюсь, колись ти переможеш ледачість! – посміхнувся він. – А поки
продовжуємо кататись! – Гриць схопив Юлю за руку і потягнув до доріжок.
– Нам ще треба багато-багато тренуватись!...
-Нащо я на це пішла? – Дівчина вимучено посміхнулась до Роксолани і поспішила за приятелем.

-Ну то як тобі барабанщик? – ліниво поцікавився Дмитро, швидким поглядом ковзаючи по книжкових полицях в пошуках новенького.
-Добре грає. – Стриманно відповіла Юля. Ту малесеньку детальку, що
барабанщик прочно засів в її голові, другові знати було аж ніцяк не
потрібно.
-Так, Курт – майстер своєї справи. Ти йому, до речі, сподобалась...
-Невже?! І що він казав? – не втрималась Юля. Чорт! Правду кажуть, що
перші п’ять років життя людина вчиться говорити, а весь інший час –
мовчати.
-Юля, я чогось не знаю? – Дмитро широко посміхнувся. Ну чому, чому він розумів її краще за будь-яку подружку?!
-Окей. – Дівчина зітхнула. – Він мені снився.
-З четверга на п’ятницю?
-Останні три ночі...
-Лайно.
-Егеж.
-Слухай, сонечко, обіцяєш не гніватись, а вислухати? – Дмитро штовхнув її на краєчок ліжка і присунув стілець для себе.
-Ну? – Юля намагалась не дивитись на друга і страшенно нервувала. Уява
малювала чудернацькі картинки: Іван, заручений з якоюсь лярвою ще з
ясельок, Іван – прихований гей. Все проти...
-Курт – це сама закрита від зовнішнього світу людина, яку я мав щастя
знати. Він дорослий, він багато міркує, він консервативний в плані
якихось відносин, і ти встигнеш стати матір’ю десятьох дітей, перш ніж
він, врешті, усвідомить і скаже тобі: “Гей, дівчино, а ти мені
подобаєшся!” Він схильний ідеалізувати...
-Дмитрику, а хіба без складностей цікаво жити? – врешті перебила його Юля.
-Якщо після всіх своїх невдач ти все ще хочеш складностей...
-Дуже мило з твоєї сторони – нагадувати!
-Вибач...
-Та ні, це ти вибач – причепилася... Ти думаєш, не варто і намагатись?
-Роби, як знаєш.
-А що він казав?
-Йому подобається твій голос, твоя банда, ти, судячи по всьому... Але це ні до чого не призведе, зрозумій мене!
-Дякую, що ти піклуєшся про мене, та я спробую, можна ж? – Юля легенько обійняла його.
-Уперед, подружко. – Дмитро мляво посміхнувся. – Тік якщо нічого не вийде, не кажи, що я не попереджав!
-----------------
далі буде..


Страницы:
1
2
предыдущая
следующая