У ГДА СБ України зберігся архівний документ під назвою  «До книги фактів». Він охоплює події з 22 червня по вересень 1941 року, і був створений для фіксації подій 1941 року. Документ дивом зберігся у підбірці архівних матеріалів ОУН(б), які були вилучені співробітниками органів держбезпеки УРСР у вбитих та заарештованих підпільників.

Цікаво, що він був вшитий співробітниками органів держбезпеки УРСР у середину справи, мабуть для того, щоб його важче було відшукати. В описі справи називався лише як «документ на украинском языке», щоб не привертати до себе увагу. Тому документ тривалий час залишався непоміченим співробітниками архіву, причому як в часи існування КДБ, так і після 1991 року.

У документі вказано наступне (стиль та правопис збережено): “4-7 липня 1941 р. представники прибувших до Львова у великому числі відділів гештапа звернулися різними дорогами до українських кругів , щоб українці урядили триденний погром жидів”.

“Замість уряджувати маніфестаційні похорони політв’язнів помордованих більшовиками», говорили вони, «краще зробити велику відплатну акцію на жидах. Німецькі поліційні ані військові власти не будуть в цьому перешкоджати”.

“Керівні чинники ОУН, довідавшись про те, подали до відома членам, що це є німецька провокація, щоби скомпрометувати українців погромами, щоби дати претекст німецькій поліції до вмішування і роблення порядку, і найважніше – щоби відтягнути увагу й енергію українського загалу від політичних проблем боротьби за державну самостійність, на слизьку дорогу анархії, злочинів і грабіжництва.

Вже Другий Великий збір ОУН висказався рішуче проти яких-небудь жидівських погромів, засуджуючи такі тенденції, як намагання окупантів відвертати увагу народних мас від корінних проблем визвольної боротьби. Тепер, в перших днях німецької окупації, зреалізовано ці постанови на практиці, забороняючи участи в погромах жидів і протидіючи німецьким провокаціям. Тільки завдяки рішучій поставі кадрів ОУН не дійшло в перших днях по уступленню більшовиків до масового вирізання жидів у Львові та в інших українських містах, мимо величезної хвилі обурення, яке викликало вимордування большевиками 80 тисяч українських політичних в’язнів і мимо численних провокацій німецького гештапа, щоб кинути українців до вирізання жидів”.

“Таким чином, документи ГДА СБУ підтверджують те, що учасники ОУН намагалися уникнути участі в акціях проти єврейського населення у Львові і ніяких офіційних розпоряджень щодо його винищення чи проведення погромів – не було,” – наголосив О.Іщук.

У ГДА СБ України зберігаються архівні кримінальні справи на учасників батальйону «Нахтігаль», які згодом перебували в УПА – Олександра Луцького, Віктора Харківа, Володимира Павлика, Омеляна Польового. Всі вони були у 1944-1946 рр. засуджені до тривалого ув’язнення за участь в боротьбі УПА проти радянської влади.

“У жодній з вказаних кримінальних справ, – стверджує О.Іщук, – будь-яких згадок про знищення батальйоном «Нахтігаль» мирного населення немає, хоча радянські слідчі повинні були б в першу чергу з’ясувати саме такі злочини підсудних. Всі вказані особи були засуджені за участь у збройній боротьбі підпілля ОУН і УПА проти радянської влади”.

Звідси можна зробити висновок, що у 1944-1946 рр. органи радянської влади не проводили розслідування щодо винищення бійцями «Нахтігалю» мирного населення, через те, що в їх розпорядженні даних про це не було.

Твердження про участь бійців «Нахтігалю» у винищенні мирного населення у Львові були поширені лише у 1959 р., коли уряди СРСР та НДР намагалися скомпрометувати одного з керівників батальйону «Нахтігаль» Теодора Оберлендера, який в той час займав посаду міністра у Федеративній Республіці Німеччина.

Документи свідчать, що розпочалась активна робота зі збору матеріалів і свідчень, які б дозволили обґрунтувати тезу про причетність "Нахтігалю" та Оберлендера до нацистських злочинів у Львові.  Цією справою зайнявся Комітет німецької єдності, що базувався в Німецькій демократичній республіці. Усі докази зібрали блискавично швидко – протягом листопада 1959 року, набралося їх лише дев'ятнадцять. При перегляді даних обвинувачувальних матеріалів в очі впадає одна деталь – свідків шукали по всьому світі, тільки не у Львові, де "Нахтігаль" з Оберлендером мали чинити свої "злочини".

З усіх знайдених свідків лише троє до війни були корінними мешканцями Львова, – усі інші опинилися в місті випадково, тимчасово, проїздом тощо. Можливо, побоювалися що свідки-львів'яни зможуть згадати не тільки вбитих у липні євреїв та поляків, але десятки тисяч замордованих НКВД українців, залишених в тюрмах Західної України після відступу Червоної армії.

Друге управління КДБ УРСР отримало вказівку з Москви від заступника начальника Другого  управління КДБ СРСР Щербака щодо збору матеріалів про участь Теодора Оберлендера та батальйону «Нахтігаль» в організації масового знищення єврейського населення у Львові в липні 1941 р. Як зазначається в документі, вказівка була зумовлена тим, що Оберлендер звинувачувався у злочинах «нашими німецькими друзями» (очевидно мова йде про східнонімецьку Штазі).

Перші результати інтенсивного пошуку «свідків», який зачепив Львівську, Тернопільську та Хмельницьку області де мали б пам’ятати про «злочини» «Нахтігаля» не дали бажаних для радянського керівництва результатів. У довідці з Хмельницької області  від 16 жовтня 1959 року читаємо “встановлено, що в першій половині липня 1941 року із Західної України через Сатанів по шосейній дорозі до Хмельницька рухався на велосипедах та автомобілях озброєний загін українських націоналістів у німецькій формі. Загін в Сатанові не затримувався. Розстрілів ним радянського партійного активу та їх сімей не встановлено”.

Незабаром надійшла інформація із Тернопільського КДБ в якій йдеться про те, що створеною ще в 1945 році Надзвичайною державною комісією виявлено ряд фактів  про звірства німців на території області. Зокрема детально розповідається про табір для військовополонених, та вчинені в ньому злочини. “Ніяких інших офіційних документів, що підтверджували б звірства німецьких окупантів в Тернопільському таборі радянських військовополонених не знайдено, - читаємо в документів, - в актах Надзвичайної державної комісії, що констатували злочини німців на території Тернополя і Тернопільської області, батальйон «Нахтігаль» і зокрема Оберлендер не згадуються”.

Очевидно такі відповіді не могли задовольнити керівництво КДБ, яке після цього дало чітку вказівку, яка збереглася в архіві СБУ: «Встановлених свідків злочинів «Нахтігаля» слід підготувати для допиту працівниками прокуратури, про що будуть дані вказівки прокуратурою СРСР. При підготовці до допитів свідків слід використовувати опубліковані статті про злочини «Нахтігаля».

Зібрані УКДБ матеріали широко використовувалися в місцевій і центральній пресі, кінохроніці, а також на прес-конференціях в Москві. Крім того, були виявлені і відповідно підготовлені свідки, що виступали з даної справи на прес-конференції в Москві і на суді в Берліні».

Як свідчать документи за “відмінно” виконану роботу ряд співробітників КДБ було відзначено нагрудними знаками «Почесний співробітник органів держбезпеки», цінними подарунками та відзначенням по наказу КДБ УРСР.

Зібрані сфальсифіковані “свідчення” були передані до Верховного суду НДР, який 29 квітня 1960 року заочно визнав Оберлендера винним і присудив йому довічне ув'язнення. Наступним етапом мало бути проведення процесу у ФРН. Збором доказів у Західній Німеччині зайнялась Асоціація жертв нацизму. Зібрані нею матеріали були відправлені до штабу Асоціації в місто Людвігсбург. У звинуваченні стверджувалося, що батальйон "Нахтігаль" нищив євреїв і поляків у Львові, Золочеві, Сатанові, Юзвині, Міхалполю, а в ніч з 3 на 4 липня українські легіонери нібито розстріляли сотні польських інтелектуалів.

Західнонімецький суд провів детальне розслідування і в жодному випадку не знайшов достатніх доказів для підтвердження злочинів, що приписувалися "Нахтігалю". Слідчими було встановлено, що "більшість членів "Нахтігалю", хоча й знали про жахливі вбивства проведені енкаведистами, а серед замордованих були і члени родини деяких солдатів, як правило, дотримувалися взірцевої дисципліни". На суді працювала спеціальна слідча комісія, яка заслухала 232 свідків і визнала, що закиди проти формування "Нахтігаль" й офіцера Оберлендера, цілковито позбавлені підстав. Хоча німецькі слідчі не виключали, що "члени українського батальйону "Нахтігаль", прізвищ яких не встановлено, на власний розсуд могли брати участь у вбивствах та погромах, без відома і всупереч виразним заборонам командирів батальйону".

26 вересня 1960 року Земельний суд Бонна закрив справу, визнавши недостатніми надані докази.

Мотиви цієї масштабної пропагандистської  кампанії очевидні. По-перше, начебто щирим прагненням покарати військових злочинців прикривалася політична гра інспірована КДБ проти західнонімецького уряду на чолі з Конрадом Аденауером. Він у 1953 р призначив Теодора Оберлендера на посаду міністра в справах жертв війни, депортованих і репатрійованих німців. Під його опікою опинилися мільйони німців-утікачів і переселенців із колишніх земель Рейху, які після війни відійшли до Польщі, Чехословаччини й СРСР. Серед цієї маси людей панували виразні антикомуністичні настрої. Частково завдання із компрометації уряду Аденауера і безпосередньо Оберлендера чекістам вдалося реалізувати. Не зважаючи на виправдання у суді, Оберлендер пішов у відставку як міністр, причетний до гучного політичного скандалу.

Іншим завданням кампанії проти "Нахтігалю" було відвернути увагу світової громадськості від злочинних дій КДБ. Адже трохи більше як за тиждень до згаданої прес-конференції терорист КДБ Богдан Сташинський у Мюнхені вбив провідника ОУН Степана Бандеру. Очевидно, що підозра у скоєнні цього злочину відразу впала на радянські спецслужби. Аби захистися від цих звинувачень, чекісти запустили інформацію про те, що Бандеру убив… Оберлендер, який таким чином намагався приховати свої злочини з 1941 року. Проте ця інформаційна кампанія зазнала цілковитого краху, коли через кілька років до західнонімецьких правоохоронних органів звернувся сам Богдан Сташинський, який визнав свою вину і докладно розповів про деталі вбивства, зробленого за наказом КДБ.

         Отже, звинувачення проти «Нахтігаллю» є показовим зразком переписування історії, спотворення історичних фактів для їх використання  в політичній грі.

Тепер в Інтернеті — 10 тисяч раніше не доступних документів про історію ОУН та УПА. Проект «Електронний архів визвольного руху» представили Львівський національний університет імені Івана Франка та Центр досліджень визвольного руху. Описані електронні копії систематизовані тематично та хронологічно, а сам Е-архів постійно поповнюватиметься.

Львівський національний університет імені Івана Франка, Центр досліджень визвольного руху з участю Національного музею-меморіалу «Тюрма на Лонцького» представили результати 3-річного спільного проекту «Електронний архів визвольного руху» (avr.org.ua). Проект втілено з ініціативи ректора Львівського національного університету імені Івана Франка Івана Вакарчука.

Е-архів визвольного руху з 19 березня 2013 року надав у вільний доступ через Інтернет понад 10 000 систематизованих та описаних електронних копій документів з історії ОУН та УПА. А надалі поповнюватиметься іншими, розповідаючи про минуле ХХ століття в Україні, структури визвольного руху, політичні репресії та діяльність нацистського та комуністичного тоталітарних режимів. Історики та волонтери проекту зібрали, систематизували та описали документи, щоб зробити більш зручним доступ для колег та усіх зацікавлених.

«Історія починається з джерел, — говорить науковий керівник проекту Володимир В’ятрович, — а Електронний архів — це зручно: зайшов, знайшов, завантажив. Тепер можна зосередитися на фактах, а не на місяцях очікування дозволу доступу до архіву чи пошуку серед приватних колекцій».

Директор наукової бібліотеки Львівського національного університету Василь Кметь зауважив: «Ми пам’ятаємо не тільки коли архівні документи видавалися з купюрами, а навіть коли їх переглядали спеціальні перлюстратори. Відкриття Електронного архіву, в якому представлені копії у повному вигляді, — це важливий крок, який сприятиме розвитку української історичної науки».

«Втілюючи цей проект, ми, зокрема, керувалися Рекомендацією № R (2000) 13 Комітету міністрів Ради Європи країнам-членам стосовно європейської політики доступу до архівів із забезпечення обов’язкової можливості для кожного з жителів дізнатися об’єктивно про елементи своєї історії, як невід’ємної ознаки демократії», — зазначив керівник проекту Андрій Когут, експерт Центру досліджень визвольного руху, координатор робочої групи Української національної платформи Східного партнерства.

Розробники переконані, що Е-архів avr.org.ua є відповіддю на виклики часу: «Коли світ переходить на відкриті електронні бази даних архівів, Україна не може ховати інформацію про визвольний рух та політичні репресії за бажанням окремих чиновників. Якщо доступ до минулого обмежують посадовці, завдання істориків — не лише досліджувати, а й робити доступними первинні джерела. Електронний архів для нас і колег — це швидше, зручніше і дешевше, ніж багатотомні збірники документів», — пояснює Володимир В’ятрович.

Проект представили:

професор Богдан Котур, проректор з наукової роботи Львівського національного університету імені Івана Франка; к. і. н. Володимир В’ятрович, науковий керівник проекту Е-архів визвольного руху, голова вченої ради Центру досліджень визвольного руху; к. і. н. Василь Кметь, директор наукової бібліотеки ЛНУ імені Івана Франка; Руслан Забілий, директор Національного музею-меморіалу жертв окупаційних режимів «Тюрма на Лонцького»; Андрій Когут, керівник проекту Е-архів визвольного руху.

Е-архів забезпечить відкритий доступ до історичних джерел, покращить оперативність у роботі з документами. Користувачі мають можливість як переглядати документи на сайті, так і скопіювати електронні копії у форматі .pdf.

Електронний архів українського визвольного руху (avr.org.ua) — спільний проект Львівського національного університету імені Івана Франка, Центру досліджень визвольного руху з участю Національного музею-меморіалу жертв окупаційних режимів «Тюрма на Лонцького». Е-архів буде корисний дослідникам, історикам, студентам та аспірантам, усім, хто цікавиться історією України, СРСР та Центральної-Східної Європи у XX столітті, подіями періоду Другої світової війни, боротьбою народів СРСР за незалежність, історією тоталітарних режимів та репресій.