Вірус спротиву. Повстання в Норильському таборі стало першим кроком до розвалу найцинічнішого винаходу комунізму

Автор - Ігор Дерев’яний

Розпочате українськими політв’язнями повстання в Норильському таборі стало першим кроком до розвалу найцинічнішого винаходу комунізму – системи ГУЛАГу

Тоді як увесь світ пере­осмислював після війни мілітаристську ідеологію, повертаючись до ідей гуманізму, принципи якого відобразилися в Конвенції ООН «Про права і свободи людини» (грудень 1948 року), тоталітарний Радянський Союз із сумнозвісною системою концентраційних таборів ГУЛАГу мав вигляд доволі «екзотичний». Понад те, 1948-го в системі ІТЛ (рос. «исправительно-трудовые лагеря») виокремили табори спеціального призначення – так звані особлаги («лагеря особого назначения») для ізоляції «особливо небезпечних державних злочинців» (див. довідку). Після Другої світової це були переважно полонені учасники збройного спротиву радянському режимові: підпільники ОУН, вояки УПА, балтійські «лісові брати», польські аківці та ін.

Життя в особзоні

У житлових частинах особлагу запроваджували режим, близький до тюремного: ґратували вікна, замикали двері бараків на ніч, забороняли покидати їх у неробочий час. Житлової площі на особу в 1948 році було там удвічі менше, ніж в ІТЛ, – 1 м2. В’язнів цих таборів використовували на особливо важких роботах, зокрема у видобувній промисловості та на будівництві промислових і житлових об’єктів. Свавілля представників таборової адміністрації, вояків ВОХР (рос. «военизированная охрана») чи конвоїрів МГБ було безмежним, а головне – безкарним. Спецтабори виявилися заключним і водночас найцинічнішим винаходом сталінізму в довголітній історії ГУЛАГу – системи, призначенням котрої було моральне, а відтак і фізичне знищення людини.

Іще одним інструментом знущань із в’язнів стали кримінальні злочинці. В особлагах, згідно з офіційними документами, кримінальників (таборовим жаргоном «урок», «уркаганів», «блатарів») бути не мало, одначе туди спеціально направляли окремі їхні групи. В ІТЛ існувала така практика: адміністрація закривала очі на свавілля блатних щодо політичних. А перші, своєю чергою, залякуючи других, установлювали бажану для начальства дисципліну в таборі. В особлагах групи карних злочинців були в меншості – 1:5. Представники адміністрації призначали їх на легшу працю, переважно в межах таборової зони, й за виконання трудової норми видавали повний харчовий пайок. Це робили, щоб забезпечити кримінальникам належний фізичний стан для виконання їхнього головного призначення (підтримувати дисципліну й «порядок» в особлагах). Таким чином, таборове керівництво «не помічало» звичного для блатних способу життя: крадіжок речей у політичних, психологічного цькування, фізичних знущань, а часом і вбивств.

Однак ситуація ставала іншою після прибуття до особлагів колишніх підпільників ОУН та УПА, які змінили її на свою користь і захопили зону. «Не знаю, де як (різали в усіх особлагах, навіть в інвалідному Спаську!), а в нас (Кенгір) це почалось із приїзду дубовського етапу – переважно західних українців, оунівців, – писав Алєксандр Солженіцин. – Для всього цього руху вони зробили дуже багато, вони ж таки й зрушили віз. Дубовський етап привіз до нас бацилу спротиву… вони в Дубовці роззирнулися, вжахнулися від цієї сплячки та рабства та й потягнулися до ножа… Закон ставав зрозуміліший, але новий, дивний закон: «Помри цієї ночі той, у кого нечисте сумління!» Тепер убивства зробилися частішими, ніж утечі за їх найкращих часів. Вони ставалися впевнено й анонімно: ніхто не йшов здаватися зі скривавленим ножем; і себе, і ніж берегли для іншої справи. Улюблений час – о п’ятій годині ранку, коли бараки відчиняли поодинокі наглядачі, що йшли собі далі, а в’язні ще майже всі спали, – месники в масках тихо входили до наміченої секції, наближалися до потрібної вагонки й неминуче вбивали зрадника, котрий щойно прокинувся й дико верещав або навіть іще сплячого».

На початок 1950-х зони було розділено на дві частини. Безпосередньо серед невільників панував свій уклад – чітке розмежування території між політичними та кримінальними. За межами зони адміністрація жила своїм трибом. Однак ситуація нагніталася: в’язні вимагали змін режиму, а тюремники старалися повернути втрачений авторитет. Так, із метою наведення порядку з Пєсчлагу (м. Караганда, Казахстан) восени 1952 року перевели до Горлагу близько 1200 в’язнів із Західної України, засуджених за антирадянську діяльність. Саме цей контингент став каталізатором вибуху в Норильському таборі.

Під прапором свободи

Після смерті Сталіна в березні 1953-го та в передчутті амністії політичні в’язні радянських таборів очікували не просто змін, а перегляду кримінальних справ та звільнення. Хоча за беріївською амністією й було випущено на волю близько 1 млн із 2,5 млн в’язнів, однак політичних особлагів це не стосувалося. Обурені в’язні норильського Горлагу першими розпочали страйки в таборах особливого призначення, високо піднявши чорний прапор свободи. Згодом це знамено стало символом інших повстань – у Воркуті 1953 та Кенгірі 1954 років.

Для «наведення порядку» за вказівкою начальника Горлагу генерала Івана Сємьонова 21 травня 1953-го в 2-ге таборове відділення перевели групу кримінальних зеків. Вони були озброєні ножами, тож наслідком стала різанина з багатьма жертвами. Однак навіть після цього політичні не припинили страйку. 25–26 травня «вохра» двічі стріляла в колони в’язнів у 1-му, 4-му та 5-му таборових відділеннях – було кілька вбитих та багато поранених. Після цього, власне, й розпочалося Норильське повстання, яке тривало від кінця травня до початку серпня 1953 року і через тиждень після початку перетворилося на масове: станом на 5 червня страйкували вже шість таборових відділень – 16 379 осіб.

Організація спротиву мала чітку структуру: в’язні організували «комітети», котрі діяли відкрито й регламентували обов’язки страйкарів. У кожному бараці призначили відповідального за проведення виступу – саме ці люди формували провід страйку в таборовому відділенні. Загалом у кожен «комітет» входило до 20 осіб. Проте, як з’яcувало радянське слідство 1956 року, були в лагвідділеннях і законспіровані групи реальних організаторів та керівників повстання, виявити кот­рих не вдалося. «Комітети» виникли за кілька днів після його початку як необхідна й вимушена форма організаційного характеру. Однак вони дія­ли за чітким заздалегідь відпрацьованим планом, що й наштовхнуло слідчих на думку, що «комітети» були тільки виконавцями рішень законспірованої групи.

Повстанці різних відділень узгоджували свої дії, передаючи інформацію через довірених осіб, так само як це робили в підпіллі ОУН. Загал в’язнів повідомляли про заходи поширенням листівок. До оборони від імовірного вторгнення готувалися заздалегідь: виготовляли саморобну холодну зброю – ножі, дрючки. Адміністрація концтабору та МВС СРСР намагалися використати різноманітні засоби для придушення виступів в’язнів, зокрема й виняткові. Головне своє завдання таборове керівництво вбачало в тому, щоб вивести в’язнів із бараків, поділити їх на менші групи по 100 осіб, а відтак схопити активних учасників та організаторів повстання. Для цього в зону вводили охоронців із кийками, котрі й мали провести арешти.

Однак ті спроби не виявилися вдалими: в’язні організували свої загони для самозахисту. Щоб зламати опір, начальство застосувало апробовану практику використання груп озброєних зеків. Однак повстанці передбачили його хід і успішно відбили напад. За свідченнями очевидців, урки втікали й просили допомоги у «вохри»: «Спасайте, бандеровцы нас режут!»

Страйк затягнувся, і розгублені партійні функціонери вдалися до безпрецедентних заходів: уперше за десятки років вони пішли на поступки повсталим і створили спеціальну комісію МВС СРСР на чолі з полковником Міхаілом Кузнєцовим, яка 5 червня прибула з Москви до Норильська. Вона мала завдання будь-що припинити страйк. Представники адміністрації транслювали по радіо промову голови комісії, що мала на меті утихомирити в’язнів і нормалізувати ситуацію в особлагу. Кузнєцов запевняв повстанців, що їхні вимоги (перегляд справ, зменшення тюремних термінів, скасування особливого режиму тощо) будуть узгоджені з керівництвом СРСР і виконані. На частину арештантів це справило вплив: у 1-му відділенні Горлагу переконані промовою невільники самі виказали адміністрації організаторів і припинили страйк.

Комісія задовольнила деякі вимоги страйкарів стосовно таборового режиму й паралельно розпочала підготовку до ліквідації повстання, мовою чекістів «строгих волынок». На початок серпня воно було придушене в 1-й, 2-й, 4-й, 5-й та 6-й зонах.

Упокорення з наслідками

Придушення відбувалося різними способами. Окремим кроком була демонстрація сили адміністрацією таборів: у Горлагу розширили так звану заборонену зону («запрєткі»), щоб залякати в’язнів, бо це давало змогу воякам ВОХР відкрити вогонь на ураження по страйкарях, які туди заходили.

Були у приборканні повстання й виняткові акції, як-от застосування водометів у 6-му жіночому та зброї в 1-му відділеннях Горлагу. В 6-му адміністрація використала три пожежні машини, які струменем води від трьох до восьми атмосфер розігнали ув’язнених, після чого було введено охорону табору на територію зони й ізольовано організаторів страйку.

У 1-му відділенні Горлагу війська МГБ захопили зону, відкривши вогонь. 11 в’язнів було вбито, 14 тяжко поранено (12 із них померли), 22 особи дістали легкі поранення. Найдовше тривав опір у 3-му таборовому відділенні. 4 серпня 1953 року відбувся штурм 3-го табору. Вояки 4-го дивізіону військової частини № 7580 вдерлися на територію зони й розстріляли страйкарів. За офіційними даними, під час придушення страйку було 4 убито й 14 поранено. За неофіційними – 4 серпня загинуло до 150 в’язнів.

Попри те що влада придушила теренах в Горлагу, воно стало найпершим проблиском надії на свободу й прикладом боротьби за неї на безкраїх теренах «архіпелагу ГУЛАГ». Тамтешні події поширили бацилу спротиву по всій системі. У чекістських звітах Норильського ІТЛ за 17 липня 1953 року наведено інформацію про придушення «волинок» у 5-му, 6-му, 13-му й 35-му відділеннях. Згодом великі повстання прокотилися Рєчлагом (липе­­нь 1953-го), Курганським, Унжен­­ським та В’ятським ІТЛ (січень 1954-го.), ще одне спалахнуло в Бодайдо (лютий 1954-го). Найбільше мало місце в Степлагу (травень   червень 1954-го). Їх фінал був подібний до норильського, але вони таки спричинили незворотний процес занепаду системи ГУЛАГу та її остаточну ліквідацію в 1960-му.

http://www.cdvr.org.ua/content/%D0%B2%D1%96%D1%80%D1%83%D1%81-%D1%81%D0%BF%D1%80%D0%BE%D1%82%D0%B8%D0%B2%D1%83-%D0%BF%D0%BE%D0%B2%D1%81%D1%82%D0%B0%D0%BD%D0%BD%D1%8F-%D0%B2-%D0%BD%D0%BE%D1%80%D0%B8%D0%BB%D1%8C%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%BE%D0%BC%D1%83-%D1%82%D0%B0%D0%B1%D0%BE%D1%80%D1%96-%D1%81%D1%82%D0%B0%D0%BB%D0%BE-%D0%BF%D0%B5%D1%80%D1%88%D0%B8%D0%BC-%D0%BA%D1%80%D0%BE%D0%BA%D0%BE%D0%BC-%D0%B4%D0%BE-%D1%80%D0%BE%D0%B7%D0%B2%D0%B0%D0%BB%D1%83-%D0%BD%D0%B0%D0%B9%D1%86%D0%B8%D0%BD%D1%96%D1%87%D0%BD%D1%96%D1%88%D0%BE%D0%B3%D0%BE-%D0%B2%D0%B8%D0%BD%D0%B0%D1%85%D0%BE%D0%B4%D1%83-%D0%BA%D0%BE%D0%BC%D1%83%D0%BD%D1%96%D0%B7%D0%BC%D1%83

Автор — Ігор Бігун

Під час Другої світової війни антифашистські рухи Опору намагалися сприяти військам антигітлерівської коаліції. Якщо не було можливості налагодити безпосередню військову взаємодію, партизани допомагали Союзникам розвідкою чи порятунком їхніх бійців від нацистського полону. Наприклад, четники Югославської армії на Батьківщині, очолювані генералом Д.Михайловичем, за роки війни врятували близько 700 англо-американських пілотів, збитих над їхньою країною.

Так і український національний рух Опору надав притулок 10 офіцерам Королівської армії Нідерландів, що втекли з німецького концтабору.

Нідерланди були розбиті й окуповані німецьким Вермахтом за п’ять днів: 10 травня 1940 р. розпочалося німецьке вторгнення, а вже 15 травня було підписано  акт про капітуляцію. У травні 1942 р. окупаційна влада наказала всім кадровим офіцерам колишньої Королівської армії зареєструватися в її установах. Проте, це була пастка: насправді гітлерівці всіх зібраних військових депортували до 50 різних таборів для військовополонених. Усього близько 2700 військовиків було відправлено в табори на території Нідерландів, Німеччини та Польщі; ще близько 2000 офіцерів, кадетів і гардемаринів – до офлаг (офіцерський концтабір)-XIII-Б в м. Нюрнберг. На початку серпня їх перевели у шталаг (табір для військовополонених) - 371 в м. Станіславі (Станиславові, нині – Івано-Франківськ).

Зліва праворуч: Ф.Браккел, Л.Кранебюрг, К.Хартевелд, Х.Лінеман, П. де Рейтер, Й.Сінор, Е. ван Хотегем (в білій шапці), С. ван дер Пол, Х.Бейл де Вру, Й.Бентінк. Не раніше 20 січня 1944 р. 

Станіславський шталаг розташовувався на місці колишніх казарм першого дивізіону Cьомого драгунського полку герцога Лотарингії і де Бару Австро-Угорської армії . За Польщі тут були розквартировані Шостий полк уланів і Шостий дивізіон кінної артилерії. Після захоплення німцями міста 26 липня 1941 р. вони створили тут табір, що складався з двох частин: одна для офіцерів, інша – для кадетів. Серед його в’язнів було 5 генералів, 1880 офіцерів та 150 курсантів Королівської армії Нідерландів. 

Тут і тримали окупанти голландських військових аж поки Східний фронт не почав наближатися до Галичини.  Полонених вирішили евакуювати в офлаг-67 Нойбранденбурга. Але не всі з них бажали далі покірно прозябати за колючим дротом. Момент транспортування кілька груп голландців вирішили використати для втечі.

Втеча

Полонених поділили на три групи, які відправлялися відповідно 10, 11 і 12 січня 1944 р. 11 січня 1944 р. завантажили в телячі вагони і повезли на захід героїв нашої розповіді. Та ще перед відправкою, коли німецька охорона вишикувала полонених для конвоювання до вокзалу, група кадетів сховалася під сценою табірного театру. Простору під сценою вистачало на те, щоб там могло розміститися кілька людей. Кадети змайстрували фальшиву перегородку з чорних шпалерів та інших матеріалів, і перед транспортуванням їх семеро сховалося там. Проте вартові швидко з’ясували нестачу і почали нишпорити по всіх закутках. Шукали і в театрі, але добре замасковану схованку вони так і не знайшли. Кадетам довелося там пролежати як оселедці в бочці 36 годин без жодного руху і звуку. Вибралися вони, вже коли в таборі нікого не було. Двоє з семи, Йоуп Сінор (Joop J.  Singor) (1920-2006)  родом з Бюссюма і Сіп ван дер Пол (Syp van der Pol) (1917-2000), відділилися від решти і, перелізши через колючий дріт, вулицями міста подалися в напрямі Карпат – до Угорщини. Інші двоє згодом загинули від рук есесівців, ще двоє –  в радянських концтаборах, і один пропав безвісти.

«Пасажирам» арештантського потяга теж довелося проявити кмітливість, щоб опинитися на волі. Одна група, в якій були Едвард ван Хотегем (Edward J.C. van Hootegem), Ян Еххінк (Jan Eggink), Кейс  Хартевелд (Kees Harteveld), Харм Лінеман (Harm Lieneman), Піт де Рейтер (Piet de Ruijter або Ruyter), Херріт Боксман (Gerrit Boxman), виявила, що в стіні їхнього вагона є отвір, сяк-так забитий дошками. Виламати їх було не важко, тож  на 25 кілометрі подорожі полонені по черзі повистрибували з потяга. Боксман покалічився при падінні і не міг тікати далі – його наздогнала охорона. Еххінк загубився і теж був спійманий. Решті чотирьом пощастило більше.

Едуардус Йоханнес Камілес ван Хотегем (1907 – 1996) був першим лейтенантом королівських єгерів. Він народився 13 березня в м. Хертогенбос. Кар’єру офіцера почав 1928 р., вступивши до військового училища, яке закінчив у 1931 р. Кейс Хартевелд (1918 – 2000) народився в м. Сурабая, що в Індонезії, і був другим лейтенантом піхоти Королівської армії Нідерландів. Харм Лінеман (1914—1983) – перший лейтенант піхоти. Піт де Рейтер (1918 – 1978) – другий лейтенант артилерії. Другі лейтенанти Боксман (1919 – 1944) і Еххінк (1918 – 1944) загинули 2 травня 1944 р. в концтаборі Маутхаузен.

Е. ван Хотегем у генеральському однострої 

Друга група втікачів їхала в іншому вагоні. У ній були: другий лейтенант артилерії Франс Браккел (Frans J.G. Brackel) (1914 – 2007) родом з Гааги, другий лейтенант піхоти Лен Кранебюрг (Leen A.D. Kranenburg) (1916 – 1999) з Роттердама,  другий лейтенант піхоти Йоханнес (Ханс)   Адольф барон Бентінк (Johannes (Hans) Adolf baron Bentinck) (1916–2000), народжений в столиці голландської Ост-Індії Джакарті, і другий лейтенант піхоти Хеерт Бейл де Вру (Geert G.C. Bijl de Vroe) (1914–1988).  Де Вру ще в таборі захоплювався різьбярством, тож він зумів приховати невеличку ножівку у підкладці черевика. Коли вони всі разом сиділи у потязі, він пропиляв отвір у задній стіні вагона. Таким чином, в районі м. Галича офіцери змогли вистрибнути з ешелону, коли потяг сповільнив рух. Але, стрибаючи по черзі, вони згубили одне одного і мусили тікати далі поодинці. Лише Краненбюрг і Бентінк знайшлися і продовжили свою одіссею разом.

Генерал-майор Йоханнес  Бентінк

Загалом під час транспортування з етапного потяга втекло 142 полонених. Есесівці організували операцію з пошуку під назвою «Штуфе драй» («Рівень три»), у ході якої піймали більшість утікачів, яких у 1944-1945 рр. стратили в таборах.

Мандри Станіславщиною і зустріч з УПА

Усі три групи голландців узяли курс на південний захід – через Карпати на Угорщину. Річ у тім, що Угорщина офіційно не перебувала у стані війни з Нідерландами, тож утікачі могли розраховувати на статус не полонених, а інтернованих у нейтральній країні. Звідти легше було дістатися Лондона, де перебував голландський уряд у вигнанні.

Група Хотегема, що  вистрибнула щойно після мосту над Дністром, розпорошилася: Хартевелд і Лінеман, Хотегем і Рейтер далі прямували попарно окремо. Перші двоє не могли перейти Дністер, що не замерз повністю. Тож їм довелося переходити через міст, де їх затримала українська поліція, що вирішила не передавати німцям, а відвела в село до УПА. Там дізналися, що вони голландці, по пакунках від американського і англійського Червоного хреста, які були в них із собою. Лейтенантів посадили на сани і протягом трьох-чотирьох нічних рейсів доправили до селянської хати, де було місце постою одного з повстанських штабів. «Ми були вражені. Що нам подобалося, так це те, що вони, як і ми, були проти німців», – ділився спогадами К.Хартевелд.

Хотегем і Рейтер знайшлися завдяки тому, що насвистувати сигнал тривоги, якого їх навчили у військовому училищі. Орієнтуючись за місяцем, вони пішли на південний захід. З настанням ночі вони заночували в копиці сіна коло якоїсь хати, а зранку, коли господарі прокинулися, попросилися всередину. За порадою селян, офіцери переправилися через Дністер трьома милями вище за течією з допомогою місцевого човняра. Так і йшли вони безтурботно біля п’яти годин, аж поки раптом на околиці якогось села їх не заскочили двоє озброєних підпільників ОУН(б). Бандерівці запитали, чи вони не втікачі з транспорту полонених, і після ствердної відповіді сказали, що двоє інших голландських офіцерів уже в них. Очевидно, ішлося про К.Хартевелда і Х.Лінемана. Хотегем пізніше писав: «Наш настрій піднісся видатно, коли українці, приклавши цівки рушниць до наших спин, вели нас остентаційно [демонстративно – І.Б.] попри поліційну станицю. Але наш настрій досягнув найвищого вершка, коли нас привели до однієї з селянських хат, де Гарм прийняв нас криком: «Хлопці! Нам пощастило! Це українські партизани й вони обіцяли нам перевести нас через угорську границю!». Серед присутніх старшин УПА були Ярослав Струтинський («Яспар»), який далі безпосередньо займався організацією переправки офіцерів за кордон, та Іван Бутковський («Гуцул»), командир військової округи «Говерла», на теренах якої й перебували голландці. З ним на еміграції у Хотегема зав’язалася дружба.

Іван Бутковський («Гуцул») – командир ВО «Говерла», на теренах якої перебували голландські офіцери  (джерело: uk.wikipedia.org)

Подібною була доля втікачів з іншого вагона. Першим стрибнув Браккел, потім Кранебюрг, далі Бентінк і Бейл де Вру. Браккел опинився на самоті й узяв курс на південь за зорями. Пройшовши цілу ніч, він натрапив на русло Дністра, яке не міг перейти без сторонньої допомоги. «Але на іншому березі хтось був, він мені підморгнув, сів у маленький човник, переплив на мій бік і відвіз на інший берег до свого будинку, –  згадував уже генерал-майор Браккел, – я одержав трохи молока і хліба і намагався якось порозумітися, але він мене не розумів, звісно ж. У мене був папірець з кількома українськими і голландськими словами, я тицяв на них пальцем, та все одно він не міг мене зрозуміти. Може він не вмів читати, чи моя українська була поганою. Але потім зайшов інший чоловік і сказав: «За мною». То був український селянин. Ми пішли до його хати, не великої, але й не малої. Він говорив трохи англійською, оскільки працював, за його словами, 20 років у Новій Зеландії, після чого повернувся і купив цю хату». Далі в хату постійно заходили якісь люди, які німецькою мовою допитували лейтенанта, поки, нарешті, хати не привезли його товариша Бейла де Вру. То були вже люди з УПА.  На запряжених кіньми санях вони відвезли двох офіцерів до хатини, де їх зустріли Е.Хотегем, К.Хартевелд, Х.Лінеман і П. де Рейтер.

Ярослав Струтинський («Яспар»), що  безпосередньо опікувався транспортуванням голландців через Карпати. (фото надане Володимиром Морозом)

Усіх шістьох бандерівці відвезли до іншого села, що в 35 км на захід. Тут, розташувавшись у хаті, Іван Бутковський з трьома іншими старшинами і голландські офіцери пустили по колу три пляшки медовухи на знак знайомства. Крига недовіри розтанула остаточно. Повстанці запропонували офіцерам приєднатися до їхньої боротьби, проте ті понад усе хотіли дістатися на Захід до союзницьких військ. Вечором того ж дня кур’єр приніс повідомлення, що затримано ще двох голландських офіцерів і двох кадетів, і товариство рушило далі. На другу ніч вони прибули до чергового села, що його, як виявилося, повстанці визначили як остаточний збірний пункт для всіх голландців. 

Кранебюрг, що стрибав за Браккелем, теж спершу не міг знайти друзів. Але, почавши насвистувати умовний сигнал, він почув такий самий відгук – це був Бентінк. Далі вони долали путь удвох, маючи карту і компаси. Шлях на південь до Карпат лежав через Дністер, а переправитися самотужки не було можливості. Допомогли місцеві селяни. На іншому березі їх пустив на ночівлю господар на ім’я Олександр. Наступного дня, шукаючи дорогу, Кранебюрг і Бентінк постукали в якусь хату і спитали, чи далеко до м.Долини. Високий господар відповів… чистою англійською мовою: “Yes, six miles”. То був американець, якого війна занесла в українське Прикарпаття.

Мовний бар’єр не спричиняв аж надто великих труднощів у спілкуванні з місцевими українцями, які, здавалося, розуміли іноземців з півслова. Не дивлячись на те, що двоє голландців знали по-українському тільки одне слово «зимно», їх усюди пускали на обігрів і ночівлю. Ось які враження про українську гостинність закарбувалися в пам’ятку лейтенанту Кранебюргу: «Нас запросили зайти.  Усередині пахло рушниками й молоком, а ще димом... Там було багато дітей, і мама, звичайно, була зайнята. Тим часом, господар поговорив з дружиною, і вони пригостили нас вареною картоплею зі сметаною… Але подали так багато картоплі й сметани, що було неможливо все доїсти».

Зранку до хати зайшло кілька незнайомців (це були бійці УПА) і після короткої перевірки відвезли голландців до інших шести їхніх товаришів по зброї, що вже мали притулок в УПА.

Льотчики-кадети Й. Сінор і С. ван дер Пол перебували у близько 40 милях південніше від місця втечі офіцерів з поїзда. Вони йшли пішки, не стрічаючи майже нікого на шляху. Лише одного разу після  ночівлі в копиці сіна кадети зранку зустріли дівчину, яка злякалася й утекла, і вдруге – зайшли до хати, де селяни напоїли їх молоком. В середині того ж дня вони дісталися лісу біля підніжжя карпатського масиву Горгани. Ця місцевість Станіславщини звалася Чорний ліс і була осередком діяльності куреня УПА «Скажені» військової округи «Говерла». На цей час шлях кадетів вже налічував близько 70 км. Тільки вони зайшли углиб лісу, як їх одразу затримали пильні упівські чатові. Сінор і Пол змогли порозумітися з повстанцями німецькою мовою. Їх відвели до табору, де зігріли й нагодували. Голландці згодом постійно відзначали гостинність українських партизанів. Ті запропонували кадетам вступити до своїх лав. Кадети відмовилися, бо не знали мови і були пілотами, а не піхотинцями.  Виявилося, що в  повстанців є літак «Фізелер-Шторх». Але кадети стояли на своєму. «Тоді ми вас доправимо до Черчилля», – сказав командир упівців. Це повністю влаштовувало голландців: вони хотіли скоріше дістатися на батьківщину, за яку теж треба було боротися.  У таборі, згадував ван дер Пол, вони зустріли жінку-лікаря, що була єврейкою з Італії.

Опівночі їх посадили на сани і повезли крізь засніжені Карпати від хати до хати. Під ранок другої чи третьої ночі повстанці з курсантами прибули до кінцевого пункту подорожі. «…о 4-й ранку я спіткнувся об щось і почув голландську лайку – ми опинилися в хаті, де вже було повно наших», – розповідав пізніше Сінор.

На перший погляд може здатися, ніби в усіх випадках зустріч з українськими партизанами була щасливим подарунком долі для голландських офіцерів. Але це не так. Уважне око повстанської розвідки стежило за прибульцями з найперших їхніх контактів з місцевими селянами. Вони, що переважно симпатизували УПА, першими сповістили її місцевому керівництву про диваків, що з’явилися на контрольованих нею теренах. Потім господарі помешкань, де іноземці зупинялися на постій, або довірені особи зі знанням французької, німецької, і навіть голландської мов, замаскувавшись у  натовпі допитливих селян, на завдання повстанців викликали офіцерів-утікачів на відверті розмови з метою з’ясувати, хто вони, звідки і як тут опинилися. Навіть після того, як ті потрапляли вже безпосередньо до вояків УПА, їхня перевірка тривала ще певний час, аби дізнатися, чи справді вони професійні голландські військові, а не радянські агенти-парашутисти, як це спершу підозрювали.

Оригінальним способом випробовували курсантів-авіаторів в Чорному лісі. «Наприкінці випивки нам запропонували двох дівчат, щоб співали нам до сну в нашому шатрі, –  розповідали вони Е.Хотегему під час їх першої зустрічі, –  але ми не далися на це зловити. Пізніше нам сказали, що вважали нас найперше за росіян, і потім додали з посмішкою, що те, що ми відмовилися від дівчат, стало для них головним доказом, що ми не росіяни».

Отже, 20 січня 1944 р., коли до зібраних вісьмох офіцерів долучилося двоє курсантів,  група набула своєї остаточної чисельності в 10 чоловік і більше не змінювалася. Після того, як їх перевезли під самі Карпати, почалася підготовка до переходу кордону з Угорщиною в горах.  Ось як щедро, за свідченням Е.Хотегема, їх спорядили: «Зважаючи на широкі й пильні приготування, здійснювані після нашого приходу в карпатське передгір'я, ми усвідомили, що перед нами лишалося найнебезпечніше. Нас навантажили знову м'ясом і смальцем, і кожен одержав запас хліба на який тиждень, бо в горах тяжко роздобути харчі, і до того ж ніхто не знав певного реченця, коли ми зможемо перейти кордон». Почалася фінішна пряма їхнього маршруту в Угорщину, яку поки що долали ще на санях. Однак, «Ми мусіли відхилитися від запланованого на початку маршруту на яких тридцять кілометрів. Але всю дорогу годі було відбувати саньми, і нам треба було тієї ж самої ночі пройти додаткових п'ятнадцять кілометрів, щоб дійти до останньої передбаченої зупинки перед Угорщиною».

Звідти групу перебрали двоє провідників і почалася найвиснажливіша  – піша – частина шляху. Він простягався все вище вгору, ставши ще складнішим, коли група зійшла з дороги, аби не натрапити на села німецьких колоністів.  Далі мандрівники просувалися вздовж гірської вузькоколійки, потім – навпростець, часом провалюючись по пояс у сніг чи падаючи у гірські струмки; зупинялись на привали то в колибі, то в надійному гірському селі. Врешті-решт, 27 січня 1944 р. вони досягли кордонів Угорщини (нагадаємо, що тоді Угорщина вже починалася в Закарпатті, яке вона окупувала в 1939 р.). Але на цьому їхні пригоди й поневіряння не скінчилася.

Перебування в Угорщині

Щоб не бути поміченими, нідерландці розділилися на дві групи. Але це не допомогло, і їх схопив мадярський гірський патруль та відвіз до с. Торунь (угор. Тороня) сучасної Закарпатської обл. Наступного дня вони пішою ходою змушені були перейти до в’язниці в с. Волове (по-угорськи krmez/Окьормезо, з 1953 р. – Міжгір’я). 29 січня їх відвезли потягом через Будапешт до французького табору для інтернованих Балатонбоглар (Balatonboglr) на березі о. Балатон.

Умови інтернування були доволі вільними. Хотегем та Бентінк рушили до Будапешта та зв’язались з тамтешньою нідерландською колонією.  Перший отримав роботу при шоколадній фабриці, що слугувала прикриттям і надавала більшу свободу пересування. Також він зустрів там ще двох голландців, які втекли зі Станіслава в 1943 р. Хотегем зумів нав’язати контакти з підполковником  Чарльзом Телфером Хоуї (Charles Telfer Howie), південноафриканцем, який втік із італійського полону і був офіційним головою всіх полонених союзницьких військ  в Угорщині. Хоуї мав радіозв’язок із Сікрет Інтеллідженс Сервіс (таємною службою зовнішньої розвідки Великої Британії). Він переконав Хотегема та інших голландських офіцерів залишитися в Будапешті. Разом вони сформували групу опору, яка передавала в Англію відомості про розташування аеродромів, фабрик і нафтопереробних заводів. Також група звільняла з угорського полону союзницьких військовиків, забезпечувала їх фальшивими документами і конспіративними квартирами.  Хотегем поселився в угорського геолога Тібора Салаї (Tibor Szalai).

У березні 1944 р. німецькі війська окупували Угорщину, що спричинило підвищення пильності чинного режиму. 28  квітня Браккела та Сінора  було заарештовано і відправлено до табору  в
м. Нойбранденбург, звідки їх потім визволила Червона армія.  Ван дер Пол залишив Будапешт і через Неаполь дістався Лондона, після чого вступив до лав Королівських ВПС Британії.

Після державного перевороту Ф.Салаші, організованого німцями в жовтні 1944 р. у відповідь на спробу регента Угорщини М.Хорті укласти сепаратне перемир’я з СРСР, в країні запанував справжній фашистський режим. Нідерландці змушені були переховуватися. Е. ван Хотегем і
Х. Бейл де Вру пішли жити в сім’ю, що мешкала в передмісті Будапешта. Їм удалося залишатися непомітними для німецьких окупантів до тих пір, поки 26 грудня 1944 р. столицю Угорщини не взяли в облогу війська Другого і Третього Українських фронтів Червоної армії.  27 грудня у їхнє помешкання прийшли радянські солдати. Їм Бейл де Вру та ван Хотегем розказали про свою втечу з німецького табору, після чого червоноармійці відвели їх до генерал-майора Чернишова. Після допиту голландців відпустили, однак за декілька годин  ван Хотегема та Бейла де Вру затримали знову вже інші солдати Червоної армії. До взяття Пешта, яке відбулось 4 тижні потому, їх тримали на кухні, в якій теж перебували Лінеман та Хартевелд. Допити продовжувалися: голландців звинувачували у шпигунстві на користь Англії. До них долучили ще кількох заарештованих і через тиждень погнали у Помаз, передмістя Будапешта. Минуло ще два тижні, і  їх нарешті відпустили на волю, і вони пішки дісталися назад до столиці. За її західну частину – Буду –  ще точилася боротьба.

Е. ван Хотегем, який знав російську мову, зв’язався із комендантом Будапешта генералом Чернишовим, який видав йому посвідчення особи. Він також отримав завдання зібрати докупи нідерландських та бельгійських військових разом із їхніми родинами (усього відповідно – 19 і 16 чоловік) для транспортування додому. 13 березня 1945 р. уся група, у тому числі Бейл де Вру, Хартевелд, Кранебюрг, Лінеман, де Рейтер,  відбула з табору у м. Тура до Радянського Союзу через сучасну Румунію: міста Арад, Плоєшті та Ясси. Через два тижні вони були в Москві. За допомогою зв’язків з нідерландським посольством подорож продовжилася через Одесу, де вони 15 квітня 1945 сіли на корабель «Нова Голландія», який 4 травня доставив скитальців у шотландський порт Глазго.

Шлях додому Йоханнеса (Ханса) Бентінка вартий пригодницького роману чи кінострічки. Він також проживав у Будапешті і разом з іншими нідерландцями приєднався до руху Опору. Вкупі з Бейлом де Вру та іншими він виготовляв фальшиві документи для підпільників.

У вересні 1944 Бентінк, Х.Бейл де Вру та ще один угорець спробували втекти до Бухареста, але їх затримали на трамвайній зупинці і запроторили до в’язниці м. Надь Варад (нині – Орадя в Румунії). Однак за деякий час Бентінка та де Вру несподівано відпустили.

Після повернення до Будапешта, Й.Бентінк з майором Домокошем Ходнодем (Domokos Hadnagy)  та першим лейтенантом Арпадом Топецером (rpd Topeczer), двома офіцерами угорських ВПС, стали готувати інший план втечі. План ускладнювався через те, що Ходнодь, хотів узяти з собою дружину, однорічну доньку та угорського дипломата доктора Гейзу Шовша (Gza Soos). 4 грудня 1944 р. усе це товариство, перевдягнене в угорські однострої, з маленькою дівчинкою, схованою в рюкзаку, вирушило до військової бази у м. Папа, яка перебувала в руках німців. Угорці домовилися із земляками-солдатами пропустити їхню групу на летовище. 9 грудня вони і  угорський бортмеханік Іштван Раковіч (Istvn Rakovics) викрали літак Хе-111 і взяли курс на Італію. По перетині італійського повітряного кордону їх перехопив американський літак і супроводжував до аеродрому союзницьких військ біля  м. Фоджа. Після короткого інтернування в Італії, Бентінк 15 березня 1945 прибув до Ліверпуля на борту корабля «Британнік III» і приєднався до нідерландської армії.

Літак Хе-111, на якому Бентінк з угорцями втекли з Угорщини до Італії

Доля голландців після війни

Отже врешті-решт, усі 10 офіцерів щасливо дісталися на батьківщину, де продовжили службу й досягли високих чинів. Е. ван Хотегем після війни викладав у Коледжі Генштабу Голландії, відтак був його багаторічним начальником, згодом – командувачем армійського корпусу. Вийшов у відставку 1967 р. у званні генерал-лейтенанта.  Дізнавшись про смерть підполковника УПА  І. Бутковського на еміграції, генерал Хотегем написав свої спогади «Моя зустріч з УПА», присвятивши їх йому й іншим воякам і старшинам УПА на доказ вдячності за одержану під час війни допомогу. Барон Бентінк  дослужився до звання генерал-майора і вийшов у відставку 1 січня 1975 р. Браккел, Кранебюрг, ван дер Пол закінчили військову кар’єру у ранзі генерал-майорів;  Й.Сінор  – генерал-лейтенанта; К.Хартевелд, Х. Бейл де Вру – полковників, а П.Рейтер і Х.Лінеман – підполковників. Усіх офіцерів було нагороджено Бронзовими хрестами Королівства Нідерландів, третьою серед найвищих військових нагород, які надаються за мужність. Так з 10 лейтенантів, яких січневими днями 1944 р. підібрали українські повстанці, виросла частина військової еліти Голландії. У липні 1947 р. у Гаазі з допомогою відомого оунівця Є.Стахова Е.Хотегем і К.Хартевелд знову зустрілися зі своїми рятівниками І.Бутковським і Я.Струтинським, які за наказом свого командування емігрували на Захід.

А на території колишнього шталагу №371 нині дислокується 114 бригада тактичної авіації Збройних сил України. У 1994 р. в пам’ять про голландських військовополонених за присутності першого посла Королівства Нідерландів в Україні Р.Серрі там установлено обеліск, який регулярно відвідують нідерландські військові й дипломати. Через деякий час після відкриття меморіального знаку в колишньому таборі побував і генерал Ханс Бентінк.

Територія Івано-Франківська, де в роки війни був шталаг-371 (джерело: http://www.eindhovenfotos.nl/levensloop_frans_de_waal.htm)

Неймовірна історія порятунку голландських офіцерів доводить, наскільки потужним стимулом може бути бажання жити вільним. Ведені цим прагненням стрибали вони з вагонів арештантського потяга і брели засніженими полонинами в лютий мороз. Тою самою ідеєю надихалися солдати УПА, до яких потрапили голландці. І хоча, як ми тепер знаємо, не всі, хто намагається повстати проти пригноблення, здобувають омріяне звільнення, проте, хто покірно його зносить – не здобуває ніколи.

Автор висловлює подяку Мартену ван Вейку (Лейден, Нідерланди), Сергію Святенку (Київ), Акашу Крішану (Київ), Володимиру Морозу (Київ) та Українсько-канадському центру дослідів і документації (Торонто) за допомогу в підготовці статті.

 

Голландські дипломати і офіцери Збройних сил України біля обеліска в пам’ять про військовополонених. Івано-Франківськ, 2 квітня 2009 р. (джерело: http://www.eindhovenfotos.nl/herdenking_stanislau.htm)

http://www.cdvr.org.ua/content/%D0%B7%D0%B5%D0%BC%D0%BB%D1%8F%D0%BC%D0%B8-%D0%B4%D0%B0%D0%BD%D0%B8%D0%BB%D0%B0-%D0%B9-%D1%96%D1%88%D1%82%D0%B2%D0%B0%D0%BD%D0%B0-%D1%83%D0%BA%D1%80%D0%B0%D1%97%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%BE-%D1%83%D0%B3%D0%BE%D1%80%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0-%D0%BE%D0%B4%D1%96%D1%81%D1%81%D0%B5%D1%8F-%D0%B3%D0%BE%D0%BB%D0%BB%D0%B0%D0%BD%D0%B4%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D1%85-%D0%BE%D1%84%D1%96%D1%86%D0%B5%D1%80%D1%96%D0%B2-%D0%BF%D1%96%D0%B4-%D1%87%D0%B0%D1%81-%D0%B4%D1%80%D1%83%D0%B3%D0%BE%D1%97-%D1%81%D0%B2%D1%96%D1%82%D0%BE%D0%B2%D0%BE%D1%97-%D0%B2%D1%96%D0%B9%D0%BD%D0%B8

http://www.rusarchives.ru/evants/exhibitions/garf_90_f/61.shtml

Витяг з Резолюції Генеральної Асамблеї ООН A/RES/59/26 від 22.11.2004.

Цитата:

     Генеральна Асамблея [...]

     1. проголошує 8 і 9 травня днями пам'яті і примирення, і визнаючи, що держави-члени можуть мати свої дні перемоги, звільнення і святкування, пропонує всім державам-членам, організаціям системи Організації Об'єднаних Націй, неурядовим організаціям і приватним особам щорічно відповідним чином
відзначати один із цих днів або обидва ці дні як данину пам'яті всім жертвам другої світової війни.

http://daccess-dds-ny.un.org/doc/UNDOC/GEN/N04/477/78/PDF/N0447778.pdf?OpenElement