Фантомний «фашизм» Фельдмана

Із недавнього большевицького минулого в сучасну політичну публіцистику перейшла нездорова й антинаукова звичка підмінювати поняття з ідеологічних мотивів. Це стосується, зокрема, чіпляння ярлика «фашизм» не тільки до періоду і дій гітлерівського нацизму, а й до всього українського, в тому - здорового, національного. Протягом довгих десятиліть вороги й червоні окупанти чіпляли його до проявів українського національно-визвольного руху. Й сьогодні цей некоректний механізм із ідеологічної майстерні під назвою «пошта Галана» знову виринув на поверхню і спричиняє, з одного боку, цілеспрямований політичний конфуз та свідомо провокує штучне протистояння – з другого.

До такої підступної зброї вдався цими днями народний депутат від БЮТу Александр Фельдман, який є харківським підприємцем і водночас виступає як президент «Українського єврейського комітету». Свою полемічну статтю Фельдман розмістив в авторській колонці сайту «УП» під назвою «То хто тут фашисти?..». Кожен має змогу ознайомитися зі стилем і змістом його історично-ідеологічного писання.

Ми не можемо не відреагувати на його випад, зокрема, проти ОУН та видатних українських діячів та ідеологів націоналізму.

У статті Фельдмана намішано стільки історичних неправд і наводяться розлогі цитати, які зовсім не підпадають під ті ярлики, що їх автор намагається причепити відомим авторитетам з української націоналістичної ідеології та історії націоналістичного визвольного руху, що їх навіть не варто пояснювати і корегувати. Бо авторові, який - припускаю - свідомий певної «некоректності» свого «аргументованого» ряду, очевидно не йдеться про історичну правду.

Його, власне, не влаштовує той факт, що українське суспільство нині відкриває досі невідомі або викривлені сторінки своєї політичної історії. Фельдман навіть не допускає існування історичних фактів в іншому тлумаченні, аніж традиційно російсько-большевицькому. А большевики й їхні нинішні адепти все, що українське, національне та визвольне, або цілком заперечують, або огульно клеймують усе це (зверніть увагу на псевдо-ерудитне «багатство» вживаних термінів-ярликів) як: гітлеризм, фашизм, нацизм, місцевий націонал-шовінізм, расизм, соціал-дарвінізм, атеїзм і богохульство... Під усі ці поняття пан Фельдман для власної вигоди підводить усе українське – етнічне, визвольне, змагальне, духовне тощо.

Вістря різкого політичного озлоблення нардепа Фельдмана спрямоване насамперед проти ВО «Свобода», а відтак і проти ОУН, попри історичну неспівставність цих двох політичних утворень. Він нагадує політикам від «Свободи» їхню недавню назву СНПУ (до речі, перекручуючи її, адже насправді вона називалася Соціал-Національна, а не Соціал-Націоналістична, як стверджує Фельдман), а також колишнє загравання зі стилізованою під готику символікою і т.п. Таке насправді було, того з історії не викреслиш, але невже це, що ними нині відкинене, залишається загрозливим?

Проте, щодо визначення «Свободою» поняття нації як «кровно-духовна спільнота» або про українців як «титульну націю» та право на панівне становище в українській державі, то це ніякий не злочин, ні расизм, ні тим паче шовінізм. А втім, за свою ідеологію і політичну програму ВО «Свобода» має законне право позмагатися на демократичній арені представницьких рад усіх рівнів. Тут треба вести чесну політичну боротьбу і з відкритим заборолом.

Але на цьому представник політичної сили БЮТу не зупиняється. Його вістря обертається й проти таких класиків української політичної думки, як Микола Міхновський, Дмитро Донцов, Степан Бандера, Ярослав Стецько. Саме їх Олег Тягнибок, очільник ВО «Свобода», в одному інтерв’ю назвав своїми ідеологічними світилами. Тож треба мати неабияку сміливість усе це ідейне різноманіття і заслужених діячів убгати під анахронічний ковпак п.н. «фашизм», як це робить А.Фельдман.

Боротися з названими вгорі видатними постатями та з їхньою визвольною ідеологією значить ніщо інше, як боротися проти українського національного суверенітету. Невже Фельдман, на чолі «Українського єврейського комітету» і як народний депутат ВРУ, ополчується проти української нації в її власній державі? Невже він сподівається, що держава Україна залишиться російською, рабською, залежною, в полоні російського імперіалізму та визиску? Бо він так на власний розсуд вважає і на це політично розраховує?

Написано достатньо різних пояснень і тлумачень щодо «10 заповідей» українця авторства Миколи Міхновського. Даремно сперечатися з будь-ким про природне право людини й нації боротися проти ворога твого багатства і життя. Разом із працею Лонгина Цегельського «Русь-Україна і Московщина-Росія», брошура Миколи Міхновського «Самостійна Україна» становить ідейну основу Української національної революції у ХХ столітті, яка в кінцевому результаті дала нам національну суверенність і державну незалежність. Убачати анахронічний «фашизм» у цих криштально чистих творах української політичної думки, написаних в епоху неволі та бездержавності, в час становлення української нації з етнічної в державну, - це явно від лукавого або невігластво.

Ще більше дивує трактування Фельдманом особи Ярослава Стецька, творця Акту 30 червня 1941 року і голови Українського Державного Правління, автора статті «Дві революції». Фельдман «забув» додати, що стаття написана 1951 року «З приводу геройської смерті ген. Т.Чупринки-Романа Шухевича», бо вже це дещо пояснює. Адже коли нещодавно вся національно-свідома громадськість України й Президент Віктор Ющенко відзначали ювілей Головного Командира УПА Романа Шухевича, певні єврейські кола підняли обруливий шум і безпідставно звинувачили цього Героя України в надуманих і вигаданих діях. Серед галасливих протестантів тоді фігурував також А.Фельдман.

До речі, у своїй статті Ярослав Стецько порівнює постать Романа Шухевича з постаттю Богдана Хмельницького і проводить паралель між двома національними революціями в Україні – 17-го і 20-го століття. Їхня спільна риса – саме таку тезу обґрунтовує Ярослав Стецько у тій статті – це нерозривна пов’язаність національної революції з соціальною і залучення до визвольної боротьби всіх суспільних верств українців. Говорячи про сучасну політику, то ця теза звучить дуже актуально: українська держава остаточно відбудеться, як політичний проект, якщо ми спроможемо разом із національним питанням також розв’язати соціальне питання.

Тобто, тут мова йде про ніщо інше, як про національну солідарність і становлення українського національного капіталу, про створення критичної маси національного середнього класу. Саме така гармонійна взаємодія чи синхронізація між національною та соціальною ідеєю зможе забезпечити в нашій державі стійкий спокій, розвиток і достаток. Якщо не буде цього досягнено, тоді утвердиться національна і соціальна дискримінація української більшості в державі, і в такому разі треба чекати постійного конфлікту й порушення політичного та соціально-економічного спокою.

Невже цього хоче Фельдман? Бо тільки так треба розуміти твердження й історичну аналогію, яку проводить Ярослав Стецько. Очевидно, ці здобутки не впадуть нам як манна з неба, за них потрібно було і треба буде надалі – боротися і змагатися. До проголошення незалежності ми ставили пріоритет на революційно-збройній і правозахисній боротьбі, нині – на політичній, але – дуже активній і всенародній боротьбі. При тому сучасна українська нація не дозволить себе заштовхнути в жодні чужі ідеологічні шори, бо наші права – природні й універсальні.

Радимо народному депутатові А.Фельдманові уважніше, пильніше та без емоційних сплесків читати класиків української політичної думки новітньої епохи - від Шевченка до Стецька (і не приписувати висловів Ярослава Стецька його дружині – пані Ярославі, чи для Фельдмана немає різниці). Спробою нав’язати суспільству стереотип «фашизм» - або інші ідеологічні ярлики - особливо від імені «Українського єврейського комітету», пан Фельдман не приносить користі нікому, він тільки підкидує хмизу до небажаного вогню.

Українсько-єврейські стосунки мають довгу й багату, але теж непросту історію. Досі не написана історія єврейської меншини на території України за різних займанщин та, зокрема, у трагічному ХХ столітті. Ці два взаємодоповнюючі аспекти потребують уважного та виваженого вивчення дослідниками з обох сторін. Харківський бізнесмен А. Фельдман міг би проявити благородність і стимулювати саме необхідні історичні дослідження. Доля двох українців – блаженного отця Омеляна Ковча, в’язня «Майданека», й нині повторно підсудного Івана Дем’янюка, колишнього червоноармійця в нацистському полоні та охоронній службі, – є ілюстрацією глибокого трагізму нашої історії за українського бездержав’я.

Слід нагадати, що ОУН і УПА завжди ставилися позитивно до прав і змагань єврейського народу на гідне та державне існування. І вони розраховували на взаємність. Ярослав Стецько, який за свої переконання і дії сидів у польській тюрмі та нацистському концтаборі, довгі роки був об’єктом гострих нападів і безпідставних звинувачень (у тому ж фельдманському «фашизмі») з боку Москви та її спецслужб. Не гребували і цинічною підробкою документів. Технологія фабрикованих справ тягнеться з часів суду у Прарижі над убивцею Головного Отамана Симона Петлюри Самуїлом Шварцбардом і має за головну мету - дискретиувати святу справу визвольної боротьби через паплюження доброго імені українських провідників. Нині МЗС Росії хоче нам диктувати, як нам ставитися до постаті й політики Мазепи, і боїться погіршення стосунків з Україною...

Натомість, Ярослав Стецько у післявоєнний період підтримував дружні стосунки з видатними єврейськими діячами. Серед них був відомимй активіст і совєтський політв’язень Аврам Шифрін. Саме Шифрін був першим, який вирвався з совєтського Гулагу і привіз у вільний світ свіжі вістки й документи про долю сотень українських політв’язнів, воїнів ОУН і УПА, що каралися в совєтській неволі. Шифрін залишив спогади про свого друга й однодумця в ув’язненні д-ра Володимира Горбового, відомого адвоката й провідного члена ОУН. Невже Фельдман наважиться охарактеризувати ці стосунки теж осоружним словом «фашизм»?

З приводу українсько-єврейських стосунків краще говорити, перефразовуючи вірш Євгена Сверстюка, про «життєдайний вітер над виснаженим краєм». «Життєдайний вітер» Сверстюк свого часу відчув у таборах від зустрічі з ветеранами ОУН і УПА, а у т.зв. «великій зоні» він залишив край, який був «виснажений» від безнастанної і нерівної боротьби з виплодами большевизму. Рецидиви того часу даються взнаки і сьогодні, на жаль.

Пора таким, як нардеп А.Фельдман, зупинитися у своїй непогамованості, застановитися й очиститися від деформацій минулого, вони тільки завдають шкоди і болю.

PS. Винесене в заголовок триразове «фе!» є випадковою фонетичною алітерацією і не має ніякого смислового навантаження.