Як боролися з українцями: хронологія подій. Частина 2-а.

1914 p. -Захопивши Галичину, москвинська військова адміністрація, за прикладом давно окупованої москалями Східної України, негайно спалила бібліотеку Наукового товариства ім.Т.Шевченка, заборонила в Галичині й на Буковині всю українську пресу, навчальні заклади, громадські організації, але не чіпали німецьких (з німцями воювали!), польських та жидівських установ. “… Український рухєдля Московії більш небезпечним, ніж усі інші національні рухи, взяті разом (газета “Киевлянинъ”, 1914р.). Новопоставлений губернатор Галичини в окупаційній промові відверто заявив про наміри москалів: “Я буду тут запроваджувати московську мову, закон та порядки”. В один день москалі перевели українські школи на московську мову, звільнили тих вчителів, які не могли або не хотіли нею викладати; вислали у московщину сто тисяч українців, головним чином вчителів, священників, вчених, активістів “Просвіти”, Пласту та інших українських організацій. Багато українців загинуло по дорозі до Сибіру від голоду, холоду та хвороб.

1914 р. – ЗАМЕТКА о докладе полтавского губернатора фон Богговута Министру внутренних дел о мерах против украинского народа 1914 р.

1. Привлекать на должности учителей по возможности только великороссов. 2. На должности инспекторов и директоров народных училищ назначать исключительно велкороссов. 3. Всякого учителя, проявляющего склонность к украинскому, немедленно устранять. 4. Составить правдивую историю молорусского народа, в которой разъяснить, что “Украина” — это “окраина” государства в былые времена. 5. Установить обязательные экскурсии учащихся всех учебных заведений в Москву, Нижний Новгород и другие исторические местности, но не в Киев. 6. Совершенно не допускать общеобразовательных курсов для учащихся. 7. Обратить особое внимание на сельское духовенство и его политические убеждения. Благочинных назначать с особым разбором. Во главе епархий ставить архиреев исключительно великороссов, притом твердых и энергичных. Оказать самое крутое давление на тех из священников, которые заражены украинофильством. Епархиальных наблюдателей за школами назначать исключительно из великороссов. 8. Обратить особое внимание на семинарии и ставить во главе их ректорами исключительно великороссов, удаляя других. Учебный персонал должен быть исключительно из великороссов. За семинарии нужно взяться и искоренить гнездящийся в них дух украинства. 9. Необходимо субсидировать некоторые газеты в Киеве, Харькове, Полтаве, Екатеринославе и т.д. с целью борьбы против украинцев. В газетах доказывать тождество великороссов с украинцами и объяснить, что малорусский язык образовался путем полонизации в прежние времена русского языка. Разъяснить, что “украина” — означает окраину Польши и России и что никогда украинского народа не было. Доказывать необходимость великорусского языка как общегосударственного и литературного, и что малорусский, как простонародный, не имеет ни литературы, ни будущности. 10. Всеми способами искоренять употребления названия “украина”, “украинский”. 11. Стараться, чтобы евреи не примкнули к украинскому движению, выселять их из сельских местностей, не образовывать новых местечек и мешать экономическому росту еврейства. 12. Вообще не допускать на разные должности людей, которые когда-либо хотя бы в отдаленном прошлом имели соприкосновение с украинским элементом.

(Праці Українського Наукового Інституту. – Варшава, 1932.)

1915 р. – Відступаючи під натиском австрійсько-німецьких військ, московські окупани, як справжні ординці, вивозили з України мистецькі та культурні цінности, виганяли українців з осель, палили комори, оселі, збіжжя, знищували посіви, забирали худобу – перетворювали Україну на випалену землю.

1916 р. – Закриття колоніальною владою “Просвіти” в Кам’янець-Подільському.

1917 р., 7 листопада – Внаслідок контрреволюційного перевороту до влади в Московській імперії прийшли більшовики. Початок Геноциду (планомірного фізичного винищення) українців. За час комуністичної москвинської окупації загинуло понад 30 мільйонів наших співвітчизників. Ще 10 млн. були виселені або змушені були покинути рідну землю. Русь-Україна планомірно заселялася московитами. За 70 років більшовизму кількість українців в Руси-Україні не збільшилась, а число москвинів зросло у п’ять разів. Для переліку злочинів комуністичних окупантів в Руси-Україні потрібен грубезний том. Вони нищили все, що за духом або змістом було національним, українським. Тому більшість злочинів буде подано інтегрально, в цілому, особливо в період між 1917-1953 pp.

1917р., грудень – Отримавши нищівну поразку на 1-му Всеукраїнському з’їзді Раду Києві, більшовики, агенти Москви в Руси-Україні, переїздять до Харкова, де проголошують “Українську республіку Рад” та створюють “уряд” України, більшість в якому складали жиди та москалі і який опирався на інтервентів. (З понад 3000 делегатів 1-го Всеукраїнського з’їзду Рад більшовиків було 83, з них лише 27 не погодилися з рішеннями з’їзду й перебралися до Харкова). Москалям треба було “возвратіть Украіну Россії. Без України нет Россії. Без украінского угля, железа, руди, хлеба, солі. Чорного моря Россія существовать не может: она задохньотся, а с ней і советская власть, і ми с вамі”, – повчав Троцький своїх головорізів, у черговий раз відправляючи їх убивати українців, грабувати Україну та насаджувати окупаційний устрій під виглядом “совєтсткой власті”. І справді, жидам та москалям було що взяти в Україні.

До Першої світової війни вона займала перше місце в світі щодо вивозу пшениці та ячменю, а її участь у експорті цих культур з імперії в 1909-1913 pp. становила 98 %; у 1913 p. Україна видобувала кам’яного вугілля 25,3 млн. тон, а Московія – 3,8 млн. тон; залізної руди – 7 млн. тон, а Московія – 2,2 млн. тон. (В.Кубійович. Цитовано за В.Лизанчуком, с.164). На теренах Руси-України, куди під вивіскою “українського радянського уряду” увірвалися москалі, установлюється жорстокий терор, закриваються українські школи та культурно-освітні установи, знищуються свідомі українці.

В квітні 1918р. Сталін надсилає В.Затонському записку-вказівку, в якій визнає, що Ростов та Таганрог є українськими містами, а також те, що більшовицький “український уряд” – то лише “гра на публіку”: “Я рішуче протестую проти Вашої політики втягування Донської области у війну з Німеччиною… Ми всі тут вважаємо, ЦВКУк повинен, морально зобов’язаний залишити Таганрог та Ростов. (За Брестським договором, москалі зобов’язані були вийти з усіх окупованих ними теренів України й передати владу Центральній Раді – А.К.). Досить гратися в уряд і Республіку, здається досить, пора кинути гру.” (С.Королівський, Укр. іст. журн. № 5, 1963).

1918 р. – «1-й – учредительный – съезд КП(б) Украины состоялся 5 —12 июля 1918 года в Большом театре в Москве и все руководящие «украинские» коммунисты были привезены в Украину В ОБОЗЕ КРАСНОЙ АРМИИ, причем подавляющее большинство из них были даже не марионетки- малороссы, а чисто московские люди либо «интернационалисты». (Коваленко В. Сосед с камнем за пазухой: В каких случаях национальное меньшинство становится пятой колонной? // «Дружба народов», 1995, ч. 10, С. 161—172, Москва.)

1918 р. – Звіряча розправа московсько-більшовицьких військ з 300 , українськими героями – київськими гімназистами та студентами, що під Кругами стали на захист своєї Вітчизни Руси-України. Майже всі юнаки полягли геройською смертю на полі бою, або були захоплені в полон і розстріляні. Перед розстрілом гімназист Григорій Пипський почав співати “Ще не вмерла України…”, а за ним усі приречені на смерть.

1918 р. – Більшовик Гершель Радомишельський (псевдо – Зінов’єв) заявляє, що “соціал-демократія – крило фашизму”, і оприлюднює більшовицькі плани знищення 10 млн. чоловік. Плани щодо нищення, як завжди, більшовики перевиконують, головним чином за рахунок українців.

1918 р., 26 січня -Захопивши Київ, московсько-більшовицькі інтервенти за кілька днів знищили 5 тис. осіб, які розмовляли українською мовою, носили український національний одяг або у кого в хаті висів портрет Т.Шевченка… “Влада в Києві встановлена при допомозі багнетів і передана советам України” (телеграма Леніну-Бланку від командувача московсько більшовицькими військами Муравйова, колишнього жандармського полковника царської армії, 9 лютого). Захопивши Одесу, цей же душогуб вимордував понад 10 тис. осіб. 17 лютого сам Ленін подякував катові українського народу Муравйову “за братську допомогу Україні”: “… Ми ні на хвилину не маємо сумніву, що доблесні герої визволення Києва виконають свій революційний обов’язок”.

Як виконувався “революційний обов’язок” і в чому він полягав, пізніше розповів В.Затонський, член окупаційної більшовицької адміністрації (“уряду”) України в той час.”… ті самі червоногвардійці, що ненавиділи Петлюру й разом з тим все українське” (дякуємо за відвертість, товаришу Затонський… Розстрілювали всіх українців підряд незалежно від того, підтримували вони Ц.Р. чи були її противниками – А.К.). Але об’єктивно оті, хто за українське слово розстрілював – от хто фактично збудував Радянську Україну (В.Затонський, “Національна проблема на Україні”. Цитовано за М.Береславським “Хто і як встановлював совєтську вдасть на Україні”, Львів, 1992 р., с.12). Яке будувало, таке й збудувало. “Будівництво” Рад. України розпочалося з розстрілів українців та масових грабежів, а закінчилось трьома голодоморами, суцільним терором та виселенням населення. А ось свідчення очевидця тих подій в Україні письменника В.Короленка, який мешкав тоді у Полтаві.

6 березня 1918 р. він записав у щоденнку: “Убийства, грабежи… Большевик – это наглый “начальник”, повелевающий, обыскивающий, реквизирующий, часто грабящий и расстреливающий без суда и формальностей…”. 30 березня: “… Большевики обстреливают город. Зачем? В этом – весь большевизм. Все не большевистское – враги. Весь остальной народ для них – ничто…”. 21 березня 1919р.: “Среди большевиков много евреев и евреек. И черта их – крайняя бестактность и самоуверенность, которая кидатся в глаза и раздражает…”. 13 травня 1919 р.: “”Комуния” встречает всюду ненависть. Мелькание еврейских физиономий среди большевистких деятелей (особенно в чрезвычайке) разжигает традицонные и очень живучие юдофобские инстинкты…”. 13 квітня 1920 р.: “… если есть что-нибудь несомненное в нынешнем положении, – то это прямая ненависть деревни (всей) к коммунистам”. 25 травня 1921 р.:”… Коммунизм лицемерен до мозга костей… Ясно, что дальше так идти неможно, и стране грозят неслыханные бедствия. Первой жертвой их явится интеллигенция. Потом городские рабочие. Дольше всех будут держаться хорошо устроившиеся коммунисты и Красная Армия… (як показав хід історії, не більше 16 років – А.К.). Мы только еще у порога таких бедствий, перед которыми померкнет все то, что мы испытываем теперь… (І справді значно страшніше було попереду – А.К.). Ему (москалеві – А.К.) нужно еще учиться, а не учить других…”.

1918-1920 pp. – Масові розстріли військово-полонених. Початок виселення українців у створені місця масового ув’язнення і винищення населення – концтабори. Вони були створені декретами РНК Московії від 5 вересня 1918 р., ВЦВК- від 15 січня та 17 травня 1919 р. для масового ув’язнення та знищення населення, спочатку учасників визвольної боротьби, незадоволенихта заможних верств (головним чином “куркулів”), а згодом-усіх інших. “… необхідно убезпечити Радянську Республіку від класових ворогів шляхом ізоляції їх в концентраційних таборах” (Декреты Сов. власти, т.З, М., 1964 р., с. 291). “Ми повинні карати на смерть не лише винних. Страта невинних вражає маси”, заявив у вересні 1918 р. М.Криленко, який пізніше став прокурором та Міністром юстиції Москвинсько-більшовицької імперії. “Нещадне придушення куркулів, цих кровопивців, вампірів, грабіжників народу… Смерть їм!” – істерично верещав В.Ленін-Бланк у серпні 1918 р. (ПЗТ, т.38, с.38-40).

1918-1921 pp. “За час перебування в Києві (з 7 лютого по 31 серпня 1919 p.) більшовики не тільки зруйнували багато будинків, але також знищили безцінні культурні, мистецькі, архітектурні та інші надбання, та, окрім того, вимордували тисячі ні в чому не винних людей. Серед них, в першу чергу, інтелігентів, священників, науковців, монахів і монахинь, власників будинків, крамниць, промисловців, купців тощо. Однак, взагалі не зачіпали жидів, які майже поголовно не лише вітали більшовицькі банди, але дуже часто допомагали комуністам арештовувати, допитувати, а також мучити та страчувати невинних осіб, між якими було багато робітників, які спочатку були на боці більшовиків. Вже по кількох годинах перебування комуністичних посіпак у Києві негайно почалися масові арешти, допити, грабунки, ґвалтування жінок, підпали, руйнування будинків, церков, музеїв, книгозбірень, а також жахливі муки різних тортурованих, що, як правило закінчувались розстрілами. “Чрезвичайка” насильничала не лише у Києві чи інших українських містах, а й у сільських округах. Пограбувавши міста, більшовицькі банди йшли на села, нещадно грабуючи й знищуючи все.

Ці дикі оргії викликали опір селянства. Тож каральні загони “Червоної (очевидно, від крови жертв – А.К.) Армії” винищували не лише повстанців, але й цілі села та їхніх мешканців… засудженого, голого, клали на велику колоду зі звисаючою головою, а кат ударом довбні відбивав йому голову. Треба підкреслити, що в різних тортурах над нещасними брали участь також і жидівки, які “спеціалізувалися” у виколюванні очей. (Р.Нілостністський. Криваве сп’яніння більшовизму. 1925 р. Німеччина. Цитовано за кн.Ю.Борця)… У Києві пошепки передавали улюблений наказ Рози Шварц, який так часто лунав у кривавих катівнях надзвичайок, коли нічим вже не можна було утамувати жахливі крики мордованих: “Заткни йому пельку розтопленим, оловом, щоб не верещав, як порося…” І цей наказ виконували з буквальною -її точністю. Особливу лють викликали у Рози ті з потрапивших у надзвичайку, в І яких вони знаходили натільний хрест. Після неймовірних глумлінь над релігією вони зривали ці хрести і випалювали вогнем зображення хреста на грудях або на лобі своїх жертв… У Миколаєві з наказу чекіста Богбендера живих людей замуровували у кам’яних стінах …Часте’ практикувалось здирання шкіри з живих людей. З цією метою їх кидали в окріп, робили надрізи на шиї та навколо кистів рук і обценьками здирали шкіру, а потім викидали на мороз. Цей спосіб застосовувався у Харківській надзвичайці… (Н.Жевахов, Сербія, 1928 р. Цитовано за книгою П.Пересвета “Враги”. Москва, 1993).

1919 р. Після завоювання України більшовиками – знищення національне свідомої частини населення та заборона всіх українських літературних, драматичних та усних творів, серед яких лише українських народних пісень – триста тисяч.

1919-1921 pp. – Кожна інтервенція москальсько-жидівських окупантів супроводжується негайним тотальним пограбуванням Руси-України. 17 лютого 1919 p. окупанти видають постанову про організацію маршрутних поїздів для вивезення хліба, цукру, солі та вугілля з України. В першій половині 1919 p. планувалося вивезти 50 млн. пудів хліба. “Якщо не підвезете до 1.VI – ми пропадемо всі”, писав Ленін-Бланк О.Шліхтеру у березні. План пограбування на 1919 р. передбачав вивезти з України 130 млн. пудів хліба, на 1920 р. – 160 млн. Апетити зростають. Звертаючись до командувача окупаційними військами в Україні М.Фрунзе головний кат Ленін-Бланк писав 18 травня 1921 р.: “Тепер головне питання всієї Радянської влади, питання життя й смерти для нас -зібрати з України 200-300 мільйонів пудів”. Порівняйте: за звільнення України від більшовицьких окупантів в 1918р. німці мали отримати 60 млн. пудів, а встигли вивезти лише 10 млн. А скільки було галасу про пограбування України німецькими окупантами!

1919 р. – 13 червня денікінці вбивають голову Кубанської Військової Ради Миколу Рябовола, а 7 листопада – священника І.Калабухова. Обидва були українськими патріотами й домагалися створення фронту спільної боротьби козаків Дону, Терека, Кубані та матірної України проти більшовиків. Але ненависть Денікіна та москалів з Добровольчої армії до українців була більшою, ніж до більшовиків.

1920-1922 pp. -Звіряче придушення комуністами селянських повстань у Східній та Південній Україні. “Викочувались кулемети, установлювались гармати, відгвинчувались балони з удушливим газом… і часто ні в кого навіть спитати, що було в тім селі? Ні жінок, ні дітей, ні стариків” – по гвардійські вихвалявся Генріх Ягода. Український селянський рух комуністи вважали небезпечнішим, ніж рух білогвардійців. 1921 p. – Під містом Базаром (на Житомирщині) за наказом Котовського та Фріновського комуністи розстріляли 359 полонених українських вояків. “Коли їх поставили над довжелезною ямою, коли у груди їм націлились кулемети, почувся голос комісара: “Кто хочет служить в Красной Армии, два шага вперед!..” Завмерли на мить довгі ряди вояків у нерішучости… Ось-ось похитнуться слабші, і станеться найганебніше-зрада. Але тут почувся гучний, твердий голос козака Степана Щербака: “Ми служимо тільки Україні!..” А із сотень дужих грудей майже одностайно-”Ще не вмерла України…” – Аго-онь! – заволав оскаженілий комісар. “Падали, падали під кулями, але ті, хто ще стояв, продовжували співати…” (Б.Тимошенко. Другий зимовий похід. К., Фундація ім.О.Ольжича, 1995, стор.10).

1921-1922 pp. -Перший (ленінський) за всю історію Руси-України голод як наслідок пограбування селянства московськими окупантами. Хлібозаготівельні плани визначалися за принципом найбільшого вилучення хліба з українських селян з метою забезпечення зерном неврожайних москвинських губерній. Зокрема, на Запоріжжі за пропозицією голови ЦСУ Московії П.Попова, збирався продподаток, розмір якого дорівнював валовому збору. Загинуло два мільйона українців. “Після планово проведеного голодомору практично обезлюділи більшість волостей і уіздів Таганріжжя, Донеччини, Запоріжжя, Херсонщини, Миколаївщини, Одещини” (Віктор Шкуратюк, 1993 р.). “Це ще не голод. Коли Тіт (римський полководець-А.К.) брав Єрусалим, жидівські матері їли своїх дітей. Ось коли я заставлю ваших матерів їсти дітей.тоді можете прийти і сказати: “Ми голодуємо”, – заявив Лейба Бронштейн (псевдо – Лев Троцький) делегації голодуючих селян.

1921-1922 pp. -За вказівкою з Москви в Руси-Україні винищено біля 150тис. українців -учасників національно-визвольної боротьби.

1921-1930 pp. – Московські окупанти та промосковські шовіністичні сили в Україні чинять шаленний опір відродженню української мови та українських культурних традицій, яке пустило глибокі коріння в 1917-1919 роках. “Зачем возрождать допетровскую епоху, зачем гальванізіровать украінскій язик, которий покрился уже прахом”, повчав у Запоріжжі москвинський письменник ф.Гладков. “Признання української мови як урядової могло би означати панування української буржуазії та куркульства”, писав голова “українського уряду” Х.Раковський.

1922 р. Ліквідація “Просвіт” на Кубані, в Зеленому Клину та в інших місцях компактного проживання українців.

1922 р. -Голова ВЧК Ф.Дзержинський дає наказ виловити українських дітей-сиріт і знищити. Баржі з сиротами були затоплені у Чорному морі. (Віктор Шкуратюк, 1993 р.).

1922 р. – В.Ленін-Бланк підписує “Декрет об изъятии церковных ценностей”. 3 розбоєм, який після цього почався, не йдуть у порівняння ніякі монголи. Повний перелік вкраденого, вивезеного, знищеного займе кілька сот сторінок. Ось незначна частина того, що вони забрали лише з Києво- Печерської лаври: срібні золочені царські врата з двох церков; 54 Євангелії у срібному та золотому оздоблені, осипані коштовностями; 20 напрестольних хрестів (один з них золотий-дарунок гетьмана 1.Мазепи, вагою 7,5 кг); 18 ручних хрестів, деякі з чистого золота вагою по 2 фунта, прикрашені діамантами та іншими коштовними каміннями; понад 50-ти срібних та позолочених святих чаш (дари царів та гетьманів); 8 срібних та позолочених дарохранительниць високої художньої роботи та вартости (одна з них вагою 13 кг., оздоблена діамантами, друга вагою 45 кг., визолочена); 10 митр, одна з них належала Петру Могилі, з чистого золота, вагою близько 2,5 кг., оздсблена діамантами, перлинами, смарагдами, сапфірами; риза ікони Успіння, шедевр ювелірного мистецтва, у якій було 2 кг золота та безліч коштовного каміння…

Продовжувати цей перелік можно ще на багатьох сторінках. Перед руйнуванням Михайлівського Золотоверхого монастиря були зняті мозаїки 12 ст. і вивезені в Московію. Одна з кращих робіт – Дмитро Солунський – опинилась у Третяковській галереї. Взагалі москалі почали грабувати, як тільки вийшли на історичну арену. В 1169 р. лісові печеніги, захопивши Київ, так його обчистили (а населення вирізали), особливо церкви, що через 70 років монголам там нічого було брати. Скарб старовинних монет загальною вагою золотих монет 25 кг., а срібних талярів – 288 кг, знайдений в кінці 19 ст. під час ремонтних робіт Успенського собору Києво-Печерської лаври, опинився в Ермітажі. Наша найдавніша книга, Остромирове Євангеліє, написане у 1056-57 pp. у Києві дяком Григорієм на замовлення посадника Остромира, знаходиться в С.-Петербурзі (б-ка ім. Салтикова-Щедріна).

В музеї та книгозбірні Москви вивезені з України також: ізборник Святослава (написаний в Києві 1079 p. дяком Іоаном), де є знаменита мініатюра із зображенням сім’ї Київського князя Святослава; Мстиславове Євангеліє (Київ, 1117 p., Олексій Лазаревич); Добрилове Євангеліє з Волині, багате мініатюрами, в яких виразно проглядають українські типажі. Безцінні знахідки з Чорної Могили на Чернігівщині (їх ілюстрації-у всіх підручниках з історії та археолоґії) – в Ермітажі… Взагалі, всі предмети становлення нашої національної духовности вивезені москалями з України й знаходяться в Москві чи С.-Петербурзі (В.Кирневич, С.Грабар, “Наше слово”, №30,1996р., Варшава). Багато художніх цінностей, вивезених з України під час Другої Світової війни в Німеччину, було повернуто не в Україну, а в Московію.

1922-1934 pp. -Хвиля насильства проти неповторного і яскравого явища української та світової культури-кобзарства. Українські національні музичні інструменти – кобзу, бандуру та ліру оголошують націоналістичними і знищують. Натомість в Русь-Україну завозять десятки тисяч примітивних (“общепонятних”) балалайок та гармошок. Кобзарі оголошуються жебраками і жорстоко переслідуються. “Багато кобзарів тоді пропало, – свідчив харківський кобзар Анатолій Парфиненко. – Кого ловили на базарі, кого – на помешканні. Де б вони не з’явилися, їх забирали”. Щоб спотворити пам’ять та роль кобзарства, комуністи створюють капели бандуристів, які виконують пісні на замовлення та під контролем НКВД, а керівництво ними передається в руки чужинців.

Так, Київську капелу очолюють спочатку московит Михайлов, а згодом жиди Аронський та Берман, штатні аґенти НКВД. Щоб остаточно покласти край “кобзарському націоналізму”, у грудні 1934 p. комуністи підступно звезли до Харкова біля трьохсот лірників та кобзарів, більшість яких були незрячими, нібито для участи в заключному етапі Республіканської Олімпіади міста і села, а потім перебили в одному з ярів на Харківщині. (П.Черемський, “Щедрик”, Харків, 1994р.).

1923 p. -Щойно створений “Союз Республік” був всього лише формою існування московської імперії. З резолюції 12 з’їзду комуністів: “… Союз Республік розцінюється значною частиною чиновників у центрі й на місцях не як союз рівних державних одиниць,… а як крок до ліквідації цих республік, як начало до так званого “єдино-неділимого”". З доповіді Й.Сталіна: “… у нас росте не по днях, а по годинах великодержавний шовінізм, самий зашкарублий націоналізм, що намагається стерти все немосковське, зібрати всі нитки управління навколо всього московського, а все немосковське – придушити”. З виступу М.Бухаріна: “На Україні… склад партії москальсько-жидівський, … й саме тому дуже часто на Україні частина наших товаришів з такою енергією, з таким оскаженінням бореться проти українського націоналізму”. В Україну “товаришів, які з оскаженінням боролися” з Україною, призначали з Москви Бланк-Лєнін, Бронштейн-Троцький, Джугашвілі-Сталін.

Ось деякі з них, всі – не українці: А.Бубнов, Ф.Сергеев (Артем) (створив Донецко-Криворізьку “республіку”, яку хотів приєднати до Московії), Е.Квірінг, Г.Пятаков (“Да здравствует красный терор!”), Ш.Грузман, С.Косіор, Є.Бош (“Нині національні гасла відіграють реакційну ролю, і тому ми повинні ці гасла відкинути… не каламутити основ марксизму, що базується на класовій боротьбі…”), Я.Епштейн, І.Шварц, А.Іванов, В.Мещеряков, Ф.Кон, П.Кін, В.Аверін, С.Гопнер, М.Рухімович, М.Фрунзе (здійснював жорстокі репресії та реквізиції в українських селах), X. Раковський, О.Шліхтер, П.Ровнер, М.Попов, М.Хатаєвич, Д.Лебедь (“Для комуністів-інтернаціоналістів національне питання не існує”), В.Молотов, Л.Каганович (очолював організацію голодоморів, громив українську культуру та “націоналістів”), П.Постишев (після процесу СВУ у 1930 р. заявив: “Нарешті розчавлено голову націоналістичній гадині”, тому й був призначений керівником голодомору 1933 р.). Той же Сталін телеграмою 1933 р. заборонив українізацію, підтримав голодомор та небачений доси геноцид українців.

1923-1924 pp. – Перший політичний процес проти українських вчених. 18 осіб, переважно викладачів вузів, засуджено до різних строків тюремного ув’язнення. Організатор і Президент ВУАН академік Микола Василенко отримав 10 років, а Політбюро ЦК КП(б)У виключило його з числа академіків.

1923-1925 pp. – Московити відтинають від Руси-України понад 50 тис. кв. верств землі Воронезької, Курської та Ростовської областей з населенням 2,4 млн. чоловік, 70 % яких становили українці. Серед українського населення, яке відійшло до Московщини, прокотилися хвилі незадоволення. Люди збиралися на сходи, обирали ходоків до центральних органів Руси-України. Так, мешканці Валуйського повіту на зборах 5 січня 1925 р. зазначали у постанові: “Ніхто нас не запитував про бажання до України чи до Московщини, а судьбу нашу вирішували о прилученні до України русаки різних руських губерній… Ми, громадяни, просимо… о визволенні нас від Московщини і прилученні до рідної матері-України… Хай наші діти будуть вільними українцями. Хай вони розвиваються на своїй рідній мові”. Сількор П.Самоорало із села Червоного Валуйського повіту писав: “Ми всі кричимо і простягаємо свої мозолясті руки до рідної України”.

Москалі відповіли на це залякуваннями, арештами, репресіями. Так, жителі Добровського повіту Воронезької губернії писали: “Нещодавно в нас було постановлено питання про перехід до України… було проведено мітинг, на якому зібралося тисячі людей. І що ж ми з цього одержали? Ті люди, які виходили на трибуну, захищали наші національні звичаї, на другий день були заарештовані й передані до суду… Наше 12-тисячне населення одноголосно ухвалило приєднатися до України, були обрані делегати, але тепер вони заарештовані”. Не зважаючи на репресії, потік скарг не припинявся до 1928 р. (В.Ложкін, “Пам’ятки України” ч.88, 1991 р.).

1925 р. – Група озброєних бандитів-чекістів схопила й розстріляла сотника станиці Гривенської В.Рябоконя, який 7 років очолював партизанський загін, що боровся за українську Кубань.

1925 р. – Компартією прийняте рішення: “У партійній роботі посилити репресії щодо автокефальної (української) церкви”.

1926 р., 25 травня – Московський аґент Шмуль Шварцбард, колишній член каральних більшовицьких загонів в Україні, у Парижі застрелив Симона Петлюру. У наш час Шварцбарду жиди складають шану як своєм  національному герою.

1927 р. – Судовий процес над 10 студентами – членами Української національно-козацької партії, створеної 1924 р., яка ставила за мету відновлення державної незалежности Руси-України. Керівники Іван Шумигора, Василь Артеменко та Вікторія Басович були розстріляні 26 листопада, інші засуджені до різних строків ув’язнення (“Київ: жертви репресій”, т.1, с.11, К. 1997 р.).

1927-1931 pp. – Фізична ліквідація Української автокефальної церкви та її ієрархів, зокрема, митрополитів В.Липківського та М.Борецького. Майже всі з 10657 священників та 35 єпископів УАПЦ були арештовані, тортуровані, розстріляні або заслані. А тимчасом з квітня 1920 p. і до вересня 1935 p. юдейські рабини в СССР отримували офіційну платню від совєтського уряду (газета “Джувіш екзамікер” за 6 вересня 1946 р.).

1929 р. вересень – Арешт визначних діячів української науки, культури, й УАПЦ – за “належність” до вигаданих ОДПУ Спілки визволення України (СВУ) та Спілки Української молоді (СУМ).

1929-1930 рр. – Перша фаза колективізації й “розкуркулення” в Україні. Виселення сотень тисяч українських заможних селян до Сибіру та на Далекий Схід.

1930 р., 28-29 січня – Надзвичайний Церковний Собор у Києві ліквідував УАПЦ – і Всеукраїнську Православну Церковну Раду (ВПЦР). Арешт митрополита М.Борецького та інших церковних діячів.

1930 р., 9 березня-19 квітня – Судовий процес у Харкові над 45-ма діячами української науки, літератури, культури,УАПЦ – за належність до так званої “Спілки Визволення України” (СВУ).

1932 р., 23 квітня – Постанова ЦК ВКП (б) про ліквідацію літературних організацій і утворення єдиної Спілки письменників СРСР.

1932-33 р.р. – Організація більшовицьким режимом штучного голодомору в Україні, унаслідок якого загинуло 8 млн. українських селян. Масове переселення росіян у вимерлі українські села.

1933 р. – Самогубство декількох культурних діячів, включаючи М.Хвильового, як протест проти погрому більшовицьким керівництвом української культури.

1933 р. – Погром українців на Кубані.

1934-41 рр. – Знищення архітектурно-культурних пам’яток у різних містах України, арешт і страта 80% української інтелігенції.

1934 р. 13-15 грудня – У зв’язку з убивством С.Кірова засудження до розстрілу діячів української культури, серед яких – письменники Г.Косинка, К.Буревій, Д.Фальківський, О.Влизько,І.Крушельницький та ін.

1936 р., жовтень-1938 р., листопад – Чергова чистка КП (б) У і масовий терор в Україні (так звана “єжовщина”).

1937 р., листопад – Масовий розстріл ув’язнених на Соловках українських письменників та інших діячів української культури (до 20-річчя жовтневого перевороту).

1938 р. – Сталінська постанова “Про обов’язкове вивчення російської мови в національних республіках СРСР”.

1938 р., 24 квітня – Впровадження російської мови як обов’язкової в усіх школах України.

1939-1941 рр. – Широкомасштабні репресії органів НКВС проти українців західних областей. Масові депортації українського населення у віддалені райони СРСР.

1941 р., січень – “Процес 59 членів ОУН у Львові.

1946 р. 8-10 березня – ліквідація греко-католицької церкви і підпорядкування її Російській православній церкві.

1946 р., березень – Закритий судовий процес у Києві над греко-католицькою церковною ієрархією на чолі з митрополитом Й.Сліпим (ред.: Й.Сліпого було засуджено до тяжких каторжних робіт в Сибіру, де він провів 18 років, відморозив ноги та став інвалідом. Його було звільнено лише завдяки особистому втручанню Папи Римського Івана ХХІІІ та президента Кеннеді).

1946 р., 24 серпня – Постанова пленуму ЦК КП (б) У “Про перекручення і помилки у висвітленні історії української літератури у “Нарисі історії української літератури”, різка критика часописів “Вітчизна” і “Перець” (ця постанова була згодом підтверджена 16-м зїздом КП (б) У 25-26 січня 1949 р.)

1947 р.,3 березня – Призначення Л.Кагановича першим секретарем ЦК КП (б) У і нова “чистка” серед українських культурних кадрів, звинувачених в “українському буржуазному націоналізмі”.

1949 р.- Чергова “чистка” в КП (б) У у зв’язку з рішеннями її 16-го зїзду 25-28 січня (за звинуваченням в українському націоналізмі від січня 1949 р. до вересня 1952 р. було виключено з партії 22175 її членів).

1949 р., 28 серпня – Скасування уніатської греко-католицької церкви на Закарпатті на релігійному з’їзді в Мукачеві.

1951 р., 2 липня – Погромні статті в московській газеті “Правда” проти “націоналістичних ухилів в українській літературі” (різка критика вірша В.Сосюри “Любіть Україну” та лібрето опери “Богдан Хмельницький” О.Корнійчука і В.Василевської).

1954 р. 23-24 березня – 18 з’їзд КПУ схвалив набір юнаків і дівчат з України на Cибір і до Казахстану для освоєння цілинних і перелогових земель (протягом 1952-1956 рр. туди виїхало приблизно 100 тис.осіб).

1954 р.,7 липня – Таємна постанова ЦК КПРС про посилення антирелігійної пропаганди.

1957-61 рр. – Посилені антирелігійні акції в УРСР, ліквідація приблизно половини церковно-релігійних установ (парафій, монастирів, семінарій).

1958 р., 12 листопада – Постанова Пленуму ЦК КПРС “Про зміцнення зв’язку школи з життям і про дальший розвиток народної освіти”, на основі якої Верховна Рада УРСР ухвалила закон від 17 квітня 1959 р., спрямований на посилену русифікацію України (зокрема, про необов”язкове, а “за бажанням батьків” вивчення української мови в російських школах України).

1959 р.,15 жовтня – Убивство C.Бандери агентом КДБ Б.Сташинським.

1961 р., січень – Закритий суд у Львові над членами Української Робітничо-Селянської Cпілки (Л.Лук яненко, І.Кандиба, С.Вірун та ін.), які обстоювали право виходу УРСР зі складу CРСР. Засудження Л.Лук’яненка до смертної кари.

1961 р., жовтень – Прийняття нової програми КПРС її 22-м з’їздом, яка проголошувала політику “злиття націй” і подальшу русифікацію союзних республік.

1962 р. – Судовий процес над 20 членами Львівського Українського Національного Комітету, чотирьох з яких було засуджено до розстрілу.

1963 р. – Підпорядкування національних Академій наук союзних республік московській Академії наук СРСР.

1964 р., 24 травня – Умисний підпал Державної Публічної Бібліотеки АН УРСР у Києві; протест громадськості (самвидавний матеріал “З приводу процесу над Погружальським”).

1965 р., серпень-вересень – Перша велика хвиля арештів українських діячів в Україні (Богдан і Михайло Горині, П.Заливаха, С.Караванський, В.Мороз, М.Осадчий, А.Шевчук та ін.).

1968 р., 26 листопада, 14 грудня – Зумисні підпали у Видубицькому монастирі в Києві.

1969 р.,червень – Лист українських політичних в’язнів (М.Гориня, І.Кандиби, Л.Лук’яненка) до Комісії охорони прав людини в ООН про отруювання політв’язнів.

1970 р., 28 листопада – Трагічна смерть (вбивство) української художниці А.Горської у Василькові на Київщині.

1972 р., січень-травень – Друга велика хвиля арештів інтелігенції в Україні.

1972 р., травень – Усунення з посади першого секретаря ЦК КПУ П.Шелеста за український націоналізм; чистка керівних кадрів КПУ.

1977 р., 5 лютого – Арешт членів Української Гельсінської групи (УГГ) М.Руденка й О.Тихого; суд над ними 23 червня – 1 липня і вирок М.Руденкові 7 років ув’язнення та 5 років заслання й О.Тихому відповідно 10 та 5 років.

1977 р., 4 квітня – Арешт членів УГГ М.Матусевича і М.Мариновича (засуджені 23-30 березня 1978 р. на 7 років ув’язнення в таборах суворого режиму і 5 років заслання).

1978 р., 11 листопада – Директива колегії Міністерства освіти УРСР “Удосконалювати вивчення російської мови в загальноосвітних школах республіки” (посилення русифікації).

1979 р., березень-жовтень – Нові арешти українських діячів в Україні: О.Бердника (6 березня), Ю.Бадзя (23 квітня), Ю.Литвина (6 серпня), М.Горбаля (23 жовтня) та ін. (усі вони були засуджені до максимальних строків ув’язнення в таборах суворого режиму й заслання у віддалені райони Росії).

1979 р., 18 травня – Загадкове вбивство композитора В.Івасюка біля Львова.

1979 р., 29 травня – Ухвала Ташкентською конференцією нових русифікаторських заходів щодо неросійських народів CРСР.

1980-81 р. – Арешт українських політичних діячів С.Набоки, Л.Мілявського, Л.Лохвицької.

1983 р. – Постанова ЦК КПРС про посилення вивчення російської мови в школах і виплату 16% надбавки до платні вчителям російської мови та літератури (“Андроповський указ”) та директива колегії Міністерства освіти УРСР “Про додаткові заходи по удосконаленню вивчення російської мови в загально-освітніх школах, педагогічних навчальних закладах, дошкільних і позашкільних установах республіки”, спрямована на посилення русифікації.

1984 р. – Померли в таборах О.Тихий, Ю.Литвин, В.Марченко.

1985 р., 4 вересня – У концтаборі помер поет В.Стус.

1986 р., 26 квітня – Катастрофа на Чорнобильській атомній електростанції (побудованій за рішенням Москви всупереч протестам українських учених і широкої громадськості), яка призвела до тяжких наслідків, рівнозначних геноциду.

1989 р. – Постанова Пленуму ЦК КПРС про єдину офіційну загальнодержавну мову (російську) в СРСР.

1990 р., квітень – Постанова Верховної Ради СРСР про надання російській мові статусу офіційної мови в СРСР.