Почему Украине не выгодна федерализация

Останнім часом деякими політиками починає поширюватися ідея федералізації України як панацеї, що начебто має подолати усі наші політичні труднощі.

Ідея ця, м’яко кажучи, не нова, але відроджується із певною періодичністю протягом усіх двадцяти років української незалежності. Причому, відроджується не без «північно-східного» надихання.

Владна Партія регіонів також мала досвід включення ідеї федералізму до своїх програмних положень, але після набуття абсолютної політичної влади забажала «забути» про цю ідею, що є цілком зрозумілим.

Власне, єдиний мотив даної публікації – відчутна «стереотипізація» федералізму в нашій державі, наявність низки міфів про федеральний устрій, виразне ідеологічне забарвлення конституційно-правової проблеми державного устрою.

Оскільки я очікую розпалення вже найближчим часом пристрастей довкола проблематики федералізму, то я вважаю за доцільне повно визначити своє власне її розуміння.

Отже, розпочнемо із міфів щодо федерального устрою.

Перший із них, яким дуже полюбляють оперувати ідеологи федералізації України, полягає у тому, що всі федерації сучасного світу – розвинені та успішні держави. Це, звісно, не відповідає дійсності. Звичайно, серед економічно-розвинених держав є не одна, побудована на федеративних принципах (Німеччина, США, Канада, Австралія). Але чимало у світі і злиденних та слаборозвинених федерацій. До їх числа, зокрема, належить Ісламська Республіка Пакистан (143 місце ВВП на душу населення за даними МВФ), Федеративна демократична республіка Непал (165 місце), Індія (137 місце), Ефіопія (177 місце), федеральний з 2005 року Ірак (119 місце), Федерація Боснії і Герцеговини (98 місце).

Що із цього слідує? Власне, нічого. Федерація може бути і заможною Канадою, і злиденною Ефіопією. Сам факт державного устрою не відіграє жодної ролі.

Робити висновки про необхідність впровадження федерації на прикладі Німеччини – це все одно що робити висновки про доцільність перетворення України на монархію на основі досвіду Британії. Монархії теж бувають різними. Від респектабельних Швеції та Норвегії, до злиденного та ураженого хворобами Лесото.

І якщо надіти на чиюсь голову у Києві корону, то це не зробить Україну Данією.

До речі, усі класичні, успішні федерації мають кілька спільних рис. І Швейцарія, і США, і Австралія, і Канада виникли не спонтанно, «згори», на виконання політичної волі, а в результаті об’єднання державних утворень різного рівня самостійності. Ніхто спеціально нічого не створював, а федерація стала логічним результатом розвитку державності даних держав.

Тому успішність ФРН, США, Швейцарії, Канади – це не стільки показник успішності саме федерації, скільки значимості збереження політичних традицій та незмінних правил гри для того, аби держава нормально розвивалася. Де була б та сама Швейцарія, коли б кожні 20 років змінювала свій державний устрій?

Другий міф, що, мовляв, федералізація  дозволить «наблизити владу до народу». Але у рамках нинішнього державно-політичного устрою подібні твердження не мають особливого значення. Якщо частину повноважень президента з Києва передати «губернатору» зі Львова або Донецька, то це не означатиме, що він автоматично буде «ближчим» до місцевих громад. Швидше за все, він так само відгороджуватиметься стінами, будуватиме собі резиденції за високими стінами, організовуватиме владу на кланово-родинних принципах.

Не зміниться загальний принцип, за яким усі державні гроші йдуть у центр. Не думаю, що мешканцям Дрогобича буде набагато краще, аби всі фінансові потоки замикалися на Львів, а не Київ.

А от кількість соціальних паразитів має зрости у рази. Адже кожному місцевому гетьману знадобиться адміністрація (як у Києві), резиденція (у тому числі, і заміська), урядові будівлі, натовпи охорони та челяді і т. д.

Так само як і купа «федеральних депутатів» не буде нічим принципово відрізнятися від «депутатів народних”. Хіба що рівнем доходів. Звісно, їм також знадобляться будівлі, натовп помічників-консультантів, система «Рада» і т.д.

А платити за всі ці сумнівні радощі буде громада.

Нарешті, третій міф полягає у тому, що федералізація дозволить вирішити національні суперечності та мовні проблеми України. Насправді, в Україні це неможливо через низку причин. Почнемо с того, що в нашій державі немає етнічно- або мовно-однорідних регіонів. Завдяки «мудрій радянській політиці», масовим переселенням різних періодів, виселенням цілих народів, стимулюванню міжреспубліканської міграції і т.д. нинішня українська держава – це суспензія найрізноманітніших груп. Десь більше російськомовних громадян, десь – менше. Але вони є скрізь. Від Донецька до Ужгорода. Так само як скрізь є і україномовні громадяни. Не зрозуміло, чому, наприклад, вітчизняні ідеологи дроблення України так рвуться захищати права російськомовних донеччан, але чомусь забувають про російськомовних львів’ян.

У нас взагалі немає об’єктивних критеріїв, за якими ми могли би розділити нашу державу на суб’єкти федерації. Обрати за основу нинішні області – ідея безглузда, оскільки вони жодним чином не відображають історичний характер тих чи інших територій.

Приміром, Баварія у Німеччині як політичний суб’єкт існує від часів Меровінгів. Те саме можна сказати і про більшість інших територій. Їх кордони, звісно, змінювалися, але ні в кого не виникає питань, де закінчується Тюрингія і починається Саксонія. А як у нас? Припустимо, ми ще можемо розмежувати Галичину і Волинь. Хоча тут доведеться перекроювати нинішні кордони областей, оскільки Почаїв з Тернопільщини ніколи до Галичини не належав. А як бути з іншою Україною? На які реальні (а не вигадані) суб’єкти ми будемо її ділити? Де проведемо кордон між Наддніпрянщиною і Поділлям? Хто це буде робити? За які кошти?

Так, питання затрат виглядає у цьому контексті найактуальнішим.

Потрібні будуть мільярдні затрати на те, щоб провести кордони нових суб’єктів, надрукувати мапи, вивісити знаки на дороги, побудувати федеральні парламенти та резиденції регіональних «гетьманів». Витрати на Євро видаватимуться кишеньковими видатками. І все для того, щоб всі через декілька місяців збагнули, що нічого у державі не змінилося, політика лише ускладнилася, проблеми стали різноманітнішими, а кількість дармоїдів, наділених державною владою, зросла у рази.

Загалом, апологети федералізму грають у свою гру, користуючись політичною незрілістю багатьох наших громадян. Більшість мешканців України якщо не розуміють, то відчувають інтуїтивно, що в управлінні державою треба щось радикально змінювати. Що ненормально, коли глава держави призначає місцевими керівниками осіб, яких він не може знати, а вони формують собі команду, яка жодним чином не відповідає перед місцевою громадою. Що необхідно територіально наближати до громадян центри ухвалення політичних рішень. Що не може все вирішуватися у Києві.

Але тому напрямком для зміни адміністративної системи має бути не федералізація, а посилення ролі місцевого самоврядування.

Поясню, у чому ж відмінність між цими двома процесами. Федералізація передбачає перенесення частини державних повноважень на рівень абстрактних державних утворень – суб’єктів федерації, влада в яких так само далека від громади, як і державна. Нам же потрібно не створювати штучні, вигадані «республіки», а надлити повноваженнями самоврядування реально існуючі, об’єктивні спільноти людей. Тобто, громади (комуни або гміни у польській термінології), які є об’єднанням громадян міст або певної кількості сільських поселень. Оскільки громади є утвореннями низового рівня, то вони можуть забезпечити відповідність управління та потреб громадян.

Реформування самоврядування має бути повним, і стосуватися, у першу чергу, фінансових питань. Мають бути чітко розмежовані державні та місцеві податки. Більша частина зібраних коштів має залишатися на низовому рівні, якому доцільно доручити вирішення низки завдань, пов’язаних із середньою та дошкільною освітою, транспортом, інфраструктурою, охороною правопорядку. Загалом, саме на рівень подібного комунального самоврядування мають бути віднесені функції публічної влади на місцевому рівні.

Власне, жодного велосипеду винаходити не потрібно, адже достатньо творчо підійти до вивчення досвіду тієї ж реформи у Польщі.

Думаю, «федералісти» активізуються саме зараз тому, що тепер все більш очевидною стає необхідність реформування публічної влади в нашій державі.

Власне, для чого потрібен «федералізм»:

1. Він дозволяє маніпулювати громадською думкою, заміщуючи у суспільній свідомості міркування про місцеве самоврядування «федералістським мрійництвом».

2. У більш далекій перспективі він створює ідеологічну базу для того, щоб зберегти пануючі зараз олігархічні суспільно-політичні відносини, перенісши їх на рівень «суб’єктів федерації». В разі, якщо нинішня владна модель «захитається» в Києві, її завжди можна зберегти у рамках чергової Донецько-Криворізької республіки.

3. Про федералізацію як основу для входження України у Євразійські проекти я вже писав раніше.

Коротше кажучи, жодної реальної користі від федералізму не видно, потенційні затрати – значні, конфліктний потенціал – неминучий, іноземна зацікавленість – очевидна.

Ну і навіщо нам все це?

Петр ОЛЕЩУК