Он...

Он шел по пустынной улице. Фонари своим тусклым светом еле-еле освещали дорогу вдали. Там где шел он фонари не светили. Местные дети-хулиганы давно повыбивали все лампочки рогатками, а заменить их никому в голову так и не пришло. Если честно, то и ЖЭКу и местной власти на всякие такие "мелочи" глубоко наплевать. Только когда случиться что-то непоправимое они начинают чесать затылок и тыкать пальцами друг на друга... Но сейчас не об этом... Значит, он шел... Шел, скорее всего по инерции, просто сделал однажды первый шаг и понеслось. Он шел спокойно. Казалось, направление для него не имеет значение. Было около полуночи. Где-то вдалеке были слышны возгласы весёлой, явно подвыпившей компании... а может и не так уж и вдалеке... Это не имело для него значение. Он шел... Опустив голову, он смотрел себе под ноги... или, может, так казалось только с первого взгляда. Его взгляд был пустой. Он смотрел сквозь... смотрел и не видел ничего вовсе, так, если бы он просто шел с закрытыми глазами. И не слышал он ничего вокруг... Он просто шел... Медленно, тихо, ровно... как заводная игрушка... Руки он держал в кармане мятых джинсов. Было холодно, но и этого он явно не ощущал... Он шел... Его пиджак был застёгнут, а горло обвивал серый шарф. От ветра это кое-как спасало. На улице было сыро, но дождь так и не начал капать. И даже если бы и начал, то он вряд ли это заметил бы... Он шел... Казалось одиночество - это его награда и он им наслаждается... или... одиночество - это его бремя. Одно было точно - в его душе правило оно - одиночество. Он особенно сильно почувствовал его сегодня... бродя по людной улице... Такое жуткое одиночество... Он шел… Шел так, что невозможно понять куда он держит путь... как будто и вовсе нет места куда он идёт... и тут *бац*... его голова определёно соприкоснулась с чем-то твёрдым. Он не сразу понял что произошло... Неужели Земля всё-таки не круглая и он дошел до её края? Серая пелена в мгновение исчезла из его зелёных глаз. Он увидел пару кедов напротив своих и застыл. Но голову он не поднял... только ощущать начал. Он услышал сбитое дыхание кого-то рядом, но не мог оторвать взгляд от ног. Он остановился... Его остановили.

-Кхм-кхм... - неловкое тихое звучание приятного голоса лёгким щекотанием пробежалось по ушам. ТО, что его остановило, попыталось привлечь его внимание.

-Я думала ты не остановишься...

Он поднял голову и его встретила пара широко раскрытых голубых глаз. Было темно, но видел он их отчётливо. Казалось, они блестели. Мало того, они улыбались. О, да, именно глаза. Он не видел всего лица, он смотрел именно в глаза. Это не была нелепая усмешка, она не была язвительной или насмешкой. Это была лёгкая улыбка с тенью смущения. Такая светлая и искренняя, что казалось это улыбался ангел, а не человек.

-... а ты остановился... Вот... - продолжила она опустив глаза. И зашуршала ногой по асфальту. Казалось, ей стало неловко от того, что она сделала это.

Отсутствие её глаз перед своими привело его в чувства. Он вспомнил, что это не совсем «культурно» так пялиться на человека. Глаза он опустил... Глаза, но не лицо. Дар речи у него снова появился...

-Ах, да... - он вынул руку из кармана и потёр затылок... улыбка сама собой непонятно откуда появилась на его лице,- ... остановился...

С появление улыбки... точнее будет сказать её подобия... его лицо приобрело ясный вид. Как будто маска пустынности спала с его лица. Он снова поднял на неё свой взгляд.

-Ты не немой,- улыбнулась она.

-Да... как-то так получилось...

-Ой, извини, я - Аня,- видно вспомнив о тех же правилах "культуры" сказала она.

-Максим. Ты... это... извини, что наткнулся на тебя. Я просто...

-Я знаю. Я видела, как ты шел. Я специально встала на твоём пути. Всё думала - остановишься или нет? Ты остановился.

Улыбка снова осветила его лицо.

Она улыбнулась в ответ... На её щечках появились маленькие ямочки, и они залились румянцем.

-Извини... я тебе, наверное, помешала? - Она мяла вытянутые вниз руки перед собой. Это выглядело так мило... и так по-детски.

-Да нет, не помешала.

-Куда ты шел? Домой?

-Наоборот...- он повернул голову назад, что бы увидеть путь который прошел,- ... из дома.

-Что-то случилось? - Её лицо было озадаченным. Она пристально смотрела на него. Он снова посмотрел в её голубые глаза. Она была так встревожена. Надо же, совсем чужой человек, а так переживает...

-Нет,- улыбнулся он, - я просто гуляю... гуляЛ.

Она была такой хрупкой... такой нежной... Ему так захотелось её защитить... или, просто обнять...

Она улыбалась. От неё так веяло теплом. Ему казалось, что ничего нет более совершенного в целом мире... ради этого стоило остановиться... Ради этого стоило остановить всё на свете… Непонятный холод, который преследовал его в последнее время заменило тепло… Одиночество отступило… оно ушло шагать с кем-то другим…


0%, 0 голосів

0%, 0 голосів

100%, 7 голосів
Авторизуйтеся, щоб проголосувати.

Словно кошка...


Я буду гулять под луной словно кошка,

Шагая тихо. Ночь меня укроет.

Что здесь реально, а что понарошку,

Врят ли кто истину откроет.

Я не буду спешить, хоть мой враг - это время

Я буду идти гибкой, тихой ходой.

На мгновения эти сброшу все бремя

Шагая из дома и снова домой.

Запах мокрых древ, как мне это знакомо,

Где-то вдали услышу я вой.

И снова я буду на ступеньках у дома

Кошка, которая гуляет под луной...

 

Без названия (навеяно к/ф "Целитель Адамс")


Когда жизнь смысл теряет,

Мы начинаем его искать.

Кто просто вены от безысходности вскрывает,

Кто пытается жизнь заново начать.

А жизнь, так часто преподносит нам сюрпризы,

Хорошие, не очень и совсем страшны,

Но, видно, таковы её капризы,

Ей забава - путать нас в пути.

И часто лёгкие ответы

Находим в непредсказуемых местах.

От "сумасшедшего" быть могут по ценнее советы,

Чем от учёного, хоть и в "орденах".

Не всем дано, что мыслить нужно шире-

Увидеть восемь пальцев с четырёх в руке.

Как можно жить в жестоком мире,

Где без бумажек выжить не дадут тебе?

Где для врача ты диагноз, а не имя,

Не человек, а работы непосредственный объект.

Никто не будет тратить время

Для личных отношений. В профессии их нет.

Одному не под силу сразу всё исправить,

Но может он начать нелёгкий путь,

И в верном направлении направить.

Хоть в равнодушности врачей есть тоже суть.

Быть рядом с смертью, ей в глаза смеяться -

Поймите, это адский труд и боль.

Не спасти человека, к которому успел уж привязаться

И улыбаться, не смотря на это, вновь.

И верить всем - рисковое решение,

Ведь в мире есть и тёмные пути.

Подумать только, какое сожаление,

Что перед Богом мы не все чисты.

Не всё решаю деньги, бланки, блаты,

Когда здоровья или жизнь на кону судьбы.

Всем достаются одинаково белые палаты,

Всё те же марли, ватки и бинты...

Хворь знатность может не учесть.

Окажется всё вмиг в руках врачей,

Вот только карточного домика прочность,

Не зависит от количества в нём козырей...

Замок из песка...

Девчонка лет пяти

В песочнице игралась.

Домой пора идти

И все ушли - Она осталась.

Не потому, что не послушна

Не потому, что нету дома для неё.

Так просто было нужно

И не важно вокруг было всё.

Она сидела и старалась

Всей своей маленькой душой

Песочная крепость её возвышалась.

Довольна была девчонка и ей и собой.

Осторожно и тщательно, как могла

Работала ручонками своими

Укрепляла крепость свою она

И стала крепость её гордыней.

И вот довольна завершением

Лишь полностью закончив свой построй

Девчонка вздохнула с облегчением

И радостно пошла домой.

Дома её ругали лишь немного-

За утеху было это достойной ценой.

Маленькая девчонка не накажешь строго,

А замок тот на дороге был её мечтой.

Ночь прошла - настало утро.

Ничто не волновало девчонку ту

Она, первым делом, побежала бодро

Посмотреть на замок свой - свою мечту.

Но, прибежав туда, она застала

Лишь горку мокрого песка

На месте стала - чуть не упала,

В глазах застыла горечи слеза.

И горько-горько зарыдала

Девчонка за разрушенной мечтой

Впервые, в тот день, она узнала

Как жесток бывает этот мир порой.

Впервые слёзы градом

За открытие такое

"Не справедливо! Так не надо!

Я же старалась всей душою!"

Соседский мальчик засмеялся - "Плакса"

И мама чья-то: "Куда родители глядят?"

Рядом пробежала гордо такса

И несколько, с соседнего двора, ребят.

Все думали "Вот вредная девчонка"

Она же не думала ни о чём другом.

Вдруг мелькнула маленькая ручонка

*Давай попробуем вдвоём*.

Утерев слезу - лопатку  взяла,

Что ей дала девчонка, тоже лет пяти

"Он снова пропадёт". *Тогда начнём сначала*-

Улыбнулась та и начала песок грести.

Она старалась снова всей душой

И на руинах вчерашней крепости

Возвышался замок иной

Новый замок новой мечты...

Девчонка лет пяти

В песочнице игрались.

Домой пора идти,

Она - уже собралась.

Бросила прощальный, но довольный взгляд

На крепость из непрочного песка

Ушла она - лишь раз обернулась назад

Снова жива была её мечта.

Шла не одна теперь, а с девчонкой,

Той, что одна поняла её печаль

Та, что протянутой рукой

Сняла всю горечь и всю жаль...

Мораль истории тут такова

"Мир жесток, но мечты бросать не нужно

И какой бы не была беда

Её мы победим, пока есть в мире дружба!"

Мир напополам...

Пустинность людных улиц...
Молящий крик в назойливой толпе...
Я вижу много,сотни,лиц,
Но все они-совсем "не те"...
Холод от пустого взгляда...
Молчание ударит по ушам...
Нет...другого мира мне не надо,
Скрепить бы этот,что напополам...

Дев’ять



Новина велика весь світ дня одного

Перевернула на голову з ніг

Відкриттям професора старого -

"Інтелект штучний" створити він зміг.

Та не доробив до кінця свою справу,

Забрали машину, не чуючи його слова,

За це й поплатились - машини вчинили розправу.

Машини і люди - нещадна війна.

Машини - бездушні, люди - безсилі.

Фінал зрозумілий - усім кінець

Професор же той, чиї руки вмілі,

Не міг залишити все так, ввірвався терпець.

Він по часткам рвав свою душу

Вселяючи неї в звичайні ляльки.

Їх він робив. "Так правильно. Мушу"

Себе ж не щадив він тоді.

"Перший" з’явився та трохи не вдався,

В ньому ж була лиш частка душі.

Він розумний був, та всього лякався

Врятувати світ не міг один - ні.

"Другий" і "П’ятий" хоробрі вдалися,

Вмілі та вправні, до всього цікаві,

"Третій" й "Четвертий" - близнюки однолиці,

Геніальні у пошуковій справі.

"Шостий" - знання ситуації втілив

Він бачив малюнки та не все розумів.

В його "дурниці" мало хто вірив.

"Сьомій" жіночність душі всю відвів.

"Восьмий" був сильний і мужній,

Він "Першого" любив більш за усіх.

Та навіть всі разом не створили загін потужній.

А просто ховалися, виживали до пір отих

Поки не з’явився на світ "Дев’ятий"

Остання часточка професора душі.

"Другий" знайшов його, а потім "П’ятий".

"Другий" же щез у далені.

"П’ятий" став йому як рідний

"Перший" й "Восьмий" лиш застерегли

"Шостий" був дещо своєрідний

Тож "Дев’ятий" з "П’ятим" вдвох на порятунок "Другого" пішли.

Знайшли його вони у клітці у машини-звіра

Та не врятували, склалось так,

"Дев’ятого" цікавість погубила

Вчинив проступок він, що просто жах.

Прокинулась люта машина,

Що створює машини самостійно, як вона.

"Другий" - жертва була поки єдина

"Сьома" з’явилась в якості рятівника.

Вона з "Третім" і "Четвертим"

В бібліотеці час останній весь жила.

Вважали кожного із них вже мертвим

Там де влада "Першого" була.

Вони історії відшукали початки

Й змінити хід подій - то було завдання їх.

Так той у кого на спині була "Дев’ятка"

Об’єднав ляльок оцих усіх.

Вони спалили дім пекельної машини

Та та не знищена була сама

Й вийшло так що за лічені години

Й "Восьмий", й "П’ятий", "Шостий" пішли із життя.

І вже майже знищили вони технічне диво

Як зрозумів "Дев’ятий" - нищити його не вірно.

Товаришів, що за дні оці убило

Душі врятувати можна, як не звучить це дивно.

Й повернувся сам він до самого початку

В ту кімнату де й ожив.

Скриньку він знайшов з етикеткою "Дев’ятка"

Й тільки зараз він її відкрив.

Там професор, розповів усе докладно

По поличкам, так би мовити, розклав

Ох, не було б усе так складно,

Як би "Дев’ятий" це відразу взнав.

Та ще не все було втрачено даремно

Повернувся він до інших й їм все розповів

І діяти він вирішив самозабвенно

Себе - у жертву. Він же всіх підвів.

Та "Перший" вперше не злякався

В останню мить "Дев’ятого" він врятував.

"Дев’ятий"  мужності набрався

Та швидко "джерело" дістав.

Машина в миті лічені стала купою металу

Й заплющила навіки червоне сяйво у собі

Ті, хто залишився померлих пам’ятали

Й цифри їм з’єднали в полум’ї.

Комбінацію увів просту "Дев’ятий"

Й душа за душею піднялися в небеса

Вчотирьох лишились сильно обійняті,

Під краплинами життєдайного доща ...

 

Ангел-хранитель


О, небеса, не прокляните

Я грешен, Ангелом меня и не назвать

Но я молю, меня поймите,

Попробуйте меня понять...

Моя история не совершена,

Но такова её скорей всего мораль.

Она в своём единстве искренне душевна

И в этом, может быть, и есть моя печаль...

Меня назвали Ангел-хранитель.

Я тот, кому дана душа на попеченье

Тот, кто бережет тела человека обитель

Но испытал я к душе другое влеченье

Да! Влюблён! Вы меня не судите...

Не каменное же сердце у меня

И если бы выбор имел, вы простите,

Отдал бы всё, что б коснуться её, хоть каплей дождя.

Что б взглядом её взгляд встретить,

Что б услышала мои она слова,

Что б мог я ей на всё ответить.

Я верю в то, что полюбила б и она...

Я верю в то, что счастливы мы были б вместе,

Её я б сделал точно таковой.

Во мне нет ни жалости, ни мести,

Во мне живёт только любовь.

Я умоляю, я прошу!

Не отбирайте хоть бы эту связь и нить,

Об этом я Вас искренне молю

Не в силах мне её забыть!

... Что ж, Ваш вердикт мне всё же ясен,

И вскоре забуду я обо всём.

Вы не поймёте, но для меня миг этот ужасен.

Разрешите хоть напоследок укрою я её своим крылом...

Хеллоуин ]=)


Ночь настала, как же страшно.

Ведьмы на метёлках пролетают над головой.

Вампир проходит мимо, «позихает» сладко.

Вдали услышу волкодава вой.

Рыцарь безголовый проскакает рядом

И привидение на каждом углу.

Нечесть вся проводит взглядом

Я тоже вслед им посмотрю.

Но нет, не бойтесь это не кошмар

Это просто день такой календаря.

И не получите сердечный удар.

31-е же октября.

Хеллоуин (кельтов эт праздник),

Известен как "канун Дня всех святых".

Да, это тот ещё ужастик...

Который пугает нас, прежде живых.

Повсюду тыквы светят нам "глазами"-

"Светильники Джека". Прохожий держись.

И не пугайтесь когда за дверями

Услышите возгласы "Угощения иль жизнь!"

Варте уваги...

Минають дні...минають ночі...йде час...навіть не йде ,а біжить я б сказала...не так давно почула від знайомої фразу : „Нечиста сила краде наш час”...я замислилась...і справді...раніше час так не летів...можливо він починає протікати швидше у кожної людини з віком...я не знаю ,я не в праві стверджувати...але все ж таки...плин часу мене хвилює...Я часто стверджую, що не потрібно витрачати час даремно ,на думки про те, що важко пояснити й, в принципі, не потрібно пояснювати...все одно не має сенсу, адже, частіше всього коли ми довго намагаємось щось пояснити ,то зрештою досягнувши необхідного результату отримуємо лише крихту самовдосконалення і розчарування....саме так - розчарування... розчарування від того, що відповідь надто проста і розчарування за втрачений час... хоча... .бувають і винятки... головне не зациклюватись на одному... не потрапляти в полон своїх питань...нехай в світі буде місце і речам, які не пояснюються...

Ось заглянемо в минуле... так, раніше не було формул і точних розрахунків ,які нині дозволяють нам жити краще і в деяких розуміннях - довше, проте... в ті часи, люди більше раділи речам і подіям, які зараз навіть школяр назве „примітивним науковим явищем”...

Хочеться задати просте питання - як давно ви бачили захід сонця чи його схід?... я маю на увазі не так „на ходу” з вікна маршрутки, чи по дорозі додому, чи в гості... як давно ви дивились на зоряне небо?... чи намагались взагалі, хоч раз порахувати зірки чи хоча б знайти якесь сузір’я? ...хоч раз в житті гуляли під дощем без парасольки?....ловили сніг руками?...

Здається ,ми стали всі аж надто „серйозними” і вічно „заклопотаними”...просто йдучи по вулиці, їдучи в громадському транспорті чи навіть просто сидячи в черзі хоч раз не поглиблюйтесь в свої думки ,і не роздивляйтесь хто в чому вдягнений, а простежте за діями оточуючих... за їхньою поведінкою... скоріше всього вони будуть займатись саме тим, що я вам рекомендувала цього разу не робити...

Мене шокує байдужість людей.... Ми всі звикли „замикатись” в своєму тісному колі спілкування і жити „пливучи за течією”...От ви колись посміхались зовсім незнайомій людині?...ні?...чому?...гадаєте він(чи вона-це справи не міняє) подумає: „Що за бовдур”?...можливо...я вже звикла, що на посмішку реагують частіше не посмішкою у відповідь, а зляканим поглядом в дзеркальце і поправлянням зачіски чи макіяжу і оглядом власного зовнішнього вигляду...так...схоже, що забули ми зовсім стару, добру пісеньку з мультику про крихітку єнота -„От улыбки хмурий день светлей”...ех...

А знайомства...Ви хоч раз знайомились спонтанно?...розмовляли з зовсім незнайомою вам людиною?....навіщо? - запитаєте...а просто так...чому б і ні?...хіба краще сидіти з „мінним” лицем?...звичайно ж, не слід забувати про скромність ,але вона повинна бути в мірі...не слід замикатися в собі...

От поясніть мені, чому ми знавши як, і мавши можливість людині(хай і не близькій) зробити приємне ,змусити її(його) посміхнутися-не робимо цього?...і саме цікаве, це те, що ми пояснюємо відсутність цих дій-одним словом -„Навіщо?”....невже ми всі такі „ліниві”, що нічого не можемо зробити просто так?...невже в світі не залишилось безкорисливих людей?...

Чому ,щоб зблизитись нам потрібно потрапити в критичну ситуацію, чи мати спільного ворога?

Звичайно, суспільство так просто не зміниш...але, як то кажуть -„Не один день Москва будувалась”...і, взагалі - все величне починається з малого... Давайте змінювати цей світ на краще, починаючи з себе, з свого внутрішнього світу... І, можливо, посміхнувшись одного разу незнайомцю, протягнувши руку допомоги перехожому, принісши крихточку щастя ледь знайомій людині, чи подарувавши радість другу, ви отримаєте навзаєм вдячність, підтримку, повагу і вогник в очах, сама згадка якого змусить вас посміхнутися навіть в тяжку хвилину...і в той же час, отримавши в подарунок ці ж „дари” від когось - не скупіться на радість і подяку!...І якщо ви дочитали мою статтю до цього моменту, якщо ви приділили їй 5 хвилинок своєї уваги - то я вам дякую!...я рада, що я була почута...І якщо мені вдасться зробити щасливішою бодай одну людини-то не даремно був витрачений мій час, який я виділила на написання цього повідомлення....

 

Варте уваги...

Минають дні...минають ночі...йде час...навіть не йде ,а біжить я б сказала...не так давно почула від знайомої фразу : „Нечиста сила краде наш час”...я замислилась...і справді...раніше час так не летів...можливо він починає протікати швидше у кожної людини з віком...я не знаю ,я не в праві стверджувати...але все ж таки...плин часу мене хвилює...Я часто стверджую, що не потрібно витрачати час даремно ,на думки про те, що важко пояснити й, в принципі, не потрібно пояснювати...все одно не має сенсу, адже, частіше всього коли ми довго намагаємось щось пояснити ,то зрештою досягнувши необхідного результату отримуємо лише крихту самовдосконалення і розчарування....саме так - розчарування... розчарування від того, що відповідь надто проста і розчарування за втрачений час... хоча... .бувають і винятки... головне не зациклюватись на одному... не потрапляти в полон своїх питань...нехай в світі буде місце і речам, які не пояснюються...

Ось заглянемо в минуле... так, раніше не було формул і точних розрахунків ,які нині дозволяють нам жити краще і в деяких розуміннях - довше, проте... в ті часи, люди більше раділи речам і подіям, які зараз навіть школяр назве „примітивним науковим явищем”...

Хочеться задати просте питання - як давно ви бачили захід сонця чи його схід?... я маю на увазі не так „на ходу” з вікна маршрутки, чи по дорозі додому, чи в гості... як давно ви дивились на зоряне небо?... чи намагались взагалі, хоч раз порахувати зірки чи хоча б знайти якесь сузір’я? ...хоч раз в житті гуляли під дощем без парасольки?....ловили сніг руками?...

Здається ,ми стали всі аж надто „серйозними” і вічно „заклопотаними”...просто йдучи по вулиці, їдучи в громадському транспорті чи навіть просто сидячи в черзі хоч раз не поглиблюйтесь в свої думки ,і не роздивляйтесь хто в чому вдягнений, а простежте за діями оточуючих... за їхньою поведінкою... скоріше всього вони будуть займатись саме тим, що я вам рекомендувала цього разу не робити...

Мене шокує байдужість людей.... Ми всі звикли „замикатись” в своєму тісному колі спілкування і жити „пливучи за течією”...От ви колись посміхались зовсім незнайомій людині?...ні?...чому?...гадаєте він(чи вона-це справи не міняє) подумає: „Що за бовдур”?...можливо...я вже звикла, що на посмішку реагують частіше не посмішкою у відповідь, а зляканим поглядом в дзеркальце і поправлянням зачіски чи макіяжу і оглядом власного зовнішнього вигляду...так...схоже, що забули ми зовсім стару, добру пісеньку з мультику про крихітку єнота -„От улыбки хмурий день светлей”...ех...

А знайомства...Ви хоч раз знайомились спонтанно?...розмовляли з зовсім незнайомою вам людиною?....навіщо? - запитаєте...а просто так...чому б і ні?...хіба краще сидіти з „мінним” лицем?...звичайно ж, не слід забувати про скромність ,але вона повинна бути в мірі...не слід замикатися в собі...

От поясніть мені, чому ми знавши як, і мавши можливість людині(хай і не близькій) зробити приємне ,змусити її(його) посміхнутися-не робимо цього?...і саме цікаве, це те, що ми пояснюємо відсутність цих дій-одним словом -„Навіщо?”....невже ми всі такі „ліниві”, що нічого не можемо зробити просто так?...невже в світі не залишилось безкорисливих людей?...

Чому ,щоб зблизитись нам потрібно потрапити в критичну ситуацію, чи мати спільного ворога?

Звичайно, суспільство так просто не зміниш...але, як то кажуть -„Не один день Москва будувалась”...і, взагалі - все величне починається з малого... Давайте змінювати цей світ на краще, починаючи з себе, з свого внутрішнього світу... І, можливо, посміхнувшись одного разу незнайомцю, протягнувши руку допомоги перехожому, принісши крихточку щастя ледь знайомій людині, чи подарувавши радість другу, ви отримаєте навзаєм вдячність, підтримку, повагу і вогник в очах, сама згадка якого змусить вас посміхнутися навіть в тяжку хвилину...і в той же час, отримавши в подарунок ці ж „дари” від когось - не скупіться на радість і подяку!...І якщо ви дочитали мою статтю до цього моменту, якщо ви приділили їй 5 хвилинок своєї уваги - то я вам дякую!...я рада, що я була почута...І якщо мені вдасться зробити щасливішою бодай одну людини-то не даремно був витрачений мій час, який я виділила на написання цього повідомлення....