Словно кошка...


Я буду гулять под луной словно кошка,

Шагая тихо. Ночь меня укроет.

Что здесь реально, а что понарошку,

Врят ли кто истину откроет.

Я не буду спешить, хоть мой враг - это время

Я буду идти гибкой, тихой ходой.

На мгновения эти сброшу все бремя

Шагая из дома и снова домой.

Запах мокрых древ, как мне это знакомо,

Где-то вдали услышу я вой.

И снова я буду на ступеньках у дома

Кошка, которая гуляет под луной...

 

Без названия (навеяно к/ф "Целитель Адамс")


Когда жизнь смысл теряет,

Мы начинаем его искать.

Кто просто вены от безысходности вскрывает,

Кто пытается жизнь заново начать.

А жизнь, так часто преподносит нам сюрпризы,

Хорошие, не очень и совсем страшны,

Но, видно, таковы её капризы,

Ей забава - путать нас в пути.

И часто лёгкие ответы

Находим в непредсказуемых местах.

От "сумасшедшего" быть могут по ценнее советы,

Чем от учёного, хоть и в "орденах".

Не всем дано, что мыслить нужно шире-

Увидеть восемь пальцев с четырёх в руке.

Как можно жить в жестоком мире,

Где без бумажек выжить не дадут тебе?

Где для врача ты диагноз, а не имя,

Не человек, а работы непосредственный объект.

Никто не будет тратить время

Для личных отношений. В профессии их нет.

Одному не под силу сразу всё исправить,

Но может он начать нелёгкий путь,

И в верном направлении направить.

Хоть в равнодушности врачей есть тоже суть.

Быть рядом с смертью, ей в глаза смеяться -

Поймите, это адский труд и боль.

Не спасти человека, к которому успел уж привязаться

И улыбаться, не смотря на это, вновь.

И верить всем - рисковое решение,

Ведь в мире есть и тёмные пути.

Подумать только, какое сожаление,

Что перед Богом мы не все чисты.

Не всё решаю деньги, бланки, блаты,

Когда здоровья или жизнь на кону судьбы.

Всем достаются одинаково белые палаты,

Всё те же марли, ватки и бинты...

Хворь знатность может не учесть.

Окажется всё вмиг в руках врачей,

Вот только карточного домика прочность,

Не зависит от количества в нём козырей...

Замок из песка...

Девчонка лет пяти

В песочнице игралась.

Домой пора идти

И все ушли - Она осталась.

Не потому, что не послушна

Не потому, что нету дома для неё.

Так просто было нужно

И не важно вокруг было всё.

Она сидела и старалась

Всей своей маленькой душой

Песочная крепость её возвышалась.

Довольна была девчонка и ей и собой.

Осторожно и тщательно, как могла

Работала ручонками своими

Укрепляла крепость свою она

И стала крепость её гордыней.

И вот довольна завершением

Лишь полностью закончив свой построй

Девчонка вздохнула с облегчением

И радостно пошла домой.

Дома её ругали лишь немного-

За утеху было это достойной ценой.

Маленькая девчонка не накажешь строго,

А замок тот на дороге был её мечтой.

Ночь прошла - настало утро.

Ничто не волновало девчонку ту

Она, первым делом, побежала бодро

Посмотреть на замок свой - свою мечту.

Но, прибежав туда, она застала

Лишь горку мокрого песка

На месте стала - чуть не упала,

В глазах застыла горечи слеза.

И горько-горько зарыдала

Девчонка за разрушенной мечтой

Впервые, в тот день, она узнала

Как жесток бывает этот мир порой.

Впервые слёзы градом

За открытие такое

"Не справедливо! Так не надо!

Я же старалась всей душою!"

Соседский мальчик засмеялся - "Плакса"

И мама чья-то: "Куда родители глядят?"

Рядом пробежала гордо такса

И несколько, с соседнего двора, ребят.

Все думали "Вот вредная девчонка"

Она же не думала ни о чём другом.

Вдруг мелькнула маленькая ручонка

*Давай попробуем вдвоём*.

Утерев слезу - лопатку  взяла,

Что ей дала девчонка, тоже лет пяти

"Он снова пропадёт". *Тогда начнём сначала*-

Улыбнулась та и начала песок грести.

Она старалась снова всей душой

И на руинах вчерашней крепости

Возвышался замок иной

Новый замок новой мечты...

Девчонка лет пяти

В песочнице игрались.

Домой пора идти,

Она - уже собралась.

Бросила прощальный, но довольный взгляд

На крепость из непрочного песка

Ушла она - лишь раз обернулась назад

Снова жива была её мечта.

Шла не одна теперь, а с девчонкой,

Той, что одна поняла её печаль

Та, что протянутой рукой

Сняла всю горечь и всю жаль...

Мораль истории тут такова

"Мир жесток, но мечты бросать не нужно

И какой бы не была беда

Её мы победим, пока есть в мире дружба!"

Мир напополам...

Пустинность людных улиц...
Молящий крик в назойливой толпе...
Я вижу много,сотни,лиц,
Но все они-совсем "не те"...
Холод от пустого взгляда...
Молчание ударит по ушам...
Нет...другого мира мне не надо,
Скрепить бы этот,что напополам...

Дев’ять



Новина велика весь світ дня одного

Перевернула на голову з ніг

Відкриттям професора старого -

"Інтелект штучний" створити він зміг.

Та не доробив до кінця свою справу,

Забрали машину, не чуючи його слова,

За це й поплатились - машини вчинили розправу.

Машини і люди - нещадна війна.

Машини - бездушні, люди - безсилі.

Фінал зрозумілий - усім кінець

Професор же той, чиї руки вмілі,

Не міг залишити все так, ввірвався терпець.

Він по часткам рвав свою душу

Вселяючи неї в звичайні ляльки.

Їх він робив. "Так правильно. Мушу"

Себе ж не щадив він тоді.

"Перший" з’явився та трохи не вдався,

В ньому ж була лиш частка душі.

Він розумний був, та всього лякався

Врятувати світ не міг один - ні.

"Другий" і "П’ятий" хоробрі вдалися,

Вмілі та вправні, до всього цікаві,

"Третій" й "Четвертий" - близнюки однолиці,

Геніальні у пошуковій справі.

"Шостий" - знання ситуації втілив

Він бачив малюнки та не все розумів.

В його "дурниці" мало хто вірив.

"Сьомій" жіночність душі всю відвів.

"Восьмий" був сильний і мужній,

Він "Першого" любив більш за усіх.

Та навіть всі разом не створили загін потужній.

А просто ховалися, виживали до пір отих

Поки не з’явився на світ "Дев’ятий"

Остання часточка професора душі.

"Другий" знайшов його, а потім "П’ятий".

"Другий" же щез у далені.

"П’ятий" став йому як рідний

"Перший" й "Восьмий" лиш застерегли

"Шостий" був дещо своєрідний

Тож "Дев’ятий" з "П’ятим" вдвох на порятунок "Другого" пішли.

Знайшли його вони у клітці у машини-звіра

Та не врятували, склалось так,

"Дев’ятого" цікавість погубила

Вчинив проступок він, що просто жах.

Прокинулась люта машина,

Що створює машини самостійно, як вона.

"Другий" - жертва була поки єдина

"Сьома" з’явилась в якості рятівника.

Вона з "Третім" і "Четвертим"

В бібліотеці час останній весь жила.

Вважали кожного із них вже мертвим

Там де влада "Першого" була.

Вони історії відшукали початки

Й змінити хід подій - то було завдання їх.

Так той у кого на спині була "Дев’ятка"

Об’єднав ляльок оцих усіх.

Вони спалили дім пекельної машини

Та та не знищена була сама

Й вийшло так що за лічені години

Й "Восьмий", й "П’ятий", "Шостий" пішли із життя.

І вже майже знищили вони технічне диво

Як зрозумів "Дев’ятий" - нищити його не вірно.

Товаришів, що за дні оці убило

Душі врятувати можна, як не звучить це дивно.

Й повернувся сам він до самого початку

В ту кімнату де й ожив.

Скриньку він знайшов з етикеткою "Дев’ятка"

Й тільки зараз він її відкрив.

Там професор, розповів усе докладно

По поличкам, так би мовити, розклав

Ох, не було б усе так складно,

Як би "Дев’ятий" це відразу взнав.

Та ще не все було втрачено даремно

Повернувся він до інших й їм все розповів

І діяти він вирішив самозабвенно

Себе - у жертву. Він же всіх підвів.

Та "Перший" вперше не злякався

В останню мить "Дев’ятого" він врятував.

"Дев’ятий"  мужності набрався

Та швидко "джерело" дістав.

Машина в миті лічені стала купою металу

Й заплющила навіки червоне сяйво у собі

Ті, хто залишився померлих пам’ятали

Й цифри їм з’єднали в полум’ї.

Комбінацію увів просту "Дев’ятий"

Й душа за душею піднялися в небеса

Вчотирьох лишились сильно обійняті,

Під краплинами життєдайного доща ...

 

Ангел-хранитель


О, небеса, не прокляните

Я грешен, Ангелом меня и не назвать

Но я молю, меня поймите,

Попробуйте меня понять...

Моя история не совершена,

Но такова её скорей всего мораль.

Она в своём единстве искренне душевна

И в этом, может быть, и есть моя печаль...

Меня назвали Ангел-хранитель.

Я тот, кому дана душа на попеченье

Тот, кто бережет тела человека обитель

Но испытал я к душе другое влеченье

Да! Влюблён! Вы меня не судите...

Не каменное же сердце у меня

И если бы выбор имел, вы простите,

Отдал бы всё, что б коснуться её, хоть каплей дождя.

Что б взглядом её взгляд встретить,

Что б услышала мои она слова,

Что б мог я ей на всё ответить.

Я верю в то, что полюбила б и она...

Я верю в то, что счастливы мы были б вместе,

Её я б сделал точно таковой.

Во мне нет ни жалости, ни мести,

Во мне живёт только любовь.

Я умоляю, я прошу!

Не отбирайте хоть бы эту связь и нить,

Об этом я Вас искренне молю

Не в силах мне её забыть!

... Что ж, Ваш вердикт мне всё же ясен,

И вскоре забуду я обо всём.

Вы не поймёте, но для меня миг этот ужасен.

Разрешите хоть напоследок укрою я её своим крылом...

Хеллоуин ]=)


Ночь настала, как же страшно.

Ведьмы на метёлках пролетают над головой.

Вампир проходит мимо, «позихает» сладко.

Вдали услышу волкодава вой.

Рыцарь безголовый проскакает рядом

И привидение на каждом углу.

Нечесть вся проводит взглядом

Я тоже вслед им посмотрю.

Но нет, не бойтесь это не кошмар

Это просто день такой календаря.

И не получите сердечный удар.

31-е же октября.

Хеллоуин (кельтов эт праздник),

Известен как "канун Дня всех святых".

Да, это тот ещё ужастик...

Который пугает нас, прежде живых.

Повсюду тыквы светят нам "глазами"-

"Светильники Джека". Прохожий держись.

И не пугайтесь когда за дверями

Услышите возгласы "Угощения иль жизнь!"

Варте уваги...

Минають дні...минають ночі...йде час...навіть не йде ,а біжить я б сказала...не так давно почула від знайомої фразу : „Нечиста сила краде наш час”...я замислилась...і справді...раніше час так не летів...можливо він починає протікати швидше у кожної людини з віком...я не знаю ,я не в праві стверджувати...але все ж таки...плин часу мене хвилює...Я часто стверджую, що не потрібно витрачати час даремно ,на думки про те, що важко пояснити й, в принципі, не потрібно пояснювати...все одно не має сенсу, адже, частіше всього коли ми довго намагаємось щось пояснити ,то зрештою досягнувши необхідного результату отримуємо лише крихту самовдосконалення і розчарування....саме так - розчарування... розчарування від того, що відповідь надто проста і розчарування за втрачений час... хоча... .бувають і винятки... головне не зациклюватись на одному... не потрапляти в полон своїх питань...нехай в світі буде місце і речам, які не пояснюються...

Ось заглянемо в минуле... так, раніше не було формул і точних розрахунків ,які нині дозволяють нам жити краще і в деяких розуміннях - довше, проте... в ті часи, люди більше раділи речам і подіям, які зараз навіть школяр назве „примітивним науковим явищем”...

Хочеться задати просте питання - як давно ви бачили захід сонця чи його схід?... я маю на увазі не так „на ходу” з вікна маршрутки, чи по дорозі додому, чи в гості... як давно ви дивились на зоряне небо?... чи намагались взагалі, хоч раз порахувати зірки чи хоча б знайти якесь сузір’я? ...хоч раз в житті гуляли під дощем без парасольки?....ловили сніг руками?...

Здається ,ми стали всі аж надто „серйозними” і вічно „заклопотаними”...просто йдучи по вулиці, їдучи в громадському транспорті чи навіть просто сидячи в черзі хоч раз не поглиблюйтесь в свої думки ,і не роздивляйтесь хто в чому вдягнений, а простежте за діями оточуючих... за їхньою поведінкою... скоріше всього вони будуть займатись саме тим, що я вам рекомендувала цього разу не робити...

Мене шокує байдужість людей.... Ми всі звикли „замикатись” в своєму тісному колі спілкування і жити „пливучи за течією”...От ви колись посміхались зовсім незнайомій людині?...ні?...чому?...гадаєте він(чи вона-це справи не міняє) подумає: „Що за бовдур”?...можливо...я вже звикла, що на посмішку реагують частіше не посмішкою у відповідь, а зляканим поглядом в дзеркальце і поправлянням зачіски чи макіяжу і оглядом власного зовнішнього вигляду...так...схоже, що забули ми зовсім стару, добру пісеньку з мультику про крихітку єнота -„От улыбки хмурий день светлей”...ех...

А знайомства...Ви хоч раз знайомились спонтанно?...розмовляли з зовсім незнайомою вам людиною?....навіщо? - запитаєте...а просто так...чому б і ні?...хіба краще сидіти з „мінним” лицем?...звичайно ж, не слід забувати про скромність ,але вона повинна бути в мірі...не слід замикатися в собі...

От поясніть мені, чому ми знавши як, і мавши можливість людині(хай і не близькій) зробити приємне ,змусити її(його) посміхнутися-не робимо цього?...і саме цікаве, це те, що ми пояснюємо відсутність цих дій-одним словом -„Навіщо?”....невже ми всі такі „ліниві”, що нічого не можемо зробити просто так?...невже в світі не залишилось безкорисливих людей?...

Чому ,щоб зблизитись нам потрібно потрапити в критичну ситуацію, чи мати спільного ворога?

Звичайно, суспільство так просто не зміниш...але, як то кажуть -„Не один день Москва будувалась”...і, взагалі - все величне починається з малого... Давайте змінювати цей світ на краще, починаючи з себе, з свого внутрішнього світу... І, можливо, посміхнувшись одного разу незнайомцю, протягнувши руку допомоги перехожому, принісши крихточку щастя ледь знайомій людині, чи подарувавши радість другу, ви отримаєте навзаєм вдячність, підтримку, повагу і вогник в очах, сама згадка якого змусить вас посміхнутися навіть в тяжку хвилину...і в той же час, отримавши в подарунок ці ж „дари” від когось - не скупіться на радість і подяку!...І якщо ви дочитали мою статтю до цього моменту, якщо ви приділили їй 5 хвилинок своєї уваги - то я вам дякую!...я рада, що я була почута...І якщо мені вдасться зробити щасливішою бодай одну людини-то не даремно був витрачений мій час, який я виділила на написання цього повідомлення....

 

Варте уваги...

Минають дні...минають ночі...йде час...навіть не йде ,а біжить я б сказала...не так давно почула від знайомої фразу : „Нечиста сила краде наш час”...я замислилась...і справді...раніше час так не летів...можливо він починає протікати швидше у кожної людини з віком...я не знаю ,я не в праві стверджувати...але все ж таки...плин часу мене хвилює...Я часто стверджую, що не потрібно витрачати час даремно ,на думки про те, що важко пояснити й, в принципі, не потрібно пояснювати...все одно не має сенсу, адже, частіше всього коли ми довго намагаємось щось пояснити ,то зрештою досягнувши необхідного результату отримуємо лише крихту самовдосконалення і розчарування....саме так - розчарування... розчарування від того, що відповідь надто проста і розчарування за втрачений час... хоча... .бувають і винятки... головне не зациклюватись на одному... не потрапляти в полон своїх питань...нехай в світі буде місце і речам, які не пояснюються...

Ось заглянемо в минуле... так, раніше не було формул і точних розрахунків ,які нині дозволяють нам жити краще і в деяких розуміннях - довше, проте... в ті часи, люди більше раділи речам і подіям, які зараз навіть школяр назве „примітивним науковим явищем”...

Хочеться задати просте питання - як давно ви бачили захід сонця чи його схід?... я маю на увазі не так „на ходу” з вікна маршрутки, чи по дорозі додому, чи в гості... як давно ви дивились на зоряне небо?... чи намагались взагалі, хоч раз порахувати зірки чи хоча б знайти якесь сузір’я? ...хоч раз в житті гуляли під дощем без парасольки?....ловили сніг руками?...

Здається ,ми стали всі аж надто „серйозними” і вічно „заклопотаними”...просто йдучи по вулиці, їдучи в громадському транспорті чи навіть просто сидячи в черзі хоч раз не поглиблюйтесь в свої думки ,і не роздивляйтесь хто в чому вдягнений, а простежте за діями оточуючих... за їхньою поведінкою... скоріше всього вони будуть займатись саме тим, що я вам рекомендувала цього разу не робити...

Мене шокує байдужість людей.... Ми всі звикли „замикатись” в своєму тісному колі спілкування і жити „пливучи за течією”...От ви колись посміхались зовсім незнайомій людині?...ні?...чому?...гадаєте він(чи вона-це справи не міняє) подумає: „Що за бовдур”?...можливо...я вже звикла, що на посмішку реагують частіше не посмішкою у відповідь, а зляканим поглядом в дзеркальце і поправлянням зачіски чи макіяжу і оглядом власного зовнішнього вигляду...так...схоже, що забули ми зовсім стару, добру пісеньку з мультику про крихітку єнота -„От улыбки хмурий день светлей”...ех...

А знайомства...Ви хоч раз знайомились спонтанно?...розмовляли з зовсім незнайомою вам людиною?....навіщо? - запитаєте...а просто так...чому б і ні?...хіба краще сидіти з „мінним” лицем?...звичайно ж, не слід забувати про скромність ,але вона повинна бути в мірі...не слід замикатися в собі...

От поясніть мені, чому ми знавши як, і мавши можливість людині(хай і не близькій) зробити приємне ,змусити її(його) посміхнутися-не робимо цього?...і саме цікаве, це те, що ми пояснюємо відсутність цих дій-одним словом -„Навіщо?”....невже ми всі такі „ліниві”, що нічого не можемо зробити просто так?...невже в світі не залишилось безкорисливих людей?...

Чому ,щоб зблизитись нам потрібно потрапити в критичну ситуацію, чи мати спільного ворога?

Звичайно, суспільство так просто не зміниш...але, як то кажуть -„Не один день Москва будувалась”...і, взагалі - все величне починається з малого... Давайте змінювати цей світ на краще, починаючи з себе, з свого внутрішнього світу... І, можливо, посміхнувшись одного разу незнайомцю, протягнувши руку допомоги перехожому, принісши крихточку щастя ледь знайомій людині, чи подарувавши радість другу, ви отримаєте навзаєм вдячність, підтримку, повагу і вогник в очах, сама згадка якого змусить вас посміхнутися навіть в тяжку хвилину...і в той же час, отримавши в подарунок ці ж „дари” від когось - не скупіться на радість і подяку!...І якщо ви дочитали мою статтю до цього моменту, якщо ви приділили їй 5 хвилинок своєї уваги - то я вам дякую!...я рада, що я була почута...І якщо мені вдасться зробити щасливішою бодай одну людини-то не даремно був витрачений мій час, який я виділила на написання цього повідомлення....

 

Сон...

Вот я стою перед замком. Он закрыт и в этом я даже и не сомневаюсь. В руках у меня связка ключей - все они такие разные, цветные, но я уверена ни один - не подойдёт... Что-то подсказывает мне что нужно искать на себе.  На мне одета моя белая ночнушка, в которой спрятать можно только разве что наготу моего тела и плащ. Длинный чёрный  плащ,  зоне бёдер которого располагаются два больших кармана. Я  просунула руку в карман - и вот - "бинго" - он там... маленький, тёмный, неприметный... но единственный, открывающий замок... единственный правильный и нужный...

Похоже, замком давно никто не пользовался - он был стар на вид и потрёпан, но ключ, на моё удивление, вошел в него идеально - как ножом по маслу. Замок открыт и наконец-то я могу удовольтворить своё любопытство - и узнать - что за дверью... миг - и она открыта - а там... там - зеркало... в нём, как и положено, отображаюсь я. Постучав по нём для проверки прочности, или, точнее будет сказать, - для достоверности в том, что глаза меня не обманывают. И, вдруг... я заметила, что я вся заплакана... слёзы разукрашены тушью - продолжают скатываться по моим щекам - я попыталась вытереть их – но рука оказалась чистой - в отличие от моей руки в зеркале - которая стала испачкана тушью. Естественно это меня напугало. Я начала присматриваться в зеркальную «я»... Что я вижу? - у «меня» пустота в левой груди - просто "чёрная дыра" и всё... Я начала в панике проверять её наличие у реальной меня... Облегчение - есть...  только тихо... слишком тихо... В попытке прочувствовать пульс я потянула руку к шее (там мне всегда было легче всего его прочувствовать) - но не на этот раз - пульса нет... Как же так... Я в растерянности... Закололо сердце... Нет-нет-нет... я рассыпаюсь... неееет....

Холодный пот пробежал по моей спине... Я проснулась резко, от боли в области груди... и под звук будильника.

Сон... всего лишь сон... Я вздохнула с облегчением, но пульс всё-таки прощупала - *тук-тук-тук* - всё в порядке - как и положено... хух... Присниться же такое...