"Степ на кордоні між містом і тишею..."

Степ на кордоні між містом і тишею.
Глибшає небо. Крізь стрій лісосмуг
Вітер крадеться лякливою мишею,
Мирно колише не взяте під плуг,
Не перем'яте, не перепаскуджене
Жадібним наступом мідних голів,
Ними не страчене, хоч і засуджене,
Срібне, живе хвилювання полів.

Мирне повстання на тихих кордонах.
Білий кульбабчий десант від степів.
Квіти оточують ноги бетонних,
Засланих людством агентів-стовпів.
Божа природа збирається хмарами,
Наче свинцевий тягар над людьми.
Поле парує, розбовтує в маревах
Їхні маленькі, далекі доми.
Їхній асфальт - у облозі бур'янній,
Їхні старання - під обстрілом злив,
Б'є їх у серце росисте світання,
Ранить у душу презирство кропив.

Тут, при кордоні - траншеї, помиї,
Згарища свіжі, сміття на землі.
В матір-природу зайшли лиходії,
Спротив її не відчули, бо злі.
Чим відповість вона, мудрість творіння?
Сила і зброя у неї одна:
Щільне сплетіння енергій, коріння,
Вітру і тиші, небес і багна.
От її воїни - злаки ласкаві
Ворога мануть вклонитися ниць,
Злитися з травнем під співи лукаві
Горлиць його, горобців і синиць.
Війни святі не для крові і жаху -
Ворога мусить здолати життя:
Ями закопують дощ і комахи,
Глід і гладушник ховають сміття.
Сльози в очах у світів, що над нами.
Шлях через небо - не злий поводир.
Щастя дає тільки храм під зірками,
Там, де панують надія і мир.
Там, де нарешті згадають про душу,
Віддану зраді, неживі, війні,
Щоб над могилою людства гладушник
Жовтим хрестом не зацвів навесні.