Енциклопедія тупикової гілки еволюції. Смертні колибєльні.

Не буду лякати товариство вампірами, вурдалаками та іншою нечистю, бо в російській культурі є щось набагато страшніше. Тому застережу від подальшого читання матусь, які мають малих дітей. Мені й самому уперше за час написання Енциклопедії зробилося не смішно, а моторошно.

Кожна мама у кожній країні співає своїй малечі колискові. Добрі, ніжні, інколи жартівливо-лякливі. Але в жодному фольклорі ваш покірний слуга не зустрів такого підвиду колискових, як «смертні». Саме так. Інакше, як ментальним пиздецем це і не назвеш. Тут очевидний збій на хромосомному рівні.

Бай-бай да люли!
Хоть сегодня умри.
Завтра мороз,
Снесут на погост.
Мы поплачем-повоем,
В могилу зароем.
 
- співала московитка своїй дитинці.

Спи, дитя моё мило,
Будет к осени друго,
К именинам третьё,
Седни Ванюшка помрет,
Завтра похороны,
Будем Ваню хоронить,
В большой колокол звонить.
 
– наспівував Ванюші його тятя.

Не мав ані часу, ані бажання занурюватися у глибини болотного фольклору, однак з’ясував, що у фольклористів не існує остаточної версії походження такої дитячої чорнухи. Одні твердять, що в такий спосіб від дитини намагалися відігнати нечисту силу, обдуривши її. Страшніше, але переконливіше виглядає друга версія. У бідній родині зайвий рот був дуже накладний, і тому добра матуся щиро хотіла його позбутися. На цю версію опосередковано працює ось така колибєльная.

Ой, люли, люли, люли,
Ты сегодня умри,
Завтра похороны,
На погост понесём,
Пирогов напекём,
Со малиной,
Со гречневым крупам,
Будем Шуру поминать,
Себе брюхо набивать.
Бай да бай,
поскорее помирай!
Помри скорее!
Буде хоронить веселее!

Ото празднік у родітєлєй, єтіть їх! Гляди, бражкою на славу відзначали!
Не думайте лишень, що всю цю моторошну хуїтєнь маленьким москалятам співали у темні часи Івана Грозного чи Боріса Годунова. Хрен там. У тамтешніх дєрєвнях такого штибу колибєльниє фіксували до кінця ХХ століття. Існує навіть точна дата фіксації: 1997 рік, села Нікола і Лядіне Архангельської області.

І ще – увага! «Смертні колибєльні», за даними їхніх же дослідників, фіксували по всій росії – в центрі, в Сибіру, на Уралі. Усюди, крім «южних рєгіонов», тобто… крім етнічних українських земель.

Роман Онишкевич

Енциклопедія тупикової гілки еволюції. Царь-пушка.



1909 року в Петербурзі встановлюють кінний пам’ятник Алєксандру ІІІ із напрочуд здоровенними сраками, що в імператора, що в його коня. На це поет Рославлєв відгукується епіграмою:

Третья дикая игрушка
Для российского холопа:
Был царь-колокол, царь-пушка,
А теперь ещё царь-жопа.

Про царь-жопу обов’язково поговоримо наступним разом, а наразі зосередимося на згаданій Царь-пушці.

Здавалося б, а що тут скажеш, бо хто не чув про знаковий зразок московських довбоєбізму та гігантоманії. Повірте, не всі чули не все. Бо дурнуваті розміри гармати – це не найсмішніше в цій історії. Отож, про історію створення Царь-пушки. Коротко, без заглиблення в технічні деталі.

1586 року майстер Андрєй Чохов виливає з бронзи гігантську гармату за наказом царя Фьодора Івановіча. Більшість істориків важають, що насправді це була ідея Боріса Годунова, швагра государя-батюшки, який де-факто керував на той час московією. Але суті це не міняє.

Калібр Царь-пушки – 890 мм, довжина ствола – 5,345 м, вага – 39,312 тон, вага кам’яного ядра – 819 кг (50 пудів). Зрозуміло, що чавунні ядра були ефективніші, однак їх і не подумували виготовляти. Чавунне ядро такого ж розміру важило б 120 пудів і щоб ним бабахнути потрібен був нєвїбатільський пороховий заряд, який до чортової матері розірвав би ствол. Від гріха подалі, з пушки вирішили взагалі не стріляти. Московити вважали, що вона відлякуватиме ворогів лише одним своїм виглядом.

Головним ворогом на той час, до речі, були кримські татари. 1571 року вони спалили москву і з того часу періодично обіцяли дочекатися, поки її відбудують, аби прийти і дати повторної пизди. На жаль, не прийшли. Але не через Царь-пушку, а через свої внутрішні срачі.

А тепер про найцікавіше. Створюючи пушку, московіти, очевидно, не підозрювали, що їбатимуться з нею століттями. Головна проблема, де вона мала стояти. Де б не запиздячили пекельну гармату, через якийсь час з’ясовувалося, що вона там нафіг не потрібна і її перетягували на нове місце. Проблема була в тому, що пушка була фактично нетранспортабельна. З місця на місце її тягнуло на катках 200 коней. Отож, щоразу перетягування гармати обходилося в чималу копійчину.

Спершу пушку встановили у «лобного мєста» біля Спаських воріт кремля. Ну як встановили… Просто кинули на землю, і аж через 40 років під неї сотворили дерев’яний зруб (так званий «раскат»), який для міцності наповнили грунтом. Ще через 10 років якийсь хитрюган зметикував, що гармату може втримати і полий із середини кам’яний раскат. Задум реалізували і він виявився просто прекрасним. У середині «раската» під пушкою облаштували… винну лавку. Щасливий люд міг милуватися творінням майстра Чохова, благовійно заливаючи собі їбала.

Ще через півстоліття для пушки міг настати каюк. Пьотр І 1701 року, після того, як під Нарвою шведи розхерачили ледь не всю його артилерію, вирішив оновлювати арсенал. Вроджений ідіотом Пьотр, усе ж часом включав здоровий глузд. Включив і тут. Глянув Пьотр на Царь-пушку, пометикував разом з інженерами і охуїв. Виявляється, замість Царь-пушки можна будо б зробити 20 менших гармат, які б реально стріляли і приносили користь. Гармату Чохова мали переплавляти, але забили на цей прожект. Враховуючи, що і майстер Чохов і його патрони-замовники вже давно гнили в землі, пиздити за розсирання казни не було кого, а значить Пєтру далі займатися проблемою пушки стало нецікаво.

Але все ж, щоби не муляла государеві очі, гармату перетягнули подалі від «лобного мєста», у двір тодішнього арсенала. 1812 року французи, відступаючи з москви, підірвали арсенал. Пушка вціліла, але її дерев’яний лафет згорів наніц. Новий лафет сподобилися виготовити аж через 5 років і тут же вирішили перетягнути пушку з двору до воріт, під що списали ще купу грошей.

1835 року у Петербурзі на заводі Чарльза Берда виготовили новий, того разу вже добротний лафет і чотири декоративних, порожніх усередині ядра. Курчий син англієць зробив такий файний лафет, що московити вирішили перетягнути пушку вже до головних воріт арсенала. Перед тим, щоправда, серйозно поїбалися, як таке одоробло на той лафет витягнути. Оголосили навіть конкурс, який виграла фірма якогось Міхаіла Васільєва. За нечувану на ті часи суму у 1400 рублів Васільєв витарабанив гармату на її місце. Суми відкату ми вже не взнамо ніколи.

Здавалося б, нарешті Царь-пушка отримала довгожданний спокій. Але хрен там, не з московською невгамовною душею. Не минуло й восьми років, як 1843-го її з якогось перепою потягли до тодішньої Оружейной палати. Швидше за все, комусь захотілося освоїти чергові грошики, адже, пам’ятаємо, що волочіння одоробла коштувало чималу суму.

Понад сто років простояла пушка біля казарм, в які була преобладнана палата. Аж поки вже за совєтів, у 1960 році, московитам акурат на місті історичних казарм не приспічило будувати Дворєц сєздов. Царь-пушку похуячили на Івановську площу, де вона і стоїть. Дотепер.

Але повернемося у 1610 рік. Тоді у москві гостював литовський шляхтич Самуїл Маскевич, який залишив такий спогад: «Среди рынка я видел еще мортиру, вылитую кажется только для показа: сев в нее, я на целую пядень не доставал головою до верхней стороны канала. А пахолики наши обыкновенно влезали в это орудие человека по три, и там играли в карты, под запалом, который служил им вместо окна…»

Тобто якусь користь, будемо об’єктивними Царь-пушка принесла. Можемо спробувати собі уявити несухих «пахолків», які в її «череві» рубляться в карти, час від часу виставляючи пісюна чи сраку, аби справити потреби, не відриваючись від гри.

І на завершення ще один цікавий факт. 2001 року на «Іжсталі» було виготовлено дві копії Царь-пушки. Одну залишили на підприємстві, а другу подарували… Донецьку у відповідь на подаровану іжевцям пальму Мєрцалова. До речі, якось треба поцікавитися чи «ополчєнци» її ще не здали в пункт металобрухту.

Роман Онишкевич

Дєди гвалтували

  • 10.05.22, 10:12


Десь 4 роки тому мене видалили з будинкового чату. На фоні побєдобєсія 9 травня я попрохала припинити страждати хєрнею і опублікувала статистику зґвалтувань радянськими солдатами  європейських в цілому і німецьких жінок зокрема. Мої сусіди, які зараз сидять по кілька годин на день в паркінгу через прильоти російських ракет, якими щедро нас поливають онуки "побєдітєлєй", дуже образились за «дєдов».

На щастя, багатьом із моїх сусідів розвиднилось. Я вже писала, що розбанили мене практично в першу нашу відсидку в паркінгу. А після Бучі частина моїх сусідів взагалі почали писати українською мовою.

Після виходу російської армії з території Київщини, світу відкрилася жахлива правда про звірства та знущання окупантів над місцевими жителями, зокрема про катування, вбивства та зґвалтування.

Я прочитала досить багато про сексуальні злочини під час різних воєн. І спогади очевидців, і звіти різних правозахисних міжнародних організацій.  Про трагедії японських «жінок для утіх» під час Другої світової війни, руандок на початку 90-х,  боснійок в тих же 90-х (Фочанська етнічна чистка), про сексуальне рабство з боку ісламістів по відношенню до єзидів і так далі.

Статистику про зґвалтування Червоною армією збирали німецькі лікарі. За їхніми даними, кількість жертв лише у Берліні становила від 95 до 130 тисяч, а загальне число німкень, які пережили цю трагедію, сягає двох мільйонів. Один із лікарів припускає, що кожна десята жінка згодом померла, переважно наклавши на себе руки. В середньому кожна з жертв, вік яких варіювався від 9 до 90 років, була зґвалтована 12 разів - в 1945 році в Берліні перебували близько 5 мільйонів радянських солдатів. Для багатьох жінок у віці від 80-ти до 90 років цей акт насильства виявився смертельним.

Деякі німкені згадують, що радянські жінки спостерігали за тим, як їх ґвалтують, і сміялися.

Солдати часто напивалися до такого стану, що не могли завершити статевий акт і користувалися пляшками - частина жертв була знівечена таким чином.

Українська письменниця та художниця Емма Андієвська, яка в 1945 році в 14-річному віці опинилася разом з матір'ю в Берліні, згадувала, що коли в квартал увійшли радянські частини, майже відразу почалися зґвалтування. Перші дні над вулицею стояв суцільний дикий крик - це кричали жінки, до яких дорвалися радянські солдати.

Згідно ялтинським домовленостям американці передавали німецьких полонених представникам Червоної Армії. Ось свідчення про одну таку «передачу»:
«Напівп'яні солдати Червоної армії, обвішані гвинтівками і кулеметами, вишикували беззбройних німців у шеренги. Вони  валили на землю жінок і дівчаток, зривали з них одяг і починали ґвалтувати свої жертви прямо перед строєм... Молода німецька жінка, трохи за тридцять, мати 12-річної дівчинки, стояла на колінах біля ніг російського сержанта і благала взяти її, а не доньку. Але її благання залишилися без відповіді. Німецькі чоловіки стояли, оточені кулеметними стволами.
Німці були зігнані в імпровізований табір, який оточили 30-ма танками. Радянські солдати знову і знову поверталися до німців, тягнучи жінок і дівчаток, яким не могла допомогти присутність чоловіків і батьків. Насильство тривало всю ніч, припинившись тільки перед самим світанком. Жінок притягли назад, як зламані ляльки, якими солдати натішились.

Німецьким чоловікам тієї ночі довелося зробити важкий вибір, і багато з них його зробили. Коли перші промені сонця впали на оточений танками луг, безліч німців не піднялося. Ті з них, у яких була хоч яка можливість, перерізали вени своїм дружинам, донькам і собі. Інші чоловіки задушили своїх дружин і дочок, після чого повісилися на бортах вантажівок. Вони вважали смерть кращою, аніж довге і болісне вмирання" (за свідченнями Іллі Ілько Селезньова, за матеріалами «Раса-Die Rasse», документів Верховного Головнокомандування, спогадів очевидців).
Нащадки отих "воїнів" доїхали тепер до нас.

Саме тому мене завжди вивертає від теми «9 травня».  Яке свято? Треба бути повністю відбитими на голову, щоб подібне святкувати.
Пам’ятати – так. Але не святкувати. Криваві ґвалтівники і вбивці.

P. S.  Список книжок на тему:
Жінка в Берліні. Видавництво Комора (можна купити, до речі) - автобіографічна книжка німецької журналістки Марти Гіллерс,  в якій вона описує події від 20 квітня до 22 червня 1945 року в Берліні.
Навіщо я народилась дівчинкою (в інших перекладах  Чому у мене не було сексу). Габріела Кепп. Видавництво Зелений пес.
Коли прийшли солдати. Зґвалтування німецьких жінок наприкінці Другої світової війни. Міріам Ґебгардт.
Ми, діти насилля.  Міріам Ґебгардт.
Падіння Берліну. 1945. Ентоні Бівор.
Моє ім'я - Маріте. Альвадіс Шляпікас.
Війна все спише.  Леонід Рабічев

Зоя Казанжи

Безсмртни пук

Щось в цьому є, здається...

Сербия Бессмертный полк-1

Енциклопедія тупикової гілки еволюції. Лєв Толстой.



Не буду вдаватися до аналізу творів "глиби", на якій стоїть міф про велику російську літературу. Просто кілька моментів із життя Льва Нікалаїча.

Дід пісатєля програвся, пропився і, як наслідок, повісився. Єйна бабушка вирізнялася нечуваним самодурством, зумовленим певним чином перманентними галюцинаціями. Брат "глиби" Дмітрій дуже не любив митися, натомість любив одягати на голе немите тіло плащ і в такому смердючому вигляді наносити візити до різних поважних осіб.

Лев увібрав у себе всі кращі родинні риси. У його кімнаті була прибита спеціальна планка, на якій він намірювався вішатися щоразу, коли втовк чергову селянку. Вішатися він, однак, відмовлявся, заміняючи кару смерті за своє моральне падіння самобмчуванням. Ішов до стайні і немилосердно пиздячив себе батогом, аж коні охуївали.

Перед одруженням Лев дав прочитати майбутній дружині Софії свій еротичний щоденник, від чого вона ледь не їбанулася і заявила, що є практикуючою християнкою і всілякими ізлішествами займатися відмовляється. Тобто давати буде тільки так, як давали її мама і баба.

Свічку їм не тримав. Що там і як було не знаю. Достеменно відомо, що після 13 дитини (кількох викиднів у Софії не рахуємо) на великого пісатєля зійшло одкровення. Він проголосив статеве життя гріхом, жінку - чашою гріха, після чого навідріз відмовився порати дружину. Гадаю, вона не дуже вже й вимагала.

Розуміючи, що глава сімейства потихеньку дається йобу, рідні викликали шанованого психіатра Григорія Россолімо, який встановив, що у Льва Нікалаїча "дегенеративна подвійна конструкція: параноїдальна та істерична".
Подальші мудозвонства Толстого описувати не буду - люди про це томи написали. Додам лише, що сучасні психіатри схиляються, що пісатєль страждав аффект-епілепсією Братца із супутніми ознаками істерії.

І чого, питається, дивуватися, що персонажі Толстого, особливо жіночі, такі припиздячені?

Роман Онишкевич

Енциклопедія тупикової гілки еволюції. Царь-колокол.

Про це диво ідіотизму знає багато хто. Однак без згадки про нього Енциклопедія була б неповною. Прототип Царь-колокола вилили ще за царя Боріса Годунова у 1599 році. Він провисів 50 років і тріснув під час пожежі.

Царь Алєксєй Міхайловіч вирішив перевідлити дзвін. З такою пропозицією звернулися до шанованого майстра Ганса Фалька. Німець оцінив масштаби роботи і погодився її виконати за 5 років і виключно з нової міді. «Хуй тобі в сраку,  а не 5 років і нову мідь!» – сказали майстру мудрі московіти і моментально знайшли своїх умєльцев Данілу Матвєєва із сином Ємєлькою. Ті підтвердили, що німчина – лох і дали зуб, що виконають роботу за рік і зі старої міді. До честі Матвєєвих, роботу вони виконали. Інша річ, що дзвін послужив лише два місяці і просто розколовся. Матвєєвих, очевидячки, люто пиздили і подальша їх доля невідома.

Дзвін взявся ремонтувати якийсь Грігорьєв. Свою роботу він виконав значно краще за попередників. Його дзвін наїбнувся з двіниці аж через шість років. Грігорьєва, очевидячки, немилосердно відпиздили і подальша його доля невідома.

1730 року імператриця Анна вирішила, що вона саме та, за правління якої вдасться вилити дзвін, який от точно не наїбнеться і не трісне. Царь-колокол, за задумом, мав важити 200 тон.
Спершу роботу запропонували механіку королівського двору Франції Жермену. Француз спершу розцінив пропозицію як жарт або знущання над його професіоналізмом. Згодом відмовився уже серйозно, не розуміючи, як таке одоробло має дзвонити і на хрена то все в принципі. І як водиться, найшлися нові тато з сином. Іван і Міхаїл Моторіни.

Але справа не заладилася одразу. На Іванівськiй площі Кремля викопали яму, в якій і планувалося виливати дзвін. Яму, річ ясна, освятив батюшка. Поки попи торжествували, вийшли з ладу дві печі, що плавили мідь. Поки ремонтували печі, загорілася машина для підняття форми дзвону. Форму довелося переробляти. Іван Моторін змушений був давати письмове пояснення того всього. Невідомо наскільки сильно його пиздили, але невдовзі він помер. Отцовскоє дєло продовжив синок. І у 1736 році справу було завершено – у світі з"явився найбільший дзвін! Правда, залишалася дрібненька херня: як це одоробло витягнути з ями і припиздячити на дзвіницю.

Поки найсвітліші мужі імперії думу думали, у москві трапилася пожежа, загорілися дерев’яні містки в ямі, внаслідок чого дзвін наїбнувся і від нього відвалився кавалок вагою в 11,5 тон. Моторіна-молодшого, очевидно, відпиздили, після чого нарешті резонно вирішили: а хуй з ним, з тим колоколом.

Майже сто років пролежав шедевр рускіх літєйщіков у ямі, нафіг нікому не потрібний. Потім його двічі намагалися витягнути інші народні умільці, але конкретно всиралися і кидали цю затію. Їх, звісно, пиздили.

Витягнули дзвін з ями аж у 1836 році, відпуцували та виставили на загальний огляд, як достояніє рускага духа. Тепер гордо показують усім туристам, які знизують плечима і подумки повторюють слава французького майстра Жермена: «А на фіга то все»?

Роман Онишкевич

Про рускій карабль

  • 22.04.22, 18:43
Може вже тут було, але дуже вже сподобалась перероблена пісня від Лесі Никитюк.
На жаль, можна дивитися тільки на youtube.

Гнів Божий

  • 04.04.22, 10:11
«Ґолда вагалася. Їй було нелегко прийняти рішення, яке відправить молодих людей на ризиковані ліквідаційні операції. Досі Ізраїль ніколи такого не робив. Вона довго сиділа мовчки.
Потім заговорила — ледь чутно, ніби сама до себе. Згадувала жахіття Голокосту і трагічний шлях єврейського народу крізь віки, з постійними утисками, цькуванням і вбивствами.
Нарешті вона підняла голову й подивилася на Яріва та Заміра.
— Посилайте хлопців, — проказала вона.»
(с) Міхаель Бар-Зохар, Ніссім Мішаль «Моссад»


Не знаю хто це буде і яке буде його ім’я, але одного разу хтось в Києві має сказати «посилайте хлопців». Гнів Божий має відгукнутися на крик замордованих. Коли – не важливо. Мертві мають вдосталь часу чекати.

Буча, Ірпінь:

- 64 омсбр 35 армии Восточного военного округа,
- 5 отбр 36 армии Восточного ВО,
- 331 вдп 98 вдд,
- 137 вдп 106 вдд,
- 104 и 234 дшп 76 дшд,
- 14 и 45 обрспн,
- 63 опОН Росгвардии,
- 155 обрмп Тихокеанского флота.
- 74 омсбр (Юрга)
- 31 одшбр
- 141 опсн имени Кадырова.

Коли будть звільнені Херсон, Маріуполь та інші міста, цей список, як і список звірств буде поповнено...


Про мову

  • 02.04.22, 19:09

— Ти у Польщі?
— Так, вже ходжу тут до школи. В мене всі уроки польською, уявляєте?
— Тобі подобається?
— Спочатку було страшно. Бо я ніколи не вчив польської. Але ж дітям потрібно до школи ходити?
— Звісно, потрібно.
— Ну ось. Значить, треба вивчити польську. Це ж їхня рідна мова. А як інакше? Ніяк.
— Ніяк…

***
— Зараз дуже скрутно матеріально. Але за три місяці буде легше, я знаю.
— Чому саме за три?
— Тому що зараз інтенсивно вчимо іспанську. Я дуже старанна учениця, і дітям своїм кажу вчити мову з усіх сил. Бо тоді тут в Іспанії буде більше шансів мені роботу знайти, а їм гарну освіту здобути. Ну це ж логічно, що ми не дамо собі ради в іншій країні без знання мови. Це ж їхня рідна мова. А як інакше? Ніяк.
— Ніяк…

***
— Готуюся до виїзду на інший континент. Чекаю на результати тесту рівня мови. Він — обов’язкова умова працевлаштування в фірмі, куди мене беруть.
— На які результати сподіваєтесь?
— Думаю, тест успішний. Я пів року ще до війни витрачав щоденно по 4 години на заняття з репетитором. Бо то дуже складна мова, але не зможу працювати, не знаючи її. Це ж їхня рідна мова. А як інакше? Ніяк.
— Ніяк…

***
— Рєбьонку трудна в школє. Он же учился в рускай. У нас била многа украінских, но ми же в сємьє па рускі разгаваріваєм. Єму трудна била в українской. Да і я нічєво би нє паняла в етіх учєбниках, хатя живу в Українє многа лєт.
— Думаю, він прекрасно усе розуміє. З часом буде легше писати й висловлювати думки нашою милозвучною мовою. Однакласники йому допоможуть — він же чутиме від них щодня українську. І Ви говоріть з ним вдома українською…
— Да нєт, зачєм? Нам тяжело. І ета далжни панять в мєснай школє. Зачєм рєбьонку учіть українській, єслі всю жизнь он на рускам разгаваріваєт? Ета далжни учітивать! А как іначє? Нікак!
—???

Авторка: Наталія Сиротич